Музика та асоціації

Так, асоціації бувають завжди. Тільки не завжди вони приємні. Але в такий день, як сьогодні, коли моє місто звільнилось нарешті від задушливих обіймів спеки, вмилося прохолодою, напарфумилось духмяними пахощами акації, не хочеться згадувати про погане. Лише про щось світле, чисте, ніжне. Ось, як наприклад, “Yestarday” “Бітлз” – це мої 16 років, перше кохання і перший поцілунок зі смаком полуничного морозива на вустах. Віднині і довіку (або до амнезії J), ця прекрасна мелодія буде нагадувати мені таке наївне, по-дитячому самовпевнене і зовсім незнайоме почуття, яке прийшло нізвідки, як загарбник, лякаючи і приваблюючи водночас.
Коли я чую “Ти втретє цього літа зацвітеш” “Плачу Єремії”, пригадується день мого весілля. Спекотний, безжальний липень, який напарив-таки добрячу зливу, і вуличний гітарист, що прямо під ЗАГСом і під цими мокрими батогами дощу співав (доволі непогано) цю пісню, а я стояла під тим же дощем, плюнувши на макіяж, зачіску та благання свого тоді ще нареченого, мов заворожена, вслухувалась в чарівну мелодію, що линула не з-під пальців, а з душі, і плакала – від щастя. Від того, що я така закохана, від того, що є на світі така музика, і взагалі – від повноти життя.
“Коли до губ твоїх...” “Плачу...” нагадує мені Крим. Південний берег Криму, Сімеїз – мій перший відпочинок на морі. Келих “Мускату Білого Червоного Каменю” в руці, неймовірно великий і неприродньо червоний, немов чимось присоромлений, диск місяцю, котрий виповзає з моря, потім поволі біліє, зменшується в розмірах, відкидає місячну доріжку на поверхню моря, яке шумить, але не протестуюче, а швидше грайливо, і лиже теплими язичками хвиль камінці на березі... З якогось кафе лине ця Пісня над Піснями – саме так я її сприймаю; хтось, ламаючи язика (ненавмисне, просто чутно, що звик розмовляти російською), але навіть цим не зіпсувавши її, старанно виводить “І забуваю я, що вмію дихати...”, і я теж забуваю – про все, і не відразу чую, як, звертаючись до мене, якісь москвичі вражено питають “Боже, что это за прелесть?”. А мій чоловік сміється у відповідь: “Прелесть – це не те слово! Це шедевр!”. У мене взагалі дуже багато асоціацій з різними мелодіями, бо музика супроводжує мене навіть уві сні. Різна. На жаль, є пісні, які я не можу слухати спокійно, без сліз журби, а не слухати не можу. Так, наприклад, “Я в чужині дивлюся на небо” у виконанні “Піккардійської Терції” міцно асоціюється у мене з найтяжчою на сьогодні моєю втратою – смертю бабусі, їхній же “Містичний Вальс” – зі втратою кохання... Але, оскільки я обіцяла не мовить про сумне (даруйте, почала виливати душу і важко зупинитися), то наостанку додам, що пісня викликає ностальгію тоді, коли її мелодія зливається з мелодією душі. Принаймні, так буває зі мною.
P.S. До речі, зараз на моєму плей-листі грає “Клітка з левом”. Така коротенька, а така... як би сказати... грайлива? Чи двозначна? Зіткана із дуже прозорих натяків, і в той же час вона не переходить межі дозволеного. Ще й голос у Тараса Чубая... його манера виконання – саме цієї речі - мов спокуса у чистому вигляді. На щастя - чи на жаль – ніяких конкретних асоціацій ця пісня у мене наразі не викликає – просто дуже подобається. А хотілося б...

Ой, дякую, Назаре! Я аж зачервонiлася!
Взагалi, тема музичних асоцiацiй - то вельми плiдна нива. До того ж, писати, складати речення в слова - то для мене вже задоволення, а якщо мова йде про улюблену музику, про цей чарiвний свiт, який робить кращим свiт навколишнiй - то задоволення подвiйне.
Неодмiнно знайду "Тих, що падають вгору". Дуже зацiкавилась

Виходжу троха з теми, гадаю що інші дописувачі надолужать
Отож в інеті ви знайдете все про гурт ТПВГ, але не зтягнете музики, тому що тернопільські сайти закрили (кажуть що тимчасово) скачування за браком грошей. Кажуть що через дуже великий заокеанський попит на цю музику вони влізли в борги...
Але пан Ваксиль знайшов касетку під Хрещатиком в якомусь з переходів. де саме, то слід в нього спитати по U2U.
А колись їх крутили по радіо, лише дві пісеньки Та що танцює з вітром та Ріка(яку називали До дна ходи).

Наразі ще раз даруйте за відхід...

Не будемо вважати це вiдходом, бо як знайду i прослухаю ТПВГ, то неодмiнно з’являться новi асоціації. Саме по темi

Та вони й виливаються. Весь час. На роботi менi нiчого не варто втупитись в монiтор потойбiчним поглядом, складаючи слова в римованi рядки, а потiм зi здивуванням виявити, що поруч стоїть директор i вже добрих п’ять хвилин щось менi говорить. Добре, що я його давно знаю, i можу назвати хорошим другом, а то в iншому випадку вилетiла б я з роботи з трiском. Кому потрiбнi такi замрiянi працiвники?

Представлю нинi коротенький вiрш, який має безпосереднє вiдношення до теми, бо теж навiяний музикою. Отже, похмурий осiннiй вечiр – пiзня осiнь, листопад, якесь велике i дуже наукове зiбрання, а напроти мене сидить чоловiк, який подобається менi так давно i так сильно, що я iнколи замислююсь – а чи це не кохання? Я не смiю звести на нього очей, бо боюсь, що зведу – i бiльше не зумiю вiдiрвати погляд, але все ж краєчком ока поглядаю на нього, бачу його усмiшку – трохи iронiчну, i водночас теплу, очi – сiро-синi, надзвичайної краси, i темно-каштанове волосся – таке сяюче, що доводиться стискувати пальцi, аби хоч таким механiчним шляхом придушити пекуче вiд своєї нестерпностi бажання торкнутися тих шовковистих пут. Коли конференцiя закiнчується, i всi виходять з аудиторiї в коридор, я питаю мою симпатiю про якусь давно вiдому менi дрiбничку, насолоджуючись звуками його п’янкого, оксамитового голосу, мов вишуканим вином. А в аудиторiї студенти включили касету, i звiдти лине хрипкуватий вокал Гарi Мура. «Я все ще сумую по тобi…» Все ще… Я мовчки йду, бо не знаю, що ще сказати – ну, не освiдчуватись ж йому в своїх почуттях. Все ще... Я завжди сумую по тобi, любий, але то – свiтла печаль…

Мiй кожний крок – то крок до тебе,
А кожний усмiх то жура…
Засiяне зiрками небо
Твiй янгол хмарами зорав.

I переплуталась та рiлля
Iз пилом зваблених ночей,
I плещеться чаклунське зiлля
У келихах твоїх очей.

Пiдношу руки я до неба,
Та янгол в нас – один на двох…
Нехай вiн буде вже у тебе,
А в мене будеш ти. I Бог.

P.S. Ось так завжди… А хотiла ж кiлька слiв написати…

Ще раз щиро дякую Вам, Назаре, за теплі слова. Мені, як творчій людині (принаймні, я себе такою вважаю, хоч мати і гримає - вертайсь, мовляв, на грішну землю до своєї бухгалтерії) дуже багато важить ця підтримка. До речі, про музичні асоціації - мамині нотації та настанови чомсь давно і незмінно асоціюються в мене із піснею "Бітлз" "I want you (She so heavy) з альбому "Аввy Road". Не подумайте нічого такого , просто річ ця настільки тягуча, важка, довга, хоча і по-своєму цікаво забарвлена мелодійно, що мимохіть чується "Ну, коли ж ти нарешті зрозумієш... пурхати в хмарах... це небезпечно..." Ну, і все в такому дусі.

Я радий, Наталко, що Вам ці прості слова надають наснаги відчувати себе впевнено та гордо в мистецькому вияві свого Я. Це джерело набагато цікавіше та плідніше ніж бухгалтерія
А як там справи з пошуком ТПВГ?

В мене зараз грає Без цукру і навіяв теплі спогади про вечори, проведені з Радіо Ініціатива....
.... щойно Ромко Чайка закінчив Рок-енд-ролл або життя, настрій впевнений, затишний та свояцький. Відчуваю себе в свому колі, хочеться зробити щось добре, не банальне та корисне для українства. Поруч вагітна дружина. Ми з мрійливою гордістю перебираємо імена для дітей, хлопчика або дівчинки. Спілкуємось про пісеньку "Мамо", який саме образ вимальовується в мене, а який в дружини. Впевнено знаю що вночі буде "Метрополія", а завтра радіоверсія журналу Четвер... Тішимся, що ми українці...

Десь в середу обiцяв один знайомий принести касету ТПВГ. Чекаю з нетерпiнням. А що до "Без Цукру" - заздрю Вам, Назаре. Я всю столицю облазила в пошуках записiв i цього гурту, i гурту "Далi" - а нету! Втiм, це хоч i прикро, та не дивно - якщо я помиляюсь, виправте мене, але поки що альбоми не виходили, чи не так?

"Аби ця надцікава дискуссія не перетворилась у діалог, дозволю й собі маленьку асоціацію".

Боже, та це нiяка не дискусiя, а дружнiй обмiн думками
Олексiю, у вас дуже класнi спогади. Чесно! )

Ще, як матиму час та натхнення, подiлюсь асоцiацiями, але вже з дому, бо директор мене зараз з’їсть. Хрум - i все, нема молодого романтичного життя

Хочу, певна рiч, що хочу! Тiльки як це зробити? Якщо все буде благо, планую потрапити до Львова десь 25-27 червня, бо перед тим - знову ж таки, як нiщо не завадить - хочу вiдвiдати "Лемкiвську Ватру". Може, тодi якось?

Буду - неодмiнно, щиро дякую. Спробую скрiзь потрапити!

Ще одна асоціація - музична. Певно, найболючиша в моєму житті (не рахуючи бабусиної смерти і міцно сплетеної з нею в моїх асоціаціях пісні "Я в чужині дивлюся на небо" . Зарання прошу пробачення, якщо ці мої спогади змусять когось сумувати, чи просто здадуться недоречними, але саме цього вечора у мене знову грає ця пісня. І саме сьогодні я дослухаю її до кінця.

Так спроквола надходить найтемніша на світі ніч

Ніч таки надійшла спроквола. Впала на мене важким чорним рядном, спроквола – і зненацька. А я так і не зрозуміла, якої ж миті ти перестав мене любити? Що я зробила – чи чого не зробила – щоби бачити перед собою чужого, холодного незнайомця, що розглядає мене, як ентомолог – комаху: зацікавлено і відсторонено. Коли, в яку хвилину ти пожалкував, що зустрів мене? Може, тоді, коли у відповідь на мій поцілунок буркнув: “я втомився” і пішов кудись в ту саму ніч – мабуть, відпочивати? Чи тоді, коли, уникаючи моїх простягнути рук зі вправністю еквілібриста, ти заявив, що я надто розбещена і в мене “одне в голові”? Ти кинув ці слова мені в лице і знову втік, немов рятуючись від їхнього відлуння, а я залишилась – мені нікуди було тікати. Мої руки застигли в повітрі, і все, що я встигла – це підняти долоні, захищаючись, немов дружина Лота, від тої жахливої правди, що і перетворила її в соляний стовп – ти більше не кохаєш мене. Ти чужий. Я не знаю того чоловіка, що принизив мене і холодно закрив за собою двері. Я ніколи не захочу його знати.
Ні, ти, звичайно, повернувся. Дуже швидко. Надто швидко. І вибачався. За що? Не знаю. Я не зрозуміла. Я ненавиджу фразу “пробач, я тебе більше не люблю”. Вслухайтесь, як це звучить: “Пробач, більше ти мене не цікавиш!”. Пробач... До дідька! Це зізнання було б чеснішим і ранило б менше без усяких ввічливих вступів. І – хочу тебе заспокоїти – одного твого погляду було більш ніж досить, аби знищити мене. Слова – це був контрольний постріл. У мертве тіло. Але, як ти потім пояснив, ти злякався, чи не з’їхала я з глузду. Ознаки безумства, на твій погляд, були незаперечними: я сиділа у кріслі, охопивши плечі руками, так, ніби (ніби!!!) мені було холодно, і плакала, а з динаміків лунало “Я вже нічого, крім тої ночі не бачу...”. Тільки ти помилився – я не спричинилася. Я прийшла до тями. Надто пізно, але... ліпше пізно, аніж ніколи.
Ти мене заспокоював. Знову і знову повторював те дурне "пробач". Умовляв не брати дурного в голову, а важкого в руки. Говорив, що у всіх бувають складні періоди. Що ми все подолаємо. Просив не лишати тебе. І я не лишила. Все одно, нічого з того, що ти зробиш або скажеш, більше не завдасть мені болю. Мертвим серцям не болить.
Всі мої друзі, котрі знають мене досить давно, дивуються – “Плач Єремії” я сприймаю весь і беззастережно, але одну пісню ніколи не дослухую до кінця. “Так спроквола надходить найтемніша на світі ніч... І заступає одне-єдине моє вікно”. Всі вважають, що цю пісню я не люблю. Вони помиляються – саме цю пісню я люблю найбільше. Це гімн моєму прозрінню. Кожний на власному досвіді переконується, що в цьому світі ніщо не вічне...

вчора Моє Серце десь роздобуло касету, про яку я вже й не мріяла - на вірші Скиби, дуже хорошого дядька без пашпорта...
Слухаю "Я живу в телефонній буді" - викликає відчуття дощу. Мабуть тому, що в телефонній буді так зручно ховатися від дощу, коли більш нема де...
А взагалі Скиба нагадує... казочку про Скибу. Її я вам і розповім.
(складалося в Ірпені дюжиною представників творчої молоді )

Як Скиба по кефір ходив.

Якось зібралася ватага хлопців-дівчаток хильнути кефіру. І запросили до свого гурту Скибу. Коли ж дивляться, Скиба не йде і не йде, а кефіру ж мало... Коротше кажучи, Скиба прийшов, а кефіру вже нема.
- А як же?.. А що ж?.. - Скиба питає. А що питать? Нема кефіру.
Хлопці-дівчатка кажуть, мовляв, іди, Скибо, по кефір, нема тобі іншої ради.
- А куди ж я піду?
- А ти обернись, де кефіру нема, там тобі й дорога.
Нема чого робити. Сів Скиба на коня і поїхав.
День їде. Два їде. Три...
Коли бачить - камінчик. А на ньому ще один. А на ньому ще. Ще, ще, ще... до самого неба! А на самому вершечку стоїть коробочка. Кефір!
Зійшов Скиба з коня, поплював на руки, угору лізти, аж коли...
Не знав Скиба, що усеньку дорогу за ним назирці СБУшники-нишпорки йшли. От тут тільки він з коня - а СБУшники одразу раз - ухопили Скибу за білі рученьки. Кажуть, узяли ми тебе, Скибо, кінець тобі прийшов. У тебе, Скибо, пашпорта немає, а онде, Скибо, в кущах десять львівських панків лежать, то ти їх, Скибо, вбив!
А Скиба тільки й каже, мовляв, таж подивіться на мене, кого я вбити можу, а коли в мене пашпорта немає, то звідки ви знаєте, шо я Скиба?
Не слухають СБУшники, рученьки Скибі за спину заломили...
Аж коли підіймаються з бодуна десять львівських панків! Ой що почалося! Панки до СБУшників, СБУшники до панків...
А Скиба тим часом тихенько собі нагору поліз.
По кефір.
А треба сказати, що то були не прості десять львівських панків та й то не проста була скеля - камінчик на камінчику. Були то десять легінів, що пішли свого часу кефір здобувати, та як кожен був добрався до 444-го камінчика, так і впав. І перекинувся на львівського панка, бо була та скеля зачарована.
А Скиба ж не знає, лізе та й лізе. Як доліз до 444-го, так і... нічого не трапилось, бо був Скиба не простий легінь, а без пашпорта. Зняв Скиба кефір, та й зістрибнув. Львівські панки назад у легінів перекинулись, а на місці тої скелі з кожного камінчика виросло ще по 444 камінчики. І постала Велика Китайська Стіна.
А Скиба з кефіром додому поїхав.
Отака вам казочка. На добраніч.

Йду тільки-но на роботу і слухаю самсобірадіо. Там співають Ельдорадо. Одразу згадалося:

23 серпня - я їду на село - картоплю копати. На потрібний мені автобус квитків не дістав, отже їду на Смілу тоді на Кам*янку і там пішки на Грушківку. До Сміли дістався легко, аж там дізнався що автобус до Кам*янки лише через півтори години. Вирішив на попутках. Йду собі, дорогу розпитуюсь, руку підіймаю - ніхто не зупиняється а баби кепкують - "що пішки підеш?" я відповідаю "Так, а що тут йти?" і впираюсь поглядом в знак - Кам*янка 30.
Йду собі, йду, обганяю москвич синенький. Нескажеш що це вже машина, але й кравчучкою він ще не став, бо сам котиться поки не глохне. Спочатку, правда, він мене обігнав (теж не зупинився), а потім я його - водій тим часом рачки над капотом стояв. Потім знов він мене обганяє - я вже й руку не підіймаю. Через 5 хвилин та ж картина - хлопець рачки, я пішки обходжу його машину. На третій раз він вже наздоганяє мене і зупиняється:
- Не боїшся?
- Не боюсь... - чогось хоробрюся я.
- Ну сідай, бо тобі ніхто не зупиняється а мені ніхто не маше - абідна!
Я сідаю і замінюю його попсову касету своєю збіркою. Через 2 хвилини він глохне і в мене з*являється погане передчуття коли хлопець відкриває капот - кришка тримається на пінці.
Не буду вас натомлювати - зупинялись ми разів 5-6. Хлопець міняв свечі, дроти, тощо - машина їхати не хотіла (а їхав він з Києва). На останньому разі нас обігнав той самий автобус, якого я не хотів чекати. І тут мене розібрав сміх - з динаміків лунало:
"Та далеко та далеко те нещасне Ельдорадо...."
Ми знайшли причину - в багажнику лежали дубові дошки які перетисли шлангочку з баку. за 15 хвилин я вже йшов з Кам*янки на грушківку. Але назавжди залишилась згадка - траса, машина поламана, автобус по дорозі за обрій, безкайня моя осяяна літнім сонцем країна і "Та далеко та далеко те нещасне Ельдорадо...."

А касету я йому лишив - хай слухає на здоров*я.

думай, думай Не мисли шаблонно

Привіт, людоньки! Я вам починаю просто заздрити: такі приємні балачки... Мені останнім часом голови нема часу підвести, але музику слухати - святе діло! Чого вартий лише Devin Townsend, коли малюєш, клацаєш-клацаєш по цим бісовим кнопкам, так релаксує, їй богу. Асоціювати такі звуки досить важко... Ну, начебто тіло переходить до якогось іншого стану, крім фізичного.
Ще здорово послухати Марті Фрідмана, коли сумний настрій. Стає, щоправда, ще сумніше, але якось так, наче не ти один такий
А от з друзями і з сторонньою публікою можна послухати рокабіллі. Надихає.
Всім дякую.
Завіса.
Овації.

зараз слухаю "Четвертий Кут" з Віктором Морозовим (або навпаки) - і, не знаю чому, стійка асоціація з поїздкою у 24 "волзі" по житомирському шосе, теплий вечір, прочинене скло чисте небо і присмеркове сонце на горизонті, що світить у очі але не сліпить... і ця музика з радіоприймача ("промінь"... і тепло... до чого б це?..

p.s. писалося під "колишній ідол"

Відчуття однієї пісні

Цитата:

Першим відправив користувач Captivitas "Тиша не вміє співати" - Соломія Чубай Гарні відчуття! Можливо, колись, якщо захочете...приїдете до Львова і я покажу вам місце...де були написані ці слова....але бажано восени Це ж правдива історія...

Дякую, Назар ) мені дуже приємно, що тобі сподобалася пісня)
Спробуємо її записати професійно і тоді вже скинемо на сайт

А мені приємно, що тобі приємно, що мені сподобалось

Притягнув її на роботу, всім нашим теж сподобалась, просять голосніше зробити, коли до неї черга доходить, а у мене савбуфер бумкає добре

"Пісня про забуту траву" насправді неймовірно гарна. У мене вдома вона звучить практично цілодобово - разом із "Цвіркуном" та "Запалювали зорі". Я її вперше як почула, мені аж дух перехопило. Неймовірна чистота і краса!