Юрій Шаріфов

Інтерв"ю

Знайшов в себе інтерв"ю з паном Юрієм, яке люб"язно надаю:


Інтерв’ю. Юрій Шаріфов: "Українська сучасна естрада – це не об’єкт для музичного дослідження"

Юрій Шаріфов – відома у Львові людина: музикант, музикознавець, автор радіопрограм. Він – один з піонерів рок-музики у Львові, розпочав свою музичну кар’єру ще в кінці 60-х, грав у львівських ВІА, пізніше – у Чернівцях у відомій "Живій воді", працював з Володимиром Івасюком, Софією Ротару та Назарієм Яремчуком, Олександром Сєровим, Йосипом Кобзоном, Ларисою Доліною, записав платівку з Ігорем Сарухановим. Якийсь час Юрій викладав "Історію естрадних стилів" у консерваторії, і про нього як про викладача ходили легенди. А ще про його фонотеку. За місяць він слухає в середньому кілька сот музичних альбомів, тому, не зважаючи на солідний вік, у знанні сучасних "кислотних" течій позмагається з будь-яким "просунутим" тінейджером. Своїми скарбами – унікальними збірками у всіх стилях, практично недоступною музикою на нашому ринку - Шаріфов ділиться зі слухачами у програмі "Ексклюзив" на радіо "Ініціатива". Юрій Шаріфов був одним із перших, хто познайомив українського радіослухача з музичними стилями Ambient, Ethno, Drum&Bass, New Age, Goa Trance, Acid Jazz, Trip Hop, Jazz Funk. Це часто ліцензована продукція, тираж котрої іноді – приблизно 500 примірників. Останні роки Шаріфов займається композицією авангардної електронної музики, дає концерти. А нещодавно за заслуги в розвитку української рок-музики Юрію Шаріфову було вручено квиток №1 члена першого в Україні фан-клубу "The Beatles".
З паном Юрієм я зустрілась, щоб поговорити про розвиток рок-музики у Львові та Україні - як з очевидцем, з перших рук. Проте наша розмова з Шаріфовим, надзвичайно цікавим, відкритим співбесідником з юнацьким блиском в очах, вийшла за рамки теми, - як з людиною енциклопедичних музичних знань, величезного слухового досвіду, в минулому активно гастролюючого музиканта, композитора, який дуже рельєфно бачить і розуміє музичні світові процеси. Як і те, що відбувається зараз з нашою естрадною музикою, без знижень планки, реально. Юрій Шаріфов ставить діагноз, і це дуже важливо для того, хто справді хоче вилікуватись.
Юрій Шаріфов: Я був присутній при народженні того, що тепер називають рок-музикою. Але тоді навіть терміну такого не було. Перші роки цю музику називали біг-біт, і в зарубіжній пресі тих років слово "рок" було відсутнє. "Рок-н-рол" – так, але то інша категорія. А багато років потому біг-біт заднім числом назвали "рок-музикою". Міф про те, що рок-музику придумали "Beatles" – невірний. Вони підключились до цього процесу після кількох років її існування. Тоді ця група мало далеко не таке значення, як зараз, спочатку вони були рядовими. А все починалося із зовсім інших людей.
Я цікавився новою музикою, ще коли платівки були на "ребрах". Панувало тоді "бугі-вугі", спів з оркестром, уже не біг-бенд, але подібні склади, а рок-н-рол виконувався в малих складах. Ритм-н-блюз, який співали негри, теж був тією музикою, яку потім стали називати роком. Все це виникало у мене на очах, а не прочитане у книжках - я це пережив. Вплив рок-музики розпочався, коли я навчався в музучилищі. Свій перший синтезатор я зробив ще у школі з клавіатури від акордеона. Не стверджуватиму, що змайстрував першу електрогітару, але одну з них (тоді ці інструменти робили для себе, для домашнього музикування). Я був до цього готовий, бо слухав багато нової музики. Наш колектив першим в Україні, а, можливо, і в усьому Союзі, грав на вечірках на електричних гітарах професійно (це було у Львові, в клубі "Енерго". Тодішній директор клубу був хороброю людиною – ризикнув дозволити виступати хлопчакам з гітарами. На той час потрапити на танці було неможливо, черги стояли з обіду. Згодом ми стали першими на конкурсі гуртів міста, мали зйомки та студійні записи. В той час відстані не були такою проблемою, як зараз, і було звично, що під час танців хтось міг підійти, познайомитись і сказати: ми приїхали з Москви чи з Києва – там не грають на електрогітарах. Тоді я першим купив собі підсилювач "Маршал", і до мене приходили додому дивитись на нього, як у музей. Такого не було навіть у філармоніїї (а тоді там були концерти чи не щодня – не те, що зараз). У Львові з’явилася перші фірмові електричні гітара, бас, електричний орган, скрипка.
- Чи існувало у Львові таке явище, як рок-клуб?
Ю.Ш.: -У кінці 1960-х, коли я виїздив на свої перші гастролі, нічого подібного ще не існувало, і навіть у 1970-х. Публічно про нього відомо не було.
-Як Ви гадаєте, чи існує тяглість колишніх львівських рок-груп і теперішніх чи це окреме явище?
Ю.Ш.: -Я думаю - окреме. Я розумію цей процес так. Раніше музиканти були переважно з міста, індустріальна молодь, які мали іншу музичну базу, підгрунтя. І коли ці люди грали, то брали за приклад фундаментальні речі – блюз. Були хлопці цивілізовані, які грали ще навіть до Бітлів. Ми починали ще з добітлівської музики – "Шедоуз", наприклад, які акомпонували Кліфу Річарду. Люди були переважно підготовлені, мали музичну освіту, - наприклад, на той час виник колектив, де грав Ігор Сулига на барабанах (зараз грає у Співакова), гітаристом був Юра Башмет. Ми грали музику дуже професійну – Хендрікса, Клептона, "Led Zeppelin", і саме таку музику ми виконували на танцях. Магнітофонні записи – то була музика високого гатунку і хороші зразки для починаючих музикантів.
Крім того, існувала можливість почути хорошу західну музику й по львівському радіо. У ті часи, знаю точно, я був першою людиною, яка крутила західну якісну, "фірмову" музику, бо коли до нас приїздили з Києва, то жахались, як у Львові таке крутять. У столиці була страшна цензура – ніяких прямих ефірів, перевірялись списки пісень і навіть тексти. Це існувало і у нас, але на львівському радіо редактор вважала, що це має бути терпимо: музика Шарля Азнавура, Елвіса Преслі, Роллінгів і Бітлів – на той час "дуже поганих людей". Це були перші ді-джейські програми західної музики та рок-музики зокрема в Україні.
Далі почалися утиски, а пізніше прийшло покоління, яке виросло в містечках і селах, яке урбаністичної музики не відчувало. В той час піднявся по популярності Захід України, зокрема, Чернівці – Івасюк, тобто естрада з фольклором. І все розпорошилось на багато років - рок-музиканти розійшлися по філармоніях, бо це давало певний статус професійності, а коли їздили на гастролі – розпорошувалися по Союзу. Ідея рок-музики почала вихолощуватися. Та й на Україні рок-музикантів більше забороняли, ніж у Росії, – не можна було грати, не було де грати, і багато з музикантів поїхало туди. Тобто рок-музика в Росії існувала, в Україні – майже ні.
А в другій половині 80-х, коли відкрилися "шлюзи", з’явилося покоління, яке соціально було готове грати нову музику, але нічого не вміло робити професійно. Раніше під час гастролей ніхто не міг собі дозволити лише гуляти, пити каву і давати інтерв’ю. Репетиції могли бути по 12 годин. З сучасного покоління я навіть не знаю, про кого можна сказати: хлопці грають. У мене є стара магнітофонна плівка ансамблю мого покоління – не віриться, що грають юнаки, яким 17-18 років. Тобто нема розуміння потреби індивідуального вміння музикантів. Коли ми грали концерти, кожен з нас міг виконати соло на хвилин 15. З жодним молодим в Україні колективом я цього не уявляю. Бо важко щось заграти музично, композиційно – висловіться не через тексти, а зіграйте музику!
Кожен спеціаліст – чи то шахіст, чи в футболіст, чи лікар – вивчає авторитетів. Чому в музиці не так? Раніше так і було. А зараз музиканти хочуть бути самобутніми, але ж іще нема чого втрачати, бо нічого нема! Публіка теж немає смаку, бо не знає, що таке добре, а що погано. Я кручу по радіо, наприклад, "Boys 2 Man" – "Пікардійська терція" відпочиває, то смішно. Я в Англії в одному місті чув самодіяльні колективи, де хлопчикам 14-15 – чудовий рівень, а тут іноді люди гітару не вміють тримати. Поплавський робить програму "Зірки на сцену". Ні, я не проти, художня самодіяльність – то чудово, я за заняття музикою. Але професійний рівень не культивується.
-Хто з сучасних українських музикантів вам подобається?
Ю.Ш.: -Є ті, які менше дратують.
-"ВВ" дратує?
Ю.Ш.: -Це група, яка вже своїм стажем виборола собі місце. З точки зору музики – це не зовсім музичне явище. Мені цікаві ті, в кого я можу повчитись, а всі ці музиканти - на Заході. Взагалі українська естрадна культура зараз – то не об’єкт для музичного дослідження. Більшість музикантів грають музично не зовсім грамотно. Яскраві по ідеях, по мелодиці, гармонії, аранжуванню – "Скрябін". Я вважаю, що на українському рівні – то висока скала. Але! Бракує іноді чуття – нечистий вокал, і співак не чує, коли потрібно переписати. Проте найоригінальніша і найяскравіша.
У Росії трохи інша ситуація, професійний рівень вищий, там завжди цінувався живий звук і не було спадів, як у нас. Проте проблеми зі смаком та загальною культурою там існують.
Сучасні музичніе жанри: від прикладного, розважального значення – до складних форм.
Зараз критерії змінилися - основна маса каже, що під рок неможливо танцювати. Але раніше під рок тільки й танцювали. У всіх хіт-парадах фігурували "Beatles", "Led Zeppelin", "Uriah Heep", тоді ще не існувало такого великого пласту, який зараз називають попсою. Хоча я не вважаю цей термін лайливим. Команди штибу "Bon Jovi", "Smokie" – з розряду розважальної, поп-року, хоча останній свого часу називали рок-музикою. Зараз є напрям "інтеліджент денс м’юзік", тобто музика, під яку танцювати неможливо, вона виключно для слухання – в ній є дуже поважні речі, конструкції, ціла архітектура.
Багато течій виникають формально з прикладного значення, а потім музиканти починають вдосконалюватися, щось шукають, починають поглиблювати своє розуміння. Частково джазова музика від музики для танцю – спочатку це були чарльстони, чи навіть нью-орлеанський чи чиказький стиль – то танцювальна музика, музика салонів. А далі музиканти розвивали стиль, пішли ламані розміри – 4/4,5, 5/4, а потім і вільні, складніші форми, концертні форми. Арт-рокові альбоми можуть іти без перерви 50-60 хвилин. Так само деякі електронні жанри почалися від прикладних речей – і наскільки все ускладнилось із розвитком. Фактично музика техно – то музика виключно студійна, яку на сцені відтворити неможливо, те саме, що кінофільм повторити на сцені. А той же рок був спочатку розважальною, музикою для танцю, просто з доброю поезією. Всі рокмени грали на танцях. Та ж сама історія з "Бітлз".
-Чи є у вас якісь особисті уподобаня в сучасній музиці?
Ю.Ш.: Зараз дуже складно щось визначати стилістично. Важко навіть когось виділити. У світі рівень світової музики не спадає, процес не припиняється, боротьба капіталістична. Люди не зіпсовані "Територією А", тому там справжні критерії музичного мистецтва. Кожен музикант там має дуже високі взірці, і тому, щоб чогось досягти, треба їх "переплюнути" професійно. Раніше простіше було сказати, хто грає краще – бо були одиниці – "Бітли" чи "Ролінги".
І альбоми робилися довше, бо не було ще стільки апаратурних хитрощів - люди сідали в студії на півроку, щоб зробити альбом. Зараз же процес набагато пошвидшився, студій більше, всі, кому не лінь, можуть організувати свій лейбл. Музика розширилась зараз і стилістично, і в числі музикантів. Розвиток музіндустрії займає все більше число людей, люди стали більше грати, співати, відчувати себе ближче до музикантів. Музика допускає пасивне сприйняття, адже книгу треба читати, а кіно дивитись, а тут пісня – 3 хвилини. У старі часи якщо Бетховен не поїхав слухати Моцарта, то він його вже й не почув, зараз це вже повітря для людини, кисень, музичний фон життя. Крім того, всі ці процеси пришвидшуються, бо є багато людей, які розуміють прибутковість цієї справи.
Зараз настільки багато всього нового, що коли мені привозять каталог, я іноді навіть не знаю імен, часом вперше чую ім’я, а це вже шостий альбом, і який клас! За кордоном 17 років музикант може бути такого рівня, що "таїсії і пономарьови" ховаються. Це тому, що є фундамент. І не дивно, що якась там Брітні Спірс досягла такої популярності, бо багато речей вона вже ввібрала з молоком матері, з повітрям. Там усе професійно, нема заслужених і народних.
-В одному з професійних російських музичних журналів мені зустрілася думка про те, що "чотири кити", на яких стоїть рок-музика – це "Beatles", "Led Zeppelin", "Jethro Tull" та "Doors"…
Ю.Ш.: -Я думаю, що без "Deep Purple" у цьому ряді не обійтися. Чому "Jethro Tull" – не розумію, а відносно "Beatles" – сумнівів нема, їх альбом "Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band" - №1 в історії рок-музики. Хоча, якщо чесно сказати, – все, що там є – то не тільки їх ідеї, бо біля них був Браєн Епштайн. Чим стилістично гордяться "бітли" і за що їх вважають за талант – в цьому їм допомагали та провокували. Адже продюсер має таке ж право, як і виконавець. Він давав ідеї - "давайте запросимо групу, зіграємо з симфонічним оркестром", адже "бітли" не вміли аранжувати для симфонічного оркестру. Це сформувало їм імідж, хоча, зрештою, важливий кінцевий результат – а він революційний, вони спровокували багато течій зі своєї музики. Але другим "стовпом" є "Deep Purple", а також "Dark Side of the Moon" "Pink Floyd". В історії музики критерій повинен бути такий – наскільки люди оновили, відкрили нові шляхи в музиці: гілочка, яка дала відгалуження.
Зараз багато колективів реанімується, хоча вони по 7-8 років мовчать. Музиканти "Yes" чи "Jethro Tull" – то професура, молодим – "Oasis", наприклад, біля них нема що робити. А хіт-паради – показник виключно комерційного успіху, він свідчить про масову потребу. Найкраща музика не може бути масовою, бо вона по суті елітарна, паростки нового народ не зрозуміє – будь-який. Течії найяскравіші та найоригінальніші ніколи не мають багато публіки.
Хочу сказати, що рання рок-музика не відривалася від смаків широкої аудиторії. Майже кожна пісня Бітлів була і популярна, і ніхто не сказже, що це халтура. "Doors", "Led Zeppelin" займали перші місця хіт-парадів – то була загальна культура населення. А іноді є й унікальні речі, коли музика добротна з точки зору професійності – чи ті ж Бітли – популярна і для мас. То просто героїчні речі. Та ж "АВВА" – популярна в народі, і ні один музикант не скаже, що це халтура. Зараз же – чим популярніше, то всі розуміють, що то халтура, популярність досягається великим компромісом, пиши щось невибагливе – і ти будеш на першому.
-Які місце в світовому музичному процесі займаємо ми?
Ю.Ш.: У наших пострадянських країнах процеси подібні, але так склалося, що це сурогат. Тому я мало сприймаю нашу музику. Перегнати закордон неможливо: там величезна інтенсивність входження професійно музиканта в музику. В одному Лондоні більше колективів, ніж приблизно у якісь європейській країні. Для того, щоб виховати у собі шанс заграти щось нове, треба стилістично мати дуже багато музичних вражень. Якщо хтось скаже, що "на нас нічого не впливає" – так не буває, ні в чому. У нас, щоб чогось досягти, треба бути справжнім фанатом, треба в це увійти, ніби вивчити нову мову. Я тут не хочу нічого слухати, бо мені це псує смак – те саме, що споживати сурогат, дати комусь пальто без рукава, - чому таку музику люди слухають інвалідну, браковану? Ну чому дівчинку, яка ще нічого не розуміє і не знає – чому її вже треба слухати?...
Мій критерій – чи можна музику показати за кордоном... Я зовсім не проти нашого, але коли основа не міцна, коли будувати будинок на воді, то все валиться. Для України все ще в далекому майбутньому.

Розмовляла Вікторія Бобицька

Непам"ятаю точно з якого джерела воно стягнуте, згідно слів Редактора - tg.music.
На фото - пан Юрій разом з музикантами гурту Неон під час концерту в Ляльці.

Пероджерело

А я вперше прочитав його на tgmusic.com. Бобицька колись там працювала. Вона й зараз в тій структурі...

Розмова з Юрієм Шаріфовим, музикантом

“Пологи львівської рок-музики були легкими”

ЮРІЯ Шаріфова часто називають живою музичною енциклопедією Львова. Справді, цей колоритний музикант “тисячі стилів”, який однаково впевнено почуває себе як композитор за партитурою симфонічного твору і як ді-джей у популярному клубі, зі скрипкою в руках і за звукорежисерським пультом, може годинами імпровізувати на музичні теми й у розмові. Тож коли виникла ідея трохи поностальгувати й згадати про героїчні часи львівського “олді” 60-х-70-х, журналістка “Газети” Лідія Мельник, звичайно ж, запросила до розмови Юрія Шаріфова.

“Я активно почав діяти в музичному середовищі Львова десь на початку 60-х років, – почав Юрій Шаріфов. – Мій батько, теж музикант, трубач, був керівником духового оркестру у Будинку культури будівельників (у народі – ГАЗ). Був при ГАЗі й свій біг-бенд, чи теж радше бенд під керівництвом Сергія Мєлькунова. Власне, з цим колективом як скрипаль я і поїхав на свої перші гастролі – ще школярем.

– А яка була ситуація із популярною музикою в місті тих років?

– У 60-ті найпопулярнішими були естрадні оркестри. Серед відомих діяв оркестр при кінотеатрі “Україна” (нині – Галицький центр кіномистецтва) та в ресторані “Інтурист” (сучасний “Жорж”). До речі, практично постійно в них грали ті ж музиканти, адже з кіно до ресторану їм треба було лише перейти через дорогу.

За 40-50 хвилин до початку сеансу в кінотеатрах відбувалися цілі концерти, збираючи чимало шанувальників. Іноді вони навіть спеціально приходили послухати музику. Дуже сильними були ще традиції передвоєнних років, коли легка музика у Львові сягнула свого справжнього розквіту. Я б навіть сказав, що ця традиція і не переривалася – адже чимало музикантів тих років ще жили і працювали.

Естрадні оркестри найчастіше грали й на танцях, адже про дискотеки тоді ще й мови не було. Одним із найбільш відвідуваних танцмайданчиків був клуб заводу кінескопів, який ніхто інакше, як “Сарай”, не називав. При інших клубах також були невеликі оркестри, під музику яких танцювали. А саму атмосферу в місті тих років я назвав би джазовою. Як не дивно це звучить сьогодні, але джаз і слухали, і танцювали під нього.

– Як же ж із знаменитим радянським переконанням: “Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст”?

– У 60-х роках “заборона” джазу була вже неактуальною. Із Заходу надходив страшніший “ворог” – “Бітлз”. Танцювати в супроводі естрадного оркестру поступово ставало нудним і немодним, серед молоді популярність завойовувала новіша музика. І от при клубі “Енерго” (заводу “Львівприлад”) у 1963-64 роках уперше група витіснила естрадний оркестр. Учасником цієї групи був і я. Ми здебільшого копіювали відомі речі, грали музику, яку тепер називають “добітлзівським” періодом: Swinging Bluе Jeans, Ventures, Лес Пол, Shadows із Кліффом Річардом. До речі, самого слова “рок” дуже довго не існувало. Єдиним означенням тривалий час був “біг-біт”. До речі, між рок-н-роллом та “біг-бітом” є чимала різниця. “Біг-біт” характеризує сильний звук басу та барабанів, натомість у рок-н-роллі ударного фундаменту традиційно немає.

– Коли ж до Львова прийшли “Бітли”?

– Майже відразу, в середині 60-х років. Про “Бітлз” і музику, яку грали хлопці з Ліверпуля, повідомляла преса. Журнали “Америка”, німецькі Melodie und Rythmus, численні польські видання, які були доступними здебільшого “з-під ляди”, ми таки знаходили. Вмовляли кіоскерів залишити номер, а потім кілька тижнів просто насолоджувалися читанням. Іншим джерелом постачання інформації були студенти-іноземці, яких чимало навчалося у Львові (передусім, у медінституті та в Політехніці). Тому 1 вересня завжди було нашим найбільшим святом – адже, приїжджаючи з дому, вони привозили багато нових платівок і журналів. Інша, трохи менша хвиля музичних новинок надходила після зимових канікул.

Привозили найсвіжіший закордонний “вініл” і музичні журнали наші друзі-спортсмени з міжнародних змагань, наприклад, львів’яни-учасники союзної збірної з водного поло. До речі, справді хороші платівки коштували страшенно дорого: від 50 карбованців, тобто майже цілу мінімальну зарплату. А були й за 100, і за 120 карбованців. Проте на такі речі грошей не шкодували.

“Офіційно” такі платівки тримати вдома не дозволяли. Мене, на щастя, “пронесло”, а от багато хто й поплатився. І конфіскація знайденого виявлялася ще найлегшим покаранням. Пригадую й таку історію: один із найбільших шанувальників написав до фан-клубу Елвіса Преслі у США. Не знаю, чи отримали його лист адресати, а от до відомої установи на вул. Дзержинського “горе-фана” викликали.

– Довге волосся (“хайєр”) вам ніколи не обрізали примусово?

– Мені – ні, я ж кажу, мене доля берегла. Але не раз натякали під час навчання, що від такої “прикраси” добре було б і позбутися – у мене ж волосся сягало нижче плечей. Траплялося, що міліція просто на вулиці змушувала стригтися. І штани-“кльош” обрізали... Але це вже більше тоді, коли у Львові з’явилися перші хіппі – на початку 70-х. Тоді, здавалося, молодіжно-“дисидентське” середовище міста розділилося на дві групи: в одній дисидентство й надалі проявлялося через музику, яку грали, а в іншій – переважно через зовнішній вигляд. Я все-таки завжди належав до першої.

– Багато хто з не меншою ностальгією згадує і радіо...

– О так! Радіо – це була моя любов із дитинства, мій справжній учитель музики. Львову пощастило з географічним розташуванням – найближче до Заходу. Тому ми могли приймати на радіоприймачі більшість польських програм – основне джерело інформації і музики. Не буде перебільшенням, коли скажу, що польські програми формували справжніх музикантів. Саме по радіо я слухав і найвідоміші твори світової класики (в тому числі – “класики” ХХ століття, практично невідомої в тогочасному Радянському Союзі), і всю найкращу популярну музику або, як тоді говорили, естраду. Дуже часто ми потім у своїх виступах наслідували почуте. Знаєте, мені здається, що сама музика в ті часи була справді легкою – і в тому розумінні, що її було легко відтворити, теж.

– Так, але на чому?

– Це була справжня епоха народної музично-технічної творчості. Практично всі інструменти ми робили самі. Копіювали їхній вигляд із фотографій у зарубіжних музичних журналах (така з них була практична користь), а в конструюванні дуже допомагали численні порадники для радіолюбителів, такі популярні в СРСР. Тож більшість перших електрогітар були саморобними, це вже пізніше з’явилася фірмова техніка – також космічно дорога. А я навіть свій перший синтезатор сам зробив, ще в шостому класі. Знову ж таки, завдяки журналам. Щоправда, можете собі уявити, як він звучав, та й вчадів я тоді від випарів каніфолі на паяльнику добряче – але задоволення, безперечно, отримав.

– Ви полюбляєте говорити, що були присутніми при “пологах” львівської рок-музики. Вони були важкими?

– Ні, навпаки – легкими і страшенно цікавими. Перші групи, що з’явилися у Львові на початку 60-х, формували переважно професійні музиканти. Були, звісно, й самодіяльні колективи, але вони грали виключно для себе. А професійні групи працювали при клубах, “офіційно”, з трудовою книжкою і зарплатнею. Пригадую, ми отримували за вечір аж по п’ять карбованців. Основне завдання – грати на танцях. І дуже швидко танцвечори, зокрема у ГАЗі, стали настільки популярними, що чергу за квитком займали ще в обід – вона витягувалася далеко за межі каси. На ці танці приїжджали з цілої європейської частини Союзу. Молодші групи, котрі почали з’являтися незабаром, улюбленим місцем виступів обрали клуб Політехнічного інституту (колишній костел Марії-Магдалини, тепер там Органний зал).

І так Львів дуже швидко завоював славу одного із найпотужніших музичних центрів країни. Думаю, не випадково згодом керівниками ансамблів найвідоміших радянських співаків також були львів’яни: Юрій Варум у Валерія Леонтьєва, а я – у Софії Ротару.

– Які ще імена можна поставити біля витоків львівської рок-музики?

– Юрій Павлов – він і досі виступає, тепер у складі “Тендер-блюзу”; Вова Боярський, який згодом виїхав до США; Женя Струц – пізніше, до речі, брав участь у записі першої в СРСР платівки рок-музики, щоправда, вже в складі тульського “Електрона”. Ще б я обов’язково згадав Борю Пивоварова – його визнали кращим гітаристом країни, виступав із оркестром Лундстрема. А починав він у нашому місті, і це я першим давав йому слухати Еріка Клептона, Джимі Гендрікса, Cream.

– А коли з’явилась ота жахлива абревіатура ВІА (вокально-інструментальний ансамбль), якою означали всі групи, незважаючи на стиль?

– ВІА виникли тоді, коли групи почали приймати на роботу у філармонії. Це було суто номенклатурне означення, радше для бухгалтерії – учасник вокально-інструментального ансамблю і грав, і співав, і отримував, відповідно, більше, аніж простий інструменталіст. Тому, як не парадоксально, навіть суто інструментальні колективи часто називали ВІА. Нашу групу, яка грала на знаменитих танцях у ГАЗі, також вважали ВІА Львівського радіо і телебачення. Завдяки цьому зберегли чимало записів.

– У складі якої із львівських груп виступав свого часу Юрій Башмет?

– Узагалі, тривалий час не завжди прийнято було давати групам якісь назви. Ця тенденція з’явилася трохи пізніше. А ми наприкінці 60-х спільно з Юрієм Башметом та Ігорем Сулигою – також, до речі, альтистом, котрий тепер є учасником знаменитого камерного оркестру “Віртуози Москви” під орудою В.Співакова, – просто створили доволі успішне тріо. Башмет грав на гітарі, я – на бас-гітарі, а Сулига – на ударних. Найголовніше – всі залишилися справжніми професіоналами, закоханими в музику!

Джерело - Львівська газета

P.S. Я з Василем мали особисту нагоду поспілкуватись з п.Юрієм після презентації проекту „Є…” у Дзизі. Він виявився надзвичайно приємним та цікавим співрозмовником. Мова йшла сучасний стан української музики (львівської зокрема), а також про радіо. Заторкнулися і теми фесту „Тарас Бульба” — дехто вважає, що він не зовсім „об’єктивно” оцінює нові львівські рок гурти