Для початку ознайомимось з мовними правами національних меншин. Вони, права
національних меншин, викладені в Рамковій конвенції “Про захист національних
меншин”. Існує також Конвенція “Про забезпечення прав осіб, які належать до
національних меншин” підписана в Москві 21 жовтня 1994 року, але вона є документом
обмеженим в дії територіями 12-ти держав і в основному дублює Рамкову конвенцію.
Тому базовою має бути Рамкова конвенція “Про захист національних меншин”. У
цьому документі темі мови приділено статті 10, 11, 12 і 14.
Але спочатку зверну вашу увагу на статтю 4. “Сторони зобов'язуються гарантувати
особам, які належать до національних меншин, право рівності перед законом та
право на рівний правовий захист. У цьому зв'язку будь-яка дискримінація на
підставі приналежності до національної меншини забороняється”. Перебіг
розгляду судових позовів українців щодо захисту свого права на українську мову
свідчить про відсутність “права рівності перед законом та права на рівний
правовий захист” та наявність “дискримінації на підставі приналежності” саме
до української нації..
Цитую далі статтю 4. “Сторони зобов'язуються вжити, у разі необхідності, належних
заходів з метою досягнення у всіх сферах економічного, соціального, політичного
та культурного життя повної та справжньої рівності між особами, які належать до
національної меншини, та особами, які належать до більшості населення. У цьому
зв'язку, вони належним чином враховують конкретне становище осіб, які належать до
національних меншин. Заходи, вжиті відповідно до пункту 2, не розглядаються як акт
дискримінації”.
Тож спираючись на “повну та справжню рівність між особами” та “враховуючи
конкретне становище осіб, які належать до національної меншини та до більшості
населення”, розглянемо статті 10, 11, 12 та 14 на предмет дискримінації українців в
нєзалєжній Украінє.
Стаття 10.
“1. Сторони зобов'язуються визнавати за кожною особою, яка належить до
національної меншини, право на вільне і безперешкодне використання мови своєї
меншини, приватно та публічно, в усній і письмовій формі.”
Прикладів з побуту “вільного і безперешкодного використання” української мови
може навести будь-який українець безліч. Тому мене не здивувала інформація про
побиття в київському тролейбусі Тетяни Чорної за те, що вона розмовляла
українською мовою.
“2. У місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національних
меншин або де вони складають значну частину населення, на прохання таких осіб і
якщо таке прохання відповідає реальним потребам, Сторони намагаються
забезпечити, по можливості, умови, які дозволяють використовувати мову
відповідної меншини у спілкуванні цих осіб між собою та з адміністративними
властями.”
В Україні, де “традиційно проживають” українці, “адміністративні власті”
спілкуються з українцями переважно чужою мовою. Це однозначний факт. І відстояти
своє право не просто. Луганська міська рада надала луганчанину Мельничуку Сергію
відповідь російською мовою і лише апеляційний суд визнав це порушенням.
Стосовно процитованої вище норми розглянемо такий аспект – українець в місцевій
адміністрації де традиційно проживають національні меншини. У зв’язку з цим
доречно звернути увагу ще на один документ, взятий із сайта Ющенка. Називається
він так: проект Указу Президента України “Про захист прав громадян на
використання російської мови ...”. На перший погляд є певна відповідність цих двох
документів один одному. Виходить, що українець в адміністрації має знати
щонайменше дві мови - або ще краще – забути рідну. Але зверніть увагу на застороги,
викладені в Рамковій конвенції: “на прохання таких осіб і якщо таке прохання
відповідає реальним потребам, Сторони намагаються забезпечити, по можливості”.
Чому такі перестороги? Та тому, що українець має право знати лише свою мову і не
може бути приневолений до примусової роботи – вивченню чужої. А у випадку
володіння чужою мовою не може бути приневолений до примусової роботи –
спілкування чужою мовою без власного бажання. Навіть в місцях компактного
проживання тих, хто гидують українською мовою. Отже, проект указу Ющенка грубо
порушує права українців: приневолює до примусової роботи і унеможливлює зайняття
посад в адміністраціях.
“3. Сторони зобов'язуються гарантувати кожній особі, яка належить до національної
меншини, право бути негайно поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави
її арешту, про характер та причини будь-якого обвинувачення проти неї та право
захищати себе цією мовою, у разі необхідності, з використанням безкоштовних
послуг перекладача.”
Запропонуйте працівнику силових структур спілкуватись з вами українською. Шанс
мати додатковий клопіт сповна реальний. Навіть у стінах Верховної Ради.
Стаття 11
“1. Сторони зобов'язуються визнавати за кожною особою, яка належить до
національної меншини, право використовувати своє прізвище (по батькові) та ім'я
мовою меншини, а також право на їх офіційне визнання, відповідно до умов,
передбачених у їх правових системах.”
Панове, скільки раз вас ставили нижче нацмена, перекручуючи на російський лад
ваші прізвище, ім’я та по батькові в офіційних документах? Безліч.
“2. Сторони зобов'язуються визнавати за кожною особою, яка належить до
національної меншини, право публічно виставляти вивіски, написи та іншу
інформацію приватного характеру мовою її національної меншини.”
В Житомирі я подав до газети оголошення про продаж квартири українською, а
надрукували російською. Гривні чомусь в рублі не конвертували. Це не вивіска і не
напис на стіні, а офіційна газета. І нуль прав для українця.
“3. В місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національної
меншини, або де вони складають значну частину населення, Сторони намагаються, в
рамках своїх правових систем, в тому числі, у разі необхідності, угод з іншими
державами, і враховуючи їх конкретне становище, використовувати традиційні
місцеві назви, назви вулиць та інші топографічні покажчики, призначені для
загального користування, також і мовою відповідної меншини, якщо у цьому є
достатня необхідність.”
Тут теж однозначність: українці “традиційно” в Україні вже не проживають.
Стаття 12
“1. Сторони, у разі необхідності, вживають заходів в галузях освіти та наукових
досліджень з метою сприяння вивченню культури, історії, мови та релігії своїх
національних меншин та більшості населення.”
“Сторона” Україна і тут ставить українців нижче національних меншин, бо про
“сприяння вивченню ...” можна лише мріяти.
Стаття 13. Увага!
“1. В рамках своїх освітніх систем, Сторони визнають за особами, які належать до
національних меншин, право створювати свої власні приватні освітні та учбові
заклади і керувати ними.
2. Здійснення цього права не накладає ніяких фінансових зобов'язань на Сторони.”
Існування в Україні державних шкіл з російською мовою навчання суперечить
документу ратифікованому Україною! Податки українців не можуть витрачатись на
утримання шкіл національних меншин. Натомість скільки українських шкіл в
Донецьку? Та й чи є дійсно українськими існуючі українські школи? Вийшовши з
“української” школи № 185 міста Києва, язико-рускі дітки цькують свого
однокласника українця передражнюючи його рідну мову. На біса здались такі
українські школи?
Далі ще цікавіше. Стаття 14
“1. Сторони зобов'язуються визнати за кожною особою, яка належить до національної
меншини, право вивчати мову своєї меншини.
2. У місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національних
меншин, або де вони складають значну частину населення, у разі достатньої
необхідності, Сторони намагаються забезпечити, по можливості та в рамках своїх
освітніх систем, особам які належать до цих меншин, належні умови для викладання
мови відповідної меншини або для навчання цією мовою.”
А чи всі українці мають можливість вчитися українською? Тут теж українців
тримають за другий сорт.
Але увага!
“3. Пункт 2 цієї статті застосовується без шкоди для вивчення офіційної мови або
викладання цією мовою.”
Виявляється, якщо російській меншині “какась льогче па рускі”, то вивчення
російської мови російською меншиною має припинитися, оскільки така позиція
свідчить, що вивчення російської мови завдає шкоди вивченню української мови. Це
позиція міжнародного права.
Розгляд мовних прав через призму Рамкової конвенції “Про захист національних
меншин” логічно завершити посиланням на статті 20 та 21, котрі покладають
обов’язки на національні меншини “... будь-яка особа, що належить до національної
меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що
складають більшість населення ...” та “Ніщо у цій Рамковій конвенції не може
тлумачитись як таке, що передбачає будь-яке право займатися будь-якою діяльністю
або здійснювати будь-які дії, що суперечать основним принципам міжнародного
права, і зокрема принципам суверенної рівності, територіальної цілісності та
політичної незалежності держав”. |