Вітаю всіх Форумівців! Щось мені не спиться, і вирішила я ще трохи нахабності позичити - поділитися з вами, любі мої, ще одним власноруч
(власноголово? власнорозумово? 
) складеним віршиком. І, звісно, роблю це з
користі - каюсь 
- бо хочу почути ваші думки. Зауважую, хвалити не
обов’язково. 
Критика вітається.
Ці смерекові сутінки очей
Мене сповили, як малу дитину,
Крізь сито днів життя моє тече,
І для ножа я підставляю спину.
Не груди, ні - не сила леза блиск
Мені в очницях смерті споглядати...
Кого тепер благати "Повернись"?
Куди іти? І де шукать розради?
Я б'юсь в тенетах голосу твого,
Твої обійми - ріки прохолодні,
Нестямний жаль, забарвлений в любов,
Мене цілує покликом безодні.
Вже не болить. Вже навіть не пече,
Я до туги, як до сестри, звикаю,
Та смерекові сутінки очей
Мені і сонце ясне заступають...
Наталка Очкур
мені більше сподобалися ті, що писалися на забавці. Вони більш нетривіальні і образи цікавіші. Мені сподобалося і запам"яталося, наприклад, сполучення "проекція двобою".
Використаю цю тему для от якого повідомлення (бо ж все одно ті, що грають в "інтелектуальну забавку" цю тему прочитають 
)
Вчора ввечері показав дружині забавку. На той час останній вірш був дописаний о 18-30 18-7-2003
Я передбачливо відкрив вікно таким чином, аби ніки дописувачів були поза екраном та змусив її помічати вірші, що їй сподобаються.
Отже те, що вийшло напишу сюди:
12-25 Наталка "За вікнами - дощ. А на серці пустеля..."
12-58 NetGuy "Купаючись у сонячнім промінні..."
13-21 Olexiy "Йдемо від хати і до хати..."
13-47 fish "я хочу бачити більше й глибше..."
18-34 Наталка "Окуляри рожеві на носі..."
19-49 Наталка "Милується пил у свічаді собою..."
9-15 rost "Патрітична пісня"
11-31 Olexiy "Похмуре небо, вітер, дика злива... "
Останній визнано кращім (ну не дарма ж вона моя дружина!)
Кілька віршів було визнано "дуже прикольними", проте чомусь не позначено.
І головне зауваження пролунало - "Вам в цій темі бракує рими..."
Лідером хіт-параду виявилася Наталка із 3-ма віршами (на той момент написала 5)
І хоч призів нікому не вручатимуть (окрім, звісно, мене), все одно вітаю учасників змагань, так тримати!
Від себе ще додам що дуже сподобався мені вірш
Чарівник з міста Гамельн "Стану водою срібною..."
І знову класний вірш! Не буде критики. O)
Щоправда, такий моторошний, якщо вчитатись...
"Щоправда, такий моторошний, якщо вчитатись..."
Так, трохи є. Але то така любов у мене... У мене вічно все, не як у людей!
2 Олексія: дуже дякую і вітання дружині!
2 fish: приємно, що образи в моїх віршах здаються комусь оригінальними. Бо мені самій вони - і образи і вірші - чомусь видаються такими банальними. Це
не кокетство, я просто свого часу стільки "вигребла" компліманів від
розумних людей, що почала боятися показувати свої твори ще комусь. Тому, наразі, ще один мій вірш в цю тему - і закругляюсь
Божественні і божевільні сни
Мені аж досі не дають спокою...
Вони рясні, мов ранки весняні,
Прикрашені іскристою росою.
Щемливі, мов прощальний крик лелек,
Тендітні, як метелики рожеві,
І свіжі, наче дихання смерек,
Як оксамит чар-квітів яблуневих...
Твій голос, чистий, мов гірський кришталь
Ті сни по вінця сповнює жагою...
Спитай мене про ту любов, спитай,
Спитай про сни, де я завжди з тобою.
Вони одвічно терпкі та сумні,
Неначе грона вистиглих печалей...
Навіщо ти з'являєшся у них,
Непрошений, коханий яничаре?
Зникають у блакитній далині
Нічних видінь розтерзані хмарини...
Божественні і божевільні сни -
Живу не в них, але жива лиш ними.
Ще раз дякую всім за увагу -
Наталка Очкур.
Тю, нашо тут критика? Сиди й отримуй задоволення...
Я, на жаль, не можу сказати, що розуміюся в поезії. Але , як для мене, Наталчині вірші просто чудові.
Я сподіваюся, що ніхто не образиться, але я з усіх форумських "поезій", до власне поезії можу віднести Наталчині вірші.
Плюс, поділяю думку дружини Олексія стосовно Olexiy-"Похмуре небо, вітер, дика злива... ".
Ну, тримайтеся, любі мої - самі заохотили! Тепер мене і танки не зупинять, хіба що адмін. Викладаю один зі своїх фаворитів. Я написала (ні, не так - придумала його) під час цьогорічного концерту "Крути: Концерт для
янголів". Сиділи ми з подругою удвох в одному кріслі, але незручність я відчула, лише коли скінчився концерт.
ПАМ’ЯТІ ГЕРОЇВ КРУТ
Ми то кладемо голови на плаху,
То рабськи їх схиляєм до землі...
Кого боїмось? "Москаля чи ляха"?
Самі собі ми "ляхи" й "москалі"!
Байдужість, мов іржа, роз’їла душі,
Нам все одно. Хоч не рости трава.
Ніщо тупий цей спокій не порушить.
Ніщо. А може... пам’ять? Чи слова?
Згадаємо, як йшло на смерть юнацтво,
Як рясно закривавилась земля...
А їм було, в середньому, сімнадцять,
Та що казати? Жменька немовлят.
В них не було не вишколу, ні сили,
А супротивник – військо сатани...
Вже мертвих, їх багнетами сліпили,
Щоб в небо не дивилися вони.
Зірками тихо плакала безодня,
І білим снігом падала жура,
Диявол йшов; ну, а мені сьогодні
Сказали, що забути їх пора.
Пора, мовляв, не плакати, а жити.
Та пам’ять озивається з імли:
Під Крутами Твої, Вкраїно, діти
Тобі й собі безсмертя здобули.
В століттях їхня слава не зів’яне,
То честь Твоя! То все – Твої сини!
Нехай довічно янголи-крутяни,
Стоять на варті волі та весни.
Деякі слова мусила взяти в лапки, аби програма не порізала. Шановний адміне, то не є образа національної гідності інших народів - поставтеся з
розумінням!
Вірш суперовий! З мого боку - повне розуміння.
Ой, дякую за розуміння! Тоді - бо не знаю, як скоро знову потраплю на Форум - ще
один, чесно-чесно останній (на цей тиждень, не рахуючи інтелектуальних забавок ). Цей - мій безперечний фаворит, бо присвячений чоловіку, який для мене, як казали бабуся, дорожчий за спасіння власної душі
В твоїх очах ті потойбічні сни,
Спливають знову сяйвом мерехтливим,
Вони сумні і сповнені весни,
Затінені густим війчатим дивом.
В твоїх вустах слова, неначе мед,
Вони гірчать, та солодко їх пити,
І щось співає вітру очерет,
Так, як співало влітку стигле жито.
А пальці рук - мов пестощі живі,
Цілую їх причастя таємниче,
Я заблукала знов у сон-траві,
Я в ній живу, бо ти мене не кличеш.
Кажу собі: іди і не гріши,
Та болем цим напоєна до краю,
Всі спалахи самотньої душі
Я в небесах очей твоїх шукаю.
Ну ось...
можна і я шось нормальне кину? А то й судитимуть про мої здібності за Забавкою, ніхарашо.
Несуть тебе розпечені дроти
І виплюнуть із зойком телефону.
То ти. Вона питатиме: То ти?
То ти? - тебе питатиме. Півтону
Тебе півноти тебе у пляшках
Тебе розлитo тебе по півноти
Ти за лаштунками у залишках
Із залоз вичавленої підлоти.
Ти - індикатор пострілу в мішень.
Ти свідок смерти кожної мішені.
Удосвіта оплакувати день,
Увечері сміятись на арені
І коси пам"ятать. Вони були
Гарячі і розплетені на дотик.
Та ба! Це вже було. Це так, коли
Розпечений в мішень влучає дротик.
Totally thumbs up! Вищий пілотаж.
ну от, реабілітувалася.
Взагалі, з цього форуму я була подивована, що практично усі, хто брав участь у забавці, витримували як мінімум пристойний рівень. Це не реверанси
(коли я хочу похвалити, обмежуюся тим, що згадую вдалий образ чи думку - не більше), мені просто цікаво, чому так. Зазвичай відсоток банальних і
відверто слабеньких любовєй-марковєй буває значно більший, (навела б підтверджуючий прикдлад, та ліньки адреси шукати).
А от вам іще питання: яким чином людина оцінює власний рівень? Наскільки ви схильні мандражити, читаючи чужі тексти?
Ага. Погоджуюсь щодо загального рівня. Мені після кожного другого-третього вірша в "забавці" одразу хочеться встати і зааплодувати:
"Еврика!!". В таких умовах рівень дійсно вражає. Не хвалив всі вірші, що заслуговують на це - не хотів створювати шум.
Коли я брав участь у подібній забавці на англомовному форумі рік тому, найбільше, що можна було сподіватись там побачити - це моментально цікаву
послідовність образів або цікаво відформатовані рядки. Наші ж форумці вже серйозно працюють над формою, ритмом, звучанням - правда не всі і не
завжди, але працюють. Не зупиняються на простій розповіді в римах. Це тішить.
Щодо оцінки власного рівня... особисто я не можу сказати, що ясно бачу всі свої недоліки, але деякі точно бачу. Над ними і намагаюсь працювати. Тому
відсутність критики не є для мене страшною проблемою - сам перед собою відповідаю. Хоча, звичайно, трохи критики не завадило би.
Ні, сюжетні вірші - це непогано, проста розповідь - то теж може бути цікаво. Мене набагато частіше у віршах "молодих" засмучує зайва пафосність, особливо коли з цією пафосністю підносяться прописні істини. або замусолені щоденним вжитком погляди-стереотипи. починаючи від незабутньої маминої хати і закінчуючи тим, що життя жорстоке до "хароших".
"Мене набагато частіше у віршах "молодих" засмучує зайва пафосність, особливо коли з цією пафосністю підносяться прописні істини. або
замусолені щоденним вжитком погляди-стереотипи. починаючи від незабутньої маминої хати і закінчуючи тим, що життя жорстоке до "хароших".
Ну, кожен проходить свій шлях. Пропускає через своє серце певні емоції, події, думки, почуття. І хоча я теж не надто вітаю замусолені прописні істини,
але вимучену оригінальність - не від серця, а лиш тому, що за будь-яку ціну треба бути свіжим і оригінальним, я не люблю ще більше. Оригінальність не
можна висмоктати з пальця, вона або є, або... не є.
Я вже згадував десь, що себе особисто не відношу ні до знавців поезії ні, на жаль, навіть до її любителів. Тим більше до поетів, навіть в душі. Але
зауважив таку цікаву річ.
Я особисто ніколи не писав віршів, по вищенаведених причинах.
Навіть, якби написав, нікому би не показав, по вищенаведених причинах.
Перший в житті віршик написав і показав саме в забавці, і то тільки завдяки певній анонімності форуму.
Conclusion: Хтось, хто в душі поет, може дійсно дістати boost* на такому форумі як наш. По причинах:
1. Українська мова форуму.
2. Інтелектуальний рівень учасників
3. Доброзичлива атмосфера.
4. Анонімність.
І хто знає, чи не побачимо ми тут колись "спалах супернової" в силу 1,2,3,4.
*напевне розгін, підсилення.
Згодна з rost’ом на всі 100%.
Мені здається, все логічно: там - лише "забавка", а тут - справді поезія.
Novy Svet
Ммгмз. Там також справді поезії достатньо!
Сьогодні у мене саме такий настрій, про який я писала в темі "Перлини української любовної лірики". Вечір - тобто вже ніч, в моїй руці келих
кагору, дощ за вікнами, і дощ на щоках. Солоний. Сьогодні моїй бабусі виповнилося б дев’яносто три роки.
Вона відійшла у вічність два роки тому і я лишилась сиротою. Не вірте тим, хто каже, ніби час лікує. Мені він ніц не допомагає. Вже тисячу і один рік
я намагаюсь забути одну людину - виходить, як в п’яного балет, і вже два роки я звикаю до думки, що бабусі більше немає. Не звикається.
Мені всі - всі до одного - кажуть "Що ж ти хочеш, вона прожила таке довге життя!". Їхня правда. Революція, колективізація, розкуркулення,
два Голодомори, війна - все це вона пройшла. Чи була вона щасливою? Вона сказала би "так". І неодмінно додала б, провівши загрубілою від
тяжкої праці долонею по моїй щоці "Адже в мене є ти!". А в мене є вона. Є досі. І буде, доки я жива. В моїх спогадах. У тому, як сліпо,
зворушливо і беззастережно вона вірила в мене. Не те що мої батьки, котрі не з’явились навіть на моє нагородження, а мама сказала "Дурницями
займаєшся. Працюй". Втім, бабуся і була моєю мамою насправді. Забрала мене до себе, коли мені було три місяці, і виносила на руках. Молилася,
коли я хворіла, і навчила мене молитов. Проводжала мене в школу і заплітала кольорові стрічки мені в коси. Я вже давно не дитина, я доросла жінка, але
чому, чому мені знову хочеться туди, де я була маленькою? Туди, де поруч була вона. Цей вірш - він дуже простий - я придумала прямо на цвинтарі, за
десять хвилин - це було на роковини її смерти, і прочитала прямо там. Мама і брат плакали. Зараз у мене теж сльози на очах. Хочу, щоб і ви прочитали
його. Дякую.
СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ БАБУСІ, НА РОКОВИНИ
Нехай болить душа моя за Вами,
Бо тільки так я знаю, що жива...
Нехай мій біль не виказать словами,
Та я жива, бо мертві всі слова.
Багато так хотілося сказати –
Не встигла, не зуміла, не змогла...
І обриси забіленої хати
Безжальна пам'ять спалює дотла.
Старий ставок, порослий очеретом,
З якого я тягала карасів,
Ваш тихий сміх... і те "онучко, де ти?"
До мене знов приходять уві сні.
Нема ставка. Вже осідає хата,
Ніхто її не білить навесні,
Лиш яблуньки, немов сумні солдати,
Вас виглядають вічно з далини.
Та більше Ви не прийдете. Ніколи.
Над Вами тільки грубий шар землі,
І гострять об небесне синє коло
Щемливий крик бурлаки-журавлі.
І, мов іржею, роз’їдає груди
Пекучий біль, і серце відійма...
Ніхто мене любити ТАК не буде
Немає Вас – любові теж нема.
Нема, нема... і не знайти розради
Без Вас не стало неба і землі...
А обриси забіленої хати
Ось-ось розтануть зовсім ув імлі.
10 вересня 2002 року
Наталя Очкур
Ще один віршик - просто так, під настрій
Я так не хочу, щоб минало літо...
Я так не хочу... а воно вже йде...
І усмішка, немов зів’ялі квіти
Лягла йому на личенько бліде.
Я так втомилась жити в порожнечі,
Де замість слів – остуда та вітри,
Я в колі тім, де неможливість втечі
Сама унеможливлює розрив.
Старий мій сон, добряче глумом битий,
Лоскоче груди м’ятними крильми...
Я так не хочу, щоб минало літо...
Воно вже йде. А я боюсь зими.
Так кумедно... прочитала останній віршик по телефону мамі, а вона давай мене втішати і розповідати про всі принади осені - з фруктово-овочевим
розмаїттям, і зими - з ялинкою та шоколадними цукерками, санчатами та Різдвом. Я кажу "Мамо, та я ж не проте". А вона питає "А про що ж
тоді?" Бігме, наче знову дитиною стала - аж приємно! Цукерки шоколадні...
кавуни, виноград...
Солодко Вам напевно так асоціювати...
До наступних рядків попрошу віднестись без сарказму та моркви, бо погодні умови мене наштовхують на наступне:
Богема спить...
Бо їй було самотньо,
Заплющувались очі тягарем.
Лунав лиш джаз
Так вільно, безтурботно.
Відблискує бруківка ліхтарем...
Лиш ти один
Танцюєш серед міста,
Вмиваєш кам"яниці вікові,
Імпровізуєш якусь дивну пісню,
підігруєш краплинками мені.
І музика твоя
Мені знайома
Хіба ти падаєш? Та ні - літаєш ти!
Під твою музику зникає сум і втома,
Шляхетний дощ - вмивай, співай, лети!
Вражений.
Якщо то про мене, то дякую Тобі!
Я також вражена, Назаре. То є просто чарівно.
Гаряча пристрасть замість крові
У жилах нині струменить...
То пута – вогняні й шовкові
Зв’язали нас на грішну мить.
Імення цьому... безрозсудство?
Жага? Чи прагнення тепла?
Слова сполохані несуться
Немов струнка сторожка лань...
Живе для мене лиш “сьогодні”
А “вчора”, “завтра” – то дарма...
І погляд твій – така безодня,
Мені аж віддих перейма...
Сьогодні у моєму місті холодно і волого. Дощ - такий остудний, як збайдужілий коханець - періщить цілісінький день, на повну силу, і йому не видно
кінця-краю. Розгублені перехожі, зіщулившись, ховаються під парасольками, і все одно вмить стають мокрими і злими. А в мене настрій якийсь дивний. Я
теж застигла, але йду містом під своєю парасолею, усміхаючись, і перехожі дивляться на мене, як на дивачку. А, може, я дивачка і є? Бо інакше чому
мені добре в цих денних сутінках? Мабуть, тому, що я цілий день насолоджуюсь чарівним голосом однієї талановитої львів’янки, все слухаю, і слухаю...
Серце переповнюється дзвінкою чистотою кришталевого голосу, і пісня "Знову ти", яка так дивно перегукується з тим, що я відчуваю зараз,
лунає в душі, навіть коли на компі директор включив... краще не буду казати, що. Цей вірш, що народився під шелест дощу, клацання клавіш на
калькуляторі, і ту пісню, я хочу присвятити Соломії Чубай. Спасибі тобі і тим, хто разом з тобою творить це велике диво - МУЗИКУ.
Зненацька так дихнув на хмари холод
І хмари плачуть справжніми слізьми...
Співає дощ, а листя мокрим хором
За ним шепоче вкрадливо "Візьми".
Візьми той дощ - він проситься в долоні,
Цілують пальці крапельки хльосткі...
Хай він сумний, мов перша мить безсоння,
А ти - на тому березі ріки...
І тане міст, бо він чомусь цукровий,
А я - смішна. Я знаю, що смішна,
Скінчилась перемогою любові
Війна - моя із нею - затяжна.
Брехня, що є в любові полонені -
Немає їх! Вона їх не бере...
А дощ все йде. І струмені шалені
Лоскочуть ліс зіщулених дерев.
Наталка Очкур.
Щось мені знову трохи сумно. Сумно, бо згадую тебе - де ти зараз, далеко? Так далеко від мене... І цей вірш, ще один, до тієї збірки, яка називається
коротко "Тобі", і яка навряд чи буде видана, хіба він досконалий? Оригінальний? Навряд чи... Просто щирий. Моя любов не досконала, але - яка
є...
Давно вже всі порушено питання,
А “так” чи “ні” замерзли серед зим,
І все, що є – то біль мого бажання...
Не будь чужим. Або лишись чужим.
Лишись чужим, щоб я тебе не чула,
Щоб не торкалась, плачучи, руки,
Щоб я в очах похмурих не тонула,
Щоб я – тебе – забула. На віки.
Щоб в снах тривожних не шукала тіла
Пустельна спека вуст прохальних тих,
Щоб я в твоїх обіймах не горіла,
Лишись чужим. Пусти мене, пусти!
Дозволь мені самій свій шлях обрати!
Та сніг шепоче звабно ув імлі:
“Ніхто не вміє міцно так тримати,
Як той, хто не тримає взагалі!”.
Наталка Очкур
Я польщон
Тут навіть "добре" не те слово. Для мене на першому місті завжди стоїть живе слово, знаєте я не памятаю хто сказав але здається митрополит
Сурожський Антоній на рахунок проповіді що коли те про що ти говориш не пройняло тебе самого до мозгу костей то і не надійся що воно навіть трохи
зачепить людське серце. Тут власне розмова про живе слово, слово з самої глибини душі чи це слово болю чи радості воно здатне пройняти іншу людину.
Звичайно за Вашим віршом стоїть багато страждань і душевних мук, тому робити оцінку його добрий він чи поганий навіть питання не стоїть. Тим більше що
я в теорії поезії такий самий як і в конній авіації. Я побачив десь частинку Вас в ньому побачив живу людину ну от тому і написав итакий
"компліма", всі люди цінні і унікальні, і такої поезії не напише більше ніхто в світі
Та й - поезія нехтує конкурсом.
2 Anatoly: Дякую дуже. В мене аж сльози на очі навернулися. Здається, не дарма я папір переводжу. 
Я ще жива. А біль стає нестерпним.
О, Господи, жорстокий Боже мій!
Зроби мені сталевими всі нерви,
Або позбав від нерозумних мрій!
Ці мрії - недолугі, безнадійні,
Барвисті, наче пір'я павича...
Коли в собі їх розчиняє дійсність,
О, як вони слізливо скавучать!
Та я за них не можу заступитись,
Бо хто віджив, той гине - це закон!
Я бачу вже, як проступає ситість
На ликах розцяцькованих ікон.
І я його кохаю - кожним нервом,
Так само, як мене не любить він...
Я ще жива, а біль стає нестерпним,
Та навіть біль у цьому світі - тлін...
Наталка Очкур.
І ще один віршик. Навіяний похмурими осінніми снами.
І знов ці сни обманюють мене,
В їх глибині мені бракує ночі...
Пекельний жар, що сльози розжене,
Жахливих страт видіння напророчить.
Де спритний кат в багрянім ковпаку
Чомусь до блазня зовсім не подібний...
Його сокира перетне ріку,
І нас остудним вироком розділить.
А потім він майстерно розпече
Тавро “чужа”, і прикладе наосліп.
І в прорізях для звужених очей
Побачу я очниць порожніх осінь.
Наталка Очкур
Супер. Справді дуже добре. Погода і справді просто таки вимагає чаю, меду і викладених на аркуш паперу почуттів.
Олексій Мачехін
Перед власне віршиком - маленька передмова.
Я почула назву - тільки назву, не саму пісню - "Поворожи собі на каві". Цей рядок трохи збурив мене, і... ось результат. Не знаю, чи можна
се вважати плагіатом, але... хіба що малесеньким?
Поворожи мені на каві –
Щоб ти торкнувся рук моїх,
Загусне темрява ласкава
У передбаченні доріг.
Поворожи мені на каві,
Та перше сам її звари –
Прибились зорі кучеряві
До наших теплих вечорів.
Гірчать між вуст розтерті трави,
В твоїх очах – осінній дощ...
Поворожи мені на каві,
І щось містичне напророч.
Стікає ароматна лава
По білих стінках – до небес...
Поворожи мені на каві,
Скажи, що я люблю тебе...
Як завжди, неперевершено. Дякую за кавовий настрій цього вечора.
Тільки мені чомусь видається останній знак оклику зайвим. Мабуть, не для мого настрою.
Дуже гарно...
Дякую за теплі слова!
Олесю, спеціально для тебе міняю останній знак оклику на три крапки Хочеться,
щоб твій (та й мій) кавовий настрій тривав якнайдовше!
Ой, то так доречно до філіжанки кави, що в мене перед носом! Наталю, то добре!
Ще раз спасибі вам, мої любі, за підтримку! Я її дуже відчуваю, чесно! Останнім
часом я ніби збожеволіла - вірші з мене сиплються, як мак з решета Щось мене
крутить - мабуть, десь в глибині душі страшенно противлюсь зимі Втім, головне,
щоб у душі не було зими, чи не так?
Подумалось щойно: цю тему я назвала "Віршик-2". Варто було б переіменувати "Два віршика-2", "Три віршика-3", і так далі
Не втомлююсь дякувати за те, що ви є!
Тобі...
Скажи мені, якщо ти чарівник,
Чому ти став моїм розчаруванням?
В твоїх очах ілюзія весни,
Палка вимога данини та дані.
Причарував – хоча не знав про це,
Мої бажання кригою взялися,
Сніг догорів, і звузилось кільце,
Я – бранка мрій, що так і не збулися.
Заручниця пустих стражденних снів,
Що ти мені навіяв того літа...
Та осінь йде, і холодно мені
Від марних спроб ізнов тебе зігріти.
Відлуння тиші п’ю з холодних вуст,
Сміюсь – а серце болем заливає,
Я не тебе – я вже себе боюсь,
І ще – того, що я тебе кохаю.
Суперово!
З нетерпінням чекатиму коментаря Чарівника
Але то вже певно після зустрічі з Фіш.
| Першим
відправив користувач Nazar Суперово! З нетерпінням чекатиму коментаря Чарівника Але то вже певно після зустрічі з Фіш. |
Валентин Лученко
Справді, дуже талановиті тексти. Я дуже радий, що ресурс продовжує приваблювати талановитих авторів.
З повагою,
Святослав Синявський
Просто, гарно, щиро...
Добре, що є такі тексти,
добре, що є такі Автори...
анонім
як шкода, що наш світ не схожий на світ ваших поезій...
хай з вашою допомогою він стане добрішим та щирішим..
> З нетерпінням чекатиму коментаря Чарівника
Якби я ще знав, що мені написати :-)
Everywhere and nowhere...
Вітаю, мої хороші!
Даруйте, прошу дуже, але щось в мене настрій, як казали бабуся, ні к чорту не годний 
І вірші виходять теж... гм... сумні. Філософські, мабуть...
А ти казав “любитиму завжди”,
І ще казав, що навіть зорі з неба...
Але не в храм ведуть твої сліди -
То, мабуть, піст. І загубився требник.
А ти казав “тебе я захищу” –
І я тобі повірила. Так просто...
А ти віддав солоному дощу
Все те, що я для нас горнула в осінь.
Все те, що гучно кликала гроза,
Про що співали нам струмки та ріки,
А ти казав... Навіщо ти казав
Мені про те навіяне “навіки”?
Його нема! “Навіки” – то мара!
Облуди чин, міраж, порожні мрії!
І мерзну я на всіх восьми вітрах,
Бо вже тебе впізнати не зумію.
Я розучилась вірити в дива...
Моя любов – хіба була не диво?
А ти казав... Та то лише слова,
Вони самі слова і породили!
І знову Наталка вражає.
Дякую за настрій і добраніч.
to наталка - знаєте, а вас таки варто видати, величезним таким накладом! серйозно!
дякую...
відкопала стару-стару дурку.
епіграф: "просто я, чтоб поб6Іть с тобой превратилась сегодня в дождь" // юна поетеса
Я блукав собі ізвечора.
Гарно... вулиця, спокій, тиша.
А вона, щоб побути поряд,
обернулась дощем навіщось.
Я до хати рвонув чимшвидше,
Все одно, як та миша, змок.
А вона, щоб зі мною лишитися,
Перекинулась в носовичок.
Дуже приємний віршик
Супер! Мабуть, це тепер мій улюблений сайт. І вірші такі... Навіть не знаю. Я в захваті від усіх!
Безпорадо.
Ми незримі у просторі,
Ми у небі прозорі птахи,
Наша молодість тане
Шоколадом у роті дитини!
Звичний спосіб життя
Передчасно дається взнаки,
Під вагою повітря
Покірно згинаємо спини.
В кого ти перейняв
Забобони, гріхи і табу?
Що ти бачив насправді?
Було так, як мало так мало...
Твоя сила стікає
Канавою в море нудьги.
Всі, звичайно, так раді:
З тобою як з ними все стало.
Безпорадність буття
Передплачена, в скрині твоїй
Тільки ти, тільки спам,
І рахунки за декілька років.
Налаштуй свої крила,
Ти вмієш, та ти ж не такий!
Пам’ятаєш, літав?
Для розгону лиш декілька кроків...
Так, талантів в Рідному Місті побільшало! Вірніше, вони завжди були, вони
приходять, з’являються нові, розкриваються і квітнуть! Чудово!
2 Trickster: Ласкаво Просимо!
Дякую, Наталко! На цьому сайті так багато твоїх віршів і так вони торкають, що я від них трохи п’яний. ;-) Тобі треба книжки видавати.
Ще один вірш, колись написаний під впливом Володимира Цибулька:
* * *
Холодний вітер восени...
У сутінках пташиний зойк.
Чомусь незатишно мені.
На шиї шовковий шнурок.
Земля невпізнаних облич,
Молитва лагідної шльондри.
Земля класичних протиріч
Тремтить під мушлею ротонди.
Знайди мене серед світів,
не відставай, я майже поруч.
Там, на бекеті моїх снів
Горить багаття, так, праворуч.
Заходь, сідай, ковток вина
Тебе поверне у реальність!
Ти маєш випити до дна
Свою земну елементарність!
Розбий і викинь світ старий!
Життя як сон, любов як нежить...
Не вір, не бійся, не проси...
Тут все і так тобі належить!
І я ніяк не дочекаюся! Судячи з того, що мені розповіли видавці, мабуть, аж в
грудні буде... Але то - проза.
2 Trickster: Прекрасний вірш. Справді
позавчора зовсім незнайома, і все ж таки дивовижна людина прислала мені книжечку своїх віршів - для літклубу нашого. Дуже гарненька і вірші з неї мені
страх засмакували. От я й наведу вам кілька:
Я грів руки
У горнятку з кавою
Кава швидко
Охолоджувалася
І теплом огортала
Мої кістки.
Кава була з цукром.
Мені було солодко.
Росинка
упала з трави.
Розбилася,
Немов іграшковий
Глобус...
А потім
Я довго-довго
Шукав у траві дерева,
Складав у кошик.
Над моїм ліжком
Висить 24 годинники,
По одному годиннику
На кожну годину.
Це все,
Що залишилось від тебе.
Це Олексій Кошель, збірка "Капличка Для Янголів". Як вам?
От якщо зовсім чесно, а правду казати легко й приємно, як казав колись пан Га Ноцрі, то мені не дуже.
Безумовно цікаві і нестандартні ілюстрації... але не для мене.
А мені - доволі симпатичними здались.
Ото тітці моїй Зіні Козачук (мо кому з Львів'ян вона етику/естетику читала)
на день народження 70-тий подарували.
Позаяк їй (а, паче того- авторці тексту теж)
подобалися витяжки звідси -- то казав, що покладу.
Не професійні, але від сердця.
Все менше тих із ким зросла,
до кого бігалось, сміялось,
у кого аж спаде роса,
так солодко і міцно спалось...
Ти з того краю де сади
Зеленим вогнищем палали,
Ти з того краю, де батьки
Пісень найкращих нам співали.
Ти з тих країв, де джерело
Під сонцем билось-вирувало,
І на роки-роки воно
Для Тебе шлях дзвінкий проклало.
То ж залишайся все така,
Хай час Тебе лиш прикрашає,
Хай вища, Божая рука
Тебе в житті оберігає.
(с) Ніна Димбіцька
Що таке професійність у віршах, Сергію? Не все, що йде від серця - поезія, але справжня поезія бере витоки тільки у серці, в душі...
Мені вірш сподобався.
Мені тебе бракує. Щохвилини,
Тобі мене - ніколи. Ти чужий.
За шаром шар жалобної тканини
Лягав на дотик випадковий твій.
Серпанком ніч засмучувала очі,
А день – смітив - посіченим дощем…
Щомиті я тебе забути хочу,
Мені болить. Тобі це не пече.
Ти рана, що загоїться не скоро,
Ти – сміх, що втік від занімілих вуст,
Сто тисяч зим я вже тобою хвора
І – Боже мій! – одужати боюсь!
Боюсь я рівних поштовхів серцевих,
Своїх спокійних, не тремтливих рук…
Боюсь того, що раптом, як на сцені,
Впаде завіса, зіткана з розлук.
Я бачу шкло – за ним не бачу світу,
Я бачу сни, в яких кричить трава,
Любов моя, протертою крізь сито,
Так само залишається – жива…
Банально? Так. Любов моя звичайна,
Вона для когось навіть запроста...
Твоє ім’я, немов святе причастя,
Беруть сухі, знекровлені вуста...
Банально все – безсонні ночі, зорі,
На честь твою я називаю їх –
І очі ці, пекельно бірюзові,
Лагуна в морі надвисоких лих.
Це вже було. І буде достобіса –
Повік банально крутиться Земля –
Зав’язка, кульмінація, завіса,
І ти – король у ролі короля.
Розквітлий день залишиться у квітні,
Впаде полуда з яблунь, мов роса,
А очі ці - пронизливо-блакитні,
І чисті. Як над раєм небеса.
Осіння елегія
В запітнілому склі
ліхтарі надвечір’я тьмяніють,
Відбивається дзвін
у люстерці навколишніх вод,
І волають рядки
Про бадьору мою безнадію,
І сміється печаль
У намисті із програних нот.
А надія моя…
їй ніколи не стати твоєю,
Бо смішне янголя
розгубило прикмети біди,
Розіпнуться вітри,
і накличуть сріблясту лілею,
Мерехтливий пилок
упаде на осінні сади.
Ллється вечір, як дощ,
а зірки, мов маленькі солдати,
Виглядають серця,
і завмерли на варті небес
Я надію свою
з ароматом розтертої м’яти
Віддала би тобі,
Але ти маєш префікса “без”.
Наталочко! Прочитала нарешті всі твої вірші до кінця і остаточно. ЦЕ ПРОСТО СУПЕР!!! Зроблю все, що в моїх силах, щоб світова громадськість довідалася
про тебе.
А мій хлопець сказав, що хоча він не любить інтимну лірику, але ці вірші справили на нього враження і він сказав, що ці вірші гідні визнання світовою
літературою.
Інгваре, я щиро дякую Вам особисто, і Вашим друзям, за увагу до моєї творчості, за теплі слова, за Портал і просто за те, що Ви є. Надзвичайно тішуся, що мої вірші - мої почуття та відчуття - подобаються людям, це
надихає. Спасибі! І - я, звісно, спробую підготувати збірку, як і обіцяла - десь після січня 2004 року. Тоді матиму трохи більше часу.
Дякую!!!!!
Як не банально те звучить, але ще раз хай скаже про банальне мій добрий приятель...
Тож прошу, Валентине.
ЦЕ НЕ БАНАЛЬНО...
Коли у місті тисячі каштанів
раптово вибухають літом
Це не банально...
Коли душа перестає боліти
і крига поміж рідних тане
Це не банально...
Коли скупії сльози чоловічі
не замикаєш більше в грудях
Це не банально...
Коли холодне глиняне погруддя
отримує чоло і вічі
Це не банально...
©2003 Автор: Валентин Лученко
гарно...
З останніх писанин:
ти любиш засмучені очі готичних химер
ти любиш вслухатися у тропосферні хорали
ти входиш заручником трав до зеленої зали
де голос Її існував й нещодавно помер
це час відмовлятись від надто важких панихид
давно вже чекають на кроки волошкові сходи
завжди проводжають до брами дерева та води
того хто на мить примусив ридати Аїд
Які чудові вірші - "Це не банально" такий ніжний, і вірш Captivitas’а теж дуже сподобався. Не знаю назви, для себе назвала: "Ти
любиш"...
| Першим
відправив користувач Наталка Не знаю назви, для себе назвала: "Ти любиш"...
|
Сад жаги десь за обрієм виріс,
А в саду тім - химерні дерева;
Вони квітнуть яскравим полум'ям,
А плоди їхні – вишні вогнисті,
І коли ти збираєш врожай,
То маєш попечені руки.
Ліс кохання примарний і злий,
На галявинах – квіти духмяні,
В них пилок – пломенисті лелітки,
Пелюстки – наче блискавки спалах,
І якщо таку квітку зірвеш,
То вона обпече тобі серце.
Випий тільки за мене,
Бо тепер я - твоя...
Вітер листя зелене
У долонях зім’яв.
Сонце піну багряну
Шиє ранком, мов шаль...
Пий за мене, коханий,
Сліз на дні не лишай.
Хай ця пристрасть вогненна
Ллється в чашу твою,
Випий тільки за мене,
Як за тебе я п’ю.
За вуста полинові,
За очей глибину,
За дарунок любові,
І за нашу весну.
Я - твоя полонена,
Ти - душа моїх мрій...
Випий тільки за мене,
А за іншу - не пий!
Люблю. Любитиму завжди,
І я сама у це повірю.
Відлуння тихої води
Розчинить гомін на подвір’ї.
Воскресне хресний хід планет,
Парад небес – аж по десяте,
І ти кохатимеш мене,
Бо я навчу тебе кохати.
Я розповім тобі про вир –
Чи бачив ти, як того літа
Холодний блиск очей - рапір
Зрізав з душі моєї квіти?
Як падав дощ і прошивав,
Нитками срібними тумани,
І як вмивалася трава,
Зеленим полум’ям осанни.
Я розкажу тобі про дим,
Що палко очі виїдає...
Люблю. Бо в серці ти один,
А двох сердець ніхто не має!
Вибачте, що відразу два - мала трохи часу та натхнення!
Знаєш...
Колись наші діти
Творитимуть завтра
Як ми тільки хтіли...
Знаєш...
Тепер кожен сотий
Мислитель. Чи - рана,
Що сочиться болем...
Знаєш...
У привидів також
Бувають прозріння.
Від нерозуміння.
Знаєш...
Від голоду зводить
Не руки – а душу,
Хоч того – не бачать.
Знаєш...
Якби ми захтіли –
Могли би навчитись
Хоч трошка – любити
Знаєш...
Якщо б ми все знали –
То, певні, не дерло б
Судомно щось в горлі..
пане Нормалайзер!
я у захваті! щиро
не знаю чому, але згадалося...
заколесована та зачвертована,
вбита кістками в тіла труну.
спомином живиться, спомином кріпиться -
з пам'яті тягнучи болю струну.
заколискована та зачарована,
серцем у тіло прагне ввійти.
мрією живиться, мрією кріпиться -
в пам'ять вшиваючи образ весни.
збита із споминів, мріями зклеєна,
минуле, майбутнє - то її дні.
потягом крові, думки - набої,
сьогодні душа моя тоне в вині...
Я буду марити тобою,
Я буду снитися тобі,
Прийду у білому сувою,
У снігом витканій журбі.
Прийду на мить – таку коротку,
Як подих твій, твоє ім’я,
І розфарбую кожну нотку
У переливах солов’я.
Торкнусь очей твоїх вустами,
І гляне сум з-під довгих вій,
Я стану першими словами,
Які ти скажеш вранці їй.
Я буду мріяти про тебе,
Бо мрія – це душі стерня.
Жорстоко ошукало небо
Моїх безкрилих пташенят.
Полощуть верби довгі коси
У люстрі зраджених надій…
Я буду думати про осінь,
Бо ти залишився у ній.
--------------------------------
Як же довго ми тут,
Як же довго ми тут ,
Що забули вже звідки ми родом
Не звільнитись від пут,
Не звільнитись від пут.
Злая Воля панує над родом
Гасне красна Зоря
Ми пливем за моря
Та в дорозі немає розради
Скоро сонце ясне
В нашім серці засне
Хто підкаже в негоді пораду?
Зупинився наш час
Коли кинув ти нас
В корабля є стерно і вітрила,
Але нащо нам він,
коли встати з колін
Вже нема ні бажання, ні сили
Грізне море шумить
І здається – ще мить
І не витрима судно удару
Щогли дрібно тремтять
Друзки в вічі летять
Не втекти нам від Божої Кари...
--------------------------------
©2004 Автор: Валентин Лученко
“Тіпа, поет”
Присяду і, не кваплячись,
нашкрябаю вірша
про те, як люблю дівчину,
або товариша;
або: кохаю іншу я,
а інша мене ні;
або про батьківщину щось,
яка уся в цвіту.
або про філософію:
чи бути, чи не буть;
або на владу критику –
як нас вони гнітять...
А потім у газету це
відправлю я листом
І в рубриці “Талантища”
Засвічусь поетóм.
І, лаврами увінчаний,
Почну писати ще...
Залишу слід у Вічності
Такий, що “ваабще”!
Ти не кажи мені нічого -
Блищать і брязкають мечі,
Тобі всміхається дорога,
Тримає вузлик на плечі.
Вона тебе у мандри кличе,
Чи пілігрим, чи менестрель,
І закриваються обличчя
Дверима зраджених осель.
В тих мандрах - очі балаганні,
І діаманти, як слюда,
А у вікні прекрасна пані
Тебе так пильно вигляда.
Ну що ж - рушай, на славу Бога -
Тече дорога, мов сльоза,
Та не кажи мені нічого,
Якщо "кохаю" не сказав.
Старий Новий рік.
Назва парадоксальна, як життя.
Раз не встиг за календариком –
І вже в офсайді.
Та він потрібен нам, як спогад про майбутнє;
Як підтвердження того що вже відбулося;
Як бонус до казки.
Контрольний постріл шампанського…
Келихів дзвін не по тобі,
Але на честь твою,
Старий добрий Новий рік.
О.Гарматкін
Ось і все. В очах ядучий дим,
Міра сліз наповнена журбою.
Я тебе кохатиму завжди,
Що я можу вдіяти з собою?
І тоді, коли до вівтаря
Поведеш ти іншу, як до раю,
Хвилями кричатимуть моря:
“Все одно вона тебе кохає!”.
І тоді, коли розбита мить
Усміхом байдужим відлітає,
Ліс зелений листям шелестить
“Все одно вона тебе кохає!”.
І коли озветься глупа ніч
Голосом твоїм: “Мені погано”,
Я тоді скажу: “Мене поклич”,
Тільки не скажу тобі “коханий”.
Не скажу – бо вже казала це
Сотні раз; ти був насмішкуватим.
Зрадою замкнулося кільце
Злочину, кохання і розплати.
Ось і все. Розтрощених садиб
Остови обпалені бідою...
Я тебе кохатиму завжди.
Що я можу вдіяти з собою?
Пріоритети
Про що ти знать ніяк не хочеш -
Так це про Вічність, що навколо.
Не слухаєш ти слів пророчих,
Не озираєшся ніколи.
Живеш лиш зараз, в цю хвилину
І віддаєшся їй назавжди...
Але...
Тебе я не зупиню –
У Вічності зникає Правда.
Сонце бавиться сяйвом з холодних криниць
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць...
Я підійду під твоє віконце.
Ой, як схоже те сяйво на сонце...
Хмари в небі мов бані церков та каплиць
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць...
Ми підемо з тобою ярами.
Ой, як схожі ті хмари на храми...
Брови подивом - порух сполоханих птиць
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць...
Чом же ти здивувалася, мила?
Ой, як схожі ті брови на крила...
Небо лиє блакить із дівочих зінниць
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць...
Очі - просять, а губи - "не треба..."
Ой, як схожі ті очі на небо...
Запах жінки, землі, луки, сіна копиць
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць...
В танку бров, що здійняті немов крила птиць,
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць!!!
В танку хмар що подібні до бань і дзвінниць,
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць!!!
В танку сонця й води, порохолоди криниць,
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць!!!
В танку неба блакиті з дівочих зінниць,
Горілиць-долілиць, горілиць-долілиць!!!
В вирі літа й ветрів, між
зім'ятих травиць
Ти летиш
горілиць,
Я вми
рав
до
лі
ли
ць.
суперовий вірш! чес-слово!
Браво, Олексію!!! Вартісний твір! Дуже!!!
Зима милосердна, бо все, що потворне, прикрила.
Блідою підковою місяця ранок і вечір зрослись.
У шуби і грубі плащі увібгано ангельскі крила,
Німби під шапками сховано, ризам обрізано низ.
Крадусь попід стіни. Розвага у мене така - зазиранки.
В освітлених вікнах - шафи з рядами орлів і ваз.
Чому оті люди щасливі так щільно стуляють фіранки?
Лишіть хоч шпарину, я хочу побачити вас ...
сумно-зимово-вечірній вірш... і дуже гарний!
Це правда, дуже гарний і добрий
еге, справді дуже навіть нічогенький!
Щиро вдячна всім за підтримку
Чомусь вірш Сумної, справді дуже гарний, навіяв спогади про прочитане влітку.
АУТИЗМ.
V.Luchenko
-------------------------------------------
Облиште мене,
не торкайтесь, благаю
Світ мій змагатися з Вашим не може
Ваші молитви порожні,
о Боже
Спокій пошли солов’їному гаю,
Що у мені розквіта щохвилини.
В браму не стукайте.
Місто закрито
Вашій облозі його не скорити –
Спрагу втоплю я вином із полину...
Голод?
По що мені голод...
................Не згине
дух мій химерний...
...............Розколоте серце
кволо ввіллється в рожеве озерце
Сонця, що сіло
.............на Захода спину.
Я не загину
..........і вам не скорити
мій аутизм...
..........Мої двері закриті...
Годі картати,
............годі корити
Я не загину,
...........я не загину...
--------------------------------------
© Copyright: V.Luchenko
Знов цілу ніч свічки палають
Їх відблиск грає на шибках.
І кольорові краплі воску
Мов сльози на моїх щоках
Знов сон від мене проганяє
Та темрява, що у вікні
І до світання мрії заховає –
Десь поряд із страхами і надіями
Змалює крижаними візерунками на склі
Сповільнює чекання рухи, паралізує всі думки
І чути колискову – прагне ніж приспати душу...
Чекання щастя...Знову?!. Знову!..
Чи, може, болю , сліз журби?
Немов би панцирем вкриваю серце кригою
Крихкий, ламкий, прозорий і непевний
Захист проти болю, зла, брехні, любові та невдач
Сніжинки опускаються на вії і під вії
Завмри, засни, не бійся і не плач...
Не плач...не плач...НЕ ПЛАЧ!!!
@->->--
Пам’ятаєш‚ ти сказав‚ що в Афінах не буває зими?
А сьогодні мені дзвонила Кліо: уяви‚ у них там –12.
Пам’ятаєш‚ руда кондукторка подарувала нам квиточок на щастя‚
А ти сказав‚ що щасливі квитки бувають лиш у лотереї.
Пам’ятаєш‚ як січневого ранку розцвіла наша вишня—
А ти сказав‚ що просто вночі була заметіль.
Пам’ятаєш‚ у мене в кишені жив світлячок‚
А ти сказав‚ що я вже доросла.
Пам’ятаєш‚ я цілувала твої сльози—
А вони чомусь були несолоні.
Пам’ятаєш‚ ти не вірив у падаючі зорі‚
А я навчила тебе загадувати бажання.
І ще ти сказав‚ що чудес не буває‚
Бо існують закони фізики.
Знаєш‚ я‚ здається‚ тебе люблю.
Це тому мені так холодно?
Проклята фізика.
Сіре місто. Сірий сніг
Сірий вітер сипле з даху.
На розхресті трьох доріг
Світлофор осліп від жаху.
Серед сіряви невдач
Плачуть сірі-сірі ночі.
Скинь‚ коханий‚ сірий плащ‚
Бо у тебе карі очі.
Зіронько, що це в тебе взимку та й на лірику?
Дуже незле, доречи
Весна почалася зарано, ти це хотів сказати?
Просто потягло--і все. Мерсі за компліман, проте я досить адекватна в самооцінках особа.
Ти можеш бути нададекватною, але якщо мені подобається, то подобається.
Гляди, бо пошкодуєш за заохочення.
Егоїстичне есе
Листопадова я дочка.
Я--це сум одиноких нив,
Каламутна, без дна, ріка
Між байдужості берегів.
Серед синяви сивих небес
Гіркне голос хмільних журавлів.
Зачарована я без чудес
У нещирих обіймах вітрів.
Я--останній незірваний лист
Над безмежжям притоптаних слів.
Я--з майбутнього в осінь міст
Крізь Провалля Посріблених Снів.
Вірш "Фізика", як на мене, близький до геніальності.
До шанувальників поезії. Мистецький Портал, що кілька днів був недоступний через технічні причини, нині радо вітає Вас за адресою http://www.3muzy.com
Попустило! Бо я думала, що то в компа мого технічні причини...
Витала,
змучилась
і ніжно склала крила.
Замріяно розплющила вуста,
Глибоким диханням
вогонь в собі відкрила
Росою вкрилася повік печаль густа.
Чого вони течуть?
якщо це гірко....
Чого струмки торкнулись босих ніг?
Навіщо постаті в човнах спалили зірку?
це все...
і на повіках твоїх сніг.
класно
Назаре, дуже гарно!
точно! ~/~/
Заримую себе із тишею,
З чорним мороком за вікном.
Свою долю хрестиком вишию,
Сивий сум помережу сном.
Ранок нишком прийшов - не встежила.
Світло денне - безжальне воно:
Вишивала я і мережила
Сіре, вбоге, старе рядно...
Що це всіх останнім часом на поезію потягнуло? Невже причина в минулотижневих кількох днях весняної погоди, але зараз знову мороз. Однак настрій дійсно передвесняний. Вчора цілий вечір перечитував Антонича та Андруховича.
а вірш гарний
Cон
Місячне сяйво грає в бокалі
Вітер відносить у море слова:
„Милий...кохана...не можу без тебе”
Обертом йде голова
Лагідних хвиль ласкаві обійми
Руки кохані і відблиск зірок у очах
Ми двоє...лиш двоє – більше нікого
Віднесло море біль, образи й страх
Рожевим променем світанок,
Мов ковдру, скине ніжний сон
Засяє щастям узбережжя –
І знов коханих губ полон.
Усе на двох – бажання й мрії
Весь світ належить нам обом...
І несподівано торкнувся тіла холод,
Нізвідки страх і біль відчула знов...
Троянд пелюстки вітер звіяв -
То був лиш сон...чарівний сон
(c) Asmera
p.s. моя помста за записничок
Похвала від пана Олексія - бальзам на мою бідну душу (це без жартів). Щиро дякую!
А що, похвали від програмістів ниньки так сильно котуються?
У нас на Форумі сьогодні чудовий творчий день! І вірш дуже гарний. Власне, обидва прекрасні!
2 п.Василь:
Ваше вечірнє перечитування Антонича та Андруховича наштовхнуло мене на вечірнє перечитування Андруховича про Антонича. Дякую!
Дзюпісля і камасвєчєра...
***
Я.
Прибиваю.
Дах.
Я - голими руками...
І в день (хе: аж зрання)
В рядочок "сотки" б'ю!
Забити "сотку"-цвях
У кістку - як у камінь:
Далеко не фігня
(Хоч схоже на фігню).
Я прибиваю дах,
Щоб, часом, - не поїхав,
Його ж тоді - шукай,
Або - стели новий...
Отак.
Прибити дах -
то невелика втіха,
Зате не з'їде вже
Той шифер.
З голови.
Сотками - то символічно. Але чи дійсно вони, ті сотки і по-п"ятдесятки, його тримають, може саме через них він і їде згодом?
Хоча так, тут треба визначитись з тим, від чого він їде, і вже потім лікувати.
Дуже прикольно, місцями навіть цвяхоприбивно. Читала дуже уважно, але оті два перших слова (що перед віршем) ну ніяк мені не пішли! Я вже і букви переставляла, і склади місцями міняла - ну ніяк. Чи може ці слова мали бути в кінці, вже як наслідок водворіння даху на місце описаним способом?
В оригіналі спочатку назва була такою: "Дзю-до і дзю-після, камасутра і камасвєчєра"
А чому ж первісна назва трансформувалася? Чи то зашкодили дірки від цвяхів?
Намистом із пелюсток слів
Тебе крізь сльози він зігрів...
Ти дихай, я благаю, дихай...
на моих часах без пяти -
стрелки сводит болью.
только б дойти, донести
то, что зовется любовью.
только б успеть до войны,
только б не сбится с ритма.
только б дожить до весны
свитой сквозь прорези флирта...
| Першим
відправив користувач сумна А чому ж первісна назва трансформувалася? Чи то зашкодили дірки від цвяхів?
|
п.Нормалайзер, а чому б Вам не замахнутися на цикл поезій?! Такий собі "портрет людини зсередини". Про голову та ліву п'яту вже маєте;
далі могло б бути про вказівний палець кілера, про великий палець ноги балерини, про ніс асенізатора, не кажучи вже про традиційні легені курця,
печінку алкоголіка, нирки пиворіза і т.п.
І ще моя Вам порада: не покидате спати в бамбетлі! Гадаю, саме в ньому криється Ваше натхнення! 
І я, Наталю, вражена Вашою поезією! Особливо присвята бабусі мені сподобалася. У мене сьогодні сороковини від втрати моєї бабусі. Ні, вона мене не
виховувала, але завжди розкривала обійми, як крила, і було в цьому стільки дитячого щему...
Це сильно!
Мені приємно бачити так зблизька таких талановитих людей.
Я прокинулась в мріях цієї весни –
а вона увійшла і залишилась у мені
Ти - не сон, бо не бувають такими сни...
У затишку кохання живуть пісні...
У затишку натхнення співають квіти
У надіях любові творяться діти
У мовчанні світів прокидаються істини,
Але тільки Бог говорить нам: „Істинно...”
| Першим
відправив користувач сумна п.Нормалайзер, а чому б Вам не замахнутися на цикл поезій?! ...
|
Строго-настрого
Мене страшенно тішить, що на Форумі стільки талантів, яскравих, самобутніх, особливих... Кожний вірш - як маленький діамант - своєрідний. І - що найприємніше - наші "новачки" тримають марку, чудово вписуються у
спільноту - я вже ані Dzvink’у, ані сумну якось і новачками не вважаю. Звикла.
Присвячується найкращому з кумів -Володимиру, у якого сьогодні поганий настрій
Володечку, посміхнися!
Не тратьте, куме, сил даремно
На каяття, журбу-печаль
Не засинай із песимізмом –
Дороги всі біжать у даль.
Пройдуть дощі, сніги, тумани
Недобрі вісті звіє вітер з гір
Минуть підозри та омани
І зійде сонце – тільки вір.
Воно зігріє твоє серце
Надією – образи лід розтопить вкрай
І проросте любов, розквітне щастям
Все буде добре тільки знай!
Суперово! Підтримую прохання - Володимире, усміхніться! У Вас надзвичайно
приємна усмішка!
Так отож Вовчику, не будеш посміхатися, буду й далі займатися
"бумагомаратєльством" і писати такі вірші, а може, й гірші - як на серветках
мій янгол з крилами з чорного
рветься крізь позначки сірого
неба, сум'яттями хворого,
в місто, без тебе не милого...
дякую...
З презирством
з презирством
велю я
не чути твоїх доріг
змалюю
обличчя краю
фарбами втіх
картиною відшліфую
оленячий ріг
проб’ю я
проб’ю я
зневаги міх
і зерна на землю не впущу
(не виросте хліб насущний)
презирства
з-під
твоїх ніг
1998 р.
Дякую, Наталю...
Я дуже вдячна (щаслива), що зростаю серед таких талантів...
2 Dzvinka:
Плаче сніг, розпластаний на стріхах,
І вмирає - скоро вже весна.
Ти - моя фальшива наскрізь втіха,
Ти - моя бавовняна стіна.
Небо, окантоване журбою,
Ріжуть чорні блискавки птахів...
Що ж ти, мій солом’яний герою,
В лабіринтах ночі загубив?
Кришталеві зорі, мов криниці,
Сяють над розчахнутим вікном...
Я просила "Дай мені водиці" -
І її носив ти решетом.
В’яне світ, і сміх дитячий тане,
Гусне біль в танку розбитих снів...
Ти - мій поролоновий коханий
У цілком реальному вогні.
ТРИ ТАНКИ ПРО КОХАНКУ
Коріння тиші
у глибокій криниці
тривожить луна*
водиці напийся хай
серце остудить вона
поглянь в глибині
як в люстро чарівне
зоря загляда
Царівна хай заздрить то
Космос кохає вода
любові нема
у камінній пустелі
лиш споминів лід
в постелі прим'ятій твій
обрис, кохана, твій слід...
* луна(укр.) - эхо
©2004 Автор: Ingvar Olaffson
http://www.3muzy.com
-----------------------------------
Я на пістрявому піску
Збираю зорі, що сховались
В залиту місяцем ріку
Туди й чуття моє здавалось
От-от утопиться... І скрізь
Опале осені зітхання...
Ти, світе зимний, на прохання
Не маєш зібраних казок!
Плету до неба мотузок,
Щоб стерти з місяця образу
Та не наважуюсь одразу...
Шукаю зорі у траві
Пожовклій ще з позаторіччя
А смуток десь біля узбіччя
Свої тримає вартові.
7.03.04
©2004 Автор: Святослава Лученко
http://www.3muzy.com/clients/Luchenko.nsf/Main_UA?OpenFrameSet
* луна(укр.) - эхо
Дякую за пояснення... а то б і не здогадався б ніхто 
| Першим
відправив користувач Olexiy * луна(укр.) - эхо Дякую за пояснення... а то б і не здогадався б ніхто |
Це місто хворе на зустрічі,
Місто самотності й тиші,
Місто, де плаче від вічності
Янгол - з очима, що ріжуть...
Це небо, що тисне на скроні
Синім, холодним проваллям,
Небо, що більше не зродить
Янголів - тільки прокляття...
(c) Volodymyr
Маленька дитинка
Маленьку хустинку
Пов’яже на цьому хресті.
Маленька дитинка
Маленьку стеблинку
Спасе від жорсткої ноги.
Маленька дитинка
Маленьку хмаринку
Візьме у долоні свої.
Маленька дитинка
Маленьку хустинку...
Шкода, що ти не побачиш.
Я тобі розповім...
(c) Kristy
Юридичний Форум
Намалюй мені небо
Світле, яскраво-синє.
Намалюй мені місяць
Та зірки, що до нього линуть.
Намалюй мені гори-
Дикі гори, високі, сніжні
Намалюй що співає вітер
І лілеї пелюстки ніжні.
Намалюй мені радість
Ніжно усміхнену, світло-бузков,у
Ще багряну бурхливу пристрасть
І любов, як завжди, кольорову.
Наостанок лишаю найважче
Але ж ти можеш все, мій милий?
Намалюй мені просто щастя
А я спробую в нього повірить
Та ти вже того і не пам’ятаєш,
Як малював на небі свій політ.
Або як квіткою навесні проростаєш,
Народжуючись вперше бачиш світ.
Ти вже забув.
Що все збагнув
Коли вже очі стали як кришталь.
Трава росте
Крізь тебе в те,
Що ти лишив від себе, жаль…
Давай тобі награю цвіркунами
Додам туди дзвінкий дівочий сміх
Напишу вірш між нотними рядками
І в цвіті трав я повкладаю їх.
І ти тоді окрилений
Побачиш через хмари
Словами плащ запилений
Крізь погляд вітру мари.
Нарешті бачиш, що то в них не очі
А ґудзики в опудалах горять.
Дуже приємний вірш.
Нарешті ти повернувся.
Привіт, друже
'мейджин
Сніг смерековим ножем
Краю,
Загортаю у вітри
Думу.
Хтось тут був.
Хтось щось забув:
Знаю...
Звідси віятиме довго ще
Сумом...
Ти сховаєшся в свою
Мушлю.
Станеш перлом.
Я тебе
Знайду.
І загорну у чиєсь
Суші:
Хтось колись тебе ковтне
З чаєм...
Дозвольте і я спробую? Можна...
Колеса, рейки, товарняк - і..тиша!
Був юнак, лишився...біс
Лиш душа тепер блукає
Темним гаєм, тихим гаєм.
Правда - ні, ЇЇ шукає
Юну пташку, мишу, ВАС...
Ви задумайтеся, панно -
Раптом Вам знайомий ВІН
Чи не Ваше гірке слово
Змусило його тікати геть,
Зневажти, Зневажати...
Це життя, що є "прекрасним"
Цей "чудовий" білий світ
І наввипередки
рахувати незначну кількість шпал...
19
Духе цікавить Ваша думка???
З миттєвих дописів:
зустрічати маршрутні таксі
на перехресті доль
розгубленій ноті "сі"
завжди допоможе "соль"
знову приносить листи
тобі відданий грак
тихо в повітрі застиг
бергамотовий смак.
Мені болить твоя байдужість,
Всі прораховані слова...
А в грудях знов кублиться вужик,
Мене він спрагло допива.
І ось я - капсула порожня,
Я - тільки форма, пустка, тінь...
Мені болить твоя вельможність
В очницях звужених судин.
На цих вустах, від крику стертих,
Конає божевільна мить,
Мені болить твоя відвертість,
Мені - болить. Мені болить...
.. вже понад 100 років не бачив я веселки...
. . сонця промені сховалися за хмари.
.вже 100 років сипле дрібний дощ...
однак тугу мою змити йому непідсилу.!.
А, може, то од вітру просльозились очі ?
2Dмитрик
100 років? То ви довгожитель значить
Звичайно це вжито для красоти. Але щось завеликий проміжок часу ви вказали.
І ще одне цікаве я замітив: ви написали сумний вірш, а настрій у вас навпаки веселий. Рідко таке буває. В основному пишуться найкраще вірші, скажімо
так, під духовний настрій.
2-=IGO=-
Особисто для Вас - який проміжок цасу найбільш імпонує?
настрій - річ мінлива...
2Dмитрик
Я вважаю, що краще було б написати не якусь певну кількість років, а певний синонім до великої кількості часу.
Я не мав на меті вас образити, я просто висказав свою думку. Кожен пише вірші по свому стилю.
З повагою, -=IGO=- .
Над містом пропалене небо,
І боляче-холодно в грудях -
Судомить весна крізь подерте
Життя перекопане в людях.
По вулицях - сутінках раю,
У поглядах стрічних незримих
Твій янгол нейменний блукає,
Шукаючи Бога між ними...
Прокинулась і милувалась
Як спить,
Як він сумирно спить.
На подушки ледь-ледь піднялась
Він спить,
Мовчить.
Який він гарний коли спить...
І як давно
Ой, як давно!
Не бачила його,
Не заглядалась.
Безодня справ, і безліч літ
Минули.
Вже пожовкли руки,
Лице покраєне
Борознами розпуки
З минулих
Лих.
А він немов той самий
Коли уперше вів її лугами
Як вперше брав її, серед зелені лани
І цілував ці груди
Ніжними
Вустами.
Де вже тії груди?
Забулося давно.
Душа за юністю болить.
Волосся - сиве полотно.
А він лежить.
Спокійний, тихий,
Ледь-ледь неголений,
Щасливий,
Спить.
Чи, може, розбудити?
Чи, може, лагідно, краєчком вуст
Поцілувати?
Який він гарний, наче молодий.
Прокинься, милий мій,
Вставай, коханий мій!
Відкрий зінниці, подивися,
Весна на дворі, знов весна!
Заглянь у очі, посміхнися
Горни мене, кохай мене,
І поглядом у мене лийся.
Торкнулася щоки -
Холодна.
Торкнулась вій -
Дарма, мовчить.
Лежить.
Він спить. Він лише спить.
Замріяний, усміхнений, блідий...
Та все одно
(Немов)
Живий.
Віршик чудесний!
Тільки чому стільки фаталізму?
І «до туги» звикати не варто!
Адже життя прекрасне!
2-=IGO=-
Дякую !! ! !!
Людино, твір шедевровий!!! Знімаю капелюха
З поверненням Вас, Людино!
Дякую!
ЛУНКО...
Так лунко, лунко, лунко
Стукоче серце
Поцілунки
на плечі, перса, на вуста
упали...
порожня і пуста
кімната стала
стила
без тебе, янголе,
не сила
крізь світу хащі
пробиратись
пропащих
стрічати привиди
на Площі
і бачити як час полоще
барвисті мрії
в ріках забуття
о, так
їм вже не втілитись
ніколи...
Вії
Світ затуляють
Спи, Маріє
твій син
все ще маля...
©2004 Автор: Ingvar Olaffson
Гарно...
Інґваре - Ви вже тут, чи ще там?
Так, справді вражає
| Першим
відправив користувач Volodymyr Гарно... Інґваре - Ви вже тут, чи ще там? |
Географії
Сонце палало
Небом гуляло
Танці кружляло
Сни розганяло
Свастики леза
Хмари ламали
Промені теплі
Чоло лоскотали
Та зорі далекі
До себе манили
Світлом примарним
Мене полонили
Сонце палало
Пісню співало
Зі мною прощалось
Чи може сміялось
Шляхом іде
Морем пливе
Небом летить
Плекаючи мить
Час
Лиш тоді зрозумів
На межі небуття
Що ти є зорею
Яку шукав все життя
Йди повз мене із жовтими квітами
Причаруй мене,
Обмини мене...
Нехай злива понурими вітами
Огорне тебе.
Промайни і спитай мене подумки
Щоб я не почув,
Серцем ледь відчув...
І полиш жовті квіти на сходниках -
Ніби сум заснув.
Вітром сонячним, місячним протягом
Сльози віднайди,
У вікно зайди...
Поруч комену ніжним дотиком
Спокій пробуди.
Я ж, Пілатом тебе преситивши,
У терно вберусь,
В саван загорнусь,
Трунку терпкого з чаші випивши
Майстром обернусь.
Ти не біжи, бо там трава висока,
Емоцій необдуманих думок,
Ти не біжи, там озеро глибоке,
Сльозами сповнене – один зробити крок.
Вернись до тіла, все врятує сповідь,
І після неї буде інший ліс…
Такий , як обіцяв мені ти торік?
Ти вибач, мушу бігти…
… і… без сліз…
СИЛА
Море та гори,
радість і горе
Плюскіт веселої хвилі
Душенька крає,
серденько хворе
В поніч гукає -
"Де ви щасливі
дні, що минули?"
Жити несила...
Дівчинко ніжна,
Леленько біла
Злоте волосся
Чи'є голубиш?
Лодія срібна
Вчасно поспіла
Той, кого любиш
Вмерти не сміє...
Жити несила
Вмерти несила
©2004 Автор: Ingvar Olaffson
http://www.3muzy.com
"Сміються всі. Лиш небо плаче
з маленьким світом на руках."
/////////////////////////////Ірина Пиріг.
Вітер,
вітер...
шелестіння
Заподіяна розлука
Луки,
стежка...
надвидіння
Тіні
тінями
плетіння
І до неба хреснуть руки
Руки,
звуки,
шепотіння...
*
Ми одні
до оковиду
не зустрінути нікого
королі і їхні блазні
в лазні Батька
миють душі
Дужі либонь
лише звиду
Ми одні
у всьому світі.
Ми одні
до оковиду...
**
"Сміються всі. Лиш небо плаче
з маленьким світом на руках."
Кохай її, кохай, Юначе
Вона тонка, прозора наче
з ефіру зіткана,
та все ж
вона жива,
жагою повна
по вінця, милий, по віки
Візьми її в політ,
У Всесвіт
Оцьому світу навпаки...
©2004 Автор: Ingvar Olaffson
Я - записувач снів,
невловимих як ртуть,
ефемерних створіннь потойбіччя
Я - один із Синів,
що із Слова ростуть
і хрестами стоять на узбіччі
на узбіччі світів
перехресті думок,
що каміння життям надихають
видно хтось захотів
щоб із Гір мій струмок
покотився, співаючи гаєм.
Хають Світ, гають час
срібні мешканці дна
в очеретяних пастках-юдолях
розпинаючи нас
вип'ють чашу сповна
і запишуть кривавицю-долю
в дивну Книгу Казок
від яких стилий дух
запалає у сутінках синіх
ти візьми образок
Світоч зір не потух
ти візьми, не забудь його, сину
Я втомився, прощай
недописаний лист
збережи для дітей і онуків
передай їм свій хист
пити зоряний чай
і з ефіру породжувать звуки
©2004 Автор: Ingvar Olaffson
Озветься ніч безсонна горем,
Наврочить пам’ять по журбі
Незнаний сон запахне морем,
Піснями вітру вдалині.
Долоні рук простягнуть зорі,
Мов кличучи у небуття.
І янгол сірий поцілунком
Заведе в п’ятий кут життя.
Нема цій силі протидії
Нема розради й вороття
Покладе скорені надії
До монументу нежиття,
Сховає зламанії крила,
Ходить навчиться по землі
Та, що живе на хмарах,
Та, що танцює на хвилях
Та, що всміхалась сонцю,
Та, що співала з вітром
Та, що тепер примара
Буде мучитись в тернах
Битись в тенетах, як всі
Оголошення:
23 квітня в театрі Леся Курбаса, в рамках проекту "Тиждень молодіжних субкультур" відбудеться літературних вечір. Мають бути Дереш та
Гончар!!!
2 Captivitas:
Дякую, просто думав, що ті хто пише вірші сюди, тут і побачать це оголошення...
Буду мати на увазі
Я також хочу вставити своїх 5 копійок. Отже, вірш-іграшка:
Жодна будівля
У нашому місті
Не може підперти неба...
Жодна будівля
У нашому місті...
Не може – ну і не треба!
Окрім бізнес-центрів
І всіх монументів
У нас ще церкви і костьоли.
Злетіть намагаються
За небо хапаються
Але не впіймають ніколи.
Чортяка сміється
До неба все пнеться
І хмарочоси будує.
А Бог брови супить
І хмари їжачить
І радше за все сумує.
Янголики плачуть
Дощ-крапельки скачуть
Під кутом до асфальту.
Стрибнімо до хмари!
Останні нездари!
Бруківці залишимо пальта...
Ми мокрі й брудні
Бо ми молоді
Ми можемо небо тримати!
Метелики влітку
Часом напідпитку
Хмаринку у змозі дістати...
Але щоб навчитися
небо тримати!
Спочатку повинні
як слід малювати!
Для цього ми мусимо
вчитись кохати!
Пояснення (голос з-за хмар): Одне одного...
Хлопчиків і дівчаток.
Ми – неботриманти!
Атлантки й атланти.
Гостро ця сторінка відчула відсутність Наталки, стала пустою та маложиттєво.
Але я навіть не про то.
Зараз починаю перечитувати звіт сера Ланселота про його пошуки Грааля, і у мене склався такий роковий настрій, навіть не знаю чому.
Хочу вивчити мову свічок,
І розплющити нею повіки твої,
Хочу звити з волосся твого, мов з ниток,
Наше дерево в скронях землі.
Пливи, пливи….
І розтікайся річкою в мені
І огортай собою моє тіло
І дихай так
Як вітер навесні
Щоб в мені все здригалося та мліло.
І подих твій
Роздмухує
Троянди вій.
Та слухає
Мелодії
під ритм сердець,
постав її
як плин води кілець.
Щоб було чути
Волосся на щоці
Щоб дощ ішов
Струмками по лиці
Для нас.
Для нас.
Для нас….
Класно
І мені подобається, особливо під мелодію - а ще собі звуків науявляв...
А от чому рок - не знаю.
Назаре, дуже гарне!!!!
А мені більше сподобався віршик Гелени...
| Першим
відправив користувач Bis А мені більше сподобався віршик Гелени... |
дякую... приємно.
насправді в мене досить сумний світ. але створити інший все якось часу не вистачить
Опівночі замовкнуло й померло тихо небо
Заклякло в дикім холоді й закрило очі
Давно вже навіть не болюче, не щемке –
Глухоніме, обмежене, старе й до того всього мертве
І я – шматок, одірваний від хмар-овечок,
Зігрітих сонцем бабиного золотого літа
Невже я мушу також тихо помирати
Вдивляючись в оту безмежную статичну сірість?
Й хворіти на смертельний недуг саме тут
На карнавалі й балагані земних масок
Серед цього потворного суцільного блюзнірства,
Де кожний – клоун, хоча й з цілком поважним виглядом
Бомбіни вигинають стегна у воєнних штанях
Танцюють у сріблястих черевиках – потішають публіку
На перехресті спинений товстун під ніс бурмоче
Пузатий, лисий, вічно невдоволений Директор Цирку
І лиш вгорі на фоні сірої статичності
Нервово вітер смикає обідране гілляччя
Тріпочуться на ньому одиноко кольорові стрічки –
То залишки мізерії буття й земного карнавалу
.............................................................................
А небо – сиве кладовище наших мрій –
То голуби, яких довірливо ми випустили з кліток
Як тут сумно стало...
Я намилю мотузочок.
В зашморг шию впхаю...
Хай милується кохана,
Як я "зависаю"...
Напиши мені колискову -
Де поділись прості слова?
Чи любов, як чужа розмова
Вік недовгий свій дожива?
Наспівай мені колискову
Між сріблястих німих дзеркал,
Хай веселкою грає знову
Благородний сумний опал.
Голос твій - як шовкові пута,
Прохолодою пестить ніч,
Ти - єдине правдиве чудо,
Що призначене лиш мені.
Твої очі - гірські тумани,
Певно, згуба моя - вони...
На губах твоїх гірко тане
Ще непізнаний смак вини.
Плаче свічка і віск медовий
Огортає зів’ялий стан...
Заспівай мені колискову,
Бо вже сон на порозі став.
Мій інквізиторе лукавий,
Ти знову входиш, як мара,
І відблиск зрадженої слави
Осіннім листям догора.
Чужі дощі батожать душу,
Твої слова шматують плоть...
А ти, до біса незворушний,
Говориш: "Панцир мій - Господь".
Це твій Господь такий холодний?
Бо мій завжди любов’ю грів...
А свист розбійницький безодні,
Гартує крицю ланцюгів.
І ось я, забрана в кайдани,
Дивлюсь на тебе, судіє...
Сьогодні мій останній ранок,
Життя без мене - це твоє.
Покірно сплачено всі штрафи
Читає вирок оркестрант,
І вже моє аутодафе
Тріпоче крилами костра.
Ура!!!!!!!
Шо тут казати ?