Хлопці, наших б’ють!

(Уривки з твору Макса Шулмана (Max Shulman) «Хлопці, наших б’ють!» (Rally Round the Flag, Boys!; назви уривків мої. – Я.)

Уривок 1. Від сердець до сердець

Rally Round the Flag, Boys!
Взвод американських хлоп’ят понуро сидів у військовому ешелоні, що йшов з форту Блаженство, штат Техас, до міста Патнем-Лендінг, штат Конектікут. З кожним грюкотом коліс жага пригод все більше сповнювала юні серця вояків, і єдина пекуча думка все настирливіше крутилися в їхніх гарячих буйних головах.

Цю думку раптом висловив рядовий Вільям О. Вомбес, здоровенний паруб’яга з Мілуокі, штат Вісконсин.
- Де нам знайти дівок у такій глушині, як Патнем-Лендінг? – сумно почав, було, він.
- Погодьмося, - мовив рядовий Роджер Литвайлер, спритний хлоп’яга з Будлера, штат Колорадо. – З дівками важко в будь-якому провінційному містечку, а коли йдеться про цю кляту пуританську Нову Англію – погодьмося, хлопці: ми пропали!
- Подумати тільки, яку свиню нам підклало начальство! – вигукнув рядовий Густав Морісет, синок заможних батьків з сан-Дієго, штат Каліфорнія. – Запроторити нас у таку смердючу дірку як Патнем-Лендінг!
- Ох-хо-хо, - зітхнули инші й сумно похнюпилися.

Лиш один не похнюпився, а навпаки, гучно зареготав. Це був капрал Опі Делримпл, родом з містечка Олтус, штат Оклагома: високий, стрункий, кучерявий вісімнадцятирічний юнак зі свіжим кмітливим обличчям. Він вигідно вмостився на лавці в глибині вагона, поклавши ноги свої на речовий мішок, що лежав у проході. На шиї в нього висіла шестиструнна гітара, рясно оздоблена блискучими срібними платівками, портретом гнідої коняки і написом з блискіток: «Мамо, я тебе люблю». Опі вдарив по струнах, насупив брови, підкрутив кілочки, знову перевірив настройку і вдоволено кивнув головою. Потім окинув поглядом засмучені обличчя товаришів і ще раз гучно зареготав.

- Що тут смішного? – обурено запитав рядовий Вільям О. Вомбес. – Невже так весело попасти в глушину, де немає жодної кралі?
- Дррррузі. – мовив Опі з акцентом, від якого в вагоні враз запахло смаженим м’ясом і мамалигою, – слухайте, що я вам скажу про глухі містечка. Я був у Нью-Йорку, Нолінсі, Сент-Луїсі, Чикаго та Голівуді, і клянуся господом богом, дрррузі, що в маленьких містечках на один квадратний дюйм припадає більше любощів, ніж в будь-якому великому місті.
- Правда? – запитали хлоп’ята, обступаючи капрала.
- Факт, – запевнив їх Опі. – Візьміть дівчину з великого міста. Настає вечір – їй є куди піти, є що робити. А візьміть нещасну дівчину з глухого містечка. Їй увечері нікуди йти і нема чого робити, крім одного: крутити любов.
- Може, в тебе на півдні це й так, – зауважив рядовий Роджер Литвайлер. – А нас пруть до Нової Англії.
- Провінція – усюди провінція, – впевнено відповів Опі. – Я співав по всіх Сполучених Штатах: на півночі, півдні, сході та заході, навіть у Канаді, – і всюди у цих провінційних дівок лише одне в голові.
- Любощі? – з надією запитав рядовий Густав Морісет.
- Любощі! – підтвердив Опі.

Юні воїни враз піднеслися духом. За останні три місяці, проведені в форті Блаженство, вони переконалися, що Опі можна довіряти. Це був не якийсь там зелений допризивник, а зріла досвідчена людина, яка багато подорожувала, багато бачила, що давно б уже затьмарив Ферліна Гаскі, а може, й самого Ернеста Табба, коли б та клята військова служба не перервала його кар’єри.

До речі, саме завдяки Ернестові Таббу Опі став на слизький, крутий, тернистий шлях артиста. Одного вечора Табб разом з трупою другорядних акторів давав концерт у місті Олтус, штат Оклагома, на який зійшлися всі жителі, і серед них тато й мама Делримпли з шестирічним Опі. З цього вечора й почалося його захоплення народною музикою. Опі просидів увесь вечір, немов у забутті, вирячивши очі й роззявивши рота. Рухалась лише його маленька ніжка, урочисто відбиваючи ритм, та крихітні пальчики, що іноді смикали струни невидимої гітари.

Після концерту мама й тато отак просто, по-сільському, підійшли до містера Табба, щоб подякувати за ту радість, яку він приніс їм своїми піснями.

Опі, що подибав слідом, тримаючись за материну спідницю, раптом набрався духу, відпустив спідницю і, вчепившись обіруч за білу шкіряну лямівку гарної червоно-жовтої ковбойки містера Табба, запитав тремтливим, але рішучим голосом.
- Містер Табб, сцо мені лобити, сцоб стати такою зілкою, як ви?
- Чого ти причепився до містера Табба? – вигукнув батько, даючи Опі дзвінкого ляпаса.
- Дарма, – посміхаючись, мовив містер Табб і погладив Опі по каштанових кучерях. – Отже, ти хочеш стати зіркою? – запитав він.
- Еге, сел! – з запалом вигукнув Опі.
- Що ж, хлопче, ось моя порада, – сказав містер Табб, кладучи руку собі на груди . – Співай так, щоби це йшло від самого серця, хлопче, від самого серця!

Опі ніколи не забував цієї чудової настанови. Коли б він не співав, його пісня завжди йшла від серця – від його серця до сердець слухачів… Звичайно, минуло чимало років, поки довкруж нього стали юрмитися слухачі, та й гітара з’явилася не відразу. Тато Опі хоч і кохався в народній музиці, але й на гадці не мав заохочувати артистичний потяг свого єдиного сина. Врешті-решт, хтось же мусів обробляти п’ятнадцять акрів сухої як попіл піщаної землі довкола ферми. Але мама завжди співчутливо стежила за Опі, який до пізньої ночі не відходив од радіо, слухаючи музичні передачі з ковбойськими піснями, та потай відкладала гроші, виручені за яйця, і, коли хлопцеві сповнилося десять років, подарувала йому гітару.

Не можна сказати, що Опі навчився грати на гітарі. Вчитися не було потреби. Щойно гітара опинилася в його руках, вона ніби сама зіграла всі вісімнадцять куплетів знаменитої кантати «У відрі моєму дірка».

Не минуло й місяця, як Опі склав свою першу пісню. Стоячи в напівпорожній силосній башті, де була незрівнянна акустика, він настроїв гітару і, вдаривши по струнах, заспівав:

Мені ти занадто брехала.
Хоч знала, що то тяжкий гріх,
Від тебе ж я чув лише сміх,
Від тебе ж я чув лише сміх.

Мені ти занадто брехала,
Тобі ж я не вірить не міг,
Любов ти мою розтоптала,
Та ще й вкоротила мій вік,
Та ще й вкоротила мій вік.

Мені ти занадто брехала,
Ридав я, шукала ти втіх,
Про мене ти й гадки не мала,
А я плазував біля ніг,
А я плазував біля ніг.

Мені ти занадто брехала,
Хай вразить тебе божий гнів.
Сухотний я, сил в мене мало,
Та ще я не зовсім здурів,
Та ще я не зовсім здурів.

Хоч у свої десять років Опі не був безпосередньо обізнаний з муками кохання, але пісня його йшла від серця, і мама визнала її чудовою. Захоплення татка було дещо стриманішим. «Щоб я ноги твоєї, курвий сину, не бачив у силосній башті!» - сказав він, даючи Опі ляща.

Та Опі повертався до башти за всякої нагоди. Впродовж наступних шести років, опріч відвідування школи, доїння корів, оранки, сіяння, косовиці і збирання бавовни, він займався ще й грою на гітарі і склав близько тьох тисяч таких пісень, як от: «На березі резервуара», «Віскі – то моя погибель, але біблія – мій щит», «Пішла дівчина до міста – ким повернеться вона?» і «Хвала тобі, боже, що забрав мою Етель: мені остогидла її доброта».

Опі награвав та співав свої пісні (що йшли від серця) на вечірках, весіллях, уродинах, іменинах і на всіх церковних та національних святах, які відзначалися в місті Олтусі, штат Оклагома, і довкруж нього завсіди товпилися захоплені слухачі. Проте імпресаріо чомусь уперто оминали це місто, і Опі, нарешті, вирішив, що, оскільки слава не йде до нього, він мусить піти їй на зустріч. Того ж дня, коли Опі сповнилося шістнадцять, він повідомив батьків про свій намір залишити рідну домівку. Мама заголосила, тато добряче огрів його по спині сокирищем, але ніщо не могло зупинити хлопця, і він подався до Оклагома-ситі шукати щастя-долі.

У столиці Опі побачив, що він був не єдиним вундеркіндом, що прийшов сюди ловити фортуну. Приймальні шефів радіостанцій кишіли сотнями юнаків з гітарами, кожен з яких мав невичерпний репертуар саморобних пісень, умів співати «від серця» і хотів, щоби його послухали. Та Опі не занепадав духом, і за кількоро голодних місяців черга дійшла й до нього.

Директор радіостанції та його помічник перезирнулися між собою і схвально закивали головами. Хлопець, без сумніву, мав і слух, і голос, і серце.

З того дня, власне, й почалася артистична кар’єра Опі. Можливо, не така вже й сліпуча, але все-таки висхідна. Якийсь час він виступав у Оклагома-ситі, відтак у інших центрах – Літл-Року, Шрівпорті, Річмонді і, врешті-решт, домігся визнання – його запросили до нашвільського естрадного ансамблю «Гранд-опера», справжнього розсадника народних талантів.

У Нашвілі Опі вперше познайомився з тим, як можна робити бізнес на народній музиці. Звідси на американський ринок виходило сорок відсотків усієї вінілової продукції; тут були такі зірки, як Ернест Табб, Ферлін Гаскі, Ред Фолі, Карл Сміт, Уеб Пірс, про яких навіть не чули в Нью-Йорку чи Голівуді, заробляли по сто, а то й більше тисяч доларів на рік; тут виконавці самі складали свої пісні й передавали їх для виходу релізу на магнітофонній стрічці, бо жоден із них не знався на нотах; тут майже в кожного з них був власний «кадилак», не щоб хизуватися, а тому що нерідко доводилося їхати на концерт за п’ятсот, шістсот, а то й сімсот миль, долаючи цю відстань протягом одного дня.

Під час свого першого турне Опі (п’ятий у списку трупи з п’яти осіб) об’їздив штати Луїзіану та Дакоту, перетнув канадський кордон і побував у Вінніпегу, Калгарі та Едмонтоні, потім повернувся на південь до Боудмена, штат Монтана, завітав до штату Вашингтон, далі подався до Каліфорнії і звідти через Арізону та Нью-Мексико до Техасу. Він співав «од серця» в сорока п’яти містах і всюди викликав захоплення слухачів.

Особливо – молодих слухачок. Юних провінційних уболівалиць за народну музику аж ніяк не можна змішувати з їхніми нью-йоркськими сестрами. Прихильниці Френка Сінатри, які щовечора юрмляться в театрі «Парамаунт», звичайно, теж сповнені екстазу, проте екстазу здебільшого платонічного. Як усяка зірка, Френк для них був далекий і недосяжний, і їхні помисли рідко-коли сягають далі того, щоб роздобути клапоть його сорочки або ґудзика від його піджака. Про дівчат з провінційних містечок цього не скажеш. Вони не відчувають ніякої прірви між собою і співаком. Для них хлопець, що сидить на сцені й наспівує «од серця» свої нехитрі пісеньки, - цей свій, сільський хлопака, такий же простий, як і вони самі, і юні слухачки не бачать жодних перепон для того, щоб після концерту познайомитися з ним тісніше.

Під час турне Опі охоче зав’язував такі тісні знайомства і під їхнім ураженням склав декілька нових пісень – не більше двох-трьох соток. Повернувшись до Нашвіла, він купив «кадилака» світло-голубого кольору, вдруге завітав до «Гранд-опери», записав на платівку кілька пісень і вирушив у нове турне (цього разу третім у трупі з п’яти): з початку на схід до обидвох Каролін, потім на північ до Вермонту і далі додому через штати Нью-Йорк, Пенсильванія та Огайо.

Повістка допризивної комісії переслідувала його впродовж цілого турне, та наздогнала лише в Нашвілі. Це було дуже несвоєчасно, - Опі навіть ще не встиг було як слід закріпитися в «Гранд-опері», - та йому й на думку не спало просити відстрочки. Кленучи свою долю, він добряче нажлуктився, а вранці відправив батькові свого «кадилака» й тихцем пішов під прапори.

Армія зустріла Опі неприязно. Товариші по казармі не могли обминути ні його бачків, ні строкатих костюмів, облямованих оленячою шкірою, ані розкішної гітари. Деякий час Опі мовчки зносив усі знущання, та невдовзі терпець йому ввірвався, і він поклав на землю двох найлютіших мучителів коротким ударом правої і лівої руки. Цькування припинилося.

Глянувши на Опі іншими очима, - особливо після того, як він змінив свій ковбойський наряд на військову уніформу кольору «хакі» і позоставив кучеряві бачки на підлозі казармової перукарні – хлопці зобачили, що це не якийсь там сільський бовдур, а людина з великим даними. Він був дружній, простий, розумний, добре тямив у житті, міг легко звалити будь-кого ударом правої чи лівої руки й до того ж співав «од серця».

Мантія ватажка сама собою лягла на плечі Опі, і він носив її з царською байдужістю вродженого командира. Незабаром начальство теж помітило його таланти, і Опі доручили виконувати обов’язки капрала. Коли рота дістала призначення в Патнем-Лендінг, Опі було офіційно вручено капральські погони.

Таким оце чином капрал Делримпл опинився в вагоні військового ешелону, що прямував на північний схід, гопаючи на стиках рейок. Опі вже не згадував минулого й не кляв долю, з примхи якої довелося перервати на самім початку багатообіцяючу кар’єру; не лякали його вже більше й два довгих роки військової служби в якомусь глугому Патнем-Лендінгу в центрі пуританської Нової Англіїї.
- Провінція – усюди провінція, – переконливо повторив він, розганяючи тривожні передчуття своїх підлеглих.

Опі задумався на хвилю, і в його уяві стали виникати яскраві картини цікавого, повнокровного життя в Патнем-Лендінгу. Муза, яка завжди кружляла довкола нього, легенько сіла йому на ремено. Руки самі потягнулися до гітари, і з серця випурхнула нова пісня:

Я солдат самотній у далекім краю
І у серці журбу таю.
Дай мені, люба, рученьку білу свою,
І я буду в небеснім раю!
Rally Round the Flag, Boys!

Джерело: з книжки Макса Шулмaна «Хлопці, наших б’ють!» (1960 р.в.), з англійської переклав Микола Мещеряк, малюнки американського художника Елтона Дедіні; переклад здійснено за виданням: Max Shulman. Rally Round the Flag, Boys!, New-York, 1956; покірний слуга зважився лише на невеличке редагування через засилля русизмів та інші невідповідності.

(Далі буде…)

(Уривки з твору Макса Шулмана (Max Shulman) «Хлопці, наших б’ють!» (Rally Round the Flag, Boys!; назви уривків мої. – Я.)

Уривок 2. Комфорт і пігмеї

<Rally Round the Flag, Boys!>
Комфорт(1) Ґудпасчер сиділа в батьківському кабінеті, поклавши перед собою копицю підручників. Це була опасиста шістнадцятирічна дівчина, що з кожним днем ставала все дебелішою і пишнішою. Інколи дехто з її однокласників занадто відверто набивався їй у залицяльники, проте завжди з однаковим результатом: сміливець у ту ж хвилину діставав такого ляпаса, що доводилося накладати шви. Ні вихиляста хода, ні розкішні форми Комфорт нічого не означали – серце в ній ще не прокинулося.

Вона розгорнула підручник з геометрії, взяла чистий аркуш паперу. розкрутила авторучку, насупила брови на своєму білому ясному чолі і заходилася писати.
«Любий Елвісе, - писала вона. - Тебе, напевно, цікавить, що сталося на останній вечірці? Елвісе, якби ти це бачив! Беті Ен Стейнберг осяйнула чудова ідея. Замість того, щоб, як завше, програвати весь альбом твоїх платівок, вона порадила вибрати лише одну – звичайно, “Гончака”. Ми ставили його тридцять вісім разів поспіль, і, повір мені, всі як подуріли. Ми б іще грали, та в кімнату влетів батько й одірвав ручку від патефона. Боже, як він горлав! А потім сталося таке, що в мене й зараз сльози підступають до очей, як згадаю. На вечірці була Глорія Коулмен. Я тобі про неї ще не писала: того вечора вона прийшла до нас вперше. Раніше вона нездужала, бо торішнього літа попала в пастку на омари, коли каталася на водних лижах, і довго лежала в гіпсі. Нині їй уже краще, але, звичайно, вона дуже змінилася. До цієї трагедії Глорія, бувало, цілими днями гасала по місту, а нині зробилася така тихенька, що аж страшно! Кажуть, що вона стала жити духовним життям, розумієш? Так от, вона сказала, що склала вірша і хоче його прочитати. Звичайно, всі завили й позатуляли вуха, але вона почала читати і, повір мені, Елвісе, коли скінчила – всі дівчата ридма-ридали. А потім постановили, щоб я надіслала тобі цього вірша. Ось він:

Минулої ночі до мене на хмарі
З’явився самотній Джеймс Дін, як у кошмарі.
Гукнула: «Що робиш ти там, я не втямлю?»
А він одповів: «Я дивлюся на землю.
Туди, де Елвіс Преслі,
Наш джазовий король,
З дівчатами танцює
Вогняний рок-н-рол!
Мені на душі так гарно.
Я бачу, що жив не марно!»

Ну, Елвісе, я закругляюся, бо знаю, як ти себе почуваєш після цього вірша. Його написала Глорія Коулмен. Було б дуже добре, якби твій агент прислав їй коротенького листа або що-небудь інше. Вона ще не зовсім очухалася після гіпсу, і це єдине, що б могло її підбадьорити. Я тобі знову напишу після наступної вечірки, а тимчасом всі дівчата нашої школи бажають, щоби ти наспівав ще мільйон платівок і щоб Старий Ледар, сидячи на небі, ще більше сприяв твоїй блискучій кар’єрі. Твоя прихильниця Комфорт Ґудпасчер».

Вона запечатала листа, написала адресу і, застогнавши, як великомучениця, взялася до геометрії.

За півгодини нерівний поєдинок припинився з великим рахунком на користь Піфагора. До кімнати ввійшов батько.
- Привіт, татуську! – мовила Комфорт, безстрашно дивлячись на нього.

На відзнаку до більшості жителів Патнем-Лендінга, Комфорт анітрохи не боялася Ісаака Ґудпасчера (ще б пак, свого батька! – Я.). Це був високий, худорлявий, крутий на вдачу янкі з густими бровами, що нагадували висячі сади Семіраміди. Од решти патнем-лендінзьких янкі Ісаак відрізнявся тим, що мав гострий саркастичний розум і можливість регулярно відточувати його: він був редактором і власником «Патнем-Лендінзького Тижневика», який належав його родині з 1834 року.

Ісаак та Комфорт жили в невеличкому дерев’яному двоповерховому будиночку, що стояв у вкрай немодному районі – якраз у центрі міста. В домі більше нікого не було. Комфорт, єдина дитина Ґудпасчера, залишилася без матері, коли їй було дванадцять років, і Ісаакові довелось узяти на себе виховання дочки впродовж усього періоду її дозрівання. На його думку, він загалом упорався з цією невдячною місією. Щоправда, Комфорт розмовляла страшним жаргоном і одягалася так, що її деколи затримувала поліція, і не відзначалася особливими успіхами в школі, і вважала найвидатнішим американцем усіх часів не Авраама Льнкольна, а Елвіса Преслі, - але, з другого боку, її чеснота поки що не викликала в батька жодного сумніву. А це, зважаючи на нинішню рок-н-рольну еру, було неабияким досягненням.

Ісаак якусь хвилину стояв на порозі свого кабінету й мовчки дивився на доньку, вражений разючим контрастом між її рожевою пишнотою і строгими контурами свого чорного письмового стола.
– Добривечір, Комфорт, – нарешті промовив він.
– Татуську, – вигукнула вона, показуючи на підручник з геометрії, – мене нудить від цих піфагорових штанів!
– А ти посидь довше, подумай, – відповів Ісаак, – тільки не тут, а в своїй кімнаті. До мене мають прийти люди.
– А, старе луб’я, – чемно промовила доня.

Потім вона зібрала свої книжки та зошити і, наспівуючи «Гончака», попрямувала до виходу.
– Комфорт! – різко гукнув їй батько.
– Га?
– Хто тебе вчив так ходити?
– Як?
– Отак!
– Татуньку, я ходжу, як усі, – невинно промовила вона.
– Ніхто так не ходить, – заявив він. – Принаймні, не ходив, поки не з’явилася Мерилін Монро.
– Хи, я не можу змінити ходу!
– Ні, можеш і навіть мусиш заради громадської безпеки, – похмуро зауважив він.

Комфорт радісно хихикнула, підійшла до батька і лунко цмокнула його в щоку.
– Татуньку, – мовили вона, – ти нестерпний, але я тебе люблю.
– Красно дякую, – сухо відповів він. – А зараз марш нагору виконувати домашнє завдання. І не як-небудь! Якщо не виправиш своїх оцінок у цій чверті, бігме, підеш працювати в пральню.
– Три ха-ха, – весело зареготала Комфорт.
– Нічого сміятися, дочко! Пора вже тобі взятися за розум. Годі вештатися з сопливими Ромео. Цікаво, що ж, все-таки, ти робиш з тими хлопцями?
– Воюю, – відповіла Комфорт.
– Сподіваюсь, успішно?
– Ти що, маленький? – глузливо вигукнула вона. – Це ж пігмеї! Вони мого мізинця бояться!
– «За втіху цю тобі я дуже вдячний», – згадав батько Шекспіра.

Комфорт знову хихикнула.
– Ти мене вбиваєш, – ніжно промуркотіла вона. – Ти мене ріжеш без ножа.

Вона ще раз цмокнула батька і подалася до своєї кімнати. Стежачи, як дочка підіймається по сходах, Ісаак зітхнув:
«Якщо вона й далі круглішатиме, – подумав він, – доведеться наймати охорону».
<Rally Round the Flag, Boys!>

Примітки:
1 наголос на перший склад: КОмфорт

(Далі буде…)

Отже, ми переймаємо естафету в попереднього дописувача і йдемо далі!:-)


(Уривки з твору Макса Шулмана (Max Shulman) «Хлопці, наших б’ють!» (Rally Round the Flag, Boys!; назви уривків мої. – І.Л.)


Уривок 3. Бідкання Комфорт і малолітні злочинці

<Rally Round the Flag, Boys!>
– Слухай, татку, – лагідно мовила юна ніжна Комфорт Ґудпасчер своєму старому грубому батькові Ісаакові, – що ти робиш?
– Я пробую написати статтю, – відповів Ісаак, – і ти аніскілечки не допомагаєш мені тим, що весь час мугичеш “Лав мі тендер” та пиляєш нігті. Невже не можна робити цього в своїй кімнаті?
– Але ж я хочу побалакати з тобою, – сказала Комфорт.
– Побалакати? – здивовано запитав Ісаак. Востаннє таке бажання з’явилось у Кофорт кілька років тому. – Невже щось сталося?
– Атож! – заявила Комфорт. – Татусю, зі мною діється щось страшне - щось, пов’язане з сексом.
– Я так і знав! – полотніючи, прошепотів Ісаак. – Знав, що рано чи пізно…
– О, заспокойся! Це зовсім інше. Це душевні переживання.
– Слава тобі, господи! – видихнув Ісаак, і обличчя його знову набрало нормального кольору.
– Рано радіти! – ображено вигукнула Комфорт. – Через це я не знаходжу собі місця.
– Я не пам’ятаю, коли ти його знаходила. – зауважив Ісаак.
– Годі, татку, тут не до жартів, – наполягала Комфорт. – Зі мною скоїлось щось дивне. Мені раптом почали подобатись хлопці. Навіть більше, ніж подобатися, – я сама не своя, коли їх бачу.
– Он воно що! – мовив Ісаак. – Цікаво, коли ж сталася ця… метаморфоза?
– Не знаю. Здається, тижнів три-чотири тому. Вперше я відчула це того вечора, коли побачила Греді Меткафа на мотоциклі. Розумієш, його предки пообіцяли йому подарувати на іменини мотоцикла, якщо він складе математику, і…
– Які предки? – перебив Ісаак. – Ти маєш на увазі батьків?
– А кого ж іще? – здивувалась Комфорт. – Ну, от…
– Пробач, – знову перебив дочку Ісаак. – Невже Греді Меткаф склав математику?
– Смішно, правда? – запитала Комфорт.
– Неймовірно, – відрік Ісаак.
– Еге ж, – мовила Комфорт. – Та слухай! Цей Греді Метакф один з найбільших йолопів у нашому поколінні, і я терпіти його не можу, але він він потяг мене кататися на мотоциклі, і занєш що? Раптом мені здалося, що він зовсім не йолоп! Мало того, на другий день у школі він мені навіть сподобався!
– Дивина, та й годі!.. – похмуро промовив Ісаак.
– Та це ще не все! – вигукнула Комфорт. – Мені стали подобатись усі хлопці! Розумієш, я зайшла до зали, і ті ж самі шмаркачі, на яких я раніше й дивитися не хотіла, раптом здалися мені не такими вже й бридкими. Взагалі, тепера в школі зосталося не більш як п’ятнадцять-двадцять хлопців, котрих я терпіти не можу.
– Комфорт, – нервово промовив Ісаак, – сподіваюсь, ти не стала… ну, як би мовити… поступливішою через оцей твій новий світогляд?
– Ні, заспокійся, татусю. Я ще нічого поганого не зробила. В школі вони й досі називають мене «залізною дівохою»… Але повір мені, татусю, з кожним днем у мене все менше й менше охоти воювати з хлопцями.
– Сподіваюсь, ти ще не.. капітулювала? – з надією запитав Ісаак.
– Ще ні, – зітхнула Комфорт. – Але з кожнем днем мені стає все важче стримувати себе… Ось чому я не знаходжу собі місця, татусю. Що зі мною таке?

Це раптом зворушило Ісаака до глибини його черствої душі. Він підвівся з-за столу, підійшов до Комфорт і незґрабно поклав руку їй на плече.
– Доцю, – тихо промовив він, – коли б всевишній у премудрості своїй не забрав твоєї матері, вона, можливо, відповіла б тобі краще за мене. Це справді дуже складна річ, але цілком природня… Скоро все знову стане на свої місця.
– Боже! – важко зітхнула Комфорт. – Що маю робити я тепер?
– А ти, – мовий Ісаак, – згадай, що в твоїх жилах тече пуританська кров твоїх предків. Слухайся її!

***
Члени патнем-лендінзької секти малолітніх злочинців імені Елвіса Преслі та духа Джеймса Діна збиралися щовечора під рестораном «Фетсо». О дев’ятнадцятій нуль-нуль вони вже стояли біля своїх гібридних автомобілів, наїжачившись і взявшись під боки, курили цигарки, точили баляндаси про своє статеве життя і плювали на хідник. Набалакавшись, вони заходили до ресторану, замовляли коктейлі, схилялися над музичним автоматом і, поки ставало грошей, слухали Луї Армстронґа, Джері Муліґана та Елвіса Преслі. Опівночі вони поверталися додому, де весь вечір тривала жвава суперечка між батьками і матерями: кожна мати запевняла, що з хлопчиком усе гаразд, що просто він проходить таку фазу, а кожен батько твердив, що той гультіпака і невіглас пройшов би свою фазу набагато швидше, якби його частіше підганяли паском. Щойно в сінях грюкали двері, мати бігла назустріч своєму дитяткові і, винувато посміхаючись, питала:
– Синочку, може, вип’єш на ніч молочка?
– Згинь з очей! – гарикав синочок і, хилитаючись, підіймався до себе в спальню, а мати хапала за руки батька, який щосили поривався догнати своє чадо і проламати йому череп.

Так минали вечори патнем-лендінзьких малолітніх злочинців: п’ять годин байдикування і коротка розмова з батьками перед тим, як піти спати. На відзнаку до инших міст у Патнем-Лендінгу ніхто не рабував бензоколонок і крамниць, ніхто не роздягав жителів, ніхто не проливав крові.

І ніхто не зобижав(1) дівчат. Статеве життя патнем-лендінзьких малолітніх злочинців не виходило за межі розмов. У неділю члени секти взагалі не зустрічалися з дівчатами, в п’ятницю й суботу вони виїздили з ними до [гаю] Високі Горіхи і проводили там вечір. Це означало п’ять годин обнімання та цілування. Далі від цього «злочинці» не йшли, бо в душі вони так само боялися справжніх любощів, як і справжньої крадіжки.

Того вечора, коли Комфорт Ґудпасчер так щиро й одверто розмовляла зі своїм батьком, четверо малолітніх злочинців стояли перед рестораном «Фетсо», обіпершись на старий подряпаний «форд-1932». Кожен з них мав «кок» на голові, цигарку в зубах, пару густо намащених брилянтином бачків і сімнадцять років за спиною. Поміж них точилася така розмова:
– Що нового? – запитав один із них, на ймення Уоллі.
– Те, що й учора – нічого, – відповів другий, якого звали Ед.
– У паршивому місті порожній морг, – зауважив третій, Чарлі.
– Не кажи, – докинув четвертий, на ймення Фред.

Всі сплюнули.
– Чому вони не відкривають тут молодіжного клубу, де хлопець міг би завжди знайти дівоху? – відрік Уоллі.
– Минулого тижня в мене була одна, – сказав Ед.
– Бреши, – буркнув Фред.
– Ні, чесно, – сказав Ед. – Пам’ятаєте, стара потягнула мене в цирк до Нью-Йорка? Я в антракті вийшов і йду собі по П’ятій авеню, як раптом бачу: одна краля підморгує мені – миг-миг! Їй років тридцять п’ять, але виглядає шикарно. Я доганяю її – вона анічичирк. Повертає за ріг, я – за нею. Заходить до готелю – я туди ж. Вона мовчить. Ну, потім ми піднялися до неї в номер, вона замкнула двері і…
– Брехня, – мовив Фред.
– Ні, чесно! – наполягав Ед.
– О’кей, їдьмо до неї зараз, – запропонував Чарлі.
– Е ні, не можна, – сказав Ед. – Я ж пообіцяв їй, що ніколи більше не приїду. Це жінка одного мільонера, і коли б хто дізнався, їй капут.
– Брехня, – сказали Уоллі, Чарлі та Фред.

Деякий час вони мовчки й похмуро плювали на хідник. Потім до хідника з гуркотом підкотив чорний «гарлей» Греді Меткафа, і смуток ураз заступила радість. Весело посміхаючись, усі четверо кинулись йому назустріч.

Греді завжди був їхнім [патнем-лендінзьких малолітніх злочинців] ватажком, а останнім часом дві події ще більше зміцнили його становище. По-перше, мотоцикл. По-друге, йому вже видали квиток допризивника, що за його допомоги можна було купувати віскі в штаті Нью-Йорк.
(Термін «малолітній злочинець» уживається тут фігурально. Ззовні Греді нічим не нагадував тих худорлявих холеричних синів міських ґето, якими переповнені дитячі колонії Америки. Він радше був добре відгодованим, крихкотілим флегматиком. Греді народився і зріс у будинку, який разом із двома акрами прилеглої до нього землі коштував не менше як сорок тисяч доларів, і від одного лише вигляду фінки він, мабуть, на все життя став би заїкою. Греді був членом нової секти малолітніх злочинців-анархістів, на чолі якої стояли Елвіс Преслі та дух покійного Джеймса Діна. Умови прийому до неї були максимально демократичні. Кожен хлопець міг вступити до славних лав малолітніх злочинців, якщо навіть йому не пощастило народитися в ґето; єдине, що від нього вимагалося, це нічим не відрізнятися од спражніх синів ґето. І якщо в нього був на голові «кок», а на щоках довгі, аж за вуха, бачки, якщо він забув граматику, носив зелені штани-дудочки з сонце-кльошем і широкими закотами, ніколи не виконував домашніх завдань і багато плювався, то йому прощалося геть усе – навіть найшляхетніше походження.)

– Греді, як справи? Що нового? Як ся маєш? – закричали вони, захоплено дивлячись на його кремезну статуру в чорних брезентових штанях та спортивних черевиках і в чорній шкіряній куртці з орлом на спині.

Греді зміряв їх холодним зневажливим поглядом з-під примружених, як у Преслі, повік і не промовив ані слова. Діставши цигарку, він чиркнув сірником об ніготь великого пальця, закурив, зробив глибоку затяжку і плюнув на асфальт.
– Ну, Греді, як працює мотоцикл? – запитав Уоллі, з повагою проводячи рукою по чорному крилу «гарлея».

Греді зволив заговорити.
– На третій дає перебої, – процідив він. – Щось передачі не так як треба перемикаються. Мабуть, доведеться міняти циліндр.

Всі четверо, затамувавши подих, побожно слухали Греді, як семінаристи єпископа, намагаючись не проґавити аніжодного слова.
– А взагалі йде нормально, – додав Греді. – Вчора дав дев’яносто сім миль.
– Шикарно! – прошепотіли хлопці.

Задоволений справленим на них ураженням, Греді трохи розчулився.
– А ви, духи, що тут робите? – запитав він.
– Те, що й учора – нічого, – відповів Ед.
– У паршивому місті порожній морг, – зауважив Чарлі.
– Не кажи, – мовив Фред.
– Чуєш, Греді, може, махнемо до штату Нью-Йорк? – запропонував Уоллі.
– Еге ж! – гаряче підхопив Ед. – Поїдемо до найближчого бару та хильнемо як слід.
– Ні, – відрубав Греді.
– Ну, тоді давай проїдемо по вулицях – може, підчепимо якусь кралю, – запропонував Чарлі.
– Непогано, – мовив Греді. – Шуруй!
– А ти? – здивувався Фред.
– Я вже підчепив, – відповів Греді.

Хлопці глянули на нього водночас заздрісно і шанобливо.
– Правда, Греді? – запитав Уоллі. – У тебе сьогодні здибанка?
– Атож, – відрік Греді.
– Хто вона? – запитали всі в один голос.
– Комфорт Ґудпасчер. – відповів Греді.

Хлопці вирячили баньки.
– Слухай, Греді, – сказав Чарлі, – навіщо це тобі? В тебе класний мотоцик. Ти б міг заарканити першу-ліпшу «телицю». Навіщо тобі гаяти час з цією «залізною дівохою»?
– Точно, Греді, – мовив Уоллі. – На якого біса марнувати сили? Нікому ще не вдавалось захомутати Комфорт.
– До сьогоднішнього вечора – ні, – вдоволено посміхнувся Греді.
– Чого ти такий упевнений? – запитав Фред.
– Вона готова, – відповів Греді. – Я відчуваю це всіма кістками – вона готова!

З цими словами він, увімкнувши стартер, завів «гарлея» і зник за рогом
Малолітні злочинці задумливо перезирнулись.
– Якщо в Патнем-Лендінгу є людина, яка б могла впоратися з Комфорт, то це, власне, й є Греді, – відрік Ед.
– Ні, – відповів Фред. – Нема такої людини.

***
Ісаак Ґудпасчер давно переконався, що коли такий удівець, як він, виховує таку дочку, як Комфорт, то єдиним можливим педагогічним принципом має стати laissez-faire(2). Хай іде собі, куди хоче, і хвала провидінню та пам’яті предків, якщо вона верне домів цілою та здоровою.

Але зараз, стоячи при вікні кабінету й дивлячись, як зникає вдалині чорний «гарлей», на якому примостилася його дочка, обхопивши обидвома руками Греді Меткафа, Ісаак похмуро міркував, чи не час уже відкинути laissez-faire та придбати пару кайданків.

Згодом він відмовився від цієї думки. Якщо взяти доньку в шори, вона зовсім здичавіє. Є лишень два способи зберегти статус-кво: це щодня лагідно напучувати Комфорт і щоночі потай виходити з дому та проколювати шини клятого «гарлея».
<Rally Round the Flag, Boys!>

Примітки:
1 Зобижати, зобиджати (недок., док., перех., розм.) – викликати у кого-небудь почуття образи; ображати, скривджувати. // безчестити (жінок, дівчат),
2 Laissez-fair (франц.) – свобода дій

(Далі буде…)

Уривок 4. Сарана на кукурудзяному полі

<Rally Round the Flag, Boys!>
Одного весняного ранку, зразу після підйому в солдатській казармі патнем-лендінзької ракетної батареї, капрал Опі Делримрл став посеред кімнати і, підтримуючи рукою підштанки, звернувся до своїх напівголих колег з такою промовою:
– Дрррузі, – сказав Опі, – сьогодні, як вам відомо, в місті відбудеться зустріч містян з воїнами нашої бази. Зараз по зарядці ми всі вирушаємо до Зали зборів, глитнемо якоїсь кислятини і займемось дівками. Але ми повинні не тільки їх подивитися, а й себе показати. Отже, слухайте мене, дрррузі! Надрайте ґудзики, випрасуйте штани, зав’яжіть на найменший вузлик краватки. Напуцуйте черевики так, щоби не потрібно було дзеркала. Підніміть голови, вберіть пузо, розпрямте плечі. Ступайте, витягуючи ноги. Одно слово, виструнчіться… Зрозуміло?
– Так точно, – відповіли воїни.
– Гаразд, – мовив Опі. – Виструнчитись – це половина секрету. Я вам повім і другу: прослезіться.
– Виструнчитися й прослезитися? – здивувався рядовий Вільям О. Вомбес. – Не розумію.
– Ніщо так не приваблює дівку, як скупа чоловіча сльоза, – пояснив Опі. – Але, коли прослезуєтеся, не забудьте виструнчитися. Інакше це нікого не зацікавить. Якщо ви згорбитеся й будете рюмсати, жодна дівка не запитає, що у вас таке. Дівки знають, що так рюмсають тільки невдахи.
– А! – загули солдати, збагнувши, куди гне Опі.
– Тільки не плачте довго, – попередив Опі. – Прослезіться для зав’язки, а потім зразу переходьте до діла. Скажіть їй, що коли ви зобачили її, у вас вмить полегшало на душі. Скажіть, що вона розігнала ваш смуток, як літнє сонце вранішній туман… Якщо це її не пройме, перейдіть до іншої.
– Ага! – вигукнули солдати.
– Ну, второпали? – звів брови Опі
– А як ми пояснимо їй наші сльози? – запитав рядовий Роджер Литвайлер.
– Дуже просто, – відказав Опі. – Скажіть, що ви нудьгуєте за дівчиною, яку полишили вдома.
– Сказати новій дівчині про стару дівчину? – недовірливо запитав Ернест Д. Гофман.
– Певна річ, – мовив Опі. – Жодна дівоха не стане домагатися призу, який нікого не цікавить.
– А-а-а! – загули хлоп’ята.
– А що, коли вдома немає дівчини?! – запитав рядовий Густав Морісет.
– Збрешіть, – порадив Опі . – Але брешіть од щирого серця.

Цієї хвилини в коридорі хтось гукнув: «Струнко!», всі дружно витягнулись, притискаючи ліктями кальсони, і до кімнати ввійшов Гвідо ді Маджо
– А це ви, лейтенанте, – сказав Опі, і всі за хвилю вже стали «вільно». Солдати були в Патнем-Лендінгу всього третій день, проте вже знали, що Гвідо можна вважати за свого.
– Хлопці, – мовив Гвідо, – сподіваюсь, у вас залишився який-небудь цивільний одяг?
– Так, сер, – відповіли вони.
– Добре, – сказав Гвідо. – Я хочу, щоб ви одягнули його на час зустрічі.
– Послухайте, сер, – заперечив Опі, – але ж ми збиралися одягнути мундири. Преці’ ми пишаємось своїми мундирами. Дуже пишаємося.
– Приємно чути, – сказав Гвідо. – Але на зустріч ви підете в цивільному. Це місто не зазнавало окупації з часів війни за незалежність, і в мої плани зовсім не входить збуджувати громадські настрої.
– Послухайте, серрр, – наполягав Опі, – всі ми відправили наші найкращі костюми додому. В нас позоставились самі іно лахмани й спортивні куртки. В мундирах ми б мали мужніший та солідніший вигляд.
– Я не хочу, щоб у вас був мужній та солідний вигляд, – сказав Гвідо. – Ви повинні виглядати затурканими й нещасними. Я хочу переконати місто, що ви всього лише хороші, сумирні, веснянкуваті хлопці.
– Серрр, – співчутливо мовив Опі, – у вас важка робота.
– Нелегка, – погодився Гвідо. – Саме тому я буду вдячний вам за найменшу допомогу. Коли ви зустрінетеся з містянами, шморгайте носами і не забудьте за всякої нагоди примовляти «я вибачаюсь».
– Якщо хочете, я навіть пищатиму дискантом, – сказав Опі.
– Та ні, ліпше не перегинати палиці, – порадив Гвідо. – Отже, одягніться в спортивні куртки й лахмани. Об одинадцятій під казарму приїде вантажівка. Коли вас привезуть до Зали зборів, будь ласка, і в думку не беріть корчити з себе дурнів. Річ у тім, джентльмени, що мене прислали до Патнем-Лендінга з іспитовим терміном для того, щоб я встановив дружні зв’язки з місцевим населенням. Коли мені цього не вдасться зробити, мене запроторять на Аляску… І, повірти мені, джентльмени, кого б не прислали на моє місце, він не дозволить вам того, що дозволяю я.
– Будьте спокійні, сер, – мовив Опі. – Ми вас не підведемо.
– Бувайте, – сказав Гвідо і вийшов з кімнати.

Засмучені вояки зібралися довкола Опі.
– Це розбиває всі наші плани, – поскаржився рядовий Вільям О. Вомбес.
– Людина планує, а бог керує, – по-філософськи мовив Опі. – Не журись, товариство! Будемо діяти напевне!
[…]
Комфорт Ґудпасчер нервувалася, бо сьогодні мала дати відповідь Греді Меткафу. Після того вечора, коли вона дозволила Греді поцілувати себе, він не давав їй ані хвилинки спокою, набридливо пропонуючи ходити лише з ним. Звичайно, Комфорт мільйон разів казала йому «ні». Вона обзивала його «шмаркачем», «пігмеєм», «приматом» і радила записатися до французького іноземного легіону, коли він хоче довести, що справді кохає її. Проте Комфорт не могла заборонити Греді цілувати себе, і нераз, коли він ніжно обнімав її, а над Високими Горіхами сяяв місяць, вона раптом відчувала в усьому тілі солодку млість, від якої в неї рожевіли щоки, розтулялися вуста, а в кожному оці виступала велика блискуча сльоза. Та варто їй було перевести погляд на Греді, як від чарів не залишалося й сліду. «Де той хлопець, – сумно зітхала Комфорт, – який би міг не тільки викресати іскру, а й роздмухати з неї вогень?!» Де, в біса, шукати того казкового хлопця? Звичайно, не з-поміж цієї шантрапи з патнем-лендінзької школи імені Вебстера, де навіть дрібноголовий Греді міг почувати себе королем. Зараз він стояв посеред Зали зборів у своїй чорній шкіряній куртці (з орлом на спині) і, дивлячись на Комфорт з-під примружених повік, чекав відповіді, яку вона пообіцяла дати сьогодні. І, сумно зітхнувши, Комфорт подумала, що доведеться сказати «гаразд».
:-))
[…]
Власне, бенкет ще не розпочався. Присутні розбилися на окремі групи, що розбрелися по всій залі. Біля Менінга (1) зібралася вся еліта корінних патнем-лендінзців, або по-простому, янкі: Джордж Мелвін (2), доктор Макгрудер (3), Уолдо Пайк (4), Ісаак Ґудпасчер та інші, не менш достойні особи.

Поруч з ними стояли італійці, з’юрмившись довкола Вітторіо ді Маджо, загальновизнаного ватажка італійської колонії, після того як Гвідо уквітчав новою славою свій рід.

Далі стояли «сезонники»(5), які жваво розмовляли на теми, що завжди займали їхню увагу: іпотечні податки, баранячий послід, амурні пригоди, пиятики тощо.

А ще далі пістрявіла шикарна група малолітніх злочинців на чолі з Греді Меткафом, одягнутих так само, як їхній преподобний ментор: у чорні шкіряні куртки з силою-силенною блискучих нікельованих застібок на грудях та біло-червоними орлами на спинах. Їх волосся злипалося від брилянтину, підстрижені бачки навпіл ділили щоки, скептично розтягнуті губи недбало тримали довжелезні цигарки; їхні стегна обтягували чорні брезентові ковбойські штани-дудочки, звужені до дванадцяти дюймів, а ступні ніг ховалися в дебелих мотоциклетних черевиках.

Вся увага малолітніх злочинців була прикута до іншої групи молодих людей, що стояли в протилежному кінці зали: до особового складу ракетної батареї. Повільно, уважно малолітні злочинці оглянули солдатів, потім їх очі сповнилися холодним презирством, і вони відвернулися. Чи варто було боятися цих голомозих вайлуватих хлопчурів у спортивних куртках та широких лахманах? Плебеї – ось хто вони такі, смердючі плебеї!

Поруч з Греді та його когортою стояли міські діви з Комфорт Ґудпасчер у центрі. Вони теж пильно оглядали армійців, і їх розчаруванню не було меж. Солдати мали такий убогий, такий жалюгідний, такий затрапезний вигляд, що діви зневажливо поморщились.
– Шантрапа, – мовила Комфорт, висловлюючи загальну оцінку, і всі дружньо кивнули головами й повернулися до малолітніх злочинців.

А через усю залу солдати, в свою чергу, кидали пожадливі погляди на дівчат.
– Оце так товар! – мовив рядовий Вільям О. Вомбес.
– Що правда, то правда, – додав рядовий Роджер Литвайлер. – Тут є чим поживитись! Ходімо ближче, га, Опі?

Та Опі, очі якого були такі самі пожадливі, як і в його товаришів, тільки вдвічі гостріші, збагнув, що ситуація склалася не на їхню користь.
– Дрррузі, – сказав він, – це ні до чого. Зараз у нас мало шансів.
– Ти маєш на увазі отих фраєрів у шкірянках? – зневажливо кинув рядовий Ернест Д. Гофман.
– Я не сумніваюся, що вони фраєри, – відрік Опі. – Але де твоя шкірянка?
– А-а!.. – видихнув взвод, збагнувши гірку істину.
– Вся біда в тім, – сказав Опі, – що ми схожі на чиїхось бідних родичів.
– Закладаюсь, що дівки будуть наші, як тільки ми одягнемо уніформу! – вигукнув рядовий Густав Морісет.
– Дрррузі, саме про це я й міркую, – мовив Опі. – Ось що ми зробимо, дрррузі! Ми зараз же повернемось на батарею, одягнемо наші парадні мундири та блискучі ковані черевики. Ми також почепимо наші стрілецькі медалі. А відтак строєм повернемось сюди – начищені, надраєні, виструнчені, і налетимо на дівок, мов сарана на кукурудзяне поле.
– Ура-а-а! – закричали солдати, і в їхніх очах зажевріла надія.
– Але ж молодший лейтенант ді Маджо наказав нам одягнутися в цивільне, – нагадав Вільям О. Вомбес.
– Я заррраз усе йому поясню, – кивнув Опі. – Заждіть отут.
І Опі подався шукати Гвідо ді Маджо, який у цей час стояв при дверях, нервово намагаючись вгамувати [кремезного, коротко підстриженого, з лютим обличчям та кількома колодками орденських стрічок на грудях] капітана Уолкера Гоксі [якого направили в Патнем-Лендінг командувати новою зенітною батареєю].

[…]
– Пробачте, серрр, – почав, було, Опі, – але я хочу вам щось ісказати. Ми з хлопцями вирррішили повернутись на батарею, зняти оце дррантя й одягнути мундиррри.
– Які мундири?! – вигукнув Гвідо. – Я ж наказав вам ходити в цивільному.
– Ні, серрр, – зауважив Опі, – ви не наказали. Ви лишень запропонували. Прецінь у статуті чорррним по білому записано, що армія забезпечує війська одягом від підштанків до шинелей, і навряд чи хтось може наказати солдатові ходити в тому, чого він од армії не отрримував.
– Он як! – сказав Гвідо.
– Ми всі вас дуже поважаємо, серр, – мовив Опі, – і ми б із рррадістю робили так, як ви запрропонували, але, серрр, ми почуваємо себе набагато крраще в наших мундирах.
– Ну, гаразд, ідіть, – махнув рукою Гвідо. – Гадаю, що зараз від цього вже не буде ніякого лиха.
– Дякую, серрр, – радо вигукнув Опі. – Ми скоро поверрнемось.
Опі побіг до солдатів, а Гвідо знов заходився шукати отих симпатичних містян, які мали остаточно полониити Уолкера Гоксі, і незабаром зіткнувся з Грейс Банерман.

[…]
– Увага, увага! – вигукнула Грейс, лунко плескаючи в долоні. – Увага, леді та джентльмени! Ланч подано.

Містяни з Менінгом Соу на чолі дружньо попрямували до столу і, весело перегукуючись, заходилися вминати гярячі сосиски з картопляною соломкою, зеленим горошком, гірчицею та маринованими огірками.

Коли цей гучний бенкет був у розпалі, двері раптом широко відчинилися, і до зали, карбуючи крок, увійшов взвод солдатів. Всі завмерли, отетеріло витрівщившись на високих виструнчених хлопців у жовто-зелених ретельно випрасуваних мундирах із сяючими ґудзиками та відзнаками «За відмінну стрільбу» на гордо випнутих грудях.

Першими отямилися дівчата. Вони раптом збагнули, що ці солдатики були не шантрапою, а справжніми мужчинами, яких ще ніколи не бачив Патнем-Лендінг, і серця їхні тривожно закалатали. Немов у відповідь на цей німий заклик, хлопці круто повернули і, не розмикаючи лав, пішли на зближення.

На чолі взводу йшов Опі Делримпл, який вправним маневром відтіснив малолітніх злочинців Греді Меткафа і зайняв позицію перед дівчатами.
– Добрридень, леді, – мовив він. – Я й мої дррузі запрошуємо вас до столу.
– Південний акцент! – вигукнула Комфорт Ґудпасчер, радісно плескаючи в долоні. – Ой, здуріти можна, справжній південний акцент!
– Дозвольте запрропонувати вам ррруку, мадам, – мовив Опі й повів Комфорт до столу закусок.

За ним рушили інші вояки, ведучи на буксирі тубільних краль, не звертаючи жодної уваги на Греді Меткафа та його похмурих посіпак, яким ураз закортіло вийти надвір і добре виплюватися.
– Чим вас, мадам, почастувати? – запитав Опі в Комфорт.
– Візьміть пару сосисок, – відповіла Комфорт. – Я щойно їла.

Він дістав їй сосиски й наклав собі повну тарілку картоплі.
– Як вам подобається Патнем-Лендінг? – запитала Комфорт.
– Чудове містечко, – мовив Опі і, сумно зітхнувши, додав: - Але, на жаль, вона зосталася вдома.
– Хто «вона»?
– Моя мала.
– О! – з повагом сказала Комфорт.

Опі зітхнув ще кілька разів.
– Ви давно вже не бачилися з нею? – запитала Комфорт.
– Давно.
– А коли сподіваєтеся побачитися?
– Не скоро.
– Може, вона вже й не ваша, – з надією мовила Комфорт.
– Може,.. – зітхнув Опі та й витер набіглу сльозу.
– Бідолашний, – мовила Комфорт, намагаючись бути тактовною.
– Так, це правда, – раптом усміхнувся Опі. – Але поруч із вами я почуваю себе щасливим. Ви, мадам, розігнали мій смуток, як літнє сонце вранішній туман.
– О, я здурію! – захоплено вигукнула Комфорт. – Це ж правдива поезія. Як ті вірші, що я їх нещодавно надіслала Елвісу Преслі!
– Елвіс дуже любить поезію, – сказав Опі. – Він не раз мені казав, що від доброго вірша його завжди проймає сльоза.

Комфорт приголомшено вирячила на нього очі.
– Ви знаєте Елвіса? – благоговійним шепотом запитала вона.
– Не так близько, як би хотілось мені, – відповів Опі. – Вся біда в тім, що ми завжди виступали в різних містах.
– Ви, – ледве чутно промовила вона, хапаючи Опі за рукав, – ви музикант?
– Я співак-самоук, – скромно відповів він.
– Ні, я не витримаю, – застогнала Комфорт у пориві екстазу, – це якесь диво, а не хлопець!
– Гей, чуєш, – мовив Греді Меткаф, підходячи ззаду до Комфорт і плескаючи її по плечу. – Нам треба побалакати.
– Пішов ти в баню! – нетерпляче вигукнула Комфорт.
– Ну-ну, спокійніше, – сказав Греді, беручи її за руку. – Сьогодні ти обіцяла дати мені відповідь. Пам’ятаєш?
– Згинь, малявко! – роздратовано вишкірилась Комфорт. – Киш-кишшш!
– Ну, пожартувала, й годі, – мовив Греді. – Кінчай кумедію, пішли! Чуєш?
– Дррруже, – чемно усміхнувся Опі, – мені здається, що дама не бажає йти з вами.
– Заткни пельку, солдафоне!
– Хлопче, забирайся звідси, поки не пізно! – мовив Опі.
– Я? – спитав Греді.
– Ти! – відповів Опі.

За спиною Греді враз виросла група чорних шкіряних курток.
– Я???! – вже голосніше перепитав Греді.
– Ти!!! – вкотре відповів Опі, зачувши позад себе стукіт кованих черевиків.

Греді зміряв поглядом кремезну статуру Опі, глянув на його рішуче обличчя, зиркнув на солдатів, що грізно вишикувались за ним, чекаючи команди. Відтак оглянув своїх малолітніх злочинців, які понуро похнюпилися, скоса позираючи на двері, круто повернувся і відійшов. За ним, не підводячи голів, попленталась уся когорта.

Зупинившись у протилежному кінці зали, малолітні злочинці розпочали воєнну нараду.
– Якшо ті фраєри в уніформі гадають, що їм можна вриватися до чужого міста і серез білого дня відбивати дівок, то вони помиляються, – з погрозою мовив Греді.
– Слушно! – вигукунули Чарлі, Уоллі, Ед і Фред.
– Ми цього так нікому не подаруємо! – сказав Греді.
– Ніколи на світі! – вигукнули Чарлі, Уоллі, Ед і Фред.
– Якщо вони шукають лиха, то, бігме, вони його матимуть! – сказав Греді.
– Атож! – мовили Чарлі, Уоллі, Фред.

А Ед, обачливіший за інших, спитав:
– А що вони матимуть, га?
– Прочухана! – заявив Греді.
– А-а!.. – мовили малолітні злочинці без помітного ентузіазму.
– Що, злякалися? – запитав Греді, пильно оглядаючи свою ватагу.
– Ясна річ, що ні, – відповів Чарлі. – Я люблю добрячу бійку. Та навіщо битися з цими солдафонами? Я певний, що не мине й тижня, як наші кралі самі до нас прибіжать. Сьогодні-бо вони вперше зобачили «мундири». Треба зачекати, поки їм це не набридне.
– Зачекати? – з сумнівом спитав Греді.
– Певно що так! – з запалом підтримали цю пропозицію Уоллі, Ед та Фред.
– Можливо, ви маєте рацію, – погодився Греді. – Але, – похмуро додав він, – ліпше, коли це буде недовго. Інакше проллється кров – солдатська кров!
<Rally Round the Flag, Boys!>

1, 2, 3, 4, 5 – розшифрування незрозумілих моментів Далі буде...

Уривок 5. Статус-кво

<Rally Round the Flag, Boys!>
Того дня, коли жартівниця-природа нагородила Ісаака таким чадом, як Комфорт, вона, певно, була в особливо лихому гуморі. Сухий, кощавий, серйозний Ісаак являв собою пряму протилежність до своєї дочки. Він мав лише одну пристрасть – збереження статусу-кво.

Його «Патнем-Лендінзький Тижневик» рішуче стояв проти всіляких змін. Щоразу, коли істеричні «сезонники» вимагали нових шкіл, нових доріг, нових парків, нових міських вбиралень і янкі змушені були йти на черговий компроміс, він безстрашно підіймав свою редакторську сокиру проти цих надмірностей, кваліфікуючи їх як «авантурні стрибки у фінансову порожняву».
(Як може довести вам перший-ліпший професіональний соціолог, населення містечок приміської зони Ферфільдської округи штату Конектікут – Веспорт, Дер’єн, Стемфорд, Патнем-Лендінг тощо – поділяється на три яскраво окреслених соціальних категорії. Це, передовсім, нащадки перших поселенців – янкі, в руках яких зосереджена вся повнота влади. По-друге, це італійці, що, подібно до родини Гвідо ді Маджо, прибули у Ферфільдську округу прокладати колію Нью-Гейвенської залізниці і зосталися тут назовсім, ставши крамарями, ремісниками, механіками, садівниками, полісменами та пожежниками. По-третє, це нью-йоркські переселенці, власники сезонних залізничних квитків, яких тут іще називають «сезонниками», піжонами, приблудами або ж сараною.)

Цього вечора, в той час, як бідолашна Комфорт мордувалася в своїй кімнаті, марно намагаючись подолати старого підступного Піфагора, Ісаак діставав з шухляди недопиту пляшку віскі та коробку десятицентових сигар. Сьогодні до нього повинні були завітати кілька людей, за допомоги котрих старий Ґудпасчер силкувався підтримувати отой статус-кво. За кількоро годин у Патнем-Лендінгу мали відбутися міські збори, і, як завжди в таких випадках, Ісаак скликав у себе вдома таємну нараду.

Міські збори в Новій Англії були традицією, проти якої Ісаак у принципі ніколи не був проти. Кожен виборець мав право бути присутнім на них, виступати, висловлювати свої думки, голосувати. Саме так мала виглядати демократія в дії – заповіт перших великих славних янкі.

Але, і як не раз повторював Ісаак, ця заповідана першими янкі традиція годилася лише для янкі, і, в усякому разі, лише для тих, хто сповідував фінансової філософії янкі. Для Ісаака не існувало релігійних чи расових забобон. Коли, приміром, до Патнем-Лендінгу вторглися смагляві запальні італійці, він угледів за їхньою показною легковажністю здорову пошану до долара як приватного, так і громадського, і радо вітав їх. Інша річ «сезонники». Щоправда, і до «сезонників» Ісаак ставився без жодного упередження: йому було байдуже, що посеред них чимало всяких ексцентриків - євреїв, акторів, художників-абстракціоністів, алкоголіків, діабетиків, поціновувачів Кафки, демократів тощо. Він не міг дарувати їм одного: ці люди мали від десяти до двадцяти тисяч доларів
на рік, і цього їм не вистарчало на життя! Але замість того, щоб тихенько сховати вдома свою ганьбу, вони щомісяця збігалися на міські збори і, б’ючи себе в груди, канючили більше шкіл, більше парків, більше світлофорів, тобто домагалися такого ж скаженого марнотратства в місті, яке панувало в їхніх власних домівках!

Таємні наради в кабінеті Ґудпасчера влаштовувалися перед кожними міськими зборами саме для того, щоб врятувати місто від цих розгнузданих зайдиголів. Їх постійними учасниками було кілька вельмишановних патнем-лендінзьких янкі, таких же тверезих політиків, як і сам Ісаак. На порядку денному в них завсігди стояло одне питання – боротьба з «сезонниками».

Як і завжди, цього вечора учасники наради прибули рівно о восьмій і, зайнявши кожен своє місце, ковтнули по півтори унції віскі та одержали по одній сигарі «Біла сова». (Власне кажучи, двоє з них не курили й не пили в повсякденному житті, але принципово ніколи не відмовлялися від даровиці.)

Їх було п’ятеро. Якщо дивитися зліва направо, то першим слід назвати Джорджа Мелвіна, рожевощокого огрядного торговця нерухомим майном, який розбагатів, перепродуючи «сезонникам» пляци під забудову. Джорджевого успіху сприяла одна обставина: він досконало володів мистецтвом вигадувати назви. Коли, приміром, Мелвін за безцінь купив Жаб’яче болото (по-нашому «Жаб’є». – І. Л.), він того ж дня охрестив його Пороховим пагорком і в один мент продав знову з величезним зиском. Сорок акрів солончаку поблизу шосе були названі Кряжем Кремінного Мушкета і перепродані з такою ж швидкістю. Його найсміливішим трюком був Верхній Газон – колишній кар’єр. Жодні муки сумління не турбували спокою Джорджа Мелвіна. Можливо, пивниці його клієнтів деколи й протікали, та коли людина жила раніше, скажімо, в Нью-Йорку на 68-ій Авеню, то хіба може бути для неї щось приємніше, як, підкликавши друзів, недбало так сказати: «Хлопці, чекаю вас у суботу в себе, на Кряжі Кремінного Мушкета»?

Поруч із ним сидів Уолдо Пайк, який здавна грів руки на мокрих пивницях, що їх розмножував Джордж Мелвін. Уолдо був власником місцевої крамниці господарських товарів і заробляв шалені гроші на стінному герметику. А коли, ціною страшних витрат, пивниці, врешті-решт, ставали сухими, Уолдо легко доводив домовласникам, що їх треба обладнати робочими столами, електропилками, долотами, токарними верстатами, свердлами, пісочницями і силою-силенною найрізноманітнішого причандалля. Це не потребувало великих зусиль: багаторічний досвід переконав його в тому, що всі «сезонники» трохи схиблені на інструментах. Провівши цілий тиждень у місті в абстрактному світі редакцій, радіостудій чи видавництв, «сезонник» відчував невгамовну потребу відновити душевну рівновагу і попрацювати руками в день відпочинку.

Це, в свою чергу, сприяло збагаченню третього члена таємної наради – доктора Еммета Макгрудера, який по суботах і неділях ледве вправлявся накладати шви на понівечені кінцівки патнем-лендінзької інтелігенції. На превеликий Емметів подив, йому не бракувало пацієнтів і в будні. Сімдесятирічний доктор Макгрудер одержав диплом Бостонського медичного коледжу 1909 року і з того часу успішно уникав будь-яких контактів з наукою. Патнем-лендінзькі янкі знали, куди сягає ерудиція доктора, і турбували його лише через такі недуги, впоратися з якими було під силу першому-ліпшому бойскаутові. Але «сезонники» збігалися до нього гурмами. Після непривітних нью-йоркських клінік з їхнім зловісно блискучим устаткуванням та вічно похмурими, заклопотаними лікарями вони відчували раптове полегшення, опинившись у тісному, закуреному кабінеті, віч-на-віч з цим хирним добродушним дідком, який лукаво підморгував кожному пацієнтові, сидячи в старому рипучому кріслі за ветхим заяложеним столом. Від цієї картини, немов з полотен Нормана Роквела(1), віяло чимось щирим, простим, по-справжньому американським. Ще більше полегшення приносило їм те, що доктор Макгрудер ніколи не замилював очей хитромудрими діагнозами. На відзнаку до своїх нью-йоркських колег, які потрафивши мати складний випадок, нізащо в світі не визнають свого безсилля, він завжди бадьоро і чесно признавався, що йому невідома причина недуги, але, можливо, все минеться само по собі. «Це правдивий джентльмен старого ґатунку!» – казали пізніше ті його пацієнти, котрим пощастило зостатися на цьому світі.

Четвертим учаником наради був Мінтон Івенс, землевпорядник, від якого жоден житель Патнем-Лендінга ніколи не чув слова «ні». Ви хочете засадити газон на піщаному, солоному чи кислому ґрунті? Може, навесно через ваш двір протікають усі талі води Патнем-Лендінга? Може, на ваше подвір’я з сьомої ранку й до вечора не заглядає сонце? Може, під вами живе колонія кротів? Чи, може, засихають насадження?.. Пусте! Мінтон зробить усе, що треба, незалежно від того, скільки піде на це праці, гною і доларів. А коли ж невдовзі вам удруге доведеться виконувати всю цю роботу спочатку, то ви завжди зможете гукнути Мінтона. Втретє – теж. Вчетверте – також. «У Мінтона є одна файна риса, – казали про нього „сезонники”. – Він завжди напохваті».

Крайнім праворуч сидів Менінг Соу, перший старійшина Патнем-Лендінга. Це відповідало посаді мера, і Менінг уже не раз домагався, щоб йому офіційно присвоїли це звання. Але Джордж Мелвін, фахівець з номенклатури, переконливо довів, що для приваблення нових нью-йоркців слід зберегти цей давній надійний титул, без якого Патнем-Лендінг втратив би половину своєї принадності, і Менінг лишився першим старійшиною.

Менінг був безбарвний, хирлявий шістдесятирічний добродій рівно п’яти футів на зріст. На державного діяча він скидався не більше, ніж на балерину. Менінг не тиснув рук, не плескав спин, не цілував дітей, не давав інтерв’ю, не виступав з промовами – і не те що перед масами, а й навіть у найвужчому колі своїх однодумців. Він був скупий на слова так само, як і на гроші, себто скупий у повному розумінні цього слова. На свої чотири тисячі двісті доларів на рік Менінг ухитрявся прожити сам, утримувати стару матір у Санкт-Петебурзі на Флориді, лагодити і забезпечувати пальним пошарпаний «шевроле», вносити лепту на протестантську церкву, сплачувати податки і щороку купувати три акції авіакомпаній. Він був ще парубком і винаймав кімнату над міською аптекою. Його побут прикрашали два objets d’art(2): вишита полотняна хусточка, засклена в рамці над ліжком, з написом:

Сам зроби,
Сам зноси,
Не кидай,
А продай;

і вишита полотняна хусточка, засклена в рамці над письмовим столом в муніципалітеті, з таким же закликом.

Виконавши свої обов’язки господаря, Ісаак Ґудпасчер закоркував пляшку віскі, сховав «Білі сови» й оголосив нараду відкритою.
– Хлопці, – мовив він до присутніх, – раніше в нашому місті теж відбувалися такі ж вар’ятські зборища, але сьогодні ввечері буде справжній шарварок. Передовсім, ця навіжена О’Шіл сьогодні виступає зі своїм проектом зведення фабрики з переробки покидьків. Наче ми не можемо, як і раніше, звозити покидьки на звалище в Кривий Виярок і засипати їх гравієм! Хотів би я знати, чому?
– Чому, шляк би її трафив?! – запитав Мінтон Івенс, землевпорядник, який щодня продавав місту п’ять вантажівок гравію, щоб засипати покидьки.
– Се преці’ чудова система, – зауважив Джордж Мелвін, торговець нерухомим майном, який уклав з муніципалітетом угоду про оптову закупівлю Кривого Виярку після того, як його буде цілковито засипано.
– І надзвичайно гігієнічна, – докинув доктор Макгрудер, три непрацездатні небожі якого були найняті муніципалітетом як санепідемінспектори звалища.
– Мене вам не треба переконувати, – сказав Ісаак. – Я не збираюся викидати півмільона доларів на якусь там фабрику переробки покидьків. Але сьогодні ця клята О’Шіл гратиме на зниженні витрат. Вона вигадала якийсь новий трюк і вже перетягла на свій бік чимало громадян. Нам треба шось придумати.

Менінг Соу, який мовчав до цього часу, раптом розкрив рота.
– Пусте! – бовкнув він.

Всі враз повернулись і запитливо глянули на нього.
– Пусте? – недовірливо перепитав Ісаак. – А ти знаєш, що вона може зібрати понад дві третини голосів?
– Пусте! – повторив Менінг.
– Менінг, тобі, либонь, відомо щось таке, чого ми не знаємо? – сказав Ісаак, не зводячи з першого старійшини пильних очей.
– Мг! – мугикнув Менінг.
– Ти нам скажеш?
– Мм!
– Чому?
– Це довга історія, і мені доведеться викладати її на зборах. Безглуздо розповідати те ж саме двічі!
– Зрозуміло. Але про фабрику переробки покидьків можна не турбуватись? – наполягав Ісаак.
– Мг!
– Гаразд, – знизав плечима Ісаак, – коли ти такий упевнеий… Перейдімо до другого питання: ще одна зварйована дама з місією. Лора Бошам хоче, щоб місто взяло шевство над постановкою народної драми на день незалежності.
– А це що за чортівня? – поцікавився лікар.
– Історичне видовище, – відрік Ісаак. – І не якась там абищиця – потрібно буде більш ніж сотку дійових осіб!
– Що ж вони робитимуть? – запитав Мінтон.
– Відтворюватимуть висадження англійців на Баранячому узбережжі 1778 року, – відповів Ісаак. – І, щоб я не встав з цього місця, справжнє висадження обійшлося куди дешевше. Місіс Бошам вимагає п’ятдесять мундирів англійських солдатів, п’ятдесять костюмів всенародного ополчення, сотку мушкетів, сотку шабель, три баркаси, дві польові гармати, і один бог знає, що може ще забандюритись цій дурепі!
– Пусте! – буркнув Менінг.
– Пусте? – спитав Ісаак.
– Мг!

Ісаак пильно глянув йому в очі.
- Ти певен?
– Мг!
– Справді?
– Я ж сказав! – відрубав Менінг.

Ісаак знизав плечима.
– Гаразд, Менінг. Перейдемо до третього питання. Ще одна з міських активісток – Грейс Банерман – пропонуватиме поновити на роботі вчительку, яка другокласникам розповідала й малювала на дошці образки про статеве життя людей.
– Невже хтось підтримує цю пропозицію? – недовірливо запитав Мінтон.
– Кожна «передова» домогосподарка в місті, – відповів Ісаак. – Вони вже цілий тиждень пишуть листівки, складають петиції, виголошують промови і оббивають пороги редакції.
– Пусте! – сказав Менінг.
– Та годі, Менінг, – рішуче промовив Ісаак. – Викладай свою таємницю!

Всі четверо згурмилися довкруж першого старійшини.
– Ну, Менінг, в чім річ?
– Що сталося?
– Чого це ти так хлюбишся?

Меніг підвівся.
Ну, годі, – коротко кинув він. – Час уже йти на збори.

Перший старійшина бадьоро рушив до виходу, а за ним почвалала вся п’ятірка, зачудовано хитаючи головами. Коли вони проходили повз сходи на гору, Ісаак раптом зупинився.
– Ідіть, хлопці, – мовив він до когорти, - я вас дожену.

Почувши, як грюкнули двері, Ісаак задер голову і гукнув:
– Комфорт!
– Що, татуську?
– Я йду на збори.
– Шикарно!
– Роби домашнє завдання, чула?!
– Жартуєш!
– І гадки не май вештатися з хлопцями!
– Ти душка, татуську!
– Надобраніч.
– Три ха-ха!

Ісаак поморщився і побіг наздоганяти друзів.
<Rally Round the Flag, Boys!>

Примітки:
1 Норман Роквел – американський художник-традиціоналіст, сучасник героїв роману
2 Objets d’art (франц.)– витвори мистецтва