ДТ: Ви колись казали, що вам пощастило не вчитися в радянській школі і
ознайомитися з українською літературою вже дорослим. А як би ви порадили
викладати цей предмет у школі, щоб не викликати в дитини відразу до цієї
літератури на довгі роки?
ГГ: Дуже радий, що ви поставили це запитання. Знаєте, я готовий висловитися дуже
радикально, може, аж надто радикально. Колись я писав — тоді це була з мого боку
дійсно провокація, але тепер я хотів би це повторити серйозно, щоб воно прозвучало
саме в газеті «Дзеркало тижня», яку читає багато інтелектуалів. Мені здається, що
для української літератури було би добре, якби її перестали викладати в школі.
Взагалі перестали! Тобто, треба вчити дітей читати тексти, поезію, передусім
українську, але й світову також. Але історію літератури не викладати! Тому що в
школі викладають історію літератури як сурогат патріотизму. Шпаргалки,
питання-відповіді, все готове, все препароване — це є пародія на
літературознавство. Дітей вчать не любити літературу: все, що дається насильно,
викликає опір. А воно не тільки насильно дається, воно дається також із великим
примітивізмом. Усі українські письменники на один копил: усі демократи, всі
уболівали за народ, усі страждали і так далі. Звичайно, треба навчати літературі,
але, може, робити це пізніше, вже в університеті? Дивіться, філософію в школі не
викладають, тільки в університеті. Ніхто ж не каже, що ми проти філософії! Деякі
речі не можна на певному рівні робити, зокрема якщо є традиція спрощування.
Усі цікаві, творчі молоді люди відчувають фальш, бо їх вчать так, щоб вони
зненавиділи Шевченка, Франка, Лесю Українку тощо. І вони тягнуться до іншого: до
Забужко, до Андруховича, до Жадана… або до Булата Окуджави, як це було за
радянських часів. |