Ярема П. - 25-2-2005 у 22:55
Стаття взята звідси http://www.franko.lviv.ua/publish/kameniar/arhiv/3-4/seminar.htm
А ось Вам і назва теми: як себе поводять громадяни України за кордоном.
Мабуть, не одному з Вас доводилось побувати за кордоном. Як Ви себе почували при
спілкування з такими самими представниками України за кордоном? Чи міняються
люди після переїзду/перельоту кордону? Яка їх поведінка?
Три бажання для золотої рибки, або Як я була у Гарварді
... Пригадуєте анекдот? "І зловив старий рибку і промовила до нього рибка: "Чого
тобі потрібно?". І каже старий: "А зроби-но, рибко, так, щоб у Чечні війни не було". "Е,
ні, старий. Це справи політичні, я до них не пхаюсь. Кажи щось інше". Тоді дістав він
з кишені фото своєї дружини і просить: "Подивись, рибко, яка моя стара страшна.
Зроби її красунею". Подивилась рибка, подумала, а тоді й каже: "То, що ти там, старий,
говорив про Чечню?".
Зловила я рибку у чистих водах Атлантики і загадала бажання: "Відправ мене,
рибко, до Літньої школи українознавства, що у Гарвардському університеті". І
послухала мене рибка, і опинилась я у Гарварді. І було там багато студентів зі
всього світу, і серед них - п'ятнадцять українських, тих, кому поталанило виграти
стипендії і провести літо в одному з найкращих університетів Америки. І вдруге
попросила я рибку: "Дозволь-но мені, рибко, бодай краєчком ока подивитися на ті есе
та твори, які писали наші студенти, подаючись на програму". І побачила я
силу-силенну паперів, а в кожному - обітниця розбудувати Україну, працювати для її
наукової слави, займатися важливими науковими дослідженнями та активно
втілювати в життя досвід, набутий у Гарварді. Бо ж Україна в нас одна, бо мова її
солов'їна, бо ж ми - нова генерація!
Байка байкою, але не минуло й тижня, як стали відбуватися дивні речі, просто-таки
казкові перетворення з гідними представниками України. А може й не було чому
змінюватися?
...Моя подруга стала свідком ситуації, коли американська студентака, яка вивчає
українську, слухаючи, як двоє "наших" розмовляють між собою російською, запитала,
чому вона нічого не розуміє? Почувши пояснення, яка це мова, вона перепитала: "А
чому ви нею розмовляєте?". "А какая разница?" - звів здивовані очі український
студент. Пояснювати "разницу" в цій ситуації було цілко безнадійно. Інша студентка
у своїй розмові з американцями взагалі видала чудову версію розвалу Союзу і
причини незалежності України: "Розумієте, це сталося через економічний чинник,
багаті люди в Україні не хотіли більше ділитися грошима з Росією". Дівчина напевно
Маркса перечиталася. Коротко і якомога спокійніше я спробувала нагадати їй про
національно-патріотичні події тих років, про тисячі тих, хто поклав своє життя на
вівтар незалежності, на що мені зверхньо зауважили, що, мовляв, у кожного своя
думка. Ще одна студентка - український науковець в майбутньому і вже тепер великий
"патріот", - під час дискусії про мовне питання обурилась, мовляв, у США є цілі
райони, де люди й уяви не мають про англійську мову і живуть собі преспокійно. "Ну
то давайте для всіх російськомовних створимо окрему резервацію! - пролунав
веселий "львівський" аргумент. - І нехай живуть собі преспокійно!". Особа, якій би
явно світила така перспектива, ображено закопилила вуста.
... Тема наступного заняття з історії - голод тридцять третього. Випадково почуте
при виході з аудиторії: "Нам в школе тоже обещали оценки по истории, кто приведет
"свидков" так называемого голода. И кое-кто действительно кого-то там даже
приводил. Но ведь одно дело тогда жить, а другое - к этому времени еще что-то
помнить," - саркастично заявив підпанок з Дніпропетровська. І мені раптом
захотілося його вдарити. З усієї сили. Але маю дурну звичку стримуватися. Хто б
мене відівчив? Була б вдячна.
На вечірках часто лунала російська попса, жарти, анекдоти та загальний стиль
був "a la Russe", і часами дезорієнтувався - чи ти дійсно на українській програмі?
Дні змінювалися днями, одні лекції іншими, а в мені нуртувало безліч питань, на
які не було відповіді. Чого ви сюди їдете? Для чого компроментуєте державу,
позиція якої у світі ще й так хитка? Хто дав вам на це моральне право, а хто, врешті,
фізичну можливість?
Хоча - ні. Всі добре розуміли, куди приїхали - писали роботи, цілими стосами
копіювали книжки з україно-знавства, шукали рідкісні джерела, і все для того, аби,
повернувшись додому, писати дисертації, захищатися, здобувати успішну наукову
кар'єру і знати українську як іноземну - для роботи, для посади, для хліба
насущного. Адже сьогодні в Україні треба знати бодай дві іноземні - англійську й
українську!
... А, може, не варто акцентувати лише на цьому? Може - описати чудовий краєвид, що
відкривається з мосту на Чарльз Рівер, може, захопитись бостонськими хмарочосами
і милим, затишним, майже європейським Кембриджем. Може, згадати, що Гарвардський
університет - один з найпрестижніших в Америці, та й у світі. Подякувати за чудово
організований проект двомісячної Літньої українознавчої школи, професійно
розроблені курси та зусилля цілого українського Гарварду, людям, які максимально
сприяли студентам з України? Але, керуючись принципом "У кого що болить", - я не можу
мовчати. Не хочу згадувати про затерті одиниці виміру меду й дьогтю, бо не знаю,
чого у чому і скільки було, але знаю, що достатньо, аби загальний присмак мого
до-свіду літніх українознавчих студій був далеко не солодким.
А ось кому справді хочеться уклінно подякувати, то це усім американським
студентам, які, маючи українське коріння чи ні, вчили українську мову. З усіма її
відмінками, правилами і винятками, одниною і множиною, дієсловами і прикметниками
- вчили і хотіли знати. Дякую вам, друзі, що свідомо і віддано робите те, чого б
іншим у вас повчитися. Зневірена у своїх, я інколи починаю вірити у вас. Вчіться у
своїх університетах, досліджуйте українське, приїздіть - і нехай Бог благословить
вашу працю і ваше майбутнє! З вами завжди було легше порозумітися. Дякую вам за
"Червону Руту" і за те, що багато хто з вас бачить своє майбутнє, пов'язане з
Україною. За те, що перед жодним з вас не постає питання - вчити українську, чи ні,
хоча дехто з вас знає російську і всі - англійську.
...І згадала я про третє, останнє бажання. І попросила золоту рибку, аби вона
змінила ситуацію на краще. Але вона махнула хвостом у світлих водах Атлантичного
океану, подумала і сказала: "То що ти там говорила про Гарвард?".
Невже все так безнадійно, рибко?..
Олена Артемчук
Ігор+ - 26-2-2005 у 00:01
Мені доводилось спілкуватись тільки з такими, що хочуть залишитись, у двох
іноземних державах.
Так от, якщо українські громадяни російськомовні, то батьки на побутовому ріні
говорять російською, діти, крім іноземної, нічого не знають і батьки не вчать їх ні
російську (пробують але не наполягають), ні, тим більше, українську.
Якщо сімї україномовні, то всі, включаючи дітей, на побутовому рівні говорять
українською і стараються іноземною мовою не користуватись.
Тобто для дітей україномовних проблеми збереження рідної мови практично немає.
Російськомовні швидко асимілюються і забувають хто вони і звідки.
Ярема П. - 26-2-2005 у 00:23
Ну, скажемо так, я зустрічав інакше: якщо дитина пішла до школи (не української), то
за рік-два їй тяжко витлумачити, що треба спілкуватися українською, і мова
забувається, навіть незважаючи на те, що вдома розмовляють українською. Хоча,
другий випадок, коли вдома твердо поставлено з дитинства, що ніякого іноземного
слова вдома - тоді все добре. По собі знаю, мовне середовище страшенно впливає на
власну мову, появляються кальки, не можеш згадати слово і заміняєш його на те, яке
перше прийде до голови, мова бідніє, потім занепадає.
jaguara - 26-2-2005 у 04:11
У мене ситуація трохи інша -- я хоч і перебуваю переважно на території Польщі,
браку української не відчуваю, бо сусіди по общазі такі ж як і я 
Щоправда, помічаю, що мова помітно змінилася,
нахапалася полонізмів, іноді аж самій дивно -- вилазить вже на рефлекторному рівні
те, на що колись язик не повертався.
легкий офтоп по темі статті -- я власне минулого року писала подання на цю школу,
але так і не відправила, із терміном протормозила. Так от -- не було у мене там
нічого про користь для держави, суцільний егоїзм --винятково для однієї її
громадянки, яка троха переймається і літературою, і політологією, і ніби не
найбільша дура у світі. тепер думаю, що раз там ведуться на такі попсові заявки, то
мені там нічого робити. Шкода, бо протягом останніх кількох років я перетиналася з
людьми, що туди їздили -- серед них дуже мало (Бог вже із тим пафосом!) національно
свідомих і вартих цієї стипендії. На мою суб"єктивну думку, звісно.
Юрій Сєров - 26-2-2005 у 12:21
Я зустрічався з ситуаціями, коли батьки говорять до дітей українською, ті
відповідають англійською. Асимілюються. Але мені здається це ті діти, що вже
народилися за кордоном або приїхали малими.
Ярема П. - 26-2-2005 у 12:58
2 Юрій Сєров: Відповідають на тій мові, яка є звичнішою для них. От і все.