Форум Рідного Міста

Шалене львівське кохання

Роман Голощук - 30-4-2003 у 11:19

Ще в кінці XVIII століття на північній околиці Львова, неподалік Збоїщ, стояли дві кам'яні скульптури. Вони були начебто поставлені на тому місці, де через суперечку за прихильність дівчини двоє мешканців передмістя влаштували дуель. Під час поєдинку обоє загинули.

Романтичні легенди про закоханих дуелянтів дуже подобались львів'янам, а ось реальний випадок з 1861 року, описаний істориками Козицьким і Білостоцьким. Жили-були у Львові два старі і добрі колєґи, обидва -- відомі львівські письменники, Валерій Лозінський і Кароль Цішевський. Кароль необачно познайомив друга зі своєю нареченою і той, не гаючи часу, почав добиватися її прихильності. Від колишнього колєґування не залишилось і сліду. Обидва почали образливо висловлюватись на адресу один одного у своїх письменницьких памфлетах.

Після літературних образ нарешті Лозінський послав до свого найкращого товариша секундантів. Дуель відбулася 10 січня 1861 року між вулицями Калічою і Цитадельною. Суперники билися на шаблях. Лозінський, цей "львівський Дюма", як його називали в літературних колах, був нижчим на зріст і недобачав, тому Цішевський мав суттєву перевагу. Лозінський все ж поранив його у передпліччя, але той зумів завдати удару у відповідь, розрубавши супернику скроню.

Через декілька днів Лозінський помер. Його похорон супроводжувався великим вуличним походом. Кримінальна справа, відкрита проти Цішевського не закінчилась нічим, оскільки тому вдалося довести слідству, і це підтвердило багато свідків, що смертельна рана була завдана його другові випадково під час спортивного фехтування.

Але життя переможця у цій дуелі закінчилося теж трагічно. Відсидівши вже пізніше півроку у тюрмі за критику австрійських властей, він так і не зміг відновити свого втраченого за ґратами здоров'я і помер 1867 року.

Багато історій трагічного львівського кохання на передмістях знайшло свій відбиток у славнозвісних батярських піснях. Найвідомішою є балада про панну Францішку, яка теж є свого роду історією про львівських Ромео і Джульєтту.

Пісня була написана відомим львівським поетом Генриком Збєжховським. Сюжет із панною Францішкою був надзвичайно популярний, за нього сперечалися навіть різні львівські райони. На Клепарові співали: "На Клепарові за роґатками", на Личакові -- "На Личакові за роґатками"... Отже за міськими рогатками, а це були ніби перепускні пункти до міста, мешкала собі з батьками гарна, як ангел, і спритна, як мишка, панна Францішка, яка була дочкою багатого різника. А недалеко від родини різника мешкав молодий бідний фризієрчик, який щоранку заходив до лавки і купував кишку лише для того, щоб зайвий раз побачити свою кохану. Францішка відповідала фризієрчику взаємністю. Закохані вирішили одружитися, але батько дівчини став на заваді. Він оголосив, що ніколи не погодиться на цей шлюб. Закохані у розпачі вирішили померти і з'їли отруєну кишку. Обоє були поховані в одній могилі. Так нам розповідає легенда, втілена у сюжеті пісні, а ось хроніка тогочасних львівських газет, зібрана письменником Юрієм Винничуком:

1 листопада 1919 року. Самогубство наречених. В готелі "Під Золотим Левом" на Фурманській поселилася пара наречених -- Ян Зелеп і Софія Лапанівна. Два дні вони ніде не виходили. На другий день після десятої ранку кельнер, відкривши номер, побачив їх мертвими у калюжах крові з глибокими ножовими ранами в ділянці серця. У передсмертному листі самогубці написали, що вчинили це через брак матеріальних коштів для існування.

26 серпня 1923 року. Готельова з "Сіті" 18-літня Апольонія М. прийняла вчора о 7 ранку велику дозу сублімати. Привід -- нещасливе кохання.

15 березня 1932 року. В готелі "Польонія", на вулиці Баторія, 28-літній одружений робітник Іван Лисецький та його двадцятирічна коханка Софія Прусак вирішили покінчити життя самогубством через неможливість спільного життя. Лисецький, за згодою коханки, стріляв у неї, потім у себе. Рана Софії виявилась поверхневою, а Лисецькому куля зачепила ділянку серця. На щастя обоє коханців залишилися живими.

10 вересня 1936 року під час забави в ресторації Йосифа Катовича в Ринку намагалися відібрати собі життя Казимира Козакова, розлучена, і Францішек Петрас. Причина рішучого кроку -- неможливість легального шлюбу. Казимира зужила 30 піґулок "когутиків", тобто пігулок на сон, а Петрас випив значну кількість пруської кислоти. Обох коханців завезли до шпиталю і вони залишилися жити.

Можливо, на щастя, таких випадків у сучасному Львові практично немає. Але можливо, на жаль, ми вже не вміємо так шалено кохати, як наші прадідусі і прабабці? Чи справді не вміємо?..
Ярослав МАРИНОВСЬКИЙ

Джерело - [url= http://postup.brama.com/dinamic/i_pub/usual.php?what=9587] Поступ [/url]

13angel - 14-5-2003 у 23:10

Класно написано, але це тільки сухі факти, ніхто не знає, як воно було насправді...

Це дуже сума та неоднобока тема

kristi - 16-5-2003 у 10:27

Тут потрібо рзглядати різні боки: шаленство заради кохання. чи кохання заради шаленства????
Що більш доцільне - життя чи почуття?????
Це, на мою думку, обирає собі кожен!!!!!!!!!!!!!!

kristi - 16-12-2004 у 08:02

Я тут переглянула декілька тем але ця, чомусь видалась мені зовсім новою. І хоч я вже щось тут писала, однак зараз, прочитавши тему подивилась на неї по - новому. Цікаво, і можливо дещо заангажовано, але мені здається що кохати ТАК можна лише у Львові. Самеь тут твоє кохання оточують старовинні вежі, саме тут воно пропахнуте запахом гарячої кави (особливо класно коли вона подається з вогником). Саме тут зароджуються стосунки, серед столітніх дерев різних парків. Але я знову ж таки повторюю - ця точка зору заангажована. Потрібно просто любити своє місто і тоді кожна людина на землі скаже, що кохання в її місті - найшаленіше.

Tempika - 16-12-2004 у 20:09

...може й шалене тут кохання, але ніде я не бачила
стільки людей з погаслими усередині жарівками, як у львові :-(((

Dмитрик - 17-12-2004 у 18:17

колись довелося писати дослідницьку роботу на схожу тему -- так от, переважна більшість легенд, історій та навіть історичних фактів свідчать про те, що якщо таке кохання й мало місце у нашому місті то закінчувалось переважно дуже гірко.. навіть трагічно -- але самі історії дуже красиві й милі :)

jaguara - 18-12-2004 у 19:16

У мене починає складатися враження, що для мене Львів і кохання поняття непоєднувані. Тут у мене все вічно накривається мідним тазиком. Хоч пригоди дійсно милі...

Tempika - 18-12-2004 у 21:36

...балувані наші львівські пацани, балувані :-))
розмов багато, а як до справи – трудно їм :-))
...можуть демонструвати романтизм до мозолів на лівому
коліні, але як тре помити посуд після вечері при свічках,
то все... :-) львівські всі якісь паничі, їй богу........

jaguara - 18-12-2004 у 22:13

2 Tempika: на жаль цього разу нам дорогі львівські батьки казку псують... бо коханий мій посуд миє регулярно, і канапки на сніданок йому теж вдаються :)

Вікторія Черняхівська - 24-12-2004 у 16:23

люди, ви так класно про львів"ян розповідаєте, що я
вже ладна закохатися)))

Grabchuk - 24-12-2004 у 19:51

Ех!. Ми їм про кохання, а вони - "тре помити посуд після вечері при свічках".
Не тітепер дівчата:))))

Tempika - 24-12-2004 у 20:09

...ручки наші оксамитові не жалієте. :-((( ось.

Ігор Баранік - 19-9-2005 у 12:19

А про що власне мова? Про шалена кохання, чи про побутове життя?:sing:

Tempika - 19-9-2005 у 15:18

...а шаленість кохання мабуть видно саме у побутовому житті...
у тих ніби непомітних дрібницях, з яких скаладаються дні і хвилини :-))

Галина Лев - 19-9-2005 у 19:45

Во-во, ніщо не може настільки швидко і болісно вбити найбільш казкові почуття, як банальний побут... Лише взаємоповага і уважність до персони, котра мешкає поруч може зберегти гарні стосунки, а ставання на коліна після гучного вихаркування викурених вчора цигарок і відригування протягом всієї ночі літри випитого пива і таранки не зворушить шокованого серця.

Ігор Баранік - 20-10-2005 у 12:00

Цитата:
Оригінальне повідомлення від Галина Лев
Во-во, ніщо не може настільки швидко і болісно вбити найбільш казкові почуття, як банальний побут... Лише взаємоповага і уважність до персони, котра мешкає поруч може зберегти гарні стосунки, а ставання на коліна після гучного вихаркування викурених вчора цигарок і відригування протягом всієї ночі літри випитого пива і таранки не зворушить шокованого серця.

Дуже гарно і Правильно сказано!

Demyan - 20-10-2005 у 13:32

А в мене (вірніше в нас) є любиме місце, у Львові, де було й перше побачення, перше зізнання, перший поцілунок, перший подарований перстень, та й питання типу "ти вийдеш за мене"....все це відбувалося в цьому романтичному місці, яке знаходиться у Львові, тепер аже цікаво проходити тим місцем і згадувати все це, як було важко сказати ті слова і як тепер легко та приємно їх говорити......

Роман Голощук - 20-10-2005 у 15:09

Цитата:
Оригінальне повідомлення від Demyan
А в мене (вірніше в нас) є любиме місце...


Ну і де саме розташоване це "романтичне" місце? Звісно, якщо це не секрет ;)

Demyan - 20-10-2005 у 16:04

Порохова вежа між двома левами...

Наталка - 20-10-2005 у 16:37

Цитата:
Оригінальне повідомлення від Ігор Дзвін
Цитата:
Оригінальне повідомлення від Галина Лев
Во-во, ніщо не може настільки швидко і болісно вбити найбільш казкові почуття, як банальний побут... Лише взаємоповага і уважність до персони, котра мешкає поруч може зберегти гарні стосунки, а ставання на коліна після гучного вихаркування викурених вчора цигарок і відригування протягом всієї ночі літри випитого пива і таранки не зворушить шокованого серця.

Дуже гарно і Правильно сказано!


Та нічого особливо гарного і вельми правильного я у цьому не бачу...
Якщо банальний побут швидко і болісно вбиває казкові почуття, то тут одне з двох (імхо): або почуття не такі вже й казкові були, або справа в елементарній душевній ліні. Часто чуєш: звичка, звичка - це монстр, вона вбиває почуття... Це слово вже почали, як "залізну відмазку" використовувати - "Вибач, люба/любий, я тебе зрадив/ла, бо... ну ти розумієш... ти така звична/ний... а там - ефект новизни"... А я все думаю і придумати не можу: що таке звичка? Як взагалі можна звикнути до любові?.. Це - диво, дуже тендітне, ніжне, яке треба оберігати - це правда, але я так досі й не навчилася звикати до див. Ні, ну якщо людині стає геть зовсім начхати на кохану половинку, то це вже, даруйте, не звичка, а байдужість, і легше всього звинувачувати у цьому половинку, а не себе. Легше, але чи це вірно? Я так не думаю. Так сталося, що наше життя складається переважним чином із буднів, і особисто я не знаю нікого, хто мав би не життя, а суцільне свято і вічний салют. Ну то й що тепер - не жити, не кохати? Я гадаю, варто постаратися, і майже щодня у тебе може бути... ну, нехай не свято, але - шматочок свята, його маленька блискітка, сяюча лелітка... Але що таке - "звичка"?.. Приходити додому, знаючи, що тебе там чекають? Бути певною, що у скрутну мить, бодай би не настала, ти можеш спертися на рідне плече, і не відчути там, за спиною, порожнечу? Створити у сім’ї атмосферу злагоди, взаєморозуміння і стабільності у хорошому значенні цього слова (не болота байдужості!), разом долати усі негаразди, вирішувати проблеми і радіти теж удвох - це звичка? Ну, то це хороша звичка, як на мене. Корисна. :saint:
Дуже давно я прочитала одну хорошу фразу: "Кажуть, що кохання помирає, але це неправда. Воно просто залишає людину, якщо та на нього не заслуговує". Мені запам’яталися ці слова. Мабуть, вони надміру романтичні і зовсім небуденні - ну й нехай. Бо я знаю сім’ї, які через усе життя пронесли отой вогник кохання, який Бог вклав їм у серця та душі. Так, на жаль, таких пар небагато - як взагалі небагато на світі не-байдужих, не-ледачих і чуйних людей. Та менше з тим. Діаманти теж на дорозі не валяються і зустрічаються рідко, але тим вони цінніші. :rolleyes:

dr.Trollin - 20-10-2005 у 20:12

2 Наталка
діаманти(тм) взагалі не валяються
(хоча дійсно зустрічаються рідко)
"на дорозі"(тм) валяються лиш сірогИдкі камінчики,
припорошені брудом та гиддям,
відчистивши та огранивши лиш їх
-- то вже тоді аж діамант матимеш.

бо діаманти (ака кохання) не валяються.

вони або у броневому панцирі кохаючих сердець,
видимомерехтячі
(у пружній атмосфері буремної душі, оточуючій їх)
крізь прозоре шкло очей
цінителям оних сяйноІскрових дивовижин)

або вмент попеліючі ув уламках розбитого серця.
(подекуди, звісно, попеліючі не в мент, але ж роки і роки,
но але то серце має бути таке велике,
щоб тота-о душа, що виповнює його не улетючилася би в той мент,
відкривши діамант іскрЯний
морозно-вогневим подихам байдужості та злослів'я,
але б розширилася б захистним серпанком,
чаячи ту іскру)

Олександр Шевченко - 21-10-2005 у 09:56

Найгірше - це не звичка, а одноманітність... А уникнути її в силах обох сторін.

Галина Лев - 21-10-2005 у 23:50

Я може дуже вже негарно висловилася, за що вибачення прошу, але хотіла тими словами не зайвий раз звести все до того, що у сім'ї для збереження високих почуттів потрібна важка праця двох людей, котра полягає у неперервному вивчанні своєї половинки з метою запобігти доведення її до роздратування своїми звичками. І лише тоді, коли людина уважно з повагою ставиться до іншої, можна сподіватися на те, що вогник у її серці не залежно від життєвих обставин буде палахкотіти "доки смерть не розлучить їх". Не можна розслаблятися. Стосунки - то не банківський депозит, а річ не стабільна і така, на котру страхівка не поширюється.

Юрій Сєров - 22-10-2005 у 18:33

Вибачте, що руйную таку романтичну тему (принаймні перший пост :)) , але додам трохи статистики (взято з Поступу), оскільки вона в контексті останніх постів:
Від початку року у Львові зареєстровано 10756 шлюбів
Від початку року у Львові зареєстровано 4668 розлучень.
Порахував - 43% шлюбів невдалі. В російський рулетці шансів більше... :rolleyes:
До речі у селах розлучень менше.

Наталка - 22-10-2005 у 20:40

Та ніхто й не каже, що стосунки - то банківський депозит. А стосовно звичок, що доводять до роздратування кохану половинку - імхо, якщо людина у шлюбі (як і поза ним) буде удавати із себе не те, чим вона є, то потім розчарування неминуче. У всіх є звички, особливості характеру, і, на мій погляд, головне - чесно відповісти собі, чи готовий/готова ти з ними миритися, бо переробити дорослу людину неможливо. Це одне з двох - або ти зламаєш того, хто поруч (мене ламали, і що то за біль – не дай Бог нікому взнати), або - дивись нижче наведену статистику... А деколи буває й те, й інше разом. Зламані теж деколи складаються до купи, і тікають...
Цитата:
Оригінальне повідомлення від Юрій Сєров
Вибачте, що руйную таку романтичну тему (принаймні перший пост :)) , але додам трохи статистики (взято з Поступу), оскільки вона в контексті останніх постів:
Порахував - 43% шлюбів невдалі. В російський рулетці шансів більше... :rolleyes:
До речі у селах розлучень менше.

Найперша заповідь у шлюбі (знову ж таки, імхо) – приймай свою половинку такою, якою вона є, або не приймай взагалі. А звідти вже буде й повага, й взаєморозуміння, і злагода. Не буває ідеальних людей. Якщо коханий приймає мене такою, яка я є, з усіма моїми вадами і чеснотами, як я можу вчинити інакше? Намагатися переробити? Ну, по-перше, це неможливо, я вже писала про це, то хіба Господу до снаги, а по-друге – що найголовніше – адже саме таким я покохала його. Саме такому віддала своє серце. То чи я справді хочу, щоби він змінився? Говорю за себе – аж ніяк. І поступатися у парі мають обоє, не рахувати, скільки разів він поступився, а скільки вона – просто створювати ту особливу атмосферу, яка буває лише у щасливих родинах. Часом зайдеш до оселі, ніби й нічого такого, ніяких видимих оку приваб там немає, а йти звідти не хочеться. То аура щастя. Але з повітря вона не береться, і з неба не падає. Це таки праця. Але праця вдячна, романтична і прекрасна – бо вона живить любов.

Галина Лев - 23-10-2005 у 13:59

Ми з Вами практично про одне говоримо, але ніби на різних діалкетах і підходимо з різних боків.

Тарас Задорожний - 27-2-2006 у 17:03

Може не зовсім про шпленість львівського кохання, але близько до теми.
Останнім часом мав нагоду послухати декілька зауважень на тему галичан. Одне з них стосується подружнього життя. Так-от, брати наші з-за Збруча вважають, що галичани з пеленок думають про одруження і шлюб...
Може хто з галичан зможе це підтвердити?