Рост - 15-1-2004 у 13:18
В понеділок іду обідати в їдальню райадміністрації шевченківського району
(дешево і не дуже сердито 
), аж глип - один
кран і десять роботяг бронзовий барельєф вішають: "Михайло Бойчишин - районний
голова першої ради демократичного скликання". Не дослівно, але суть. І строгий
дядко в окулярах (певно, для солідності).
В мене декілька запитань виникло.
А чим таким прислужився народу України цей Бойчишин, щоб аж пам`ятний знак вішали
один кран і десять чоловічків?
За чиї гроші це зроблено? За державні? Чи за власні? "А на зекономлені гроші я, за
порадою друзів, купив собі..." барельєф.
А мо, він би більше прислужився, якщо б на ті декілька тисяч накупив книжок дітям в
дитбудинках?
ПС. Я ще й в інший спосіб постраждав - завтра, в честь відкриття, буде гулянка в
їдальні (теж, цікаво, хто платить?) і я не зможу пообідати 
Андрій Пелещишин - 15-1-2004 у 18:55
Він був одним з керівників НРУ.
Наскільки я пригадую, пан Бойчишин свого часу пропав безвісти. Це був гучний
випадок, щось на зразок історії з Гонгадзе.
Його загибель чи не відкрила собою безкінечний ланцюжок політичних вбивств в
Україні.
Рост - 16-1-2004 у 09:42
Каюся, я таки поспішив з висновками.
Вчора і сам трошки накопав інформації про нього, тому мій сарказм був певною мірою
недоречним.
Але, все ж таки, чи отой пам`ятний знак така необхідність для нього? Може краще було
його іменем зробити щось більш дієве і корисне для даного моменту?
Бо що вийде зараз - порисуються на мітингу нинішні керівники, попустословлять.
Момент, знову ж, зручний в політичному сенсі. Ну, барельєф залишиться. Чи він
заради цього барельєфу жив? Хочу надіятися, що ні.
А що ви з цього приводу думаєте, панове?
Наталка - 16-1-2004 у 15:09
Гадаю, барельєф все ж не завадить, але, якщо вже вішати його, то неодмінно подати й
ту інформацію, яку оприлюднив пан Андрій - що Михайло Бойчишин пропав безвісти, і
т.д. Я б теж була за те, щоби його іменем робилося щось дієве, однак боюся, що не буде
баральєфу - то й взагалі нічого не буде. Зовсім. А нам потрібна Пам’ять.
Наталка - 21-1-2004 у 19:19
В продовження теми. Сьогодні дістала два листи. Подаю без купюр. Перший:
"Лист призначається для паночка, котрий спробував вивершитися, потоптавшись по
пам'яті Михайла Бойчишина.
Повідомляю, що Михайло Бойчишин був одним Із засновників Руху у Львові. Потім -
депутатом, головою Шевченківської райради. 1992 року був обраний заступником
Голови Народного руху України на пропозицію Вячеслава Чорновола.
Очолював секретаріат НРУ, був справді найближчим і найнадійнішим другом
Чорновола. Народний Рух Ішов на вибори 1994 року впевнено, аналітики передбачали
значний успіх.
Пізнього вечора 15 січня 1994 року Михайло Бойчишин вийшов Із приміщення
секретаріату НРУ в Києві, на бульварі Шевченка. Більше ніхто, ніколи й ніде його
не бачив. Випадок із Михайлом був, власне, першим у низці нерозкритих злочинів
влади проти опозиції.
Вячеслав Чорновіл дуже тяжко переживав втрату. Він часто
повторював: "Як мені бракує Михайла..."
Через кілька місяців по зникненні Михайла родина Бойчишин зазнала другого
страшного удару: за нез'ясованих досі обставин трагічно загинув 17-річний син
Михайла Роман.
Дружину Михайла Бойчишина Любомиру тяжке горе прикувало до інвалідного візка.
Пані Любомира - голова Всеукраїнської організації, яка об'єднує людей з
обмеженими фізичними можливостями. Стільком людям вона повертає надію, віру у
свої сили - і лише Господь знає, який біль несе вона щодня, щохвилини у своїй
душі...
Мені страшно, що люди не знають найновітнішої - ніби вчора -
історії України. Як вони будуватимуть країну, як житимуть в
Україні, коли політичний і моральний нігілізм став їхнім способом
життя?
Олена Бондаренко, Київ"
Я відписала пані Олені, пояснивши, як змогла, про що йшла мова, і чому сталася така
прикра ситуація, і отримала відповідь:
"Шановна пані (панно) Наталю!
Дякую Вам за лист.
Справді, це дуже гірко - сумнів: чи не були марними ті великі втрати - і Михайло, і
Чорновіл, і Сашко Кривенко, і Набока, і Гонгадзе, й тисячі, про кого ми, можливо, й не
знаємо. Не заперечую проти публікації. (першого листа - я)
А ще маю велике прохання. Якщо це можливо - було б дуже добре, аби Любомира
Бойчишин отримала вибачення. Це вона мені надіслала ту витримку з форуму, де
йшлося про Михайла.
Ось її адреса:lubomira@mail.vtv.kiev.ua
Якщо можу чимось бути в нагоді - пишіть.
З повагою,
Олена Бондаренко,
заступник Голови Руху (1994-2002р.р..),
головний редактор газети Час/Time у 1996-98р.р.
(шеф-редактором був В.Чорновіл).
Спочатку думала те все обговорити в приваті, однак вважаю, що в цьому випадку
маємо виправляти помилки, так, як зробили їх - публічно.
Андрій Пелещишин - 21-1-2004 у 21:39
Якщо мова йде про перше повідомлення NetGuy, то образ на адресу Бойчишина там не було
(принаймні на мою думку). Проте, чи і як вибачатися - то його особиста справа.
З другого боку, історія досить давня і далеко не кожен знає її знає. І завдяки NetGuy у
нас зявився привід згадати цю постать сучасної української історії на Форумі, що
саме по собі уже не є так погано.
Рост - 22-1-2004 у 11:04
Листа пані Любомирі я надіслав.
Та і тут я вже каявся в поспішності своїх висновків, як тільки отримав деяку
інформація про Михайла Бойчишина.
Але виникає запитання - чому на барельєфі немає і натяку про те, ким він був для
України, а лише про його головування? Перших голів демократичного скликання було
чимало - не буду приховувати, саме це мене і зачепило найбільше. Я вже бачив у своїй
уяві барельєфи на кожній райраді, присвячені першим головам. А в контексті
сьогоднішніх подій це виглядає не дуже гарно.
Є у мене запитання до пані Олени. Чому треба звинувачувати незнайомих людей у
моральному і політичному нігілізмі? Чому треба звинувачувати в "спробі
вивершитися, потоптавшись..."??? Як я уже пояснив, я керувався зовсім іншими
мотивами. Мені прикро як і за свою погану пам`ять, адже я теж приймав активну
участь у тих подіях і не міг тоді не чути цього імені, так і за те, що люди кидаються
в бій, намагаючись дати здачі усіми доступними методами, не розібравшись у
ситуації. Та і чому листа було написано Наталці, а не мені, я теж не розумію, адже ні
своєї поштової адреси, ні, навіть номера телефону я не приховую. Це що, такі ігри?
Зрештою, не будемо свритись. І раз склалася така ситуація, з неї треба
скористатись конструктивно, а не перетворити у чергову балачку.
У відповідь на "Якщо можу чимось бути в нагоді - пишіть" - пишу.
Я зайшов на Гугль, задав "Михайло Бойчишин". Основні посилання були на
якогось футболіста, однофамільця. Були і посилання на Михайла Бойчишина, але вели
або в нікуди, або на тих сторінках була лиша згадка про нього, а не конкретна
інформація.
Я пішов іншим шляхом - зайшов на основний сервер НРУ. Там не лише про Бойчишина, там
взагалі немає розділу про тих, кого варта пам`ятати. Думав, що це в "Історичні
довідці" - та детам. Сьогодні Гугль вже видає декілька конкретних посилань на
статті в газетах, присвячені встановленню меморіальної дошки. Але ж появились
вони після, чи в день відкриття відкриття і вже скотились на сьогодні в архіви.
Тобто, знову туди, де потрібно прикладати зулилля, щоб їх знайти. На сьогодні є
лише один "живий" лінк на статтю у Львівській газеті - ось він
Так от, може варта замість обмінюватись безпідставними звинуваченнями, створити
таку веб-сторінку, де розмістити інформацію про всіх наших героїв? Я можу
запропонувати в цьому свою допомогу.
Олексій Мачехін - 22-1-2004 у 11:19
Є тоді дуже важке питання кого і за що шанувати. Я, наприклад, як і багато інших,
досі не знаю чи Ґонґадзе постраждав за свою справу чи був використаний у брудних
іграх. Так само і розмістити десь на шпальтах ім'я Чорновола з написом "був
вбитий як найвірогідніший конкурент чинного президента" було б, м'яко
кажучи, дещо суперечливо.
Рост - 22-1-2004 у 11:30
Ні, Олексію, не про це йдеться.
Я вважаю, що людей, які зробили щось корисне іншим варта пам`ятати. Особисто я для
себе не бажаю матеріальних пам`ятників, але ж є інші, для кого це важливо.
Олексій Мачехін - 22-1-2004 у 11:43
Але ж навіть навколо Мазепи будуть палкі суперечки. Мо' не на цьому форумі, але
будуть.
Рост - 22-1-2004 у 12:00
Кожній людині притаманно помилятись, діяти корисливо і т.п.
Але добрі справи у нашій свідомості повинні завжди стояти на першому місці. Ну та
це, зрештою, імхо.
Олексій Мачехін - 22-1-2004 у 12:14
Доречи, а хто читав звернення Мазепи до українського народу?
Рост - 22-1-2004 у 12:28
Коли я вчився, наз заставляли читали звернення Лєніна до пролєтаріяту
А потім якось не до того було. Тут або порпатись в архівах, вишукуючи інформацію,
або жити сьогоденням.
Олексій Мачехін - 22-1-2004 у 13:12
Найцікавіше, що документ ніби був заборонений для розповсюдження в радянські
роки. Я його знайшов в одному перевиданні української історії 1907 року (дуже і дуже
цікава книжечка). Думаю, в неділю відсканую та викладу.