Помер засновник «Молодіжного простору» Олександр Неборак

Царство Йому небесне і земля пухом...
Я була колись в Олександра на передачі "Вже ранок"... Що ж з ним таке? Такий молодий...

шкода, що я не бачила програми..на жаль мені з телебачення ніхто не повідомив
Я працювала з Сашком 3 роки, а знала його ще довше.
Зате встигла з ним попрощатися...
у нього був цукровий діабет, він так не зміг з ним боротися...жив так "ніби не хворий".
був хорошою людиною, любив рок-енд-рол і жив рокенрольно...
шалено за ним сумую і не хочу вірити, що його вже нема...

Відкрите Небо

...на гітарі місяця пальці зірок,
слухати вчимося небесний рок

Ми сиділи на лекції з української літератури і тяжко нудьгували. Ми – це я, Ірина Лонкевич і Сашко Неборак. Лекцію читав незворушний Федір Іванович Дисак. Не пригадую, про що він тоді нам розповідав, але це неважливо. Щоб трохи розважитися, ми тихенько ляскали по столі лінійкою. Федір Іванович не реагував. Раптом Сашко не розрахував і ляснув гучно. Аудиторія завмерла. Федір Іванович суворо і водночас розгублено глянув у наш бік (до нашої трійці він завжди ставився з підозрою), зібрав свої папери і вийшов, чим страшенно втішив наших однокурсників.

Ми вступили на факультет журналістики Львівського університету у липні 1991 року. Ірину й Сашка я зауважила на першому і єдиному для мене (бо склала його на п’ятірку) вступному іспиті (українська мова й література): цікавий хлопець з пишним довгим волоссям і зосереджена дівчина з розумними очима в коротенькій джинсовій спідничці. Після цього я потрапила на практику у приймальну комісію, а Ірина з Сашком продовжували долати вступні випробування.
24 серпня 1991 року Україна стала незалежною. Отже, наше студентське життя починалося вже у незалежній державі.
Наприкінці серпня, після посвяти у студенти, декан факультету журналістики професор Володимир Здоровега прочитав нам лекцію з техніки безпеки – за декілька днів наш перший курс повинен був їхати «на хміль». Я дуже хотіла поїхати з усіма, але моя мама не ризикнула відпустити мене у глухе село на Бродівщині. Ірина також «на хміль» не поїхала, бо вже на вокзалі відпросилася у декана. Їй саме подарували цуценя коллі, обіцяне за успішний вступ до університету, і те цуценя потребувало догляду. Сашко поїхав, а коли повернувся до Львова, то був уже з усіма знайомий (і навіть устиг ближче заприятелювати з Олею Рось).

Десь у середині жовтня почалося навчання. Ми інтуїтивно шукали поміж однокурсників споріднені душі, а вже у грудні я, Ірина й Сашко сиділи за одним столом. Ми сперечалися, мирилися, прогулювали пари, вешталися кав’ярнями, купували книги, складали заліки й іспити, відвідували митця-богеміста Мирослава Ягоду, ходили на виставки й концерти... Від'їжджаючи на черговий шаховий турнір (тоді ще активно займалася шахами), я завжди думала, як радісно буде повертатися, бо в універі на мене чекають гарні друзі.
Сашко вмів зачаровувати викладачів, міг викрутитися навіть тоді, коли чогось не знав. Пригадую, ми вдвох складали залік з історії української і світової культури у Стефанії Андрусів. Професор Андрусів приймала залік у двох студентів нараз, щоб створити додаткову напругу. Сашко так розговорився на різні теми, що не тільки я не могла вставити жодного слова, але й професор Андрусів не могла нічого запитати. Я сиділа і думала: «зарах» нам не світить, штовхала Сашка в бік, щоб мати можливість сказати хоч щось посутнє, але Сашко не зупинявся. Як це не дивно, але ми обидвоє отримали залік, і Сашко після цього довго і щиро сміявся.
Не так просто було з Федором Івановичем Дисаком, який обидвох нас колись довів до складання іспиту в присутності комісії. Потім наступило велике примирення, коли вже інший наш викладач з української літератури, Ігор Олексійович Моторнюк, запросив творчих студентів нашого курсу (пообіцявши добру оцінку на іспиті) на засідання кафедри, де кожен демонстрував таланти і вміння. Сашко тоді співав «Вигнання голубів» на слова Юрія Андруховича і навіть одну пісню на мої слова. Він заохочував мене заспівати дуетом, але я не зважилася і просто читала свої вірші. Тоді ми помирилися з Федором Івановичем і навіть випили з ним трохи шампанського.
То були чудові часи, коли ти ще зовсім юний, талановитий, тебе оточують такі самі юні талановиті друзі, і все життя попереду.

Ще 1990-го року Сашко створив рок-групу «Неборак-рок-бенд», до якої, крім нього, увійшли: пластун-хімік Славко Козак (акустична гітара), класичний філолог Павло Содомора (бас-гітара) і чудовий бубніст Андрій Альфавіцький (Альфа). Їхнє репетиційне приміщення було зовсім недалеко від університету, на вулиці Шептицьких. Доволі похмурий підвал, до якого ще й треба було діставатися вузьким низеньким проходом. Але симпатикам групи подобалося туди приходити. Ми з Іриною часто бували на репетиціях, підставляючи свої вуха під удари оглушливих звуків, надійно стримуваних товстелезними цегляними стінами. Але хто б на те зважав? Ми тішилися кожною новою Сашковою піснею, ревниво стежили за творчістю «Мертвого півня» і «Плачу Єремії» і вірили, що «Неборак-рок-бенд» завоює своїми піснями якщо не світ, то принаймні Україну.
На жаль, я бачила дуже мало їхніх публічних виступів. Пригадую виступ на фестивалі «Альтернатива» у вересні 1994-го року. На той час Сашко вже був одружений і щойно став батьком. Його дружина Валерія народила донечку, яку назвали Софійкою. Ірина, яка була зі мною на фестивалі разом зі своїм чоловіком, теж чекала дитину. Я переймалася більше її самопочуттям, ніж перебігом фестивалю. У залі спортивного комплексу «Спартак» було море молодих розпалених фанатів, душно, накурено. Ірина сиділа в кріслі на глядацьких трибунах серед гуркоту альтернативних рок-груп. Її юний чоловік хотів бавитися і пішов підтримувати «Неборак-рок-бенд» під саму сцену.
Після виступу на «Альтернативі» активність групи потрохи послаблювалася. Можливо, це було пов’язано з набуттям Сашком і Павлом Содоморою сімейного статусу. Та й до захисту диплому залишалося щоразу менше часу.

Так сталося, що ми з Сашком породичалися. Моїм чоловіком став його старший брат Віктор. Я певний час не признавалася Сашкові, що ми з Віктором приятелюємо. Пригадую, якогось дня Сашко прийшов на пари, всівся навпроти мене і з хитрою усмішкою запитав: «Ярка, що це за таємниці від друзів?» Я здивовано глянула на нього. «Що там у тебе з моїм братом Віктором?» – продовжував Сашко. Я розсміялася. Сашко влаштував мені тоді справжній допит. Він, безумовно, був трохи ображений, що не першим довідався про наш з Віктором роман, але дуже за нас тішився.
Після одруження Сашко замешкав у своєї дружини. Ми з Віктором пошлюбилися на рік пізніше і жили з батьками Віктора й Сашка. У мене склалися дуже добрі стосунки з Петрусею Михайлівною і Володимиром Тимофійовичем. Мама опікувалася Сашком і ділилася зі мною своїми тривогами. Виявилося, що з дитинства Сашко був хворобливим, і в дорослому віці йому потрібно було якнайпильніше дбати про своє здоров’я. На жаль, він цього не робив.

Вже у статусі родичів ми з Сашком мали спільний проект на Львівському телебаченні, де після закінчення університету він почав працювати редактором, – культурологічну програму «Слово». Я була ведучою, Сашко виконував організаційні й редакторські функції, а режисером програми був один з найкращих львівських телережисерів Віктор Михайлович Робочек. З ним було дуже цікаво працювати. За режисерським пультом Віктор Михайлович бачив і чув усе – з якою інтонацією я сказала ту чи іншу фразу, куди дивилася, де були мої руки. Він чув, як від хвилювання постукують підборами наші гості, бачив, як блищать їхні лисини, пітніють носи. Тоді камери зупинялися, фрази переписувалися, носи і лисини гримувалися. Віктор Михайлович дуже любив Сашка і намагався передати йому свій досвід і знання. Наш проект протривав майже рік. Врешті Віктор Михайлович, який був мотором програми, пішов на пенсію, молоді режисери, що його замінили, не надто переймалися нашим «Словом», та й мій ентузіазм потроху вичерпувався. Після цього Сашко разом з Олесем Старовойтом створили програму «Вже ранок», де Сашко, крім того, що був ведучим, мав рубрику «Андеґраунд», в якій розповідав про молоді львівські рок-гурти і про старих рокерів. Він запрошував до розмов людей, якими у ті часи не надто цікавилися. Потім були «Молодіжний простір» і «Вечірній простір», який, на жаль, виявився останнім Сашковим телевізійним проектом.

У грудні 1995-го року Сашко відвозив мене до пологового будинку. Віктор теж поспішав туди, але з університету, де читав лекцію. Богдана народилася за чотири дні до Сашкового дня народження. Вона майже на півтора року молодша від Сашкової доньки Софійки.
Згодом ми часто сперечалися з ним з приводу виховання дітей. Сашко вважав, що дитині варто давати максимальну свободу, а я вважала, що дитину все-таки потрібно м’яко контролювати, щоб зменшити кількість синців і розчарувань.

А поза тим – були чудові родинні свята: Різдво, Великдень, уродини батьків, дітей і братів Небораків. І завжди була мамина тривога: «Як там Сашенька? Чи дбає про себе? Чи не курить? Чи не втомлюється?» Петруся Михайлівна не пропускала жодної Сашкової передачі, намагаючись визначити, як почувається її молодший син.
Сашко по-американськи запевняв, що в нього все добре. Та добре не було.

Сашко часто запізнювався на домовлені зустрічі. Прибігав з винним виглядом і вигукував: «Ірка! Ярка! Вибачте!». Одного разу запізнився на письмовий залік із зарубіжної літератури і замість того, щоб написати роботу і отримати «зарах», цілі канікули разом з чималою компанією наших однокурсників ходив за викладачкою на прізвище Цьох і в муках складав злощасний залік.

Колись Сашко розповідав мені свій сон: над Львівським універом у синє-синє небо злітає хрест із розп’яттям. Сон був дуже гарний і кінематографічний, анітрохи не страшний, але Сашко виглядав схвильованим.

Він відійшов з цього світу уранці, а ввечері ми з Іриною і її чоловіком Іваном стояли біля каплички на подвір’ї лікарні швидкої медичної допомоги. Березневий дощ переходив у зливу. Ми годину розшукували капличку, кружляючи автом лікарняною територією. Хотіли побути біля Сашка, щоб йому не було страшно, та капличка виявилася зачиненою.
А потім були дзвони над Яновом, багато людей, багато квітів, багато заплаканих розгублених очей. Ми прощалися із Сашком, з молодістю і вже не боялися смерті.
Як прикро, що ми починаємо розуміти багато важливих речей щойно тоді, коли станеться щось незворотне. Коли нас немає поряд, коли ми запізнюємося...
Тепер я найбільше шкодую, що не встигла навчити Сашка молитви, текст якої потрапив до мене майже десять років тому. Тоді у монастирі редемптористів до мене підійшов старенький монах і запитав, чи знаю я найважливішу молитву, яку треба промовити перед смертю. Я відповіла, що не знаю. «Колись тієї молитви вчили навіть у гімназіях, а тепер чого тільки не вчать, а того, що людині треба, то ні», – сказав дідусь. У нього в руках була купка невеличких папірців. Отець трохи подумав, потім витягнув п’ять невеличких аркушів з перекопійованим текстом і віддав мені: «Це та молитва. Одну залиши собі, решту віддай, кому захочеш». Ось ця молитва.

Досконалий жаль
Найважніша з усіх молитов, що є в Церкві. Коли вмираємо і не маємо в кого висповідатися, а дуже хочемо, відмовмо цю молитву і будемо спасенні!

Мій Боже, жалую з глибини мого серця за всі мої гріхи, а жалую тому, що ними образив (образила) Тебе, безконечне Добро. За поміччю Твоєї ласки, що її прошу в Тебе на тепер і на завжди, рішуче постановляю радше померти, ніж коли-небудь Тебе образити. Також постановляю приймати Святі Тайни за життя і в годині смерті.

Сашко приснився мені перед сороковим днем: ішов по зеленій луці, високий, з розкішним каштановим волоссям, яке так гарно відкидав, коли стояв на сцені, тримаючи в руках гітару. Його сороковини випали на Великдень. Кажуть, що того дня Небо відкрите.

Ярина СЕНЧИШИН, поетка, журналіст
травень 2009

На світлині: Сашко Неборак. Травень 2005

Але гарно написано