Форум Рідного Міста

Тиха краса

Наталка - 2-7-2004 у 00:27

Я люблю тиху красу. Не ту, яка, гонорово випинаючи груди, б’є у них, намагаючись привернути до себе увагу, не ту, що, розцяцькована гірляндами мерехтливих вогників, гримить надто голосною музикою, і озивається до тебе галасливими юрбами людей, байдужа до того, чи налаштована ти на бесіду, чи, може – на тишу. Така краса засліплює, як блискавка, оглушує, як грім, вона вирує, вона впевнена у собі, озброєна модними поняттями “інфраструктура”, “сервіс”, “курорт”, “цивілізований відпочинок”... Вона лощена, випещена, вона доведена до автоматизму, вона вважає себе досконалістю. Часом нею приємно користуватися. Але навіть тоді вона залишає мене байдужою.
Я люблю тиху красу. Ту, яка розливається могутніми річками, ту, що дзвенить сережками-струмками, проривається життєдайними джерелами серед високих гір, ту, що загортає свої плечі-пагорби у барвінкову шаль високих небес, і шумить-співає сторічними смереками... Тиха краса, яка, мов вії, підіймає запашні трави, і лукаво дивиться на хмари різнокольоровими очима лугових квітів, бентежить мене. Я тішуся нею завжди. І тихим літнім вечором, коли море дихає теплом, а камінці сердито холонуть на березі, гадаючи, що сонце їх розлюбило, і восени, коли дощить, і роздратовані краплі збивають на землю пишне, янтарне, з багрянцем, листя поснулих дерев, і зимою – холодною зимою, суворою і пихатою, але не жадібною – он як щедро вона прикрашає уламками діамантів білі сніги! А ще я шалено люблю ту тиху красу, яка навесні заглядає до мого вікна яскраво-зеленим, клейким листячком тополь та берізок, торкається моїх рук пухнастими котиками на гілочках верби, розлітається по світу білими пір’їнками кульбабок і бринить кришталевим різноголоссям птахів.
Тиха краса сором’язлива - вона ховається від людей, і обережна – бо довіряє тільки небайдужим. Лише небайдуже око може бути настільки уважним, щоби помітити її, цю неяскраву, спокійну чарівність рідного краю. І лише чуйне серце вміє бути добрим. Воно не дозволить собі спаплюжити красу, воно відчує її, як подих теплого вітерцю, і наповниться нею, як повниться зорями небокрай. І тоді, зі вдячності, це відчуття краси навіки оселиться у людському серці, у душі - і зробить її прекрасною. Більше того – краса душі стане видимою. Дійсно видимою, хоча й тихою, красою.
Тиха краса ніжна і тендітна. Вона немов стидається самої себе. Прикрашається золотом жита, щоб потім знову вбратися в сувору, жалобну ріллю чорнозему. Пишається рубіновим намистом стиглих вишень, але не цурається й крихітних чорних перлин достиглої черемхи. Вона пахне липовим квітом і жабуринням, задухою від спеки і свіжістю після зливи, вона трохи наївна, але зовсім не проста. Вона скрізь, хоча ніколи не принизиться до того, щоб метушливо кидатися у вічі заклопотаних перехожих. Вона взагалі не зносить метушні. Тиха краса велична і спокійна в усвідомленні того, що є правдивою віссю цієї Землі.
Тиха краса відбивається у поглядах закоханих і звучить у маминій колисковій. Вона приходить до нас із бабусиними казками та лісовими прогулянками, вона полонить нас першим світанком, зустрінутим на березі річки, вона живе в нашій пам’яті білосніжними пелюстками тієї озерної лілеї, яку ми лиш ніжно діткнули пальцями, пропливаючи повз неї на човні, але зривати – пошкодували... Вона усміхається до нас посмішками наших малюків, і обпікає губи гарячими сльозами щастя – гострого щастя цієї миті, солодких спогадів, чи прекрасних мрій. У неї смак суниць та ожини, і аромат пишних бузкових суцвіть, а на дотик вона достеменно така, як ті чорнобривці, що їх наші, тоді ще дитячі рученята, невміло висаджували у бабусинім саду.
Тиха краса вільна. У цьому й полягає таємниця її привабливості. Це – секрет її вічності, і відповідь на всі питання. Люди думають, що користуються нею, що володіють нею – і вона великодушно дозволяє їм помилятися... до певного часу. Насправді ж тиха краса належить лише собі. І саме тому вона є Істинною, Справжньою Красою. Непідробною втіхою, щирою, як Божа ласка.

Олександра Бабяк - 2-7-2004 у 15:34

Наталко, читаючи твій лінк, заспокоїлась. Дуже гарно написано.
Підтримую твою любов до тихої краси, взагалі люблю спокій.

Наталка - 2-7-2004 у 15:44

Дякую, Лесю! :)

Grabchuk - 2-7-2004 у 18:12

Наталка, я в тебе закохався :)

Але тихенько, щоб дружина не чула:)

Volodymyr - 2-7-2004 у 19:55

Гарно...
@->->---

P.S. Пані Наталю... Я того :rolleyes: Знову поагіатом почав займатися... :rolleyes: Не проти? :)

Наталка - 2-7-2004 у 23:06

2 Grabchuk: Домовились. Я теж чоловіку нічого не скажу. ;)
2 Volodymyr: Звісно, ні. Навпаки, я щиро вдячна Вам за Ваш "плагіат". :)

Kalinowicz - 3-7-2004 у 01:20

Мені теж сподобалось. На початку прочитаного було таке враження. Що для мене показують щось красиве, суті чого я не розумію і то вже мало стати скучним, коли я дочитав до середини і десь в собі я знайшов відвповідник читаному, бо ж не секрет, що нам подобається те, що самі розумієм, що відчували, що пізнали. У мене то здебільше зпроєктувалось на дівчат і жінок:),справді ті фотомоделі з екранів і сторінок журналів визирають дещо вульгарно, як феєрверк у зоряному небі і то є різна краса, краса салюту і краса тихих зірок, одна швидкоплинна і миттева, а інша вічна. Шкода, що жінки такої тихої, мудрої, вічної, як саме життя краси, так рідко стрічаються і як правило, то вже є чиїсь жінки ;).

Tempika - 3-7-2004 у 07:01

...неправда, що чиїсь... як правило нічийні... :-) до *тихої краси* чоловіки рідко
намагаються докопатися.

сумна - 9-7-2004 у 19:01

Дякую, п.Наталю!
Тиха краса заспокоює і розчулює душу. Особливо краса дерев, в ній є щось незвичайне, не знаю як окреслити - якась гідність, чи що. Дерева не бувають потворними.
А ще - тиха краса старого житла. Відкриваєш шафку чи спіжарку - а звідти такий домашній запах. Пригадую хату моєї бабусі, яких (і хати, і бабусі) вже нема. Там були такі високі пороги і низькі сволоки, було дуже убого, але якось затишно і гарно. Старий облуплений бамбетль я тоді сприймала як живу істоту, він просто-таки промовляв! То була найсуворіша "мебля" в тій хаті. А були ще мисники, і зілля за образами, і малесенькі вікна, і глиняна долівка. І все це було справді гарно.
А тиха краса в людях справді буває непоцінована. Але то вже інша тема.

Рідна - 10-7-2004 у 05:08

Гарно. Просто і щиро. Дякую :)

Ольга Книш - 24-7-2004 у 00:13

Мило...

Олексій Мачехін - 30-7-2004 у 10:38

Нарешті знайшов настрій то прочитати.
Тепер я хочу в ліс. Або в гори.
Дякую, Наталочко, за відчуття.

Наталка - 30-7-2004 у 15:57

Цитата:
Першим відправив користувач Olexiy
Тепер я хочу в ліс. Або в гори.


:) :saint: Я, коли писала це, до сліз хотіла або в Карпати, або на берег тихої річки.

kristi - 6-8-2004 у 16:25

Як на мене то ці два слова мене бентежать, особливо в такому небезпечному поєднанні. Чому? - зараз поясню.
Тиша - це щось пусте, страшне й абсолютно вороже. Чи часто помічали ви наскільки наповнене різними звуками є світло. Коли світить світло ви відчуваєте, чуєте життя. А ось коли воно зникає настає тиша - темінь, тобто страх і мертвість.
Краса - це щось миле, приємне. Те що радує, або засмучує, забирає дух, заворожує не дає тобі дихати й жити.
Поєднання для мене чомусь небезпечне

Ольга Книш - 6-8-2004 у 22:38

Крісті,от навіщо Ви змішали тишу і темряву?"Это же две большые разницы!" Не та тиша.У природі тиша не може бути ані пустою,ані страшною,ані ворожою.Там тиша,яка серце наше завмерти просить,прислухатись і влитися в її дихання,в її життя,впиватися тією тишею,як Мавка мелодіями Лукашевої дудочки.Мені навіть слів бракує,аби описати ту тиху красу,а навіть якби не забракло,то не висловлювала би через те,що не вважаю достойними їх висот такої краси.

Tempika - 7-8-2004 у 07:06

...я десь згідна з крісті... мене теж тиша лякає... згадуються тихі омути, вакуум та кімнати з звукоізоляцією,
звідки не проникає жодного стогону назовні... не можу жити без музики, вона мені навіть сниться, зранку
тільки відкрию очі, зразу руки тягнуться до пульта :-))) і там, як сьогодні, рікі і повері – ма, ма, ма,,
ма, ма, марія ма :-))) щирі, відверті речі крокують голосно і дзвінко... підступність і зрада крадуться тихо і
непомітно... якщо зло кричить, воно вже не таке страшне, з ним легше боротися... а тиші я боюся.

Anais - 7-8-2004 у 12:08

Як добре Ви написали, п.Наталю! Прочитала i на серцi защемило. Так багато різноманітних почуттів, спогадів, думок народжуться після прочитанного. За буденними справами, гоміном великого міста часто не помічаєш тієї тихої краси навколо себе, а коли випадково торкаєшся її, то такий сум з'являється у душі.

Остап_М. - 8-8-2004 у 06:54

2 Наталка:
Настільки файно і тепло написано що.... нема насправді слів. Просто дякую за величезний позитив!!!
:saint::saint::saint:

Наталка - 8-8-2004 у 15:36

Ще раз усім щиро дякую! :) :saint: