Українцi поза Україною

Та звідки ж у тих "студиків" візьметься самоідентифікація, коли навіть Рок-Екзистенція вирішила, у зв’язку з тим, що мовна ситуація в Україні не міняється, і українська музика та книговидання знаходяться на узбіччі життя та комерції... що би ви думали? Так, нарешті дозволити виступ на фесті російськомовним групам. Щоб не було дискримінації, і якійсний російськомовний продукт знайшов свого слухача! Отаке оточення...

В принципі, я згодна з паном Андрієм. Наскільки мені відомо з історії, в Центральній та Східній Україні сильно була розвинута індивідуальна система господарювання та відповідальності. Шкода тільки, що ця "самостійність" нині проявляється у відокремлюванні себе від України...
А про красивий національний характер сильно сказано. Дійсно, лише так він може утворитися

А як вам тепер фраза з анекдоту, що справжні українці живуть у Канаді?

але в росії...

)))

не тільки... судячи з прізвищ - половина владного ешелону з росії - "наші люди"... )))

З власного досвіду можу сказати таке: стара українська еміґрація в Північну Америку (саме та, яку дехто необачно називає "баняками" ) відразу почала створювати на чужині театральні гуртки, хори, дитячі садочки, церкви, аптеки, кредитні спілки і т.ін. для того, щоб а) утримати самоідентичність, б) мати "своє" і в) інформувати світ про Україну (якої, не забувайте, тоді ще і в помині не було). І це все при тому, що громада відразу була поділена на два табори - бандерівці і мельниківці (пам'ятаєте, "два українці, три партії"? ) Зайве казати, що все це робилося у вільний від роботи час і абсолютно безкоштовно.

Нові ж хвилі еміграції, котрі приїхали на все готове, повіддавали дітей в українські садочки і школи, повідкривали рахунки в українських банках, закуповуються в українських крамницях (бо переважно не знають англійської на перших кроках, або (є й такі) принципово не хочуть (!) її вивчати) не завдають собі зайвих клопотів і не волонтирять на жодних українських акціях: чи то концерт ВВ на українському фестивалі, чи спільне ліплення вареників для стареньких, котрі залишилися без родин. Деякі, правда, кажуть, що з задоволенням би помогли, але "скільки ви мені за це дасте"? (добровільна допомога за гроші? Гм...) І ці "новоприбулі" ще мають відвагу обзивати баняками людей, котрі фактично створили і дали їм підґрунтя на чужій землі. Безперечно, серед старої еміґрації є різні люди, але й нова хвиля не може похвалитися монолітністю...

Натомість російськомовна (не конче російська) еміґрація замість того, щоб створити свою громаду зі всіма вищеперерахованими інстанціями, вирішила, мабуть, що "на це немає часу!" і активненько почала вклинюватися в українські інстанції. І я прекрасно розумію старенького "баняка", якого шляк трафляє, коли, забираючи онука з суботньої української школи, він чує в шкільних коридорах російську. Бо його рідного брата було розстріляно за те, що той був греко-католицьким священником, а сам він ледве врятувався під час облоги совєтами Станіславова утікши через вікно в туалеті Драмтеатру. Звідки в такого чоловіка може взятися толерантне ставлення до чергової "облоги"? Та ж він від неї втікав аж до Америки! А цей совок його на старості догнав і ще й не виявляє жодної поваги, користуючись при цьому всім тим, що було створено явно не для нього!!

Цього літа я спілкувалася з одним київським оператором і він довго не міг второпати, чому дідусь мого чоловіка еміґрував. Довелося йому пояснити. Він потім ще довго сидів з квадратовими очима і мовчав. З цього роблю висновок, що більшість України не має поняття про те, що відбувалося в Західній її частині в часи Другої Світової. А як їм про це розповісти? Не візьмеш же кожного за вуха, не посадиш перед собою і не скажеш: (див. з початку).

Ярино, дуже дякую за цікаву розповідь.
Звісно, кожного не посадиш перед собою, тримаючи вуха в жмені , і не розкажеш, що відбувалось на Західній Україні, як морили голодом людей на Східній України, і взагалі про всі злочини комуністичного режиму На цьому треба виховувати дітей змалечку - як нам колись у школі, в інституті розповідали про злочини фашистів, водили на фільми, на лекції, і дідька з два я би це прогуляла, навіть якби хтіла! А в Києві товариство "Меморіал" теж існує на ентузіазмі колишніх політв’язнів, більшість з яких, ви розумієте, яке здоров’я мають (тобто не мають), та ще молоді націоналісти їм допомагають. І то після екскурсій, після перегляду фільмів школярі з Одеси, Донецька, Запоріжжя виходять зі сльозами на очах, і "хі-хі-ха-ха" вже немає. От коли в кожній школі буде таке товариство і таке виховання, нас теж шляк трафлятиме, як російську мову десь зачуємо. Тільки знову ж таки замкнене коло - робити самим такі експозиції нашим людям "нєкогда", а на державу надія слабенька... Хоча повертати людям правдиву історію слід на тому ж рівні, на якому її спотворювали - на державному.

Гамериканці теж не вельми "гострі" люди. То є стереотипи, і вони існують в кожній країні. Англійці вважають шотландців скупими, ірландців - п’яничками (є навіть такий анекдот: проходить ірландець повз бар), а згадайте совкові анекдоти про чукч та молдаван... Не люблю стереотипів!

Трохи згоден, але трохи і не згоден...
Не можу сказати, що нова еміґрація абсолютно не бере участі в житті громади. Участь беруть, але тут знову ж таки залежить від людей.
Монолітність старої? - знову ж таки невпевнений. Чув таке, що років зо 5 тому церкву св. Володимира і Ольги (Чикаґо) ледь не викупила мексиканська чи негритянська (ой, даруйте треба бути політкоректним чорна) громада. Крім того, в Чикаґо українська громада досить сильно витісняється мексиканцями і пуерторіканцями.
Відносно баняків... По-перше, баняками обзивають ті, в кого проблеми з вихованням.
Ті, що приїхали зараз говорять абсолютно новою мовою, яка здебільшого перебувала під впливом російської. Старші це не дуже позитивно сприймають. Аналогічно молодші сприймають стару, сильно сполонізовану мову, яка була під впливом американуької мови. Декого також напевно трафляє від виразу "Поклади айс-крім в айс баксу..." Чи "треба ганом поприбивати бейсборд". Обзивають баняками не лише старих, але й молодих, котрі говорять укр-амер суржиком.
Крім того зовсім різні менталітети тих людей, які прожили все життя там і тих людей, які прожили все життя в совку.
Відносно роботи, то тут більшість чоловіків - робота на контракторці (робити ремонти). Робота непогано оплачувана, але надзвичайно важка фізично.
Більшість жінок - бейбісіттінг (доглядання за дітьми) і прибирання помешкань.
В більшості випадків причиною вибору такої роботи не є небажання вчити англійську. До такої роботи вдаються:
-ті хто сидить нелегально, приїхав лише підзаробити грошей і не пов'язує своє майбутнє з Америкою;
-ті, хто вважає себе застарим, щоб вчитися або хто має таку професію, з якою треба багато навчатися, щоб дістати відповідний диплом. Особливо складно лікарям, напевно вчителям і т.п.
-всі решта, але лише на перших порах. Тобто вони вчаться, але одночасно працюють, щоб мати змогу заплатити за рент, прокормити себе, вчити дітей...
Відносно російськомовної еміґрації. Тут справді смішно. Вони частково інтеґруються в українську, але в більшості випадків вони інтеґруються в "ґусскую абщіну" . Там тих ґусскіх, як на кажу чого. І всі вони юристи, страхові агенти і т.п. Вони не пашуть, на відміну від слов'ян.
Прикладом єдності молодої укр. общини - мітинґи під укр. консульством за відставку ґаранта після вбивства Ґонґадзе.

Все залежить від людей. Часто молодий українець допомагає спілці емеретів нарівні з американцем укр. походження. Хоча за моїми спостереженнями внуки тих людей, які еміґрували тоді, вже є абсолютними американцями, а дуже часто вже й діти по-українськи ні слова. Відбувається абсолютно природній процес асиміляції. І вберегти свою українськість діаспора навряд чи зможе без поповнення новими сучасними українцями...

До теми - Ось дослідження Ілька Лемка на тему "Українці у світі"


Українців за межами України є близько двадцяти п'яти мільйонів. Вони не мають в інших країнах своїх кримінальних, економічних та політичних кланів, як, наприклад, італійці, ірландці, греки, євреї, китайці чи росіяни. В них інша ментальність. Українці чесні, скромні і працьовиті. Своїм розумом, працьовитістю і наполегливістю вони сприяють матеріальному та інтелектуальному збагаченню інших народів і держав, вони роблять свій неоціненний внесок і в їх духовність. Така їхня доля від Гоголя до Ворхола. Але цю долю не можна назвати нещасливою. Те, що найкращі, найздібніші, найнаполегливіші, зрештою найгеніальніші не змогли втілити в рідній Україні: австрійській, польській, совєтській чи врешті своїй незалежній, -- їм довелося і доводиться реалізовувати на чужинських землях. "Сини мої на чужині, на чужій роботі..." Через півтора століття після цих Шевченкових рядків ясно розумієш їхню гірку актуальність. Але таким є незмінний стан речей. Однак кожна держава має святий обов'язок піклуватися про своїх етнічних братів, у якому куточку світу вони б не знаходились. І це піклування було би найкращим, що могла б зробити для українців у світі українська держава. Перший крок на цьому шляху -- закон про закордонного українця, який вже протягом декількох років ніяк не спроможеться ухвалити Верховна Рада. Є надія, що після закінчення Світового Конгресу Українців у Києві будуть якісь зрушення у цьому напрямку.

Українці в Росії

Навряд чи можна зробити будь-якій країні закид щодо використання для розвитку своєї науки, культури, політики чи економіки іммігрантів. Це цілковито мудра і раціональна політика. Сучасні США користали і зараз найбільше користають з найкращих імпортних "мізків" мало не з усього світу для зміцнення своєї економічної та інтелектуальної потуги. Росія ж спромоглася робити це ще з 15 століття і, здебільшого, за рахунок українців. Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Юрій Лисянський -- ці українські діячі возвеличували Росію в минулому. У двадцятому столітті принаймні четверо лідерів СРСР мали безсумнівне українське коріння: Микита Хрущов з Курщини (слова "хрущ" взагалі в російській мові немає, воно перекладається як "майский жук", Леонід Брєжнєв з Дніпродзержинська, Костянтин Черненко і Михайло Горбачов зі Ставропілля, а мати останнього говорить українською. Для сучасної Росії працювало і працює багато політиків українського походження: Анатолій Собчак, Сергій Шахрай, Олександр Завірюха, Віктор Христенко, Сергій Кирієнко, Валентина Матвієнко. А також -- діячів культури: Роман Віктюк, Тетяна Овсієнко, Вадим Козаченко, Юрій Шевчук. У цьому переліку лише найвидатніші.

За різними оцінками нині в Росії офіційно мешкає від чотирьох до двадцяти мільйонів українців. Найбільші за кількістю українців реґіони Росії -- Москва і Московська область -- 345 тис. осіб (2,9% населення), Тюменська область -- 260,2 тис. (8,4%). Тільки в Новому Уренгої та його околицях мешкає понад 100 тисяч українців; Курська область -- 227,2 тис. осіб (1,7%), Ростовська область -- 178,8 тис.(4,2%), Воронезька область -- 122,6 тис. осіб(5,0%). Більше ніж 100 тис. українців мешкає в Комі, Мурманській, Омській, Оренбурзькій, Саратовській та Челябінській областях. А кількість етнічних українців у Магаданській області становить 15,4% усього населення, хоча чисельно їх тут близько 86 тис. осіб.

Однак навіть урядові чиновники в Росії визнають, що українська громада в країні значно недорахована. Це зумовлено кількома причинами, серед яких -- брак національної свідомості частини української меншини та психологічний тиск з боку росіян, на кшталт „ми усі -- брати-слов'яни". Сьогоднішня Росія хоче бути демократичною державою. Проте у цій державі дискримінуються українське православ'я і католицизм. Більшість районів у Російській Федерації дозволяють реєструвати римо-католицьку і протестантську церкви, однак ще не зареєстровано жодної української православної церкви Київського патріархату чи української греко-католицької церкви. Навіть враховуючи недоліки перепису, українці в Росії все ж є другою найбільшою етнічною групою. Хоча російський закон дозволяє етнічним меншинам доступ до урядового радіо і телебачення, але це не використовується на місцевих рівнях. Російський закон також дозволяє етнічні мовні класи, якщо 25 батьків цього домагаються. Однак на практиці це рідко виконується. На жаль, багато провини в цьому є і з боку самих українців як етнічної меншини, яка цими правами не користується. Чому українці не домагаються своїх прав? Тому що в них закорінене поняття „меншого брата". А бути "меншим" непрестижно. Тому українці в Росії завжди швидко асимілювалися.
Усвідомленню того, що українці не є росіянами, останні дванадцять років сприяє існування незалежної української держави. Світовий конгрес українців, який цими днями проходив у Києві особливу увагу приділяв східній українській діаспорі, яка до цього часу фактично залишається за межами світової діаспори. Делеґати конгресу підкреслюють, що надійшов час для всіх українців у Росії бути визнаними як окрема нація і увійти у світове українство.
Світовий конгрес українців зі своїми організаціями у США, Канаді, Південній Америці, Західній і Східній Європі, Азії і Австралії закликає, щоб наші брати і сестри в Російській Федерації визнали себе невід'ємною частиною української світової діаспори і, щоб їхні почуття та відданість належали обом країнам, -- одній, в якій вони проживають і виховують своїх дітей, та другій, яка є батьківщиною їхніх предків, а тепер вільною та незалежною.
То як же насправді почувають себе українці в Росії, якими правами і благами користуються? Про це розповідають представники української громади в Москві. Існування українського культурного центру у столиці Росії -- не її заслуга. На відкриття цього центру російська держава не витратила жодної копійки. Навпаки, Україна виділяє на оренду будинку на Арбаті мільйони доларів США. Пишуть про якийсь український інститут при російському Педагогічному університеті. Інститут існує лише в уяві і на папері, а насправді ніякого інституту немає. Цілому світові кажуть, що українці Москви мають свою бібліотеку. Справжньої української бібліотеки в Москві немає і невідомо, чи вона буде. За бібліотеку видають українське відділення у російській районній бібліотеці. Книжок, часописів, газет немає де розмістити, немає навіть маленької читальної зали. Тим часом як в Україні у кожній бібліотеці книжки російською мовою становлять 50-90% фонду. Про українські театри, кінотеатри, галереї немає й мови, хоч серед артистів численних московських театрів, як драматичних так і оперних, чимало українців. Як можна сподіватися на відкриття української школи чи хоча б класу в російській школі Москви, коли ще зовсім нещодавно гнів і обурення викликало в Росії, а особливо в столиці, відкриття української школи у Ризі? Є українські класи в одній чи двох російських школах Башкортостану, але це також не заслуга Росії.

Активісти української громади в Москві не один рік оббивають пороги "присутственных мест" білокам'яної, аби вирішити питання публікації газет і їх фінансування, питання шкільництва, справу про відкриття бібліотеки, українського театру, але їх не чують -- вони наражаються на глуху стіну байдужості, а нерідко і на відверту протидію. Так було, коли вони просили віддати їм палати Мазепи і розташовану поряд церкву Трійці в Хохлах, збудовану на кошти українців, так було, коли вони вимагали повернути церкву, силою відібрану від української громади Ногінська і коли вони звернулися до мерії Москви з проханням виділити кошти і приміщення для української бібліотеки.

І вже на прикладі Москви очевидно, що мільйони українців Росії ведуть мову про крихти чи сліди "культурної автономії".

Українська держава мала би опікуватись українцями в Росії принаймні на такому ж рівні, як це робить Росія по відношенню до російськомовних громадян України. Російські політичні діячі, включаючи найвищих посадовців, і засоби масової інформації зчиняють неймовірний галас з приводу загрози правам росіян за межами Росії. Подібні дії з українського боку, якщо би вони існували, вважалися б чимось доволі дивним. Росіяни в Україні почувають себе більш, ніж впевнено завдяки заступництву і опікунству великої держави з ядерною зброєю, держави, в якій націоналізм є однією з підвалин внутрішньої і зовнішньої політики. Українцям в Росії на даному етапі немає на що сподіватися до тих пір, поки в Україні не буде справжньої української влади, яка зможе рішуче постояти за своїх співвітчизників. Справа престижності чи непрестижності української мови в Росії, розвиток української освіти і культури залежатиме більше від дій української держави, яка наступного року має всі шанси стати українською. Тоді, можливо, хлопець з Галичини, який оселився в Уренгої, не буде так швидко переходити з непрестижної української на престижну російську.

Врізки: У двадцятому столітті принаймні четверо лідерів СРСР мали безсумнівне українське коріння.

Навіть урядові чиновники в Росії визнають, що українська громада в країні значно недорахована.
Чому українці не домагаються своїх прав? Тому що в них закорінене поняття „меншого брата". А бути "меншим" непрестижно. Тому українці в Росії завжди швидко асимілювалися.
Українська держава мала би опікуватись українцями в Росії принаймні на такому ж рівні, як це робить Росія по відношенню до російськомовних громадян України.

Найвидатніші діячі української діаспори

Андрій Ворхола - світовий тусовщик (1927 - 1987)

Видатний митець світового рівня Енді Воргол народився в родині карпато-русинських емігрантів, які осіли в Пітсбурзі, і виростав у Сполучених Штатах часів Великої депресії 1930-х років. Він рано зрозумів, що для того, аби вижити, треба розуміти ті правила, за якими працює весь світ, дотримуватися цих правил, а згодом і систематизувати їх. Він зумів не лише створити ориґінальні картини, що мали шалений успіх, але й став суперзіркою, втіленням свого бачення американської мрії.

Сорокарічна кар'єра Ворхола перетворила його з комерційного ілюстратора-рекламіста на радикального новатора, кінематографіста, майстра портретного живопису, видавця журналу, на зірку міжнародного масштабу. Він відіграв головну роль в утвердженні митця як важливої фігури американського життя. Мистецтво Ворхола виходить далеко за межі його численних і різноманітних картин; воно включає в себе і свободу творчості, яку він дозволяв самому собі і до якої заохочував інших, і ставлення до мистецтва як до серйозної роботи.

До талановитих людей, а особливо до геніїв, їхні сучасники ставляться неоднозначно. Адже генії -- визнані і невизнані -- у будь-якому разі проривають коло загальноприйнятого бачення та стилю життя. Однак справжні генії мають наступників -- те, що для сучасників було неприйнятним викликом, наступники наслідують, і це стало нормою їх життя. Розкута поведінка, кока-кола в руках, одяг з американською символікою, епатажність і зухвалість -- саме такою світ уявляє Америку. Ще зовсім недавно цей стиль був притаманний вузькому богемному колу, мистецькій тусовці, що збиралась навколо українця Андрія Ворхоли. Енді був природженим тусовщиком. Він з'являвся на всіх вечірках, куди тільки міг потрапити. Він мав конкретну мету -- якнайбільше бувати на публіці, розкручувати своє ім'я, як торгову марку. І за декілька років, як ніхто, досяг величезних успіхів -- його називали генієм промоушна.

Енді -- один з найвідоміших митців і найбільш суперечлива постать XX століття.

Одні вважали його вампіром, який вмів занапастити людину, інші -- дитиною, яка так і не змогла подорослішати. Він мріяв бути багатим і знаменитим і досяг цього. Ім'я художника внесено до когорти найвидатніших людей минулого століття. Ворхол підкорив Нью-Йорк і став королем поп-арту -- найпотужнішої мистецької течії другої половини двадцятого століття.

Стефан Яворський -- українець з Яворова, який очолював російську церкву (1658 - 1722)

Стефан Яворський народився 1658 року на Львівщині в містечку Яворові, від назви якого, як гадають, походить його прізвище, в незаможній православній шляхетській родині. 1673 року його віддали до Києво-Могилянського колеґіуму, де він досконало оволодів латиною і давньогрецькою мовою. Після закінчення колеґіуму юнак продовжував набувати знання в різних навчальних закладах Східної Європи. Отримав звання вчителя словесних наук і філософії, а потім -- маґістра філософії і вільних мистецтв та теолога. 1690 року прийняв чернечий постриг в Києво-Печерській Лаврі. Викладав в Києво-Могилянській академії поетику, риторику, філософію й теологію. У своєму курсі філософії популяризував ідеї Відродження. Писав вірші українською, польською, латинською, старослов'янською та російською мовами, за які був названий "лавроносним поетом". Вірші він писав усе своє життя. В Києві прославився як блискучий проповідник, високий рівень його красномовства визнавали навіть його ідейні супротивники.

На початку 1700 року, перебуваючи в Москві, Стефан Яворський виголосив промову над труною боярина Шеїна. Серед присутніх був і Петро І. Він оцінив талант Яворського і попрохав його прийняти посаду митрополита Рязанського і Муромського, а коли того ж року помер патріарх Адріан Петро І призначив досить молодого (тоді йому було 42 роки) українського церковно-політичного діяча, лавроносного поета й філософа місцеблюстителем патріаршого престолу.

1701 року цар віддав під його нагляд Московську слов'яно-греко-латинську академію -- єдиний вищий навчальний заклад тодішньої Москви, який був реорганізований на зразок Києво-Могилянської академії. Яворський перший прийняв звання протектора академії. 1720 року Петро І зібрав церковний собор і затвердив на ньому створення Святішого синоду як вищого керівництва російської церкви. Сподівання Яворського на відновлення патріаршества не справдились. Він був не згоден з підкоренням церкви державі, що зводило духівництво до становища державних чиновників. Однак, незважаючи на критику з боку Яворського і охолодження стосунків між ними в останні роки, Петро І призначив саме його президентом Святішого синоду. Цю посаду Яворський займав недовго, бо 24 листопада 1722 року помер, але, як бачимо, до кінця свого життя наш краянин з Яворова був головою російської православної церкви. До останнього подиху він мріяв повернутись на Україну. В листі до Дмитра Туптала, який тоді також перебував в Росії, Яворський скаржився на суєтність свого життя в Росії, писав, що мріяв "...вийти з цього Вавилону. Помолись, святителю Божий, за звільнення полонених, серед котрих першим є я".

Роман Гнатишин -- глава Канади ( 1934 - 2002 )

Роман Гнатишин, генерал-губернатор Канади у 1990 - 1995 роках, а ця посада формально є найвищою в державі, визнавав і пишався своїм українським походженням. Він це наголосив на церемонії призначення його згадану посаду. Дід і бабуся Гнатишина, які походять з села Вашківці на Буковині, були простими селянами і важкою фермерською працею будували майбутнє своїх дітей та онуків у Канаді. Батьки Романа, сенатор Іван Гнатишин і Галина Гнатишин, були оплотом українського громадського життя в Канаді.

Роман Гнатишин народився в 1934 р. в Саскачевані. Як і у випадку багатьох інших українців, його ім'я "Роман" змінилося на більш канадське Рамон, а сам він називав себе Рей. Колеги-політики жартували, що насправді він, навпаки, змінив своє канадське прізвище на Гнатишин, щоб бути обраним до парламенту у степовому Саскачевані виборцями українського родоводу. Цей жарт був цілком у дусі Гнатишина, людини, яка любила і вміла жартувати із самого себе.

Рамон Гнатишин сформувався в суспільному політичному середовищі як вправний і досконалий політичний боєць. Брайан Малруні, прем'єр-міністр Канади, в уряді якого він був міністром, назвав його "щасливим, переможним бійцем". Тому надзвичайно цікаво і показово, що Гнатишин не мав політичних ворогів і завдяки своїй делікатності та щирій теплоті міг співпрацювати з кожним.
29 січня 1990 року Гнатишин виголосив присягу генерал-губернатора. Його кандидатуру спочатку довго критикували: він виглядав занадто відданим одній консервативній партії. Критикували його французьку мову. Проте його доброзичливість, неупередженість, відданість інтересам країни й позиція добропорядної людини завоювали прихильність нації. Він став першим генерал-губернатором Канади, який відкрив свій офіс в Оттаві для приватних осіб. На думку канадців, вже цей його вчинок -- він відчинив двері резиденції генерал-губернатора для народу -- ввів Рамона Гнатишина в історію Канади.

Резиденція генерал-губернатора стала місцем екскурсій і виставок. 1991 року Гнатишин заснував літні концерти для народу під своїм патронатом, а 1992 -- нагороди в галузі мистецтва, науки, освіти, став захисником і помічником аборигенів і метисів.

У день смерті Рамона Гнатишина 18 грудня 2002 року прем'єр-міністр Канади Жан Кретьєн сказав: „Він залишиться у пам'яті всіх за свою теплоту, вірність своїй країні та за працю, котру виконував в ім'я канадців..." А Джо Кларк, провідник Консервативної партії та колишній прем'єр-міністр наголосив: „Він був людиною безмежної великодушності і талану, що займав найвищу посаду в нашій країні. Однак те, що його вирізняло, був його заразливий гумор, його скромність та безнастанна відданість справедливості і боротьбі за людські права".

Джерело - Поступ

Діаспора такий от сайтик зробила.
Вельми цікавий
http://www.UkrainaTV.com

Ну наприклад Ярка заходить.... Але вона тільки трішки діаспора

Усі в діаспорі усвідомлюють своє українство... І не тільки західні українці, можу тебе запевнити.
Я, наприклад, східняк, але в канаді дуже усвідомлюю своє українство. І не треба наголошувати про західих українів...
слизька тема, друже. Україна є Україна, зі сходом і західом; з червоними партизанами та з загонами УПА. Це ми і нас не переробиш. Ми були такими, ми є зараз і будемо через 100 років, ми українці, це наша історія, і це наше майбутнє, а кому не подобається хай не читає.