Дудик Ольга - 6-2-2015 у 16:30
Очевидно, що зараз Україна переживає найтривожніший і водночас найдоленосніший
період своєї новітньої історії. Після успішного повалення антинародного та
антидержавного режиму Януковича в лютому та тимчасової втрати Криму у березні 2014
року, ситуація загострилася із розгортанням сепаратистського руху на Сході та
Півдні країни та спробою провести позачергові президентські вибори 25 травня.
Неминуче оголилася маса проблем: від культурних та соціальних до військових та
геополітичних. Усе це поставило перед громадою та політикумом низку питань, від
осмислення яких залежить не лише існування сьогоднішнього покоління, а й
майбутнє нації та держави. На жаль, як показує розвиток подій, далеко не всі чільні
дійові особи суспільного життя усвідомлюють (чи не бажають усвідомлювати?)
складність ситуації та необхідність продуманих, системних і негайних дій. Тож
спробуємо окреслити декілька основних моментів, що вияскравлюють війну на два
фронти, котру веде Україна.
Навіть не надто широкий політичний аналіз дозволяє виявити декілька основних
вимірів ситуації, що склалася.
Перший фронт є зовнішньополітичним і пов’язаний із Росією. Злочинною недбалістю
є спроби вирішення українських питань без врахування стратегічних геополітичних
завдань путінського Кремля. А вони не обмежуються міфічним “захистом” росіян та
російськомовних громадян, утвердженням російської мови та російського
православ’я як основних ознак “руского міра”, захистом від “агресивного блоку
НАТО”, захопленням частин території України, названих “Новоросією”, пропаганду
імперських ідей через російські ЗМІ (чомусь масово поширені в Україні) чи навіть
реваншем – відродженням СРСР. Насправді це не самостійні цілі, а частковості,
котрі є елементами чогось масштабнішого, якоїсь завершеної картини світу.
Тому ситуація з Росією набагато складніша. Вона випливає з того, що і московська
влада, і в основній своїй масі прозомбований пропагандою народ керуються
імперською ідеологією євразійства (або націонал-більшовизму). Саме вона стала
неофіційною ідеологією путінської Росії й зусиллями новітніх російських
ідеологів-міфотворців, наприклад, Олександра Дугіна, синтезувала царську
доктрину шовіністичного чорносотенства із комуністичним світоглядом
ленінізму-сталінізму. Варіанти цієї антилюдяної ідеології можуть відрізнятися
окремими політичними міфами, однак в суті своїй практично тотожні: Москва була, є
і буде Третім Римом – начебто благословенною Богом імперією всіх слов’ян (хочуть
вони цього чи не хочуть); право на світове панування дає росіянам начебто
альтруїстична та глибоко духовна (на противагу прагматичному й
матеріалістичному Заходу) ментальність (і це при цьому, що за статистичними
даними лише один (!) відсоток москвичів відвідує храм навіть на Великдень, а
кількість церков УПЦ МП в Україні переважає аналогічну кількість храмів РПЦ в
самій Росії); на думку московських шовіністів, українці й білоруси ніколи не
становили й не становлять окремих націй і є насправді лише складовими єдиного
“руского народа”, такими собі “меншими братами” із, звісно ж, “старшим
російським братом” в етнічній основі.
Відповідно до цієї міфології, Росія уявляє себе провідною наддержавою на
Євразійському континенті, вимагає, щоб її імперські інтереси та амбіції визнавав
світ, а на заході від своїх сучасних меж не визнає існування жодних незалежних
держав, що автоматично вимагає переділу світу і встановлення спільного кордону
із Німеччиною. Така світоглядна позиція у геополітичному плані передбачає
знищення незалежних України, Білорусі, Польщі, Балтійських та ін. європейських
держав і встановлення нового світового порядку із Росією як потужною
євразійською імперією. Тому окупація росіянами Криму, підтримка сепаратистів на
Сході і Півдні України, ведення там гібридної війни силами спецпідрозділів та
агентури, невизнання Кремлем офіційного Києва та підтримка Януковича і його
оточення, економічний та військовий тиск на Київ (із постійною загрозою
масштабного війського вторгнення), тотальна інформаційна війна, розбудова
різнорівневої шпигунської системи та ін., – усе це лише початок грандіозних
путінських задумів. І в них немає нічого спонтанного, емоційного чи випадкового,
як пробують заспокоїти окремі аналітики та політики. Тут все заздалегідь
продумано: оскільки революційний Майдан зірвав план поступового втягування
України в московський економічний (так званий Митний), а згодом і політичний, союз
через москвофільські неоколоніальні еліти (на базі СДПУ (о), компартії, Партії
регіонів та ін. проросійські сили), значить путінський режим готовий застосувати
іншу тактику: пряме військове вторгнення. І до цього треба бути максимально
готовому й українській владі, й українському народові, й нашим найближчим сусідам
(не випадково такими стривоженими й різкими є заяви урядів Польщі, Литви і навіть
Білорусі).
На жаль, на цьому зовнішньому фронті важко сподіватися на ефективну допомогу з
боку Заходу – США та Євросоюзу. Будапештський меморандум 1994 року із гарантіями
безпеки з боку США, Великобританії та Росії в обмін на ядерну зброю виявився
порожнім папірцем, як про це і попереджали націоналістичні аналітики у 1990-х. Не
зважаючи на запроваджені санкції (за свідченням фахівців, вельми часткові та
обережні) та певний дипломатичний тиск на агресора, очікувати більш дієвих кроків
з боку західних держав не доводиться. І на це є дві основні причини. По-перше, не
доводиться, бо на цьому етапі існування західної цивілізації, вона не зацікавлена
в глобальній війні із Росією. Геополітичні інтереси США та країн Європи
визначаються не так їхніми національними інтересами, як передусім
глобалістичними планами транснаціональних корпорацій та пов’язаних із ними
інтернаціональних банків, котрі прямо впливають на формування влади у
євроатлантичному макрорегіоні. Боси міжнародного капіталу у цей період схильні
домовлятися, а не конфліктувати (тим більше, воювати) із Москвою, оскільки це може
пошкодити так званій глобалізації – економічно-інформаційним та
соціально-політичним інтеграційним процесам у контрольованому Заходом світі.
Максимум на що зараз можна сподіватися від Заходу – це моральна та фінансова
підтримка проєвропейського уряду і продовження дипломатичних ігор із Кремлем.
Але навіть така підтримка може зменшитися, а то й зникнути, якщо Україна займе
більш проукраїнську, націоцентричну позицію й захоче будувати власну
національну державу, а не прозахідну лібералістичну неоколонію.
Петро Гончар - 7-2-2015 у 01:41
Зразу видно, що це - прихильниця Дмитра Яроша! 
Чи Борислава Берези? 
