25.04, 18:30 ППрезентація нової книги Юрія Андруховича "Таємниця"
м. Львів, Палац культури ім. Г.Хоткевича (вул. Кушевича,1)
Друге відділення: Спільний проект Пісні Мертвого Півня з гуртом Мертвий
Півень
Ведучий — Віктор Неборак
"Настав якийсь такий час, підійшла життєва хвилина, коли виникла необхідність у
чомусь саме такому…", коментує Андрухович вибір жанру своєї нової книги, яка
з’явиться в книгарнях наприкінці березня 2007 року.
Книга вже є в продажу. Купив, але ще не читав.Юрій Сєров - 22-4-2007 у 13:35
Юрій Андрухович приїде до Львова з «Таємницею»
У середу, 25 квітня, о 18.00 у Львівському міському палаці культури ім.Г.Хоткевича в
рамках проекту «Побачення зі Львовом» відбудеться творчий вечір письменника
Юрія Андруховича в поєднанні з гуртом «Мертвий півень». Під час творчого вечора
письменник репрезентує нову книгу – «Таємниця», – про це сьогодні, 20 квітня,
Західну інформаційну корпорацію повідомила прес-служба Львівської міської
ради.
Довідка.
2000 року міський Палац культури започаткував благодійно-мистецький проект
"Побачення зі Львовом". В рамках цього проекту живий діалог з публікою проводили
поети, письменники і цікаві для львів’ян особистості, а також у заході брали
участь відомі художники, модельєри, дизайнери світового рівня.
У межах проекту у Львові відбулись літературні вечори за участі зіркового складу
львівських письменників, членів Асоціації Українських Письменників: Юрія
Винничука, Віктора Неборака, Тимофія Гавриліва, Назара Гончара, Василя Габора,
Мар’яни Кіяновської, Мар’яни Савки, Остапа Сливинського та Назара Федорака.
Західна інформаційна корпораціяАндрій Пелещишин - 22-4-2007 у 14:18
Так що то за жанр у цієї книги? ПросвітітьНата Толмачова - 22-4-2007 у 22:47
А десь можна прочитати уривки перед тим як купити? В інтернеті наприклад?Hanor Narasson - 22-4-2007 у 23:16
Цитата:
Оригінальне повідомлення від Ната Толмачова
А десь можна прочитати уривки перед тим як купити? В інтернеті наприклад?
Ще не читав, лише проглядав. Виглядає як роман у вигляді інтерв'ю.Юрко Ґоґіто - 27-4-2007 у 13:54
а презентація була фантастичноюособливо
її кінцівкаЮрко Ґоґіто - 27-4-2007 у 13:55
ніколи Півнів не слухав, а тепер шукаю в інтернетрях. Може хтось підкаже де можна
здертиЮрій Сєров - 27-4-2007 у 14:55
Презентація справді була класною.
Ну а Місько Барбара як завжди - зе бест!
На інфосторі лежать всі їхні альбоми: http://infostore.org/info/1447732
Якщо ліньки стільки качати, то краще купіть собі Диск №1 з їхньої МП-3 збірки. (при
бажанні можете купувати 2)Юрій Сєров - 29-4-2007 у 20:43
Вікторія Садова,
Західна інформаційна корпорація
26 квітня 2007 р.
Юрій Андрухович: «Знову, курва, радіо, телебачення, курва, преса…»
У п’ятницю, 27 квітня, в Ужгороді Юрій Андрухович завершить тур найбільшими
містами України із промоцією своєї нової книжки «Таємниця», яка побачила світ у
харківському видавництві «Фоліо». Львів став дев’ятим містом, де Андрухович
читав вибрані фрагменти із «замість-роману». І другим містом, де це читання мало
концертний бонус.
Про музику, поезію, таємницю
У Києві напередодні музичний супровід Патріархові Бу-Ба-Бу створювала польська
група «Karbido», а у Львові – львівський гурт «Мертвий півень», учасники якого
останнім часом не часто зустрічаються музикувати. Тим ціннішим був їхній концерт
із композицій на поезії Андруховича. Музична частина не тільки ілюструвала
читані (хоч радше нечитані) сторінки «Таємниці», а й слугувала своєрідним
магічним дзеркалом, у якому проблематика автобіографічного твору контрапунктно
прибирала форму іншої художньої реальності.
З більшістю із музик із «Мертвого Півня» – Барбарою, Чайкою, Чопиком, Джоном
-Андрухович знається вже 17 років, із іншими – перкусіоністом Сергієм, який
приїхав із Харкова, та гітаристом Мар’яном – познайомився щойно під час
учорашнього концерту, і всім був безмежно вдячним за те, що вони погодилися на
спільний виступ. За словами Андруховича, вокаліст «МП» Місько Барбара знає на
пам’ять набагато більше його текстів, аніж сам автор, й тому усі пісні «Мертвого
Півня» звучали під час «Таємничого вечора» в особливій редакції. «Ага. Слова
Андруховича, музика народна», – докинув своїх п’ять копійок Ромко Чайка, який для
цієї оказії залишив П’ятий канал.
Це був неочікувано повноформатний концерт із доброго півтора десятка композицій.
«Півні» виконали старі хіти із свого спільного із Андруховичем репертуару. Був
так і «Ваня Каїн», і «Птахорізка», і «Річка», і «Маленькі чортенята», і
«Бомбардування Нью-Йорк сіті», і «Секретарка за сто баксів», і цитований у
заголовку статті «Without you», і «Life is a long song», і дует гітар та Барбари «Брат! піва
кончілась». І чого там іще тільки не звучало! А наприкінці в Чайки вихопилася
символічна фрейдистська обмовка: «Усі музики «Мертвого півня» – це трутні, які
багато років сиділи у вулику Віктора…» (так і не відомо, чи хотів він після цього
сказати «Андрійовича», чи, може, «Неборака»?) Але вчасно спохопився: «Юрія
Андруховича! Не було б Юрка, – не було б «Мертвого Півня». Ще під час першої
«Червоної рути» ми написали: «І на руїнах Бу-Ба-Бу постане «Мертвий Півень»!
Про справжність Старого
Внесок «Мертвого півня» у спільний із Андруховичем виступ виявився неоціненним і
в тому плані, що солісту «МП» Міськові Барбарі у першому концертному відділенні
довелося зіграти ще й роль Егона Альта – такого собі німецького журналіста,
котрий буцімто інтерв’ював Андруховича задля написання його біографії, що її він
планував видати після смерті українського письменника. Однак винесена у
передмову «замість-романна» інтрига полягає у тому, що Егон Альт не написав
роману, з причини власної перед(?)часної кончини внаслідок автомобільної аварії.
Перед тією дорожно-транспортною пригодою журналіст надіслав Андруховичу
дублікати аудіозаписів розмов із ним. Тож те, що запропоновано читачеві під
назвою «Таємниця», виявилося містифікацією навспак, тобто спробою однієї з
можливих реальних біографій українського письменника, написаної замість
загиблого журналіста самим Андруховичем.
«Люди, які прочитали цю книжку і з якими я мав змогу про це говорити, поділилися:
найбільш високого класу взагалі не запитують, чи був насправді німецький
журналіст, бо їм або цілком зрозуміло, що його не було, або цілком зрозуміло, що це
не суттєво, і що запитувати треба не про це. Потім є така категорія людей, які дуже
хвалять книжку, але сумніваються в існуванні того журналіста. Потім є категорія
тих, які відкидають існування журналіста, а разом з ним цю книжку», – каже
Андрухович.
Про вступ до практичного психоаналізу
Комусь така рамка із Егоном Альтом може видатися дешевою, але фокус у тому, що
Андрухович не боїться подібних критичних присудів, бо він… Він вже взагалі не
боїться казати, чого він боїться, і про що так часто діймають його в інтерв’ю
журналісти (німецькі, коли вірити «Таємниці», тут не становлять винятку).
І коли вже про те зайшло, то дивно, які ще можуть виникати в Андруховича інтерв’ю
після цього роману, де ним передбачені, чи не всі можливі питання й відповіді на
них? Що іще він може сказати, крім того, що запропонувати якийсь інший із можливих
варіантів автобіографії, підозріло схожої на сеанс психоаналізу. (Література як
терапія, зокрема і психо-. «Таємницю» написав Пелікан, скубучи свої пух і плоть,
аби втолити читацьку потребу дошукування «того, що на споді»). Прочитавши
«Таємницю», лишалося стенути плечима: як то жоден собака не внюшив у Егоні Альті
Alter ego, адже це лежить на поверхні?
Утім, за словами Юрка Андруховича, абсолютно таке ж трактування спало на гадку й
Юрію Макарову. Що насправді спонукало його вигадати Егона Альта, Альтер Егона? «Не
хочу вживати слово містика, але вся дивина цієї історії полягає втому, що Егон
Альт був. Я ніколи б не збирався уявляти його «альтер его», бо для мене це
розгортається в різних мовних площинах. Латинське «альтер» означає «другий» або
«інший». Німецьке «Альт» означає «старий». Якщо людина має прізвище Старий, то я
вже не шукаю якогось там «альтер его», бо це для мене вже досить дивно звучить.
Юрій Макаров сказав: «Ви б могли нас водити за ніс із цим журналістом, якого ви
вигадали, коли б дали йому інше ім’я. Чому ви так прозоро це зробили? Це ж «альтер
его»!
«І щойно в цей момент мені сяйнуло, що, можливо, він на це натякав і грав у якусь
свою гру зі мною. Я дійшов висновку, що не знаю його справжнього імені. Бо коли він
ще тільки випрошував у мене згоди на інтерв’ю і я, шукаючи підстави відмовити,
казав, що не читав його творів, не знаю, якого вони рівня, він у відповідь на це
надсилав якісь лінки, де були тексти, підписані щораз по-різному. Тепер я розумію,
чому я не знайшов його могили на цвинтарі. Отже він, спровокувавши мене на
цілковиту відвертість, витягнувши із мене все, що хотів, залишився неназваним.
Він, хитрун, називаючись так, закладав це «альтер его» в імені, але я тоді навіть не
думав у тому напрямку».
Про інтерв’ю, пресу, телебачення, курва, владу
Та нехай там як, а інтерв’ю після «Таємниці» справді виглядають недоречними.
Можливо, це й далося взнаки на прес-конференції Андруховича у Львівській
міськраді? Хоча насправді ніхто із присутніх на тій прес-конференції нової книжки
Андруховича прочитати не встиг. А таким, м’яко кажучи, дивним і убогим півгодинне
спілкування із письменником вийшло із-за того, що Андрухович дозволив, щоб із
нього зробили красивий привід для піару міськради. Чесно (і спеціально для Завена
Баблояна) кажучи, фігня з того вийшла…
Журналісти опинилися не на прес-конференції найпопулярнішого в сучасній
українській літературі автора, а на промоції якихось структурних підрозділів
магістрату. Залишилось незрозумілим, чому ми за наші ж гроші дозволяємо їм це
робити? Врешті технологія не прихованої, а відвертої до безсоромності реклами
дозолила настільки, що пролунала пропозиція не завивати все у фігові листочки, а
використати батькам міста поетової юності цього Андруховича за призначенням,
надавши йому звання почесного громадянина Львова. Тоді б відділ промоції Львова
міг стригти купони – про «відкритий світові» довідався б цілий світ. І без жодної
копійки з міського бюджету, як полюбляє казати в популістському запалі
теперішній мер!
«Якщо до прав почесного громадянина належить вибрати якусь нерухомість у Львові
на площі Ринок «поміж ренесансом і бароко», то я не протестуватиму. А зрештою, вже
була одна така смішна ситуація із почесним громадянством. Їхав торік восени до
Німеччини «Потяг 76», який німці організували. Представляли українську літературу
11 авторів. На різні міста їхали різні «вагони». Я, Дереш і Жадан виступали в
Ляйпцигу, і журналістка перед початком зустрічі мене розпитувала, чи бував я в
Ляйпцигу. Мене трошки це зачепило: я думав, що весь світ мусить знати, що я в
Ляйпцигу літературну премію отримав, а тут таке запитання! От я й кажу, що не
тільки премію отримав, а й є почесним громадянином міста. Вона мене
відрекомендувала публіці: »Цю людину представляти не треба, – це почесний
громадянин Ляйпцига». Зі Львовом могло б щось подібне бути», –намагався
відбутися смішками Адрухович.
Про промоцію структурних підрозділів мерії
Та, на жаль, те, що установка на саме таку бездарну прес-конференцію була взята
свідомо, честі міськрадівським промоутерам не робить. Хоч вони в інших умовах і не
справляють такого розпачливого враження, але оскільки погоджуються на подібну
гру, то ніхто їм не винен. Не можу стверджувати, що Андрухович у цій ситуації
відчув, що його по повній програмі використали (він у своїх текстах на означення
цього акту вживає одне із розповсюджених, але не нормативних слів), однак збоку
виглядало саме так. А скандал, який мерія влаштувала директору міського палацу
культури ім. Гната Хоткевича за те, що на афішах концерту Андруховича забули
вліпити блямбу різнокольорового паркана «відкритого світові», красномовно
засвідчив, що головне, а що похідне, і промоцію чого ми отримали внаслідку.
«Ми мали приємну несподіванку. Міська рада підтримала наш проект «Побачення зі
Львовом», у рамках якого має виступ Юрій Андрухович», – світився доброю новиною
директор міського палацу культури Ігор Мартиненко.
«Цього року ми визначили певну суму грошей на акції, які відбуваються не
заплановано. У мистецькому середовищі може визріти якась ініціатива і митці
можуть прийти до нас і сказати, що їм потрібні гроші на те чи на інше. Ми назвали це
конкурсом проектів різноманітних мистецьких акцій, скерованих на розвиток
культури цього міста й загалом в Україні. Проект «Побачення зі Львовом» цілковито
відповідав ідеології управління культури. Зараз міська рада започаткувала
проект, під час якого відомі люди читають книжку для дітей», – бадьоро рапортував
Богдан Шумилович, хоча бадання на наявність педикульозу в міськраді одразу
обламувала: коли хтось незаплановано захоче реально отримати вільні кошти на
гарячий проект, не факт що отримає перед цим усі підписи під схвальними
резолюціями, а самі гроші, коли підфортунить, то – 28 грудня!
Юрій Андрухович намагався вписатися в ідеологію цієї, з дозволу сказати
прес-конференції, де ні репрезентованою книжкою, ні хоча б прес-релізом не пахло:
«Можливо, ми більше зосередимось на культурному житті Львова? Хочу подякувати тим
людям, завдяки яким проведення цієї акції стало можливим. Були різні варіанти
форматів, і ви розумієте, що залучення музикантів передбачало значне її
дофінансування. Насправді у моєму виступі у Львові перетнулися дві акції:
«Побачення зі Львовом», яке безумовно надзвичайно пасує до цього тексту, до
сьогоднішньої ситуації із «Мертвим Півнем» (нам залишається до Львова тільки на
побачення з’являтися), і промо-тур із книжкою «Таємниця», який, розпочавшись із
Харкова, триває три тижні. За цей час я звик ночувати у потягах, бути в постійному
стресі, відповідати на запитання журналістів, зустрічних знайомих і незнайомих
людей. Усе залишиться моїм надзвичайно цінним особистим досвідом аж до такої
міри, що хочеться за кілька місяців збільшити кількість тих міст».
Про Львів та інші міста
Однак Львів – місто, в якому презентація «Таємниці», на думку Андруховича,
заслуговувала бути особливо інтимною, із особливим ступенем взаємопосвяченості.
Йому йшлося насамперед про те, щоб презентація відбувалася у формі діалогу й
ініціатива розмови значною мірою переходила до публіки. Так воно й сталося,
діалог на концерті склався. Запитували і про Івано-Франківськ, і про Львів, і про
Берлін.
«Своє рідне місто я в ту пору не любив, бо я його не знав і знати не хотів. Для мене в
певному підлітково-пубертатному періоді було зрозуміло, що моєю метою було з
Франека втекти й ніколи до нього не повертатися. І тому я цього міста не хотів
бачити. Коли я змушений був у 1982 році відмовитися від всіх надій на те, щоб
залишитися у Львові, я вимушено повернувся до Франека й у мене вже просто не було
іншого виходу, як розплющити очі й почати його бачити. На початку ж моїх студій у
Львові я відкидав той Франек, як щось абсолютно нудне, дрібне провінційне, а тут
мені відкрився цілий світ – Львів!»
«Що ближче: Берлін 2000-их чи Львів 80-их? Питання дуже доречне до цієї книжки, бо вона
— це прожиті міста. Львів кінця 70-их -початку 80-их – той, у якому я був студентом,
початківцем, у якому я жив, а не той, до якого я пізніше навідувався, приїздив, у
якому бував з більшою помпою, як знаний, відомий. У ньому дійсно якась несамовита
поезія, в цьому місті, якого зараз вже й немає. А Берлін 2000-их — це теж для мене
суцільна поезія, це місто, яке я відкривав упродовж року, і виявив, що воно цілком
невичерпне. Воно таке ж невичерпне, як Львів. Мені зараз важко поставити їх поряд і
сказати, яке з цих міст краще, бо я їх проживав у різні часи. Крім усього іншого
Берлін – місто, де багато води, а в мене у воді велика потреба. У Берліні мостів
навіть більше ніж у Венеції! Це місто, яке лежить на двох річках, у якому є ще
досить добрий повноводний судоплавний канал між цими річками. А крім того ще
кілька десятків озер. Тобто воно все дихає тією вологою й водою. А Львів вигідно
вирізняється зовсім іншими характеристиками».
«Не можу стриматися, щоб не сказати, що нам треба рухатися до Берліна… В плані
води. Це такий проект відродження Полтви», – іронізує на це Віктор Неборак.
Про видання, можливі переклади й неможливих перекладачів
«Директор видавництва сказав мені у Києві, що перший наклад вичерпано. Це не
означає, що всі 5 тисяч примірників розкуплено, але він дає розпорядження
друкувати наступні 5 тисяч. А по тому за якийсь час буде видано книжку в м’якій
обкладинці, це звичайна практика, і це вже буде більший наклад і дешевша книжка.
Перший пункт перекладу «Таємниці» російською закладений в моїй угоді із
видвництвом «Фоліо», воно передбачило, що права на переклад російською належить
йому, а також право на видання російською мовою. Це здійснює працівник
видавництва, і він вже навіть надіслав кілька уривків. Причому, як він ділиться
своїми проблемами, складність полягає в тому, що він втратив розмовну російську.
Виявляється, живучи в Харкові, вже можна втратити розмовну російську й плавати в
ній. І тому та правильна інтонація, яку треба знайти, ще під знаком питання. Не
знаю, чи він потрапив у неї, чи ні.
Є цілком вірогідна перспектива польського видання. Я запросив перекладача Міхала
Петрика, який уже прочитав текст, книжка йому сподобалося, і я дуже радий, що саме
він буде це робити для видавництва «Чарни». Це один із найперпективніших
польських перекладачів сучасної української літератури. Міхал Петрик ще жодного
разу не працював із моїми текстами, але я знаю, наскільки добре він перекладає
Жадана. І цього разу мені захотілся, щоб він імене переклав.
Напевно, на доброму шляху стоїть ситуація з Німеччиною, із видавництвом
«Зуркамф». Наразі моя редакторка отримала 5 чи 6 необхідних рекомендацій із різних
незалежних одне від одного джерел. Вони це роблять скрупульозно, не довіряючи
думці однієї людини. Крім того вони просять зробити пробний переклад 10-12 сторінок.
І аж по тому ухвалюють, чи візьмуться за видання. Виходячи з того, що цього року
восени в їхньому видаництві виходить моя п’ята книжка, і я начебто в них таки
знаний автор, то було колективно вирішено, що моя редакрорка працюватиме зі мною й
далі.
А щодо усіх інших країн і мов, то справа з перекладами доволі складна. Йдеться про
брак перекладачів, які б могли впоратися з текстом. Наприклад, у Франції кілька
місяців тому вийшла «Московіада». Й ніде нічого, тиша! Тобто в Німеччині в
аналогічній ситуації вже було продано перший наклад і було достатньо рецензій. А
це свідчить не тільки про те, що французи далі від нас, і їх значно менше цікавить
все, що звідси походить, але, мабуть, там значно гірший переклад, якого я, на жаль,
не можу оцінити через недостатнє знання французької. Тепер у Франції дали
перекладати «12 обручів» іншій перекладачці, і вже, як мені здається, це буде
проблематичним, бо вона в одному з перших листів запитує, як розуміти слово
«спідниця»? Вона думає, що це сленг й не може знайти французького відповідника.
Отож у випадку із німецьким перекладом, думаю, що мені поталанило найдужче. Адже
Сабіна Шьольце є інтелігентною людиною, яка крім усього іншого, розуміє
український контекст, вона недаремно кілька останніх років тут прожила,
працювала в Німецькому посольстві в Києві, й цілком вивчила нашу країну, полюбила
наших людей, до того ж в неї просто неймовірно глибока, чудова інтуїція!»
Про ходи долі в дамки й конем
Під час виступу у Львові Андрухович відкрив одну із таємниць – у ті ж, описані в
«Таємниці», студентські роки декілька разів він крав книжки у бібліотеках.
Причому якісь абсурдні, бо потім вони насправді мало знадобилися. Якісь переклади
Самуїла Маршака з англійської поезії. «Я потім жодного разу не перечитував цієї
книжки, Але, можливо, завдяки їй я свого часу переклав «Будинок, який збудував собі
Джек» для «Улюблених віршів Малковича».
«Куди поверне доля через чотири ходи – може бути темою наступної книжки. Від
людини до людини на нашій планеті не більше 5 кроків, і в цьому вже криється якась
доля. Це проілюстрував свого часу дуже гарним прикладом Сашко Ірванець. Він живе в
Ірпені в багатоповерховому будинку. Його сусідом є місцевий жеківський
тракторист, який періодично, коли напивається, тлумить свою жінку. Іноді Ірванець
курить із ним на сходах в перервах між футбольними матчами. Сашко вивів простий
ряд про те, що той тракторист перебуває усього в двох кроках від короля Швеції.
Тому що тракторист знає Ірванця, той – Оксану Забужко, а Забужко була в Стокгольмі
на якомусь банкеті, де був присутній король Швеції!
Здається, із своєю долею Андрухович намагається бути відвертим, навіть коли всі
довкола дивуються, чи його самого не лякає така відвертість? Популярний
телеведучий навіть сказав, що ця відвертість є хитрістю. На що Андрухович йому
відповів, що відвертість – ознака сили. І він записав цей афоризм. От Андрухович
тепер і очікує, що незабаром на телеканалі 1+1 з’явиться заставка: «Відкритість –
це ознака сили, ти не один!»
Записки із запитаннями
Подейкують, на репрезентації «Таємниці» у Києві був майор Мельниченко. Але
Андруховичу невтямки, що він там шукав. «Зустрілися два найвидатніші письменники
сучасності й познайомилися між собою», – зіронізував Віктор Неборак. «Тим більше,
що в обох все почалося з фонограм, може він у мені запідозрив якогось конкурента,
або навіть плагіатора, тому й надіслав багато різних записок, писаних одним
почерком», – розвинув тему Андрухович. «Ну що, любі друзі,» – намагався
налаштувати концертну публіку до антракту Віктор Неборак, як Андрухович
рефлексно перепитав: «Це що, запитання від Президента?».
«Загалом, завжди приємно отримувати записки й несподівані запитання. Власне, для
цього я й їжджу всілякими промо-турами. Це найвища оцінка моєї творчості. Усі
запитання, на які я не встиг відповісти у Львові, заберу із собою й …опублікую на
сайті «Потягу 76», зокрема й запитання про жанротворчу функцію сомів.
Ну хіба не приємно отримати таку записку: «Із «таємниці» випливає, що ваша жінка
майже свята. Ви з цим погоджуєтеся?». Я з цим погоджуюся, не погоджуюся тільки з
тим, що «майже»! Кого цікавить тема першого кохання. То ця книжка для вас. Там
багато сторінок присвячено коханню, і кожне з них описано так, наче воно перше».
— 
аж гай гуде! 
особливо
її кінцівка