Форум Рідного Міста - Українці

Українці - письменники!

Андрій Пелещишин - 1-8-2004 у 13:27

На Форумі є люди, що добре ознайомлені з українською літературою від давніх часів до наших днів.

Пропоную тут сформувати огляд (свого роду "зал Слави" ) української літератури

Tempika - 4-8-2004 у 13:44

...так ніхто нічого не порадив :-((( ех.

Андрій Корж - 4-8-2004 у 14:14

>...так ніхто нічого не порадив :-(((

Любко Дереш. "Культ"

Наталка - 4-8-2004 у 17:24

Таню, на жаль з електронним виглядом не дуже, але цікаві, на мій погляд, є такі автори, як Кокотюха, Хома, Гримич (її "Магдалинки" - це феєрверк!), але це з того, що зветься масовою літературою. Хому я люблю за психологічність, деякі трилери Роздобудько непогані, просто не знаю, що ти любиш, себто які жанри тебе цікавлять. Ось цитата від пані Тисовської (до слова, я дуже рада вітати її на Форумі! Візьму на себе сміливість сказати від імені всіх - Ласкаво просимо!

)

Цитата:

Першим відправив користувач tysovska
В інтернеті є дуже мало, порадити можу хіба що сайт часопису "Сучасність":
http://uvkr.org.ua/suchasnist/
Там є, до речі, і романи Шкляра, і Євгенії Кононенко (т.зв. "масові" книги), і є також "елітарні". Взагалі журнал непоганий, навіть дивно, що в вільному доступі - не за гроші.

Наталка - 26-8-2004 у 16:17

Марко Черемшина
(1874 - 1927)

"Аби люди читали" – це слова-прохання, слова-надія, із якими Марко Черемшина звернувся до Михайла Павлика, на той час редактора львівської радикальної газети "Громадський голос". Він хотів, аби його оповідання надрукували "у загально читаному органі" – без гонорару, без оплат – "аби люди читали". Б’ються ці слова у серці, коли згадуються суперечки з "просунутими" (куди?) літераторами – "писати для себе, тільки для себе, для самовдосконалення – ті читачі, бог з ними, віддавати талант їм на поталу, на відкуп юрбі". Та якщо твої твори вдосконалюють тебе – чому бережеш їх, немов скнара, адже вони можуть зробити кращим ще когось, хіба ні?
Аби люди читали...
Марка Черемшину часто називають співцем знедоленої Гуцульщини, і це правда, але не вся. Чого тільки немає у його оповіданнях, схожих на діаманти, яскравих, самобутніх – природа гір, природа людських почуттів, звичаї та традиції села, біль та страждання за змучених, ошуканих людей, а яка у нього мова! І се тільки наші укладачі збірника еротичної прози могли додуматися включити туди оповідання Черемшини "Інвалідка". Бога побійтеся, де там еротика? У відчайдушному крикові молодої жінки, яка втратила останню надію стати матір’ю: "Вже первечки (ровесниці) мої по третім колишут... Чом же ж він (чоловік – інвалід першої світової) до весілля не признався, що дєдьом не буде, хоч би-м стріс?". (Вибачайте, цитата не точна, я по пам’яті). Чи у тому, як відводить очі громада, на суд якої понесла напівбожевільна від відчаю "інвалідка" своє горе, за масненьким жартом ховаючи свою безсилість: "Параско, душко, село велике...". Чи є щось грайливе у тому, як Параска вином встид заливає, шукаючи собі на ніч пару, чи у її п’яній пісні, що розляглася над селом так, аж долітає до тої хати, де визирає з віконця воскова, змертвіла твар (обличчя) її мужа – безногого інваліда Петра? Ні, це не еротика, це – трагедія, змальована із яскравою, і тим моторошною майстерністю, без нотацій і таврування, без висновків та закликів. Марко Черемшина не був письменником-моралістом, вустами свого героя він визнавав, що «казаня ні сам не люблю, ні другому вертіти ухо науками не вакаюся» («Своя наука»). Маленька трагедія? Скажіть це жінці, яка зневірилась у тому, що колись бодай первістка колисатиме. І таких пронизливих, прекрасних і жахаючих своїм трагізмом оповідань у Марка Черемшини багато. Я б сказала, що це його творчий стиль... Визначальний жанр його творчості – новела, його творча сила – любов. "У його творах немає символіки, психоаналізу, філософствування чи холодної об’єктивності. Натомість, кожне його оповідання – це вибух драматизму, трагізму, сила поезії та вічний поклик голосу життя". (с) Василь Яременко. Більшість оповідань Черемшини належить до тих творів, що їх у свій час Леся Українка називала "симфонічним жанром", ознаками якого є ліризм, музикальність, "де враження пейзажу і рух душі зливаються в одну нероздільну гармонію".
"Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк) народився 13 червня 1874 р. у селі Кобаках на гуцульській Косівщині. Його колиску гойдали гори, заколисували звуки гуцульської трембіти, а розбуджував плач знедоленого люду. Його дитячу душу пеленала народна пісня, казка, легенда". (с) Василь Яременко. У «Автобіографії» Марко Черемшина зазначав: «Етнографічних матеріалів я не збирав, бо сам був тим матеріалом, пересякнувши наскрізь народними піснями та казками із самого малку. Я виріс серед співанок, та казок, та сопілок, вдихав їх в себе і віддихав ними».
Батько Марка Черемшини Юрій Семанюк хоч і належав до бідних селян, але як для свого становища був людиною освіченою, дружив з Юрієм Федьковичем, мав дома чималу бібліотеку, любив співати, малювати. Дитячі літа майбутнього письменника пройшли у діда по матері Дмитра Олексюка. Про діда і про життя в його господі, серед буйної та пишної карпатської природи, у Черемшини залишилися найтепліші спогади. В автобіографії він писав: «Я пропадав за дідом та за його казками, та співанками, та грою на флоярі, та за тими бадіками і вуйками, що у діда ночували і в гості повертали і так красно та весело та любо набувались, красну бесіду мали, мене вихвалювали, теплими долонями гладили, баранчиками та пукавками в бриндзі топленими та денцівками, та сурмами обдаровували, красних співанок співали, хату аж до сволоків веселили».
Після закінчення сільської початкової школи у 1889 р. батько віддав сина до коломийської польської гімназії, де він, як і інші селянські діти, пройшов сувору життєву школу. Поетична картина розлуки з селом, мрії батьків і дітей про навчання, про кращу долю відтворені пізніше у «згадці», присвяченій пам'яті батька, «Бо як дим підоймається». Синова наука дорого обходилася батькам. Щоб його утримувати в гімназії, вони щороку продавали по моргові поля. Невдовзі Іван Семанюк став одним з перших учнів гімназії. Не задовольняючись програмою, він пильно зайнявся самоосвітою, читав книжки з бібліотеки, яку таємно збирали гімназисти. Це були переважно твори українських, російських і польських письменників.
«У гімназії,— писав письменник у «Автобіографії»,— зазнакомився я з цілою нашою літературою від договорів з греками та Даниїла Заточника до Франка і Чайченка. Дуже велике враження робили тоді на мене Шевченко, Франко і думи та народні пісні у збірнику Головацького. Кромі того, я захоплювався дуже Гомером, Шекспіром, Словацьким, Шіллером і Гоголем».
В старших класах гімназії Марко Черемшина розпочав свою літературну діяльність. Влітку 1895 р. він написав драму «Несамовиті» і надіслав її на конкурс, оголошений львівським журналом «Зоря». У драмі показано життя сільської молоді, яка боролася з соціальною несправедливістю, темрявою і забобонністю селян. Хоч драма й була оцінена рецензентом позитивно, вона ні в друк, ні на сцену не потрапила, текст її загубився. Збереглися лише два уривки чорнового автографа — початок першої і п'ята дія.
На початку квітня 1896 р. в чернівецькій українській газеті «Буковина», яку редагував відомий письменник, критик і публіцист О. Маковей, надруковано перше оповідання І. Семанюка «Керманич» під літературним ім'ям «Марко Черемшина».
Після закінчення гімназії Марко Черемшина восени 1896 р. виїжджає до Відня, щоб продовжити навчання в університеті. Він мав намір вступити на медичний факультет, але там була дуже висока плата за навчання, тому записався на юридичний, де плата була найнижчою. Пізніше в «Автобіографії» Черемшина писав: «Права учився я у Відні для хліба, а більше займався літературою та просвітою», «зачитувався в красному письменстві німецькому та російському...» У Відні Марко Черемшина, крім навчання, займається культурно-громадською роботою, стає членом земляцьких студентських товариств «Січ», «Товариство студентів з Росії», робітничого товариства «Поступ». Ці товариства влаштовували літературні вечори, дискусії, відзначали пам'ятні літературні дати. Під впливом новітньої європейської модерністської літератури він пише свій «ескіз з великоміського життя» «Нечаянна смерть», створює цикл поезій у прозі «Листки». Старші товариші по перу О. Маковей і І. Франко доброзичливою критикою і дружніми порадами допомогли молодому письменникові вийти з манівців модернізму і повернутися до зображення народного життя. У травневій книзі «Літературно-наукового вісника» за 1899 р., редагованого І. Франком, було надруковано два «образки з гуцульського життя» — «Святий Николай у гарті» і «Хіба даруймо воду», які засвідчили появу нового письменника-реаліста. Протягом 1900 і 1901 рр. у львівському «Літературно-науковому віснику» і чернівецькій «Буковині» надруковано ще ряд оповідань, які склали першу книгу письменника «Карби. Новели з гуцульського життя», видану у 1901 р. заходами студентського товариства «Молода Україна». Ця невеличка книжечка одразу поставила Марка Черемшину на одне з чільних місць серед українських новелістів початку XX ст.
Після виходу «Карбів» у літературній творчості Марка Черемшини настала тривала перерва. 1901 р. він закінчив навчання в університеті, та лише у 1906 р. одержав диплом. Фахова практика у Відні не давала йому задоволення, тому Марко Черемшина з жовтня 1906 р. перебрався до містечка Ділятина, де працював адвокатом шість років. У 1912 р. він відкрив власну адвокатську канцелярію в м. Снятині і тут залишився до кінця життя, захищаючи селян від австро-цісарської і польсько-шляхетської сваволі.
Дружина письменника згадує, що в ці роки «на його письмовому столі поруч з суворими і стислими кодексами і різними юридичними книгами були чернетки, замітки до майбутніх творів. Він завжди був у творчому настрої. В адвокатській канцелярії Черемшині набігала не одна тема, не один сюжет викреслювався в його уяві. Серед паперів були плани новел, матеріали для яких брав письменник з судової практики. Однак основний професійний обов'язок відсував творчі задуми на другий план».
На початку першої світової війни Марко Черемшина разом з дружиною виїхав до батьків у село Кобаки, яке опинилося у зоні воєнних дій. Він був свідком жахливих картин воєнного лихоліття, від якого страждали насамперед прості люди, гуцули. З листопада 1914 р. до січня 1915 р. письменник вів щоденник, у якому занотовував свої враження від воєнних подій. «В Ілінцях дуже позбиткували людей» (10. XII 1914), «...повели гуцулів, 20 жінок і дівок..., а село їм спалили. Нагайками їх били, аж кров йшла» (20. ХІІ 1914), «В Рожнові тиф ґрасує» (23. XII), «...наші (тобто австро-угорські солдати.) зближаються, але дуже хлопів вішають» (25. XII), «В Дехтинці... багато хлопів повітано» (6. І 1915), «На Буковині страшно вішали.., а ще били страшно» (9. І 1915).
Марко Черемшина не міг лишитися байдужим до страхіть злочинної війни, у нього виникає задум цілої книги оповідань «Село за війни». У цей час він працював над новелами «Село вигибає», «Зрадник», «Село потерпає» та іншими. Сюжети для своїх творів письменник брав безпосередньо з життя.
У травні 1915 р. Марко Черемшина повернувся до Снятина, де продовжував громадську і письменницьку роботу.
Після закінчення імперіалістичної війни і розпаду Австро-Угорщини західноукраїнські землі відійшли до Польщі. Марко Черемшина знову відкрив адвокатську канцелярію у Снятині, де, як писав у «Автобіографії» «заступав мужиків перед судом та різними властями». Письменник налагодив зв'язки з радянською Україною, посилав свої нові твори в київські та харківські журнали. У 1925 р. у Києві вийшла книжка новел Марка Черемшини «Село вигибає», до якої ввійшли новели із збірки «Карби», а також нові оповідання і переклади. Ще дві збірки оповідань — «Село вигибає. Вибрані оповідання. Кн. 1» і «Верховина. Вибрані оповідання. Кн. 2» вийшли у видавництві «Книгоспілка» 1929 р. уже посмертно.
Навесні 1927 р. письменник виїхав у рідне село Кобаки провідати матір та сестру. 25 квітня він пішов на сільське кладовище до могили батька. Хворе і вразливе серце не витримало переживань, викликаних спогадами, і Черемшина тут-таки на кладовищі раптово помер. Похорон відбувся 27 квітня у Снятині. Разом з народом в останню путь проводив Марка Черемшину його друг і побратим Василь Стефаник.
Марко Черемшина — один з найбільш «фольклорних» українських письменників. Усна народна поезія — відчутний складник його оригінальної літературної творчості. Вона присутня і в виборі сюжетів, і в композиції, і в змалюванні образів, і в мовностилістичних засобах кожного твору, і в інтонації розповіді. Народні пісні, голосіння, казки, оповідання, прислів'я і приказки, народне образне слово, вплетені в авторський текст, сприймаються як невіддільна його частина. Художнє світобачення і світосприймання письменника було глибоко народним, йшло від народних джерел. Трагізм народного життя у конкретно-історичних обставинах того часу, узагальнений в усній літературі народу, знайшов своє відображення у трагічних образах і життєвих колізіях оповідань, малих фейлетонів, новел, образків і ескізів Марка Черемшини. Це не декоративне оздоблення, не зовнішнє запозичення фольклорного матеріалу, а органічне злиття з ним. Літературно-фольклорний симбіоз — характерна риса самобутнього таланту Марка Черемшини.
У своїх творах він оспівав чистоту взаємних людських почуттів, вірну любов гуцулів, їх палкий темперамент, серед чорних буднів важкого побуту знаходив світлу поезію чистого кохання.
Марко Черемшина виступав також з рецензіями, літературно-критичними статтями, спогадами, підтримував прогресивні тенденції літературного розвитку. Надзвичайно високо цінував він творчість Т. Шевченка і І. Франка. Добрим словом згадував він про Ю. Федьковича, записавши від свого батька спогади про «буковинського соловія» («Спомини Семанюка про Федьковича»). Найбільше уваги приділив Марко Черемшина своєму побратиму В. Стефанику, присвятивши йому кілька художніх творів і літературно-критичних статей («Добрий вечір, пане-брате...», «Желання», «Його кров», «Під осінь», «Стефаникові мужики»), у яких з любов'ю і натхненням говорив про творчість цього незрівнянного майстра новели, «поета мужицькі розпуки», який «приріс до села серцем і душею». Перед ним селяни «всі свої рани розкривають, увесь свій біль на сонце видобувають, всю тугу ріками розливають, всю свою розпуку чорними хмарами розкладають». Марко Черемшина бачив у Стефаникові насамперед народного письменника, що сам вийшов з народних низів і зумів народний біль перенести на папір, видобути з свого серця «слова, гей зорі».
Один з дослідників життєвого і творчого шляху письменника О. Засенко справедливо відзначає, що творчість Марка Черемшини «ввібрала в себе нев'янучу красу й привабливість того краю, який породив письменника-народолюбця і надихав його високопоетичне слово. У кожній новелі Марка Черемшини так чи інакше відбився духовний світ його земляків гуцулів-верховинців, їх уявлення про природу й суспільство, про добрі й злі сили, їх віковічні прагнення до вільного, щасливого життя».
Спадщина Марка Черемшини загалом невелика – близько шести десятків новел та оповідань, що склали оригінальні збірки "Карби" (1901), "Село вигибає" (1925), "Верховина" (1929) і "Парасочка" (1939). І краще за будь-які огляди розповість вам усе про цей яскравий талант, про чари Гуцульщини, про світло і темряву людських душ та калейдоскоп доль блискуча мова таких його шедеврів, як "Злодія зловили", "Раз мати родила", "Основини", "Більмо", "Карби", "Лік", "Бабин хід", "Чічка", "Зведениця" "Святий Николай у гарті", "Хіба даруймо воду", "Грушка", "Дід", "Бодай їм путь пропала!", "Туга", "Писанки", "Село потерпає", "Перші стріли", "Поменник", "Зрадник", "Після бою", "Йордан", "Село вигибає" . "Наша проза, - написав свого часу Франко, - під пером Кобилянської, Стефаника, Черемшини... набрала поетичного льоту, мелодійності, ніжності, грації та різнородності... Це гарні здобутки нашого розвою і їх не годиться нам затрачувати". І не затратимо, бо ми- українці. Ми – письменники і читачі, вдумливі і вдячні. У нас різні літературні смаки, та єднає нас відчуття справжнього.
І насамкінець – кілька цитат з того оповідання, завдяки якому я у свої п’ятнадцять назавжди закохалася у неповторну, соковиту, образну гуцульську мову – і в творчість Марка Черемшини.
"Як вона ґаздиня, то ревізорові хати не відтворит, а як вона ніхтолиця, то єї я не всокочу.
Молодиця Мочернакового роду, чей не подивиться на лєнку, чей не осоромит роду. У неї робота жде на роботу, нема коли пустим требувати. Та й коби хоть образ, а то кривоустий!
Грай собі, зайдо, фартушанкам своїм, а моя ґаздиня твоєї гри не чує. А ти шо против неї?
Таже у неї цвіт на личку горит, а ти як надута кишка.
На твою кушкату, закривлену твар не кине голубим оком моя Марічка, не покладе своєї весни під твоїми грузькими обцасами.
То годна, та дужя, та красна у мене ґаздиня, то душа моя...".
НА КУПАЛА, НА ІВАНА (Нарис з гуцульського життя).

Мисткиня - 2-9-2004 у 18:53

Я, мабуть, страшенно несучасна, але мені подобається проза Андруховича. Це для голови.
Читала з задоволенням Наталку Очкур. То для серця

Наталка - 10-10-2004 у 20:31

Олександр Олесь
(1878 - 1944)

Поет, який особисто для мене означає приблизно те ж саме, що й для росіян – Пушкін. Останнього, як відомо, називають "сонцем російської поезії". Я не буду називати Олександра Олеся ані сонцем, ані місяцем, ані будь-якими іншими барвистими епітетами. І переповідати його біографію аж надто детально теж не буду. Я лише спробую пояснити, чому при першому знайомстві з його творчістю у мене стався культурний шок. Це пояснення, напевно, буде на рівні відчуттів. Хоча як можна направду розтлумачити, чому тобі подобаються ті чи інші поети, ті чи інші вірші? Як на мене, це все одно, що пояснювати, за що ти кохаєш свою половинку.

Олександр Іванович Кандиба (Олесь – це псевдонім дуже романтичного походження – так поета пестливо називала його наречена, а згодом і дружина) народився 4 грудня 1878 року в селі Верхосулі поблизу Білопілля на Сумщині. Тут минало й дитинство майбутнього поета. Від природи чутлива до краси душа малого Олеся жадібно вбирала в себе музику рідних полів, шовковий спів широких слобожанських степів, мелодії прекрасних народних пісень. Враження дитинства значною мірою формують дорослу людину. Вміння бачити прекрасне там, де решта помічає лише буденне, відчувати гостро, тонко й щиро – це підвалини поетичного дару. Це не обов’язково мають бути вірші – до життя теж можна ставитись поетично, хоча насправді це дуже важко. В Олександра Олеся на цих підвалинах зріс Дар. Талант. Геній. Неперевершений лірик, провідник краси і патріот – хіба цього не досить для того, щоби у своїй середній школі я про такого поета й не чула. На щастя, почула потім, і вже за одне це наново відкрите мною ім’я щиро вдячна долі.
Навчався Олександр спочатку в Дергачівській хліборобській школі, а після її закінчення в Харківському ветеринарному інституті. На період навчання в хліборобській школі припадають його перші поетичні спроби, що вміщувались в рукописних збірниках, які Олесь складав зі своїм шкільним другом - майбутнім відомим російським письменником К. Треньовим. Після закінчення Харківського ветеринарного інституту поет працює за фахом спочатку у Харкові, а потім у Києві.
Перша збірка поезій Олеся вийшла в світ у 1907 році в Петербурзі під назвою «З журбою радість обнялась». Від неї повіяло молодою свіжістю, юнацькою щирістю і безпосередністю. Збірка ця викликала цілу зливу захоплених відгуків від найвідоміших письменників того часу. Леся Українка, приміром, сказала: "Тепер мені вже не слід писати ліричних віршів". Реакція Івана Франка була куди холоднішою і дуже засмутила поета – Великий Каменяр назвав вірші Олеся "соловейчиним цвіріньканням", цим дорікнувши за відсутність, на його погляд, соціальних творів у збірці. І поет прислухався до думки митця, якого дуже поважав. Зосередившись з 1907 р. на літературній роботі, він за десять років (1907-1917 рр.) видав п'ять поетичних збірок. Чотири з них назв не мали, лише порядкові номери.
"Поет не сприйняв жовтневої революції" – з сумом повідомляє нам якийсь підручник. Це правда. І, як на мене, нічого дивного в цьому немає. Еміграція стала для Олеся пасткою – пасткою-пусткою. Але альтернатива була ще гірша, і в 1919 р. поет покинув Україну. Двадцять п’ять років прожив він за межами України. Його тогочасних віршах бринить туга – за рідним краєм, котрий він втратив назавжди. З 1923 року і до останнього дня свого життя (22 липня 1944 р.) Олександр Олесь жив у Чехословаччині. Помер він у Празі. Там його і поховано. Його син, Олег Кандиба теж став поетом. Не ліриком, а борцем. Ми знаємо його, як Олега Ольжича.
Поезії Олеся клали на музику понад тридцять композиторів. В його творчості є громадянська поезія, масова пісня, романсова лірика. Є пейзажні вірші, поезії туги і жалю, є вірші-роздуми та вірші з філософським забарвленням. Олександр Олесь писав п’єси і казки, і п’єси-казки також. А цикл поем "Княжа Україна" хоч і відрізняється деякою наївністю та доволі вільним трактуванням історії, все ж має чітке, виразне і яскраве патріотичне забарвлення. "Ми – українці. Ось де наше коріння. Нам є чим пишатися, і є чого прагнути" – ось лейтмотив кожного поетичного рядка з цього циклу. Як нам бракує нині цього усвідомлення! Ми – українці! Це – наша земля! Як хочеться, щоби ці слова для більшості з нас перестали бути лише рекламним слоганом!
Я люблю лірику Олександра Олеся за вишукану простоту і прозорість, за чистоту, що ріже каламутні очі буденності, за щемливу ніжність, яка бринить у таких щирих, сердечних, прекрасних його словах! Я люблю ці вірші за їхню неповторність, за те, що вони так пекуче, до болю нагадують мені народні пісні, співані бабусею, за те, що вони вже і є народними, бо народ прийняв їх, бо народна творчість – це коріння цього неймовірного дива, яке зветься "Поезія Олександра Олеся".
А це – один з моїх найулюбленіших його віршів. "Фіалки".

Фіалки сліпий продає:
"Візьміть – хоч за хліба кавалок!"
Ах, серце розбите моє
Теж повне квітучих фіалок.

Вони не почули благань,
Не кинули хліба сліпому...
Ах, серце розквітле – зів’янь!
Фіалок не треба нікому.

Катерина Ющенко планує написати книгу

tysovska - 6-4-2006 у 09:25

Цитата:

Дружина президента України Катерина Ющенко планує написати книгу. Про це Ющенко повідомила 5 квітня в Києві, після презентації книги дружини президента Грузії Сандри Елізабет Рулофс "Перша леді Грузії. Розповідь ідеалістки".

Відповідаючи на запитання журналістів про те, чи збирається дружина українського президента написати книгу так само, як це зробила дружина президента Грузії, Ющенко сказала: "Я планую. Але я не думаю, що це буде дуже швидко. З часом".

На питання, про що швидше за все буде ця книга, Ющенко відповіла, що поки що думає про це. "Але я дуже хотіла б колись передати те, що я побачила й усе, що відбувалося в останні роки", - сказала вона.

tysovska - 16-5-2006 у 13:17

Уривок з інтерв'ю Слабошпицького:

Цитата:

Зараз ми готуємо Інтернет-конкурс для молодих письменників під назвою «LiTerra». Це робиться для привернення уваги видавців до молодого покоління вітчизняних літераторів, для відкриття, так би мовити, наших українських “Джойсів ”та “Павичів”. Селекційна творча робота нині в Україні занедбана, тому наш конкурс стане одним із тих засобів, які заповнятимуть цю прикру порожнечу. Оргкомітет конкурсу, що складатиметься з відомих діячів культури, допомагатиме в творенні імен письменників нового призову, їхній популяризації, та ясна річ, просуванню якісного українського продукту на книжковий ринок. Критерії відбору творів будуть досить жорсткими, бо ніщо так не губить літературу, як гра в неї.

Саме інтерв'ю - на сайті "Український портал"

Г.Грабович

tysovska - 5-9-2006 у 17:05

Джордж Грабович дав інтерв'ю "Дзеркалу тижня". Ось шматочок:

Цитата:

ДТ: Ви колись казали, що вам пощастило не вчитися в радянській школі і ознайомитися з українською літературою вже дорослим. А як би ви порадили викладати цей предмет у школі, щоб не викликати в дитини відразу до цієї літератури на довгі роки?

ГГ: Дуже радий, що ви поставили це запитання. Знаєте, я готовий висловитися дуже радикально, може, аж надто радикально. Колись я писав — тоді це була з мого боку дійсно провокація, але тепер я хотів би це повторити серйозно, щоб воно прозвучало саме в газеті «Дзеркало тижня», яку читає багато інтелектуалів. Мені здається, що для української літератури було би добре, якби її перестали викладати в школі. Взагалі перестали! Тобто, треба вчити дітей читати тексти, поезію, передусім українську, але й світову також. Але історію літератури не викладати! Тому що в школі викладають історію літератури як сурогат патріотизму. Шпаргалки, питання-відповіді, все готове, все препароване — це є пародія на літературознавство. Дітей вчать не любити літературу: все, що дається насильно, викликає опір. А воно не тільки насильно дається, воно дається також із великим примітивізмом. Усі українські письменники на один копил: усі демократи, всі уболівали за народ, усі страждали і так далі. Звичайно, треба навчати літературі, але, може, робити це пізніше, вже в університеті? Дивіться, філософію в школі не викладають, тільки в університеті. Ніхто ж не каже, що ми проти філософії! Деякі речі не можна на певному рівні робити, зокрема якщо є традиція спрощування. Усі цікаві, творчі молоді люди відчувають фальш, бо їх вчать так, щоб вони зненавиділи Шевченка, Франка, Лесю Українку тощо. І вони тягнуться до іншого: до Забужко, до Андруховича, до Жадана… або до Булата Окуджави, як це було за радянських часів.

Облишимо те, що ГГ наводить стандартний перелік імен - Забужко, Андрухович, Жадан, нечебто укр.літ. застигла років десять тому. Цікавіше інше: невже у когось в школі дійсно так викладали, що можна було зненавидіти класичну укр.літ.? У нас викладачі якраз укр.літ. були досить посередні, проте предмет завжди був моїм улюбленим. Наскільки любов-нелюбов насправді залежить від рівня викладання? Як на мене, то значно більше це залежить від самого учня, його готовності читати, його здатності сприймати, а не тільки здерти "критику", щоб отримати сяку-таку трійку. Хіба я не права?

Тарас Капущак - 5-9-2006 у 21:22

Цитата:

Оригінальне повідомлення від tysovska
Джордж Грабович дав інтерв'ю "Дзеркалу тижня". Ось шматочок:

Цитата:

...

Нажаль згоден з Грабовичем -- наша система шкільної освіти побудована так, що дуже часто відбиває інтерес до предметів і їхнього матеріалу. Інший результат може бути тільки завдяки вчителеві (не обов'язково, щоб він прищепив любов до чогось, а просто не відбив охоту до того). Більшість учнів (та й людей) не проявлятимуть самі готовності читати, сприймати, а треба їх в цьому напрямку спрямувати, чого школа не робить, а навіть навпаки...
І взагалі якесь в мене враження склалось, що наші школи працюють в напрямку відбивання охоти від навчання. Раніше майже всі діти хотіли йти до школи, а зараз далеко не всі... Як вчився в технікумі, інституті, то з кожним роком викладачі жалілись, що студенти все гіршають, хоча вимоги постійно збільшувались... Певне це є один зі способів відбивати охоту до навчання -- перевантажувати.

Просування української літератури на міжнародний ринок

tysovska - 12-9-2006 у 14:30

Цитата:

Просування української літератури на міжнародний ринок гальмує відсутність кваліфікованого перекладу

Українські фантасти вже скорили поляків, німців та росіян. Тепер готові представити свої твори американцям. Експерти стверджують, що на материку вони стануть успішними лише за умови, якщо переклад буде кваліфікованим.

Адже, зміст книги іноземною мовою повинен повністю збігатися з оригіналом і разом з тим герої повинні отримати риси, властиві нації, яка буде читати твір. Тому для американців книгу повинен перекладати американець, для поляків - поляк, а для німців - німець. На жаль, послуги кваліфікованих перекладачів доступні далеко не кожному українському письменнику.

Джерело

Цікаво, наскільки справедливе твердження про те, що герої мають набути рис характеру тої нації, для якої перекладають? По-моєму, це цілковита дурня. Ми якраз для того і читаємо переклади, щоб щось дізнатися про інші нації.

Тарас Капущак - 12-9-2006 у 15:09

Цитата:

Оригінальне повідомлення від tysovska
Цікаво, наскільки справедливе твердження про те, що герої мають набути рис характеру тої нації, для якої перекладають? По-моєму, це цілковита дурня. Ми якраз для того і читаємо переклади, щоб щось дізнатися про інші нації.

Якщо ми читаємо переклади, щоб дізнатись про інші нації, то це ще не значить, що американці читають їх для того ж. Я б сказав, що перекладач мусить враховувати інтереси і психологію тих читачів, для котрих перекладає. Хоча я цілком згоден, що це зовсім не означає набуття героями рис іншої нації...

Dmy - 12-9-2006 у 15:51

Ну звісно, доктор Живаго - типовий американський інтелігент; герої Буніна - теж: чи то янки, чи то скандинави. Найпевніше, саме за "відповідність" характерів автори отримали Нобеля (про зеків Солженіцина я взагалі мовчу, хоча тут досить потужною була політична складова).
Жюль Верном чи Стівенсоном совіцьки діти зачитувались, вирогідно, саме тому, що Джон Сільвер, Бен Ган і Джим Гопкінс - нахабно зкопійовані з українських козаків і селян Зауралья, а Острів Скарбів - викапаний острів Труханів.
Шерлок Голмс курить люльку, ночами пиляє скрипочку, а коли проспиться - прямо в ліжку розгадує злочинні кросворди проф[ф]есора Моріарті. І тим дуже нагадує московських мєнтів.
Хіба що фабула "Графа Монте-Кристо" справді запозичена різноманітними "Бандпетербургами".

Насправді ті 2 абзаци на Освіті не варті великої уваги (це, схоже, вирваний із контексту кавалок якогось новинного репортажу ICTV). Тим паче, у них там із логікою проблеми:

Цитата:

Українські фантасти вже скорили поляків, німців та росіян.

...на материку вони стануть успішними лише за умови, якщо переклад буде кваліфікованим

Ці два сусідні речення якось кореспондуються? Панове, а що ви називаєте успішністю? Чи, може, мався на оці якийсь інший материк?

tysovska - 13-9-2006 у 08:33

Dmy,