[...]
Ці вечори, з читанням Опанасом його розповідей, стали надзвичайно популярними
серед Немірівчан. Вони стали вимагати від Опанаса ці розповіді у письмовому
вигляді. Але вимагати від Опанаса щось впорядковано записувати було нереально.
Хитруган Дорошенко підкотив до Марії і умовив її стенографувати розповіді
чоловіка, а потім давати списки обраним. Незабаром набралося декілька дрібно
списаних зошитів, за якими вишикувалася майже річна черга. Друзі чернігівці
вирішили, що настав час надрукувати ці оповідання. Вони пригадали про земляка,
старовинного друга Опанаса - Пантелеймона Куліша, який в Петербурзі на гроші
Галагана і Тарновського заснував українську друкарню. Хлопці вважали, що Куліш
був і залишався кращим другом Опанаса. Ось і примусили вони Опанаса вислати ті
зошити Кулішу. Так, Пантелеймон колись був одним з кращих друзів Марковича, що
навіть зафіксовано в слідчих матеріалах III-го відділення. На жаль, однією з
характерних наших рис є заздрість. Куліш був абсолютним ізгоєм в Тулі. Його не
любило начальство, не приймала Тульська спільнота. Єдиним другом був жандарм
Гусєв. Пантелеймон чудово знав, про ту популярність, якою користувався в Орлі
Опанас, про те, що сам цар звернув на нього свою дбайливу увагу. Йому, великому
трудівнику і самоучці дістаються одні тільки знегоди, а його колишньому
обожнювачу-послідовнику, все саме собою пливе…
Одержавши від Опанаса пакет, Пантелеймон, як він напише згодом у „Руському
вестнику”: „... хтось, що назвав себе Марком Вовчком, прислав один зошит.
Поглянув я на нього бійцем і взяв написане в ньому за стенографію з народних
оповідань за моїми зразками, та й відкладав собі до іншого разу. Зошит лежить у
мене тиждень і другий. Нарешті я знайшов часину і почав його читати. Читаю і очам
не вірю: у мене в руках чистий, непорочний, повний свіжості художній твір!” На
одному диханні Куліш прочитав-проковтнув зошит і написав Опанасу лист з вимогою
негайно вислати нові оповідання. Присягався, що негайно все опублікує. Опанас
розгубився. Він зовсім не збирався негайно виносити свої, не оброблені до кінця
оповідання, на суд громадськості. Він тільки хотів дізнатися про них думку свого
колишнього наставника. Він розраховував почати публікуватися тільки тоді, коли
досягне рівня Квітки-Основьяненко чи Гоголя (Шевченко тоді був відомий виключно
як поет і художник). Він хотів обробляти і обробляти ці оповідання, поки вони не
досягнуть належного рівня. А Куліш все настирніше вимагав нових оповідань. Друзі
також не відступали. Опанас здався. Він повитаскував свої замітки на листках
паперу, на серветках, в недописаних зошитах. Заглядаючи в них для пам'яті, він
створював-розповідав одне оповідання за іншим. Розчервоніла від захоплення,
Марійка ледве встигала записувати під його розмірене диктування. Весною
і літом 1857 Куліш одержав "Одарку", "Максим Грімач", "Сон", "Чари", "Сестра", "Даніло
Гурч", "Козачка" і "Горпина". Незвичайні, вражаючі новизною повісті. Правда, жіночі
образи в них були якісь одновимірні, спрощені. Було видно, що автор абсолютно не
розбирається в жіночому характері. Що поробити, про Опанаса не скажеш, що він був
знавцем жіночої душі… (А нам постійно твердять, що «Марко Вовчок»-Марія
Вілінська чудово розбирається в жіночій душі… - І.Л.)
Куліш, пам'ятаючи себе старшим другом - наставником Опанаса, не вважав потрібним
сповістити його про правки і познайомив Опанаса вже з набором. Правда, перед
виданням книги він викликав до себе Опанаса для узгодження питань співпраці.
Опанасу було не до поїздок – заїла виробнича текучка. Марійка їхала в Орел до
рідних, ось і доручив їй Опанас заїхати до Куліша на хутір і утрясти всі питання
співпраці. Марія і Куліш відразу сподобалися один одному. Так, у Куліша
була красуня-дружина Сашенька Білозерська. Але хоч вона і була столбовою
дворянкою, але поряд з Марією здавалася неотесаною селянкою-простачкою. До того ж
в їх відносинах з чоловіком наступив важкий період, що межував з повним розривом.
Колись при арешті Куліша, у вагітної Саші трапився викидень і тепер вона не могла
мати дітей. А Пантелеймон так мріяв про сина – продовжувача Роду. А тут ще спроби
зажити хутірським життям показали, що і як господиня-поміщиця, вона не на висоті -
не може справитися з кріпосними. Став Пантелеймон задивлятися на молоденьких
дворянок. Першою була Маня де Бальмен, яка зачарувала Пантелеймона
безпосередністю. Місячні вечори з нею в знаменитому Ліновицькому парку зовсім
вже лаштували його на романтичний лад. У кожному листі до дружини він описував це
чарівне створіння. Як було Саші читати ті листи! Вона відчувала себе зайвою. У неї
почалися нервові зриви, з-за яких Куліш тільки і думав, як би втекти від неї. Після
Мані були і Ганна фон Рентель, і Олеся Милорадович Всі столбові дворянки і всіх
він кидав лише досягав мети. То ж і Марію, теоретично, повинна була чекати така ж
доля – довге уламування, нарешті ліжко і швидкий розрив...
Чим–чим, а наукою зваблювання Марія володіла чудово. Як не як у тому Немирові
звабила всіх друзів Опанаса та ще й гімназистів з випускного класу.
Зачарувала вона Куліша зразу. А на прощання при від’їзді встигла шепнути, що не
проти провести з ним час тет-а-тет, де-небудь на станції, коли повертатиметься з
Орла…
Два місяці пролетіли у Куліша, як в чаді. Він до пізньої ночі правив повісті із
заповітних зошитів, з нетерпінням чекаючи звісточки від Марії. Марія ж не
поспішала. Вона гостила то у братового Василя в Глухові, то у рідні в Єльці. Лише в
жовтні вона сповістила Куліша, що повертається на Україну і вказала маршрут.
Куліш терміново виїжджає на Москву через Орел. На одній з поштових станцій
вони зустрічаються і проводять разом декілька бурхливих ночей. Саме ці ночі
любові і вкрали у Опанаса Марковича його родовий псевдонім «Марко Вовчок». Саме
цим псевдонімом були підписані «народні оповідання». Але Куліш «по секрету
всьому світу» твердив, що «Марко Вовчок» - це жінка, що вперше узялася за перо.
Опанас же мовчав. Йому було досить, що його повісті опубліковані. А
кого вважатимуть Марком Вовчком, його не чіпало. Адже під власним ім'ям він не мав
права публікуватися за рішенням царя по справі про Кирило-Мефодіївське
братство.
Не мовчали друзі – Михайло Чалий, Ілля Дорошенко, Коля Лєсков. Але читачі не чули
їх голосу. Адже те, що автором вважають росіянку, котра раніше не тільки
української мови не знала, але й письменництвом ніколи не займалась, це було так
романтично і ново! То ж і не звертали уваги українці, вірніше малороси, уваги на їх
голоси...
[...] |
: голова все ж - не сміттярка. А і справді, ще в суботу закортіло
натякнути, що щось бузиною засмерділо: не аргументів, ні доказів - суцільна
сенсаційно-викривальна істина в останній інстанції.