Оригінальне повідомлення від сумна
Ну і ось що я маю повідомити по темі… :-)
Тоді, 6 років тому, коли все оте писала, і на думці не мала, як ця тема обернеться. А
обернулося так, що один із форумчан (зараз він вже тут не буває) почав писати мені
приватно, а через півроку листування ми зустрілися. І це виявилася саме та зустріч
– зустріч із єдиним і найкращим чоловіком. Виявилося, що ми близькі в дуже
багатьох речах, навіть за вподобаннями у якихось дрібницях (часом це просто
неймовірним здавалося). І з однаковими поглядами на самотність як на стан душі,
який не залежить від обставин: просто він є, і нічого з ним не поробиш.
Ми цілком довіряємо одне одному і все більше одне до одного прив’язуємося. Я
полишила роботу, яка для мене багато означала, і почала допомагати йому в його
роботі.
І що ж – гадаєте, із самотністю покінчено? Та ні! Ми живемо в різних містах. До його
переїзду наче все підготовано, але ніяк воно не складається. Отак ці 5 років і
прожили – щодня спілкуючись в інтернеті і телефоном, по роботі і поза роботою. І
кілька його кількатижневих приїздів на рік. А поза тим – кожен із нас у своєму
«внутрішньому монастирі», як ми це називаємо.
Тобто на запитання, чи продовжую я бути самотньою, навіть не знаю, як відповісти.
Ми не сім’я, і не знаю, чи будемо нею. Це, мабуть, можна засуджувати, але отака в нас
своя форма співіснування двох самотностей. Ми не зовсім відверті одне з одним і
уникаємо обговорення певних речей… А з іншого боку – що там обговорювати, все й
так зрозуміло. Молодість позаду, і залишається гідно зустріти те, що йде за нею.
Я ні про що не загадую і нічого не чекаю. Я тепер вмію радіти найменшим: готувати
для нього щось смачне чи просто йти з ним по вулиці. І коли він поїхав, згадувати
про все це на самоті.
|