Тобі or not тобі (почитайте)

Як Вам о це? Неполінуйтесь

Ігор Задніпряний
ТОБІ OR NOT ТОБІ

— Тільки тихіше, будь-ласка. Зараз. Я ввімкну світло... Заходь. Лиш вважай, сам знаєш — комуналка...
— Ні, не знаю, я ніколи не був у комунальній квартирі, навіть не уявляв, що вони ще існують, думав — так тільки, в кіно, книжках.
— А-а-а, ну зараз уявиш... більш ніж. Світло якесь, блін...
— Це, напевно, перепад напруги...
— Що?
— Перепад на-пру-ги струму.
Тьмяне, мерехтливе світло висвітило вузький коридор, застелений дошками з затертою фарбою, обриси якої виступали де-не-де як контури якоїсь чудернацької загубленої Атлантиди на фізичній мапі доколумбових часів, з білими плямами, незрозумілої форми архіпелагами та острівками-сателітами. Дошки ці прогиналися під ногами як клавіші фортеп’яно і якось інтимно поскрипували. Коридор нагадував швидше нижню палубу якогось бідненького судна з каютами для обслуги й був загромаджений купою непотребу, що при денному світлі міг перетворитися на досить впорядковану масу корисних речей: на стелі — велосипед без одного колеса з перевернутим, як у старого барана роги, донизу кермом, біля дверей стояли черевики, чоботи, літні сандалі, по стінах висіли пальта, плащі, куртки, брудна одинока шкарпетка посеред підлоги, червоний прапор з «орденом Леніна» і вишитим золотими літерами текстом замість фіранки і незачинені двері в туалет, в якому теж мерехтіла лампочка, в кінці коридору.
— Заходь... відразу наліво... Сюди на кухню, там світло з правого боку.
— Та не треба, вже починає потроху розвиднятися.
З правої дальної кімнати лунали приглушений шум галасливої компанії, цокання чарок і звуки скрипки — явно захмелілий музика намагався чемно вивести «Чардаш» під підбадьорюючі оплески вдячних сдухачів. Музика раптом увірвалася, почулися падіння тіла, дзвін битого посуду і дружний регіт.
— Сашко далі гуляє.
— Хто?
— Сашко, художник. Десь пару днів тому продав картину якомусь німецькому аташе за дві чи три тисячі доларів. Казав, що зіпхнув халявну роботу, за яку хотів щонайбільше сто долларів. Кумедний він. Якось продав картину і влаштував справжній бенкет для всіх наших комунальників. Поставив тут у кухні великий стіл, посадив усіх і кожному роздав по чудернацькому капелюсі і картатій краватці, у нього їх ціла колекція — таке враження склалося, що це вечеря з «Аліси» Льюїса Керрола, пам’ятаєш, коли мала прийшла, до Чеширського кота.
— Пам’ятаю.
— Сідай тут, біля вікна, я поставила чайник, зараз будемо пити чай.
— А скільки у вас тут мешканців ?
— Та-а-ак,— загинає пальці,— Сашко, Сава Миколайович, тітка Марія, молода сім’я — Орися, Зеник з двома хлопцями і я . А ще одна кімната порожня, в ній колись жила одна єврейська родина, але вони виїхали до Ізраїлю, і зараз Зеник з Орисею роблять там ремонт, щоб переселити туди дітей.
А-а-а.


Де живе голос за кадром ?
Голос за кадром живе в шпаринах між дошками підлоги, в потаємних щілинках самотнього таргана, який живе в газовій плитці, в брехунцеві, що стирчить з радіоточки на стіні і приготувався гавкнути національний гімн о шостій ранку, в старому холодильнику «Дніпро», в якому — тільки почата пачка масла, півкапустини, кубик «Galina Blanka», борщ баби Марії в зеленому баняку ( з нього безтурботні друзі художника Сашка ще пару годин тому витягли два шматки м’яса)...
Якось... Так, якось мій вуйко-художник подарував мені на день народження, на шістнадцять років ніби, картину, от... На тій картині — відчинене в місто вікно, за яким — обважнілий від дощових крапель осінній каштан і два силуети на тлі вікна — жіночий і чоловічий... вони пили чай.
А за вікном прокидалася рання київська осінь, десь в районі старого ботанічного саду, тягла за собою, як бабця візок ранком на базар, ранкову імлисту бадьорість і змужнілим вітерцем, з сіреньким пушком на верхній губі, трусила на тротуари краплі нічного дощу з розлогих тополь і старих київських каштанів.
Навпроти сонна кобіта в зеленому плащі відчиняла хлібний кіоск. Проїхав, освітлений зсередини, перший трамвай з єдиним пасажиром, зупинився біля світлофора на порожньому перхресті і погляди пасажира і молодих людей у відкритому вікні на мить перетнулися — фотокартка на пам’ять, посміхніться або принаймні зробіть маску зацікавлення — о-о-п-п — зелене світло, і трамвай рушив, дзеленькочучи ще порожніми вулицями та проспектами.
— Ти помітила, що цієї осені каштани пожовкли раніше за інші дерева, чи може так буває завжди, лише я не помічав...
— Помітила... Не знаю...
— Класний чай... Мені подобається цей... з берґамотом.
— Мені теж. Дати тобі ще меду?
— Ні, дякую...
З коридору почулися скрип дверей, сухий кашель, човгання капців і дерев’яний стукіт патика по підлозі.
— О-о. Сава Миколайович прокинувся.
Так. Сава Миколайович. Сава Миколайович — старий ветеран-холостяк, під час війни служив у каральних загонах НКВС, потім на зоні — наглядачем, пізніше директором восьмирічної школи в Кончі Заспі. Вірний комуніст-ленінець, активний соціально-політичний діяч, який не пропускає жодного мітингу Комуністичної партії ( це саме на його дверях висів прапор-фіранка). Вся його кімната була завішана портретами Леніна та Сталіна в найрізнаманітніших позах, з поодинокими вкрапленнями газетних вирізок із фотокартками Петра Симоненка та Наталії Вітренко. Одним словом, персонаж наш — у картатій сорочці на майці тілесного кольору та в синіх радянських спортивних штанах із накладною кишенею на заді й білими лампасами. В той самий момент, коли Сава Миколайович відчинив двері, старий годинник з маятником і дарчим написом «Тов. Синельникову от коллег и однополчан в день 60-ти летия» відрахував шість ударів, а брехунець секундою пізніше нарешті гавкнув «Ще не вмерла Україна». Сьогодні був день артилериста, і Сава Миколайович, хоча не був артилеристом навіть близько, на диво бадьоро вичовгав до коридору, з орденом «Слави 3-го ступеня» на кишені картатої сорочки.
— От Маруська-курва, знову не виключила світло на параші. Опортуністка мать-твою-перемать. Я б тебе в тридцять третьому гівно примусив би жрати.
Сплюнувши на підлогу, Сава Миколайович почав стукати патиком у двері навпроти.
— Сашка. Хіпі недорізаний. Коли ти вже нап’єшся? Спати цілу ніч не дають митці-інтєлєгєнти. З-за таких як ти ми холодну війну програли, бестижа твоя морда. Космополіт, блядь.
В кімнаті почувся одностайний регіт, і двері рвучко відчинилися. На порозі стояв молодик у сірому светрі, який гордовито ніс сяючу щиру посмішку.
— Сава Миколайович. Дорогенький. З днем артилериста Вас. П’ятдесят грам вип’єте?
— Не хочу я вашої горілки. І харош тут дєбош... розумієш. Зараз міліцію викличу, покажуть вам кузькіну мать.
— Все-все. Сава Миколайович, ми будемо сірими як миші. Микола, а ну злабай герою Другої світової.
В дверях з’явився ще один носій щасливої усмішки зі скрипкою в руках і хвацько, по-циганськи, рубанув «Прощаніє славянки».
— От паразіти, курва-мать, я би вас в тридцять третьому... — рявкнув Сава Миколайович, сплюнувши на підлогу, і траснув за собою дверима до туалету.
Молоді люди зареготали, потиснувши один одному руки. Сашко багатозначно виставив вказівний палець і продекламував:
— Ранок вже... Треба пити чай.
І побіг по коридору, встигнувши по дорозі зафутболити кілька черевиків, перечепитися через один з них, впасти і пробурмотіти «pardon madame», «mon sher ami», « я прийду, ви тільки чекайте». Залетівши на кухню, як молодий матадор на арену в очікуванні свого першого поєдинку, він угледів мовчазні силуети на тлі вікна. Чайні силуети молодих людей, жінки — чоловіка, юнки — юнака... Закоханих?.. Коли стрибає пара сонячних зайчиків по стіні — хто скаже чи закохані вони одне в одного?.. чи може треба озирнутися на ті дві пари рук, що пускають цих сонячних пустунів?.. чи може це розпечене фламенко на межі весни... просто... просто на межі весни?.. а коли на межі осені?.. Осінь... і природа втрачає свій потяг до життя, в’яне, віддає, відпускає свою дитину в світ, сумна матуся в темній хустині на ґанку покинутої хати... Ну так що, панове?.. Коли на межі осені?... Осінь, потяг до смерті, одвічний етичний дуалізм, гойдалка життя і ... Добре, хай так... Але яка смерть?.. Якщо вона така сумна і полохлива, така сором’язлива у своїх жовто-зелено-червоних барвах? Якщо такий ранок... бадьорий до нестями... перший трамвай... каштан, що з подивом озирає пожовклі краєчки свого ще зеленого листя... якщо дощ ... теплий і важкий, як стомлена кобіта на твоєму тілі в хвилину мовчання і тиші... і якщо ця сама тиша, густа як свіжий липневий мед, і промовиста, як погляд ба-жа-ння.
А Сашко... А Сашко, придивившись до силуетів, став посеред кухні, низько, театрально вклонився і підбіг до дівчини.
— Вашу ручку, прекрасна Маріє. Маша-Маша, де моя юність, блиск в очах і та частина тіла, яка відповідає за серенади під балконом і повні ванни довжелезних троянд. Вашу мужню, закохану руку, молодий чоловіче... Ранок, відчинене вікно — романтика... ромашки в полі гнуться до землі, від туги за любов’ю...
Він замріяно глянув у вікно, вдихнув на повні груди свіже повітря і застиг на хвилину ...задивився кудись далеко-далеко. Потім схаменувся, стрепенувся, як голуб перед голубкою, і багатозночно підвів вказівний палець.
— Романтика — романтикою, а я теж колись був спудеєм.
Виструнчився, як троянська колона, і на повну горлянку залементував, розмахуючи в екстазі руками, як античний трагік на діонісійських ігрищах:
— «Gaudeamus igitur, juvenus dum sumus», — підняв палець, — тільки лаврового вінка не вистачає... мені...
І розвівши руки, з гудінням, що, напевно, мало б нагадувати гудіння літака, благополучно вилетів у коридор.
Молоді люди засміялись і несвідомою радістю взялися за руки... Десь у далекому Петербурзі в цей час розводили мости для перших ранкових барж, а тут на київському комунальному столі, між горняток, цукерниць, плямистого червоно-чорного чайника, сходились інші, без скрипу і брязкоту ланцюгів, спокійно, зі сміхом і трепетом. Сашко повернувся за хвилину з двома шклянками вина і обережно, з чемністю «хлопчика найкращих сімей Лондону й Парижу» поставив їх на стіл.
— Сухеньке. Кабернешка. Якраз для вас двох, як терпке полинове осіннє кохання. А-а-х, чому я не поет, а якийсь банальний художник. Ну, так би мовити, від нашого столу — вашому з найкращими побажаннями. Все... Зник, розтанув, щез.
Молоді люди всміхнулися усмішкою милосердно обдаровуючого своєю енергією кохання, дзеленькнули рубінами «Каберне» в гранчастих шклянках і обернулия до тьмяно-сірого ранкового світла.
— Ну, за...
Дзень.
Дзень-дзелень, проїхав трамвай, наповнений по вінця ранковими пташками, свідомою і працелюбною частиною населення України. Десь у Печерській лаврі дзвони вдарили якусь складну, невловну мелодію, малиновий дзвін, мідне багатогоголосся. Брехунець вибріхував геополітичні новини, цитуючи вельмишановного Президента, вельмишановного та велемудрого Леоніда Кучму. Сава Миколайович здійснював ранковий туалет, наспівуючи нерівним старечим голосом «Па далінам і па взгорьям». А в кімнаті Сашка після крику — «Для вас, закохані» — рівно й міцно попливла «The autime lives».
— Дивися, який кумедний дядько з таксою, червоний, як помідор. Хмара бородата. Дивись, в капцях на босу ногу. Штани від піжами і плащ.
— Ага, а терпіння .... яке розуміння.
— Ну звичайно. Попісяв сам, дай попісяти іншому. Для чого взагалі існують в місті ґазони?
— Для чого?
— Ти — дитино нерозумна. Для того, щоб на них...
І разом.
— Пісяли такси.
_______________________________________________________
Де ж той голос за кадром?
Десь заховався в кишені, як забута десятикопійочна монета, в сорочці яку давно не вдягав. Кухня. Все ж таки вони сиділи на кухні. Кухня — величезна кімната з шеренгою газових плиток по лівому боці, з захаращеною раковиною в куті біля входу, з переповненим відром для сміття під нею, з аналогічною шеренгою старих фарбованих на різні кольори буфетів з протилежного, з одинокою лампочкою на давно вже не біленій стелі та такою самою плямистою атлантичною підлогою, як і в коридорі. Одним словом — кухня — найспокійніше місце о шостій ранку в комунальному хаосі, вакуумний акваріум, енергетична центрофуґа, щира і без зайвих претензій.
Доброго ранку, Марічко.
До кухні завітав добрий непомітний дух квартири — баба Марія. Повна, щоб не сказати груба — це ж добрий дух, кругленька, м’якенька, як свіжа булка за вісім копійок, білий сарафан, а на ньому ціле поле синьо-жовтих квітів, дбайливо зачесане сиве волосся ... «баба Марія».
— Доброго ранку, бабо Маріє.
Баба з лагідною іронічною посмішкою взяла віник і почала підмітати сміття навколо мийки.
— Вип’єте з нами вина, пані Маріє?
— Вина?.. Чудно... Вина...Чого ж не випити вина, вип’ю.
Підійшла до столу — і до молодого чоловіка.
— Як Вас звати?
— Іван.
— Дуже приємно, а я — баба Марія.
— Як Божа Матір.
— Як Божа Матір, — перехрестилася баба Марія.
— Як Вам спалося сьогодні? — це... Маша спитала.
— Як спалося?.. Добре, добре спалося, — це... відповіла баба Марія, — сон чудний... дивний сон мені приснився. І вино це... ох, смачнюще... вино... Чудно. — і знов іронічна посмішка і погляд — на Івана — довгий, потім на Машу — довгий, такий самий.
— А що ж Вам снилося, бабо Маріє, розкажіть, будь-ласка.
Маша пригорнулася до баби, як мале муркітливе кошеня, обійнявши її обома руками і цьомнувши в щоку.
— Ой вино, вино. Терпке... Як називається?
— «Каберне».
— «Каберне», — лагідна іронічна посмішка, — хіба це «Каберне», от батько мій робив «Каберне», ото було «Каберне»... А сон... Слухай... Сниться мені біла простора кімната, — почала баба Марія, замислено дивлячись у вікно, ну і зрозуміло — посмішка, лагідна та іронічна, — вечірні сутінки, такі ледь помітні. В кімнаті— велике вікно з дверима, що виходять просто на веранду. Так ніби на нашій старій дачі в Криму, по відчуттю, по запаху, але інакше. І в кімнаті тій немає нічого, окрім ліжка, великого такого ліжка, біля стіни. І я — молоденька дівчинка, —пригубила вино і провела рукою по Машиній голові, — а дівчинка ця — то я , але то ти, Марічко. Так, так не дивуйся. Я — то ти ...і стелю те ліжко білою простинею, стелю, потім стомлено стираю піт з чола і знаю, що стелю я його для того, якогось невідомого, що там за вікном, в саду, разом з моїм батьком давить виноград. На вулиці тепло — бабине літо, вітер садом ганяє перше жовте листя, сонце вже зайшло і залишило на небі яскраво-червону смугу, якраз над лінією саду. Я вже сиджу на веранді і дивлюся на той кут саду, де батько, той для кого стелила і ще кілька чоловіків давлять виноград, курять і щось розказують одне одному, напевно, щось смішне, бо регочуть всі як дурні. І той до мене весь час спиною, весь час я дивлюся на нього, а він не обертається. І я бачу тільки його синю, потерту між лопатками, робу. Я дивлюся і чомусь знаю, що він ось-ось закінчить роботу і прийде до мене на те застелене біле ліжко.
Баба Марія допила вино, поставила шклянку на стіл, посмішка, лагідна та іронічна, ні на секунду не сходила з її обличчя, цьомнула Іванка та Марічку.
— Піду я до церкви. Неділя ж сьогодні свята. Піду...
І пішла.
А молоді закурили по сиґареті й обернулися до відчиненого вікна...
Так от. Про що це я. Загнав голос за кадром як молоде вередливе цуценя під шафу, й не випускаю, набридло. Я вже розповів, здається, про вуйка-художника, як він мені подарував картину на день народження, на шістнадцять... ні на сімнадцять років. На ній — відчинене вікно, в яке нечесаною чуприною лізе осінній каштан, і два силуети на тлі вікна — жіночий і чоловічий, вони пили чай, або вино — стіл був заставлений купою горнят і шклянок. А я, бляха-муха, йолоп малолітній, взяв та й домалював їм по сиґареті в зуби.

Супер - добре і чисте оповідання. От тільки в Києві немає кобіт

Цитата:

Першим відправив користувач Olexiy Супер - добре і чисте оповідання. От тільки в Києві немає кобіт

То хлопи погано шукають

Тоді напиши на у2у, чим кобіти від краль відрізняються