Форум Рідного Міста

Українцi поза Україною

Олесько - 20-10-2003 у 10:03

Хлопцi, може хтось допоможе зрозумiти досить цiкавий фрагмент українства на емiграцiї. Я зараз є на стажуваннi в Берлiнi, протягом першого ж тижня знайшов українську (греко-католицьку) церкву, став до неї ходити, знайомитися з громадою. Нарiд переважно з захiдної України, причому досить рiзношерстний - мiсцева стара iнтелiгенцiя, студенти, заробiтчани, програмiсти, лемки з Польщi. Чоловiк десь так 60. Зумiли самоорганiзуватися, зробили свiй клуб. Тобто люди дуже глибоко усвiдомлюють своє українство. Але це, повторюю, захiднi українцi.

За статистикою посольства, людей з центральної/схiдної України тут набагато бiльше. Але вони за весь час навiть не зробили спроби до самоорганiзацiї чи ше чогось, а просто-напросто самоiдентифiкують себе з росiянами, яких тут навалом, ходять на росiйськi дискотеки etc. Української православної церкви, звичайно, тут теж нема. Чому то так є? Невже Україна в серцi є лише в тих людей, якi народилися захiднiше вiд Збруча?

Олексій Мачехін - 20-10-2003 у 10:13

Кажу мабуть втретє чи в четверте - на захід від збруча під тільки під Совітами на одне покоління меньше жило - у вас ще є люди, хто пам'ятає поляків. Не кажучи вже про Російську імперію. До галичан не застосовувались такі методи гноблення як голод 33-го, наприклад.
Не треба звинувачувати людей у тому, що вони не такі, як вас виховували - їх вихолвували по іншому.

Наталка - 20-10-2003 у 10:27

Згодна з Олексієм. Над людьми з центральної/східної України 70 з гаком років "працювали". У мене безліч знайомих, яких зараховували до буржуазних націоналістів тільки за те, що вони розмовляли українською, виганяли з університету за те, що квіти до пам’ятнику Шевченка несли, і це, так би мовити, "повоєнні" утиски. З людей робили яничарів. Це не виправдання, а пояснення, крім того, нині ніц не робиться, щоби українці усвідомлювали себе мононацією, і все одно помітні зміни на краще...

Олесько - 20-10-2003 у 10:55

Так, але зараз i тут їм нiхто не заважає! Нiмеччина - вiльна країна, кожен вправi робити, шо йому заманеться. Було б бажання.

Звичайно, все в дуже значнiй мiрi залежить вiд оточення. Я в церквi познайомився з паном, якому поза 60 рокiв. Вiн народився i вирiс в Берлiнi (захiдному) в родинi українських емiгрантiв i до сьогоднiшнього дня в нього нормальної нацiональної свiдомостi хоч вiдбавляй. А 20-рiчнi українськi студiки, якi приїхали вчитися в унiвер часто згадують своє украiнство лише тодi, коли бачать тут в магазинi "Українську з перцем" чи кримське шампанське.

Олексій Мачехін - 20-10-2003 у 11:06

Ви так і не зрозуміли. Викорінено саме свідомість. Де їй взятися, якщо батьки не вчили? Це все треба починати спочатку.

Наталка - 20-10-2003 у 11:08

Та звідки ж у тих "студиків" візьметься самоідентифікація, коли навіть Рок-Екзистенція вирішила, у зв’язку з тим, що мовна ситуація в Україні не міняється, і українська музика та книговидання знаходяться на узбіччі життя та комерції... що би ви думали? Так, нарешті дозволити виступ на фесті російськомовним групам. Щоб не було дискримінації, і якійсний російськомовний продукт знайшов свого слухача! Отаке оточення... :mad:

Андрій Пелещишин - 20-10-2003 у 11:55

Обрисована Олеськом ситуація щодо згрутування може мати ще одне (крім рівня національної свідомості) пояснення.
Може наші учасники з Великої України підтвердять або заперечать. Отже

Мені здається, що в галичан у крові сильніший потяг до "кооперативності" та "солідарності" (згадайте хоча б кооперативний рух на Галичині в 20-30х).
А в "східняків" (особливо з Півдня та зі Столиці) сильні "індивідуалістичні риси" та самостійністість".

І одне і друге як на мене є добре. І добре, що ми разом. Бо так може утворитися дійсно красивий національний характер.

Наталка - 20-10-2003 у 12:06

В принципі, я згодна з паном Андрієм. Наскільки мені відомо з історії, в Центральній та Східній Україні сильно була розвинута індивідуальна система господарювання та відповідальності. Шкода тільки, що ця "самостійність" нині проявляється у відокремлюванні себе від України... :(
А про красивий національний характер сильно сказано. Дійсно, лише так він може утворитися :)

Василь Яворський - 20-10-2003 у 12:29

Як на мене тут є три причини котрі заслуговують на увагу. Дві з них вже назвали:
Олексій і Наталка: Велику Україну значно довше і ретельніше відпрацювали ідеологи спершу Російської Імперії, потім совіти. Знищено було українство на його початку в генах.
Андрій Пелещишин: східні українці мають менше природних задатків до кооперування, згадайте основні козацько-селянські повстання, здебільшого вони відбувалися на заході України
Третя: у західних українців є більше "досвіду" екзильного , істирично нам звідси було ближче їхати в Єврому на заробітки чи на гендель, а українцям зі сходу до Росії, Європа ніколи не протестувала проти винекнення в середині неї іншонаціональних та іншокультурних осередків, ну а Росія завжди була нацистсько-шувеністичною.

Ігор+ - 20-10-2003 у 23:38

А як вам тепер фраза з анекдоту, що справжні українці живуть у Канаді? :)

Олексій Мачехін - 21-10-2003 у 10:16

Неможу я погодитись із твердженням про кооперативність та більші повстання на заході...
Давайте переглянемо історію:
Війна Хмельницького відбувалась переважно силами негалицьких українців, а якраз з Великої (де таке слово взяли?) України. У Сінкевича навіть описана деяка заздрість галичан до ватажка з, власне, України.
Гайдамаччина зароджувалась на черкащині.
От чого і справді не могло бути - це потужних рухів на лівобережжі. Тут дається в знаки відчуття чужої землі - все ж таки українці заселили слободжанщину лише в 17 столітті.
Тому для мене досі досить квола політичність українців по цей бік Збруча пояснюється одним - тут над викоріненням національного характеру працювали довше і ефективніше.

Андрій Пелещишин - 21-10-2003 у 13:43

Мені здалося, що Гадяч просто описку зробив щодо повстань (хоча йому видніше, най він саме скаже)

Бурундучок - 21-10-2003 у 14:05

Дві ремарки. По-перше, що стосується церкви. Наскільки я розумію, відсоток активних релігійних громадян в Західній Україні десь майже на порядок вищий . Більшості молодих українців, для прикладу скажем з херсонщини, навіть в голову не прийде організовуватися за кордоном в церковну громаду.
А по-друге, що стосується фрази Андрія Пелещина:- "в "східняків" (особливо з Півдня та зі Столиці) сильні "індивідуалістичні риси" та самостійністість".
Мій рідний брат, який 25 років жив в Західній Україні і після закінчення ВУЗу поїхав у на роботу Херсон, дав мені цілком зворотню характеристику "східнякам". На його думку саме вони живуть набагато дружніше і "колективніше".
І, зрештою, колгоспи довше протрималися саме там...

Олексій Мачехін - 21-10-2003 у 14:12

Тут мабуть що маємо розрізняти колективність зовнішню і побутову. ІМХО на заході люди більш розмежені у побутових та господарських аспектах, проте більш відповідальніші у "зовнішніх" питаннях. Тут можна застосувати лозунг "у кожного своє, проте разом ми сила"
В інших регіонах - навпаки, "ти мій сусіда, я твій сусіда - то ж майже брати, а що там до політики - то хай кожен собі сам думає". Власне з колгоспів це і взялося.

Бурундучок - 21-10-2003 у 14:42

Щодо зовнішньої колективністі. Недавно почув таку статистику:
Кількість громадських організацій на тисячу жителів в Західній Україні майже в 2 рази більша, ніж в середньому по Україні. В свою чергу загальноукраїнський показник майже в 2 рази вищий за білоруський. А білоруський більше ніж у 2 рази вищий за російський. Це якоюсь мірою показник "громадянськості" суспільства. Але, до речі, відповідні показники США у десятки разів вищі навіть за західноукраїнські.

Олесько - 21-10-2003 у 15:42

Так, але, повертаючись до наших баранiв, про самоорганiзацiю росiян поза Росiєю можна розповiдати довго i ненудно. Якоюсь мiрою це повязано з їхньою кiлькiстю, але не лише. Чи можна сказати, що ця статистика також вiдображає продуктивнiсть дiяльностi громадського сектору - там, де росiянам для вирiшення проблеми вистачає однiєї органiзацiї, галичанам треба 8 ???

Бурундучок - 21-10-2003 у 16:38

Мені згадалася такий факт із статті двохмісячної давності в "Дзеркалі тижня" про Августо Піночета. Виявляється в Чилі є всього навсього білизько 20 тисяч німців. І при цьому практично всі керівні посади в чилійській армії займали і продовжують займати до сьогоднішнього дня саме німці. Порівняння самоорганізації націй, як кажуть, зайві. Українці не перебувають на керівних посадах навіть в українській армії.

Volodymyr - 21-10-2003 у 17:50

але в росії...

:))))

Бурундучок - 22-10-2003 у 09:50

Volodymyr, Ви про українців в керівництві расійської армії?

Volodymyr - 22-10-2003 у 11:36

не тільки... судячи з прізвищ - половина владного ешелону з росії - "наші люди"... :))))

Олексій Мачехін - 22-10-2003 у 11:39

А половина українського - "їхні". Але до чого тут згуртованість? Це наслідки напрямлень офіцерів по гарнізонах вісля закінчення вчилищ.

Volodymyr - 22-10-2003 у 11:43

до речі - дуже багато українців на вмф росії, особливо на північному флоті...

Бурундучок - 22-10-2003 у 11:45

А німці при владі в чилійській армії - це згуртованість?

Олексій Мачехін - 22-10-2003 у 11:51

Один мій друг - історик за фахом - казав що під час 2-ї світової у радянцькій армії у різних родах військ домінували певні національності. Українців, здається, найбільше було серед танкістів.

Бурундучок - 22-10-2003 у 12:16

Чи свідчить перевага в кількості танкістів про згуртованість нації? Напевно що ні.
І взагалі, можливо, доцільніше і цікавіше говорити про успішність нації, а не про згуртованість.

Бурундучок - 23-10-2003 у 17:20

Успішність - неприємна тема для українців. Нема що сказати?

Ігор+ - 23-10-2003 у 20:11

Ти хочеш сказати, що українці в цілому не успішні?

ярка-дзвінка - 23-10-2003 у 22:26

З власного досвіду можу сказати таке: стара українська еміґрація в Північну Америку (саме та, яку дехто необачно називає "баняками" ) відразу почала створювати на чужині театральні гуртки, хори, дитячі садочки, церкви, аптеки, кредитні спілки і т.ін. для того, щоб а) утримати самоідентичність, б) мати "своє" і в) інформувати світ про Україну (якої, не забувайте, тоді ще і в помині не було). І це все при тому, що громада відразу була поділена на два табори - бандерівці і мельниківці (пам'ятаєте, "два українці, три партії"? :)) Зайве казати, що все це робилося у вільний від роботи час і абсолютно безкоштовно.

Нові ж хвилі еміграції, котрі приїхали на все готове, повіддавали дітей в українські садочки і школи, повідкривали рахунки в українських банках, закуповуються в українських крамницях (бо переважно не знають англійської на перших кроках, або (є й такі) принципово не хочуть (!) її вивчати) не завдають собі зайвих клопотів і не волонтирять на жодних українських акціях: чи то концерт ВВ на українському фестивалі, чи спільне ліплення вареників для стареньких, котрі залишилися без родин. Деякі, правда, кажуть, що з задоволенням би помогли, але "скільки ви мені за це дасте"? (добровільна допомога за гроші? Гм...) І ці "новоприбулі" ще мають відвагу обзивати баняками людей, котрі фактично створили і дали їм підґрунтя на чужій землі. Безперечно, серед старої еміґрації є різні люди, але й нова хвиля не може похвалитися монолітністю...

Натомість російськомовна (не конче російська) еміґрація замість того, щоб створити свою громаду зі всіма вищеперерахованими інстанціями, вирішила, мабуть, що "на це немає часу!" і активненько почала вклинюватися в українські інстанції. І я прекрасно розумію старенького "баняка", якого шляк трафляє, коли, забираючи онука з суботньої української школи, він чує в шкільних коридорах російську. Бо його рідного брата було розстріляно за те, що той був греко-католицьким священником, а сам він ледве врятувався під час облоги совєтами Станіславова утікши через вікно в туалеті Драмтеатру. Звідки в такого чоловіка може взятися толерантне ставлення до чергової "облоги"? Та ж він від неї втікав аж до Америки! А цей совок його на старості догнав і ще й не виявляє жодної поваги, користуючись при цьому всім тим, що було створено явно не для нього!!

Цього літа я спілкувалася з одним київським оператором і він довго не міг второпати, чому дідусь мого чоловіка еміґрував. Довелося йому пояснити. Він потім ще довго сидів з квадратовими очима і мовчав. З цього роблю висновок, що більшість України не має поняття про те, що відбувалося в Західній її частині в часи Другої Світової. А як їм про це розповісти? Не візьмеш же кожного за вуха, не посадиш перед собою і не скажеш: (див. з початку).

Наталка - 23-10-2003 у 22:41

Цитата:
Першим відправив користувач ярка-дзвінка
Цього літа я спілкувалася з одним київським оператором і він довго не міг второпати, чому дідусь мого чоловіка еміґрував. Довелося йому пояснити. Він потім ще довго сидів з квадратовими очима і мовчав. З цього роблю висновок, що більшість України не має поняття про те, що відбувалося в Західній її частині в часи Другої Світової. А як їм про це розповісти? Не візьмеш же кожного за вуха, не посадиш перед собою і не скажеш: (див. з початку).


Ярино, дуже дякую за цікаву розповідь. :)
Звісно, кожного не посадиш перед собою, тримаючи вуха в жмені :D, і не розкажеш, що відбувалось на Західній Україні, як морили голодом людей на Східній України, і взагалі про всі злочини комуністичного режиму :mad: На цьому треба виховувати дітей змалечку - як нам колись у школі, в інституті розповідали про злочини фашистів, водили на фільми, на лекції, і дідька з два я би це прогуляла, навіть якби хтіла! А в Києві товариство "Меморіал" теж існує на ентузіазмі колишніх політв’язнів, більшість з яких, ви розумієте, яке здоров’я мають (тобто не мають), та ще молоді націоналісти їм допомагають. І то після екскурсій, після перегляду фільмів школярі з Одеси, Донецька, Запоріжжя виходять зі сльозами на очах, і "хі-хі-ха-ха" вже немає. От коли в кожній школі буде таке товариство і таке виховання, нас теж шляк трафлятиме, як російську мову десь зачуємо. Тільки знову ж таки замкнене коло - робити самим такі експозиції нашим людям "нєкогда", а на державу надія слабенька... :( Хоча повертати людям правдиву історію слід на тому ж рівні, на якому її спотворювали - на державному.

Василь - 24-10-2003 у 07:13

Бачив різні газети нашої діаспори з півн. Америки, справді високопрофесійні, цікаві інтерв'ю як з українцями Америки так і нашими місцевими політиками, маса реклами та оголошень американо-укр. підприємців.

Бурундучок - 24-10-2003 у 10:54

Факт з гамериканського фільму:
Двоє гамериканців пробують пояснити якусь елементарщину (щось типу як користуватися факсом) людині з придуркуватим виразом обличчя. Після декількох спроб пояснити, один з гамериканців каже іншому "Білл, та що ти йому таке пояснюєш. І так нічого не зрозуміє. Це ж поляк." !!!

Ось такий от імідж. Слов'ян ображають?

Наталка - 24-10-2003 у 11:30

Цитата:
Першим відправив користувач Бурундучок
Факт з гамериканського фільму:
Ось такий от імідж. Слов'ян ображають?


Гамериканці теж не вельми "гострі" люди. ;) То є стереотипи, і вони існують в кожній країні. Англійці вважають шотландців скупими, ірландців - п’яничками (є навіть такий анекдот: проходить ірландець повз бар), а згадайте совкові анекдоти про чукч та молдаван... Не люблю стереотипів! :baddevil:

Олексій Мачехін - 24-10-2003 у 11:32

Точно, а те, що всі росіяни сволоти і тільки й мріють аби загарбати нещасну Україну - теж стереотип.

Бурундучок - 27-10-2003 у 19:33

Ніхто не любить стереотипів. Але вони є. А ще є модне слово - імідж. Так от, щодо українців, у більшості європейських країн склався стереотип, як про нецивілізованих другосортних людей. І стереотип (імідж) цей виник не на голому місці. І всі ми у цьому якимось чином винні.

rost - 27-10-2003 у 21:03

Цитата:
Першим відправив користувач Olexiy
Точно, а те, що всі росіяни сволоти і тільки й мріють аби загарбати -нещасну Україну - теж стереотип.

Ну це як на кого. Не думаю, що процентний вміст сволоти поміж росіян, дуже перевищує її вміст поміж українців.
Але те, що майже 100% з них "мріють аби загарбати -нещасну Україну"-- на жаль прада.

rost - 27-10-2003 у 21:26

Цитата:
Першим відправив користувач Бурундучок
Ніхто не любить стереотипів. Але вони є. А ще є модне слово - імідж. Так от, щодо українців, у більшості європейських країн склався стереотип, як про нецивілізованих другосортних людей. І стереотип (імідж) цей виник не на голому місці. І всі ми у цьому якимось чином винні.

Кого бачуть в більшості українців, по тому і створюють стереотип. Як би більшість українців в тій же Італії, чи Чехії були багатими туристами, як німці, американці чи там австралійці, то і стеротип би був інший. А якщо туди зараз ринув в більшості наш прол, то що ви хочете.
Та й то, скажімо в Італії, де значна частина наших заробітчан --жіночки, українців вважають просто бідними людьми. Зате в Чехії, де Україну "представляє" в більшості прол-будівельник можна було на пив барах побачити "слогани" типу "Україна -- стоп!". В Польщі, такого не трапляється, але скоріше по причині, що прол польський нічим не кращий від українського.
Натомість в П.Америці українці поки що не заробили собі поганої репутації, бо Америка то земля емігрантів і вони були поставлені в рівні умови. А в рівних умовах більшість емігрантів є більш успішними ніж вроджені канадці, чи американці.

Бурундучок - 28-10-2003 у 16:33

Емігранти - більш успішні будівельники (прибиральники, домогосподарки), але не лікарі, юристи, бізнесмени. Бувають тут і винятки, але вони тільки підтвержують правило.

Олексій Мачехін - 28-10-2003 у 16:47

Тут я не згоден - з моїх знайомих емігрантів всі їдуть працювати на нормальні роботи: програмісти, вчені, технологи одягу, тощо.

Юрій Сєров - 28-10-2003 у 17:33

Вставлю і своїх 5 копійок.
Цитата:

Нові ж хвилі еміграції, котрі приїхали на все готове, повіддавали дітей в українські садочки і школи, повідкривали рахунки в українських банках, закуповуються в українських крамницях (бо переважно не знають англійської на перших кроках, або (є й такі) принципово не хочуть (!) її вивчати) не завдають собі зайвих клопотів і не волонтирять на жодних українських акціях: чи то концерт ВВ на українському фестивалі, чи спільне ліплення вареників для стареньких, котрі залишилися без родин. Деякі, правда, кажуть, що з задоволенням би помогли, але "скільки ви мені за це дасте"? (добровільна допомога за гроші? Гм...) І ці "новоприбулі" ще мають відвагу обзивати баняками людей, котрі фактично створили і дали їм підґрунтя на чужій землі. Безперечно, серед старої еміґрації є різні люди, але й нова хвиля не може похвалитися монолітністю...

Трохи згоден, але трохи і не згоден...
Не можу сказати, що нова еміґрація абсолютно не бере участі в житті громади. Участь беруть, але тут знову ж таки залежить від людей.
Монолітність старої? - знову ж таки невпевнений. Чув таке, що років зо 5 тому церкву св. Володимира і Ольги (Чикаґо) ледь не викупила мексиканська чи негритянська (ой, даруйте треба бути політкоректним чорна) громада. Крім того, в Чикаґо українська громада досить сильно витісняється мексиканцями і пуерторіканцями.
Відносно баняків... По-перше, баняками обзивають ті, в кого проблеми з вихованням.
Ті, що приїхали зараз говорять абсолютно новою мовою, яка здебільшого перебувала під впливом російської. Старші це не дуже позитивно сприймають. Аналогічно молодші сприймають стару, сильно сполонізовану мову, яка була під впливом американуької мови. Декого також напевно трафляє від виразу "Поклади айс-крім в айс баксу..." :) Чи "треба ганом поприбивати бейсборд". Обзивають баняками не лише старих, але й молодих, котрі говорять укр-амер суржиком.
Крім того зовсім різні менталітети тих людей, які прожили все життя там і тих людей, які прожили все життя в совку.
Відносно роботи, то тут більшість чоловіків - робота на контракторці (робити ремонти). Робота непогано оплачувана, але надзвичайно важка фізично.
Більшість жінок - бейбісіттінг (доглядання за дітьми) і прибирання помешкань.
В більшості випадків причиною вибору такої роботи не є небажання вчити англійську. До такої роботи вдаються:
-ті хто сидить нелегально, приїхав лише підзаробити грошей і не пов'язує своє майбутнє з Америкою;
-ті, хто вважає себе застарим, щоб вчитися або хто має таку професію, з якою треба багато навчатися, щоб дістати відповідний диплом. Особливо складно лікарям, напевно вчителям і т.п.
-всі решта, але лише на перших порах. Тобто вони вчаться, але одночасно працюють, щоб мати змогу заплатити за рент, прокормити себе, вчити дітей...
Відносно російськомовної еміґрації. Тут справді смішно. Вони частково інтеґруються в українську, але в більшості випадків вони інтеґруються в "ґусскую абщіну" :). Там тих ґусскіх, як на кажу чого. :) І всі вони юристи, страхові агенти і т.п. Вони не пашуть, на відміну від слов'ян.
Прикладом єдності молодої укр. общини - мітинґи під укр. консульством за відставку ґаранта після вбивства Ґонґадзе.

Все залежить від людей. Часто молодий українець допомагає спілці емеретів :) нарівні з американцем укр. походження. Хоча за моїми спостереженнями внуки тих людей, які еміґрували тоді, вже є абсолютними американцями, а дуже часто вже й діти по-українськи ні слова. Відбувається абсолютно природній процес асиміляції. І вберегти свою українськість діаспора навряд чи зможе без поповнення новими сучасними українцями...

Бурундучок - 28-10-2003 у 17:44

Скажи мені хто твої знайомі і я скажу тобі хто ти...
Я так розумію "маленькі кияни" заробляють більше за "маленьких українців". Крім того в мене така підозра, що людина, яка відправила на форум 1255 повідомлень не з "маленьких українців", а десь ближче до середнього класу. Відповідно і більшість знайомих у тебе подібного соціального стану. Зрозуміло, працювати будівельником в Лондоні за 800$ ніхто з представнків київсього середнього класу не мріє.

В Зах.Україні ж ситуація з оплатою праці і з середнім класом інакша. Нажаль.

Олексій Мачехін - 28-10-2003 у 18:02

Ну насправді всі ці повідомлення (ні, переважна більшість) - то за рахунок необмеженого інету на роботі, але в принципі ти правий.
Проте як тут бути? Ті мої знайомі - теж українці і вони не просто їдуть, а їх запрошують.

Бурундучок - 29-10-2003 у 16:58

Як тут бути? Я радий за твоїх знайомих. А ось "пересічне населення"...
Якщо б середня українська зарплата 75$ щорічно зростала б на 5%, то рівно через 50 років вона б досягла 800$ на місяць і українці перестали би їздити за кордон на підсобні роботи. Але це при умові, що цивілізований світ нас би трошки почекав і зупинився у розвитку.

rost - 29-10-2003 у 21:40

Цитата:
Першим відправив користувач Бурундучок
Якщо б середня українська зарплата 75$ щорічно зростала б на 5%, то рівно через 50 років вона б досягла 800$ на місяць і українці перестали би їздити за кордон на підсобні роботи. Але це при умові, що цивілізований світ нас би трошки почекав і зупинився у розвитку.

Ну в дійсності номінальні темпи росту зарлати трохи вищі ніж 5%. Скажімо в 1993 середня українська зарплата була ~ $10. Тобто за десять років у вісм разів. Досвід показує, що коли середня зарплата досягає $200-250 гастарбайтерство різко знижується (Польща, Чехія, Угорщина). Але правда, росте і вартість життя. Тоді ж на $10 в місяць якось люди змогли вижити, то зараз це просто неможливо. Але, скажімо в США, щоб жити рівнем життя середнього українця треба зараз заробляти не менше $800.

Бурундучок - 30-10-2003 у 12:24

Офіційний валютний курс непридатний для переведення ВВП у долари при
міжнародних порівняннях. Він значною мірою залежить від політичних
чинників і регулювання міжнародних фінансових організацій і, скоріше, має
відбивати цінові співвідношення товарів та послуг у зовнішньоторговельних
операціях. За різкої зміни валютного курсу ВВП у доларовому еквіваленті
може змінитися за кілька днів у декілька разів (як, приміром, у Росії в
серпні 1998-го). Особливо небезпечні такі перерахунки й порівняння для
країн, що розвиваються, і країн із перехідною економікою. Пригадується, в
Анголі років 15—20 тому така “арифметика” забезпечувала 6—7 дол. річного
ВВП на душу населення!
Інший шлях набагато складніший, перерахунки за ним тривають до двох-трьох
років. І проводять їх солідні міжнародні організації — ОЕСР, регіональні
економічні комісії ООН — раз на три роки. Щодо європейських країн ці
порівняння протягом минулого десятиріччя виконувалися за 1990, 1993, 1996
і 1999 роки. Черговий раунд проведуть за 2002 рік. Для цього національний
ВВП за елементами кінцевого споживання розбивається на кілька десятків
груп товарів і послуг (приміром, витрати на м’ясо та м’ясопродукти,
послуги охорони здоров’я, будівництво житла, інвестиції в технологічне
устаткування). Дається чіткий опис еталонів цих товарів і послуг, а потім
отримані дані узагальнюються.
Порівняння масштабне. Воно включає приблизно 2500 споживчих товарів і
послуг, 34 види занять для перерахунку неринкових державних послуг
(охорона здоров’я, освіта, державне управління), 190 інвестиційних товарів
і 20 будівельних об’єктів. Якщо, скажімо, у Нью-Йорку поїздка в підземці
коштує 1,25 долара, а в Києві — поки що 50 копійок, то співвідношення за
цим видом транспортних послуг становитиме в розрахунках за паритетами 40
копійок до долара. А взявши за основу сьогоднішній офіційний курс (5,33
гривні за долар), одержимо, що в нас поїздка в метро коштує близько 9
центів, а в США — 6,7 гривні.
Де Україна в Європі?
Середній рівень ВВП на душу населення за паритетами купівельної
спроможності національних валют до американського долара, що
використовується в усіх порівняннях (зокрема й для інших регіонів світу)
як базова валюта, 1999 року по 15 країнах Європейського Союзу з їхнім
377-мільйонним населенням становив 23180 дол. Серед них найвищі показники
мав Люксембург — понад 43 тис. доларів, що майже в 1,9 разу вище, ніж у
середньому по ЄС. Настільки вражаючі успіхи цієї маленької за чисельністю
населення країни значною мірою визначаються доходами, одержуваними
банківським, а не реальним сектором економіки. У найбільших за кількістю
жителів країнах Євросоюзу — ФРН, Великобританії, Франції, Італії — ВВП на
душу населення майже однаковий — 23—24 тис. дол. А “найбіднішою” з 15
країн ЄС є Португалія з 17,1 тис. дол. (див. таблицю).
Серед 43 країн Європи і неєвропейських держав ОЕСР, що беруть участь у
європейських порівняннях, Україна посідає “почесне” останнє 43-тє місце,
маючи ВВП на душу населення у 3693 дол. Додамо, що ця величина в 1,9 разу
нижча середньосвітової (6980 дол. 1999 року), що включає, зокрема, бідні
країни Африки й Азії. На превеликий жаль, наш показник становить лише 16%
від середнього рівня по країнах ЄС і лише 11% — від рівня США. За
офіційним курсом виходило б іще гірше — порядку 630 дол. на душу проти
23653 (це трішки вище, ніж за ПКС) для 15 країн Євросоюзу, тобто якихось
2,7%.

Дзеркало тижня № 1 (426) Субота, 11 - 17 Ciчня 2003 року

Роман Голощук - 30-10-2003 у 21:07

До теми - Ось дослідження Ілька Лемка на тему "Українці у світі"


Українців за межами України є близько двадцяти п'яти мільйонів. Вони не мають в інших країнах своїх кримінальних, економічних та політичних кланів, як, наприклад, італійці, ірландці, греки, євреї, китайці чи росіяни. В них інша ментальність. Українці чесні, скромні і працьовиті. Своїм розумом, працьовитістю і наполегливістю вони сприяють матеріальному та інтелектуальному збагаченню інших народів і держав, вони роблять свій неоціненний внесок і в їх духовність. Така їхня доля від Гоголя до Ворхола. Але цю долю не можна назвати нещасливою. Те, що найкращі, найздібніші, найнаполегливіші, зрештою найгеніальніші не змогли втілити в рідній Україні: австрійській, польській, совєтській чи врешті своїй незалежній, -- їм довелося і доводиться реалізовувати на чужинських землях. "Сини мої на чужині, на чужій роботі..." Через півтора століття після цих Шевченкових рядків ясно розумієш їхню гірку актуальність. Але таким є незмінний стан речей. Однак кожна держава має святий обов'язок піклуватися про своїх етнічних братів, у якому куточку світу вони б не знаходились. І це піклування було би найкращим, що могла б зробити для українців у світі українська держава. Перший крок на цьому шляху -- закон про закордонного українця, який вже протягом декількох років ніяк не спроможеться ухвалити Верховна Рада. Є надія, що після закінчення Світового Конгресу Українців у Києві будуть якісь зрушення у цьому напрямку.

Українці в Росії

Навряд чи можна зробити будь-якій країні закид щодо використання для розвитку своєї науки, культури, політики чи економіки іммігрантів. Це цілковито мудра і раціональна політика. Сучасні США користали і зараз найбільше користають з найкращих імпортних "мізків" мало не з усього світу для зміцнення своєї економічної та інтелектуальної потуги. Росія ж спромоглася робити це ще з 15 століття і, здебільшого, за рахунок українців. Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Юрій Лисянський -- ці українські діячі возвеличували Росію в минулому. У двадцятому столітті принаймні четверо лідерів СРСР мали безсумнівне українське коріння: Микита Хрущов з Курщини (слова "хрущ" взагалі в російській мові немає, воно перекладається як "майский жук";), Леонід Брєжнєв з Дніпродзержинська, Костянтин Черненко і Михайло Горбачов зі Ставропілля, а мати останнього говорить українською. Для сучасної Росії працювало і працює багато політиків українського походження: Анатолій Собчак, Сергій Шахрай, Олександр Завірюха, Віктор Христенко, Сергій Кирієнко, Валентина Матвієнко. А також -- діячів культури: Роман Віктюк, Тетяна Овсієнко, Вадим Козаченко, Юрій Шевчук. У цьому переліку лише найвидатніші.

За різними оцінками нині в Росії офіційно мешкає від чотирьох до двадцяти мільйонів українців. Найбільші за кількістю українців реґіони Росії -- Москва і Московська область -- 345 тис. осіб (2,9% населення), Тюменська область -- 260,2 тис. (8,4%). Тільки в Новому Уренгої та його околицях мешкає понад 100 тисяч українців; Курська область -- 227,2 тис. осіб (1,7%), Ростовська область -- 178,8 тис.(4,2%), Воронезька область -- 122,6 тис. осіб(5,0%). Більше ніж 100 тис. українців мешкає в Комі, Мурманській, Омській, Оренбурзькій, Саратовській та Челябінській областях. А кількість етнічних українців у Магаданській області становить 15,4% усього населення, хоча чисельно їх тут близько 86 тис. осіб.

Однак навіть урядові чиновники в Росії визнають, що українська громада в країні значно недорахована. Це зумовлено кількома причинами, серед яких -- брак національної свідомості частини української меншини та психологічний тиск з боку росіян, на кшталт „ми усі -- брати-слов'яни". Сьогоднішня Росія хоче бути демократичною державою. Проте у цій державі дискримінуються українське православ'я і католицизм. Більшість районів у Російській Федерації дозволяють реєструвати римо-католицьку і протестантську церкви, однак ще не зареєстровано жодної української православної церкви Київського патріархату чи української греко-католицької церкви. Навіть враховуючи недоліки перепису, українці в Росії все ж є другою найбільшою етнічною групою. Хоча російський закон дозволяє етнічним меншинам доступ до урядового радіо і телебачення, але це не використовується на місцевих рівнях. Російський закон також дозволяє етнічні мовні класи, якщо 25 батьків цього домагаються. Однак на практиці це рідко виконується. На жаль, багато провини в цьому є і з боку самих українців як етнічної меншини, яка цими правами не користується. Чому українці не домагаються своїх прав? Тому що в них закорінене поняття „меншого брата". А бути "меншим" непрестижно. Тому українці в Росії завжди швидко асимілювалися.
Усвідомленню того, що українці не є росіянами, останні дванадцять років сприяє існування незалежної української держави. Світовий конгрес українців, який цими днями проходив у Києві особливу увагу приділяв східній українській діаспорі, яка до цього часу фактично залишається за межами світової діаспори. Делеґати конгресу підкреслюють, що надійшов час для всіх українців у Росії бути визнаними як окрема нація і увійти у світове українство.
Світовий конгрес українців зі своїми організаціями у США, Канаді, Південній Америці, Західній і Східній Європі, Азії і Австралії закликає, щоб наші брати і сестри в Російській Федерації визнали себе невід'ємною частиною української світової діаспори і, щоб їхні почуття та відданість належали обом країнам, -- одній, в якій вони проживають і виховують своїх дітей, та другій, яка є батьківщиною їхніх предків, а тепер вільною та незалежною.
То як же насправді почувають себе українці в Росії, якими правами і благами користуються? Про це розповідають представники української громади в Москві. Існування українського культурного центру у столиці Росії -- не її заслуга. На відкриття цього центру російська держава не витратила жодної копійки. Навпаки, Україна виділяє на оренду будинку на Арбаті мільйони доларів США. Пишуть про якийсь український інститут при російському Педагогічному університеті. Інститут існує лише в уяві і на папері, а насправді ніякого інституту немає. Цілому світові кажуть, що українці Москви мають свою бібліотеку. Справжньої української бібліотеки в Москві немає і невідомо, чи вона буде. За бібліотеку видають українське відділення у російській районній бібліотеці. Книжок, часописів, газет немає де розмістити, немає навіть маленької читальної зали. Тим часом як в Україні у кожній бібліотеці книжки російською мовою становлять 50-90% фонду. Про українські театри, кінотеатри, галереї немає й мови, хоч серед артистів численних московських театрів, як драматичних так і оперних, чимало українців. Як можна сподіватися на відкриття української школи чи хоча б класу в російській школі Москви, коли ще зовсім нещодавно гнів і обурення викликало в Росії, а особливо в столиці, відкриття української школи у Ризі? Є українські класи в одній чи двох російських школах Башкортостану, але це також не заслуга Росії.

Активісти української громади в Москві не один рік оббивають пороги "присутственных мест" білокам'яної, аби вирішити питання публікації газет і їх фінансування, питання шкільництва, справу про відкриття бібліотеки, українського театру, але їх не чують -- вони наражаються на глуху стіну байдужості, а нерідко і на відверту протидію. Так було, коли вони просили віддати їм палати Мазепи і розташовану поряд церкву Трійці в Хохлах, збудовану на кошти українців, так було, коли вони вимагали повернути церкву, силою відібрану від української громади Ногінська і коли вони звернулися до мерії Москви з проханням виділити кошти і приміщення для української бібліотеки.

І вже на прикладі Москви очевидно, що мільйони українців Росії ведуть мову про крихти чи сліди "культурної автономії".

Українська держава мала би опікуватись українцями в Росії принаймні на такому ж рівні, як це робить Росія по відношенню до російськомовних громадян України. Російські політичні діячі, включаючи найвищих посадовців, і засоби масової інформації зчиняють неймовірний галас з приводу загрози правам росіян за межами Росії. Подібні дії з українського боку, якщо би вони існували, вважалися б чимось доволі дивним. Росіяни в Україні почувають себе більш, ніж впевнено завдяки заступництву і опікунству великої держави з ядерною зброєю, держави, в якій націоналізм є однією з підвалин внутрішньої і зовнішньої політики. Українцям в Росії на даному етапі немає на що сподіватися до тих пір, поки в Україні не буде справжньої української влади, яка зможе рішуче постояти за своїх співвітчизників. Справа престижності чи непрестижності української мови в Росії, розвиток української освіти і культури залежатиме більше від дій української держави, яка наступного року має всі шанси стати українською. Тоді, можливо, хлопець з Галичини, який оселився в Уренгої, не буде так швидко переходити з непрестижної української на престижну російську.

Врізки: У двадцятому столітті принаймні четверо лідерів СРСР мали безсумнівне українське коріння.

Навіть урядові чиновники в Росії визнають, що українська громада в країні значно недорахована.
Чому українці не домагаються своїх прав? Тому що в них закорінене поняття „меншого брата". А бути "меншим" непрестижно. Тому українці в Росії завжди швидко асимілювалися.
Українська держава мала би опікуватись українцями в Росії принаймні на такому ж рівні, як це робить Росія по відношенню до російськомовних громадян України.

Найвидатніші діячі української діаспори

Андрій Ворхола - світовий тусовщик (1927 - 1987)

Видатний митець світового рівня Енді Воргол народився в родині карпато-русинських емігрантів, які осіли в Пітсбурзі, і виростав у Сполучених Штатах часів Великої депресії 1930-х років. Він рано зрозумів, що для того, аби вижити, треба розуміти ті правила, за якими працює весь світ, дотримуватися цих правил, а згодом і систематизувати їх. Він зумів не лише створити ориґінальні картини, що мали шалений успіх, але й став суперзіркою, втіленням свого бачення американської мрії.

Сорокарічна кар'єра Ворхола перетворила його з комерційного ілюстратора-рекламіста на радикального новатора, кінематографіста, майстра портретного живопису, видавця журналу, на зірку міжнародного масштабу. Він відіграв головну роль в утвердженні митця як важливої фігури американського життя. Мистецтво Ворхола виходить далеко за межі його численних і різноманітних картин; воно включає в себе і свободу творчості, яку він дозволяв самому собі і до якої заохочував інших, і ставлення до мистецтва як до серйозної роботи.

До талановитих людей, а особливо до геніїв, їхні сучасники ставляться неоднозначно. Адже генії -- визнані і невизнані -- у будь-якому разі проривають коло загальноприйнятого бачення та стилю життя. Однак справжні генії мають наступників -- те, що для сучасників було неприйнятним викликом, наступники наслідують, і це стало нормою їх життя. Розкута поведінка, кока-кола в руках, одяг з американською символікою, епатажність і зухвалість -- саме такою світ уявляє Америку. Ще зовсім недавно цей стиль був притаманний вузькому богемному колу, мистецькій тусовці, що збиралась навколо українця Андрія Ворхоли. Енді був природженим тусовщиком. Він з'являвся на всіх вечірках, куди тільки міг потрапити. Він мав конкретну мету -- якнайбільше бувати на публіці, розкручувати своє ім'я, як торгову марку. І за декілька років, як ніхто, досяг величезних успіхів -- його називали генієм промоушна.

Енді -- один з найвідоміших митців і найбільш суперечлива постать XX століття.

Одні вважали його вампіром, який вмів занапастити людину, інші -- дитиною, яка так і не змогла подорослішати. Він мріяв бути багатим і знаменитим і досяг цього. Ім'я художника внесено до когорти найвидатніших людей минулого століття. Ворхол підкорив Нью-Йорк і став королем поп-арту -- найпотужнішої мистецької течії другої половини двадцятого століття.

Стефан Яворський -- українець з Яворова, який очолював російську церкву (1658 - 1722)

Стефан Яворський народився 1658 року на Львівщині в містечку Яворові, від назви якого, як гадають, походить його прізвище, в незаможній православній шляхетській родині. 1673 року його віддали до Києво-Могилянського колеґіуму, де він досконало оволодів латиною і давньогрецькою мовою. Після закінчення колеґіуму юнак продовжував набувати знання в різних навчальних закладах Східної Європи. Отримав звання вчителя словесних наук і філософії, а потім -- маґістра філософії і вільних мистецтв та теолога. 1690 року прийняв чернечий постриг в Києво-Печерській Лаврі. Викладав в Києво-Могилянській академії поетику, риторику, філософію й теологію. У своєму курсі філософії популяризував ідеї Відродження. Писав вірші українською, польською, латинською, старослов'янською та російською мовами, за які був названий "лавроносним поетом". Вірші він писав усе своє життя. В Києві прославився як блискучий проповідник, високий рівень його красномовства визнавали навіть його ідейні супротивники.

На початку 1700 року, перебуваючи в Москві, Стефан Яворський виголосив промову над труною боярина Шеїна. Серед присутніх був і Петро І. Він оцінив талант Яворського і попрохав його прийняти посаду митрополита Рязанського і Муромського, а коли того ж року помер патріарх Адріан Петро І призначив досить молодого (тоді йому було 42 роки) українського церковно-політичного діяча, лавроносного поета й філософа місцеблюстителем патріаршого престолу.

1701 року цар віддав під його нагляд Московську слов'яно-греко-латинську академію -- єдиний вищий навчальний заклад тодішньої Москви, який був реорганізований на зразок Києво-Могилянської академії. Яворський перший прийняв звання протектора академії. 1720 року Петро І зібрав церковний собор і затвердив на ньому створення Святішого синоду як вищого керівництва російської церкви. Сподівання Яворського на відновлення патріаршества не справдились. Він був не згоден з підкоренням церкви державі, що зводило духівництво до становища державних чиновників. Однак, незважаючи на критику з боку Яворського і охолодження стосунків між ними в останні роки, Петро І призначив саме його президентом Святішого синоду. Цю посаду Яворський займав недовго, бо 24 листопада 1722 року помер, але, як бачимо, до кінця свого життя наш краянин з Яворова був головою російської православної церкви. До останнього подиху він мріяв повернутись на Україну. В листі до Дмитра Туптала, який тоді також перебував в Росії, Яворський скаржився на суєтність свого життя в Росії, писав, що мріяв "...вийти з цього Вавилону. Помолись, святителю Божий, за звільнення полонених, серед котрих першим є я".

Роман Гнатишин -- глава Канади ( 1934 - 2002 )

Роман Гнатишин, генерал-губернатор Канади у 1990 - 1995 роках, а ця посада формально є найвищою в державі, визнавав і пишався своїм українським походженням. Він це наголосив на церемонії призначення його згадану посаду. Дід і бабуся Гнатишина, які походять з села Вашківці на Буковині, були простими селянами і важкою фермерською працею будували майбутнє своїх дітей та онуків у Канаді. Батьки Романа, сенатор Іван Гнатишин і Галина Гнатишин, були оплотом українського громадського життя в Канаді.

Роман Гнатишин народився в 1934 р. в Саскачевані. Як і у випадку багатьох інших українців, його ім'я "Роман" змінилося на більш канадське Рамон, а сам він називав себе Рей. Колеги-політики жартували, що насправді він, навпаки, змінив своє канадське прізвище на Гнатишин, щоб бути обраним до парламенту у степовому Саскачевані виборцями українського родоводу. Цей жарт був цілком у дусі Гнатишина, людини, яка любила і вміла жартувати із самого себе.

Рамон Гнатишин сформувався в суспільному політичному середовищі як вправний і досконалий політичний боєць. Брайан Малруні, прем'єр-міністр Канади, в уряді якого він був міністром, назвав його "щасливим, переможним бійцем". Тому надзвичайно цікаво і показово, що Гнатишин не мав політичних ворогів і завдяки своїй делікатності та щирій теплоті міг співпрацювати з кожним.
29 січня 1990 року Гнатишин виголосив присягу генерал-губернатора. Його кандидатуру спочатку довго критикували: він виглядав занадто відданим одній консервативній партії. Критикували його французьку мову. Проте його доброзичливість, неупередженість, відданість інтересам країни й позиція добропорядної людини завоювали прихильність нації. Він став першим генерал-губернатором Канади, який відкрив свій офіс в Оттаві для приватних осіб. На думку канадців, вже цей його вчинок -- він відчинив двері резиденції генерал-губернатора для народу -- ввів Рамона Гнатишина в історію Канади.

Резиденція генерал-губернатора стала місцем екскурсій і виставок. 1991 року Гнатишин заснував літні концерти для народу під своїм патронатом, а 1992 -- нагороди в галузі мистецтва, науки, освіти, став захисником і помічником аборигенів і метисів.

У день смерті Рамона Гнатишина 18 грудня 2002 року прем'єр-міністр Канади Жан Кретьєн сказав: „Він залишиться у пам'яті всіх за свою теплоту, вірність своїй країні та за працю, котру виконував в ім'я канадців..." А Джо Кларк, провідник Консервативної партії та колишній прем'єр-міністр наголосив: „Він був людиною безмежної великодушності і талану, що займав найвищу посаду в нашій країні. Однак те, що його вирізняло, був його заразливий гумор, його скромність та безнастанна відданість справедливості і боротьбі за людські права".

Джерело - Поступ

Ulь - 3-11-2003 у 12:53

За різними оцінками нині в Росії офіційно мешкає від чотирьох до двадцяти мільйонів українців....
І скільки з них готові хоть щось зробити для своєї Батьківщини? 0,05% ?

Олесько - 3-11-2003 у 13:27

I в тому винна не лише Росiя, але й вони самi i Україна теж...

Олексій Мачехін - 10-12-2003 у 17:52

Діаспора такий от сайтик зробила.
Вельми цікавий :)
http://www.UkrainaTV.com

Станкевічас Сергій - 26-1-2004 у 19:32

А що думає про все це діаспора? І чи вона представлена на форумі?

Олексій Мачехін - 27-1-2004 у 08:24

Ну наприклад Ярка заходить.... Але вона тільки трішки діаспора :)

Олесько - 27-1-2004 у 12:49

Дiаспора теж рiзною буває. Стара, нова, середня...

Станкевічас Сергій - 27-1-2004 у 19:20

Та ну!

Serge - 3-2-2004 у 14:36

Цитата:
Першим відправив користувач Олесько
Тобто люди дуже глибоко усвiдомлюють своє українство. Але це, повторюю, захiднi українцi.

Усі в діаспорі усвідомлюють своє українство... І не тільки західні українці, можу тебе запевнити.
Я, наприклад, східняк, але в канаді дуже усвідомлюю своє українство. І не треба наголошувати про західих українів...
слизька тема, друже. Україна є Україна, зі сходом і західом; з червоними партизанами та з загонами УПА. Це ми і нас не переробиш. Ми були такими, ми є зараз і будемо через 100 років, ми українці, це наша історія, і це наше майбутнє, а кому не подобається хай не читає.:lol:

Captivitas - 3-2-2004 у 16:53

Цитата:
Першим відправив користувач Бурундучок
Емігранти - більш успішні будівельники (прибиральники, домогосподарки), але не лікарі, юристи, бізнесмени. Бувають тут і винятки, але вони тільки підтвержують правило.


З мого досвiду спiлкування з емiгрантами (гостi мого сайту), то вони влаштовуються бiльш-менш за фахом (особливо програмiсти).

А от останнiй випадок:
фотограф з Запорiжжя - працює фотографом у Нью-Йорку.
Його сайт
http://www.AlexLeykin.com