Тарас Сорока - 23-5-2004 у 12:23
Не просто звуки
ЧИ НЕ ДОСИТЬ, "ГОСПОДА" УКРАЇНЦІ?
Шановна редакціє газети "Українське Слово"!
Найперше, хочу подякувати вам за газету, появу якої завжди чекаєш, а найголовніше -
віриш у правдивість інформації.
Пишу до вас уперше, сподіваюся, що надрукуєте, бо описана історія трапилася зі
мною насправді. Найболючіше те, що такі російськомовні екскурсії для українців в
Українських Карпатах відбуваються щодня. Про це не можна мовчати.
___
Трускавець, літо 2003.
Вдихаю на повні груди, мружу очі, посміхаюся - прекрасний день. Сонце залило усе
жовтим, кидає промені у фонтани і у бризках розсипається райдугами. Погода
прехороша - екскурсія буде вдалою. Сідаємо в автобус. Вмощуюся, посміхаюся
краєчками вуст, передчуваючи нове., не бачене, не знане, досі. Екскурсовод - жінка
років шістдесяти п'яти. Люди різні, дорослі, кілька дітей, говорять між собою
ламаною, але українською. І раптом у мікрофон: "Оскільки в автобусі можуть бути
росіяни, екскурсію будемо проводити російською". І далі: "Уважаемые
господа...".
Я немов скам'яніла: як, російською? В Карпатах - російською, де УПА, де Бандера, -
російською? Це ж не Крим, де 67% росіян, це ж тут, де найбільш бережуть усе наше, і тут
теж російською?! У горлі клубок. Не втрималася. На весь автобус: "Вибачте, чому
російською, всі ж українці зібралися?!". А у відповідь чую, що треба бути
толерантними, доброзичливими, гнучкими (!), бо "сколько языков я знаю, столько
раз я человек...". І жоден, жоден (!) із екскурсантів-українців не підтримав
мене...
"Обратите внимание, слева вы видите памятник Степану Бандере, который боролся
за независимость Украины...". "А вот памятник Шевченко...". Я плакала,
тихенько, відвернувшись до вікна. Хіба за це вони життя віддали, щоб після
дванадцяти років незалежного існування про них на їхній землі розказували
українці українцям чужою мовою?!
За кілька днів збираюся на скелі Довбуша. Сідаємо. Інший екскурсовод. І раптом
знову ті ж самі слова (Боже, чи ж їх там усіх так інструктують?!). Я знову не
стерпіла. Екскурсовод здивувався. Почалася дискусія: млява з боку "господ"
українців і дуже активна між мною і одним (як далі виявилося, і єдиним)
вісімдесятилітнім росіянином з Москви. Не переказуватиму фраз про "великий
русский язык". Тільки скажіть мені чому українець повинен на своїй землі, у
своєму домі почувати себе некомфортно? Чому українцям байдуже, якою мовою їм
розкажуть про їхню землю, і чому вісімдесятилітньому (!) москалеві, який навіть у
гори не йшов, важливо, щоб його мовою говорили на не його землі?!
Відвоювала. Екскурсія була українська. Всі чудово говорили українською, сміялися,
йшли у гори...
Яке ж би було кощунство у Карпатах, між столітніми велетами-буками, де все наше від
віків, ходити чужинцями! Я раділа. Каміння, як лисі голови велетнів, лежить
незворушно, ніби складене гігантськими руками, он - морда лева на скелі, столітні
буки шкребуть небо зеленими кронами, і все це - наша земля, українська!
До Львова їхали теж як "господа". "Господа-плебеї", - гірко думала я.
Згадалися слова В. Винниченка: "На Україні повинне мати силу тільки українське
слово"... Болить до сліз: ну чому ми такі - байдужі, гнучкі, по-рабському покірні?
Доки потерпатимемо під "владою" "старшого брата", який і економічно, і
політичне, і "мовно" досі панує над нами, заявляє про свої наміри прямо, без
прикриття, кордони наші порушує?.. Чи ж не досить, "господа" українці?
Інна КОШОВА,
кандидат філологічних наук,
м. Черкаси
газета "Українське Слово"
ч.7 12-18 лютого 2004 р.