антирадянщики...

От і зацікавило - більшість нас з радянського минулого, то хто саме для Вас змінив Ваше життя, змінив ставлення до Системи - ми ж усі (або майже усі) були "правильними" піонерами, комсомольцями, комуністами (тут точно не всі, але ж )...

P.S. Інтерв'ю гамузом лежить тут (UA) або тут (RU)...

хм, хто змінив...
читання SF. (ненадаремно фантастику гнобили як клас)

до Системи як такої
(як до злоякісного утвору, що маскується під,
загалом не такою вже і паскедною, Соціалістичною ідеею)
товариші Ефремов, Стругацькі, та пан Lem.

ставлення до Системи як дещо збоченного конструкту
на ставлення до конструкту, помираючого _насильниькою_ смерттю -- Ісаак Азімов
(зокрема його "Фонд" - дав змогу/під'юдив розпочати успішну ліквідацію уісх соц. нагромадженнь у Раяднській валюті за 1.5 року до остаточного розвалу - у нашої сімейства - пропало 15рублів. А у діда, що рішуче відмовлявся приймати за підгрунття дій SF -- _*чесно*_ зароблених 15 тисяч)

А барди... воно (мо' й так, просто я більше до інструменталки (з музикоутворів) зхильний.

Історія родини, знищене життя моїх близьких.....
І ще, напевно, та бронзова дівчинка - Зоя Космодем'янська, об бронзову руку якої я не раз гальмувала в школі

Історія мого роду з маминого боку. Голодомори, розкуркулення, Соловки - і це в той час, як на уроках історії про це навіть не згадували. Ще різні нестиковки - коли мені казали одне, а бачила я зовсім інше, виникало питання, хто бреше: вчителі чи мої очі?

батько.
Перший шок для мене був років у десять, коли він мені по великому секрету сказав, що Бог є
А далі - вже ближче до подій... В школі нас водили у сільклуб на фільм про те, які жахи кояться ві Львові. Розповідали, що там люди позвіріли, ходять з жовто-блакитними прапорами і хочуть всьо зруйнувати. Гаразд і не розумів ніхто, чому жовто-блакитні? Але справно обурювалися: як це так, все поруйнувати.
А коли я побачила, як батько притяг цілу пачку рухівських листівок, я думала, мені очі зраджують. Але батькові я вірила.
Я взагалі мала дуже романтична була. Справно піонерський галстук носила до останнього, сердилася на дівчаток-однокласниць, які вибирали, іменем кого назвати загін за тим, наскільки хлопчик на портреті симпатичний...
Потім дуже дивно було звикати і розуміти.
Кінцевий етап формування в мені українки довершили друзі-філологи і Київський Кобзарський Цех. Після поїздки до них я вперше відмовилася перейти на російську у спілкуванні з друзями (нефілологами)...

Повертаючись трішечки до першого повідомлення:

"Володя Висоцький, Окуджава, Галич, хтось ще, хто на плівках йшов — вони відіграли набагато більшу роль у зміні нашого життя, ніж група дисидентів, яка видавалася на Заході та не доходила до нашого читача. А це завжди у вухах..."

Думаю, кажучи це Жванецький мав на увазі, що саме з цих людей у СРСР (проте найбільше - у Москві) почалося усвідомлення того, що не все офіційне-найкраще. Свого часу в Москві не можна було пройтися вулицею аби не почути Окуджаву з якогось вікна. Так само з Висоцьким, якому звання Народного дали лише після смерти, проте прощатися черга стояла в кілька разів більша як до Леніна.
Тобто мається на увазі роль цих людей у формуванні чогось більш "свого" аніж Кобзон.

Що до мене....
Коли мав рочків 7 мати сказала що, мабуть, вже нема в світі людини що розмовляла б чистою українською. Нащастя тоді вона не мала рації але я обурився, бо вважав то несправедливим. З того ж віку нервував батьків питаннями з якого біса саме Москва - столиця? Київ-бо аж ні чим не гірший.
Проте це мені не заважало бути чемним жовтеням, ріонером і читати в 4 роки Маяковського. Ну ж бо народився я в сім`ї офіцера.
Проте ніякі пропагандистські фільми нам не показували. І вперше синьо-жовтий прапор я побачив по телевізору, коли показували ланцюг злуки. Тоді й спитав що то є. Мені нормально відповіли - український прапор. Ніяких стресів, бо вже на той момент мій вуй встиг відмовитись від комсомолу. (Доречи в той самий рік моя майбутня дружина теж відмовилась разом з усім класом, про них ще в піонерській правді писали, але я про це не знав). У нас в школі провели опитування щодо доцільності піонерії і майже всі написали "так (за)" - ну аби чого не стало...
А потім все пішло поїхало - весело рвали піонерські краватки на шматки, лишали їх на поруччях сходів та підвіконнях, тощо.

В 94-му я відкопав свою краватку і начепив у школу. Директорка була абсолютно не проти - вона вміла розуміти жарти дітей. А вчителька української ледь не зчинила шкандаль

Ну тобто не був я ніколи ані затятим "радянщиком" ані "державником". Завжди щось лишалось трішечки проти. Може тому що малий я тоді був

В 1991-му мені було 10 років, але ще до того часу мені бабця вклала "гідне" ставлення до совєтів. Бо за Польщі в мого прадіда були поля і ліс під Городком, а коли прийшли "асвабадітєлі", то всю родину вивезли на 15 років у Сибір.

Жовтенятком правда встиг побути, пам'ятаю як якась симпатична старша дівчинка мені чіпляла значок до форми в кімнаті лєніна. А потім ще пригадую, як якась зварйована вчителька погрожувала нам, що за погану поведінку не пустить в піонери ))

Все-таки виходить, що "антирадянськість" насамперед формується через родину. І це добре, бо означає, що в таких родинах менш гострий конфлікт поколінь.

Про свою родину я написала в темі "Ти любиш Україну?" На моєму дописі та тема заглохла. Напевно, я була занадто патетична.

Гадаю, що справа тут не у зайвій патетичності! Часто теми завмирають самі по собі, а потім новачки (благослови їх, Боже!) знаходять такі теми і реанімують їх своїми враженнями.

Аналогічно. Але вже ті бабці