Captivitas
Почесний Академік
Повідомлень: 1193
Зареєстрований: 15-9-2003
Місто: Запоріжжя
Нема на форумі
Настрій: біфуркаційний
|
|
Крути. Концерт для Ангелів
У програмі:
Тарас Петриненко та Тетяна Горобець
Едуард Драч
Марія Бурмака
Мертвий півень (акустика)
Кому Вниз (акустика)
Поезія Сергія Жадана з його останньої книжки „Історія культури початку
століття”
27 січня 2004 року початок 19:00
Київський Державний театр оперети, вул. Велика Васильківська, 53/3
Безкоштовні квитки в Организаторів
Наша країна не настільки велика, щоби в ній розминутись(с) С.Жадан
|
|
|
fish
Почесний Академік
Повідомлень: 1592
Зареєстрований: 28-5-2003
Місто: Запоріжжя
Нема на форумі
Настрій: присутній
|
|
до речі, согодні ювілей з проголошення Акту злуки. Вітаю вас і себе з тим, що ми
разом!
карнавал мусить тривати далі, інакше йому настане кінець
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
І я всіх вітаю. Справді добре, що ми разом.
|
|
|
Captivitas
Почесний Академік
Повідомлень: 1193
Зареєстрований: 15-9-2003
Місто: Запоріжжя
Нема на форумі
Настрій: біфуркаційний
|
|
Приєднуюсь до вітань.
Добре, що крізь роки була пронесена любов і повага до цієї землі.
Шануймо наших попередників та передамо нащадкам.
Вибачаюсь за пафос, але він щирий.
Наша країна не настільки велика, щоби в ній розминутись(с) С.Жадан
|
|
|
Dmy
Почесний Академік
Повідомлень: 3228
Зареєстрований: 9-11-2003
Місто: Донецьк
Нема на форумі
Настрій: Неформатний
|
|
| Цитата: | Першим відправив користувач fish
до речі, согодні ювілей з проголошення Акту злуки. Вітаю вас і себе з тим, що ми
разом! |
Ага, всіх взаємно.
14 років тому, коли то вперше після павзи засвітили, був ЛАНЦЮГ.
Мабуть, тре напитись 
Усе мине. Усе мене мине
 |
|
|
Наталка
Почесний Академік
Повідомлень: 2594
Зареєстрований: 22-4-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: різнобарвний
|
|
Вітаю всіх і, дійсно, себе - бо ми разом! 
Божого благословіння і сердечного тепла Україні!
Це все наснилось мені - губи Його пахнуть літом;
руки Його ніжніші за будь-які весни. (с) Соломія Чубай.
|
|
|
Наталка
Почесний Академік
Повідомлень: 2594
Зареєстрований: 22-4-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: різнобарвний
|
|
ПАМ’ЯТІ ГЕРОЇВ КРУТ
Ми то кладемо голови на плаху,
То рабськи їх схиляєм до землі...
Кого боїмось? Москaля чи ляхa?
Самі собі ми ляxи й москaлі!
Байдужість, мов іржа, роз’їла душі,
Нам все одно. Хоч не рости трава.
Ніщо тупий цей спокій не порушить.
Ніщо. А може... пам’ять? Чи слова?
Згадаємо, як йшло на смерть юнацтво,
Як рясно закривавилась земля...
А їм було, в середньому, сімнадцять,
Та що казати? Жменька немовлят.
В них не було не вишколу, ні сили,
А супротивник – військо сатани...
Вже мертвих, їх багнетами сліпили,
Щоб в небо не дивилися вони.
Зірками тихо плакала безодня,
І білим снігом падала жура,
Диявол йшов; ну, а мені сьогодні
Сказали, що забути їх пора.
Пора, мовляв, не плакати, а жити.
Та пам’ять озивається з імли:
Під Крутами Твої, Вкраїно, діти
Тобі й собі безсмертя здобули.
В століттях їхня слава не зів’яне,
То честь Твоя! То все – Твої сини!
Нехай довічно янголи-крутяни,
Стоять на варті волі та весни.
|
|
|
Dmy
Почесний Академік
Повідомлень: 3228
Зареєстрований: 9-11-2003
Місто: Донецьк
Нема на форумі
Настрій: Неформатний
|
|
Ще про мистецтво.
Існують певні підозри, жи пісню Вертинського "То, что я должен сказать", яка
стала знаменитою завдяки Борисові Гребенщикову, було складено саме під враженням
Крут.
Усе мине. Усе мене мине
|
|
|
Наталка
Почесний Академік
Повідомлень: 2594
Зареєстрований: 22-4-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: різнобарвний
|
|
БЕЗСМЕРТНА СЛАВА КРУТІВ
Михайло ШАЛАТА.
29 січня 1918 року - день, коли київські студенти й гімназисти стояли на смерть на
станції Крути, захищаючи свободу молодої Української держави. Чи маємо право
забувати тих, хто своїм, до того ж таким молодим життям, платив за сьогоднішню нашу
незалежність?
Виступаючи на похороні полеглих у крутянській битві, президент України професор
М. Грушевський говорив скорботному люду: "...стримайте ж ваші сльози, які
котяться. Ці юнаки поклали свої голови за визволення вітчини, і вітчина збереже
про них вдячну пам'ять на віки вічні".
А дочка видатного українського драматурга Людмила Старицька-Черняхівська в
статті "Пам'яті юнаків-героїв, замордованих під Крутами" писала про той
похорон, про ту могилу: "Для нас ся могила лишається навіки полум'ям віри...
Сей день стане днем всієї шкільної молоді України. Від роду до роду сюди будуть
приходити, тут будуть молитися, тут будуть складати братерську присягу ті, що
матимуть переступити поріг життя".
На жаль, скоро більшовицько-російська навала зрівняла з землею цю могилу, і
будь-яке вшанування пам'яті героїв-крутян було заборонене. Та пам'ять про них
жила скрізь, де жива була українська свідомість. У 1926 році у Львові засновано
Курінь Старших Пластунів імені бою під Крутами. На студентській конференції у
Львові в березні 1931 року прийнято таку резолюцію: "...роковини бою під Крутами
стають від сьогодня українським всестудентським святом". У 1933 році, зокрема, з
нагоди крутянської дати організували тематичні вечори українські студентські
громади Дрогобича, Станіслава, Львова, Праги, Берліна.
Ось інформація А. Гладиловича про дрогобицький вечір, що відбувся 5 лютого: "...На
це свято явилася дуже численно молодь і, що варто з притиском зазначити, старше
громадянство, яке ми запросили ще спеціальними запрошеннями".
Цю інформацію беремо з журналу "Студентський Шлях" (1933, ч. 2 - 3). Щоб зрозуміти,
чому А. Гладилович з особливим "притиском" зазначає, що на вечір з'явилося
"старше громадянство", слід нагадати, що роком раніше вся галицька
українська преса з докором повідомляла, що на львівському студентському вечорі
пам'яті героїв Крут "перші ряди крісел, призначені для "батьків",
світили пусткою". "Чи не скандал?" - запитував із цього приводу часопис
"Новий Час".
Просто після тривалого суспільного режимного морозу ми ще малорухливі, інертні.
Та пам'ять про героїв Крут розгоряється - досить тут чи там однієї іскри. Тих
іскор не вдалося й не вдасться погасити нікому.
Напередодні рано-вранці завітав до мене дрогобицький педагог-музикант Остап
Ярко, людина вже пенсійного віку, але, нівроку молодечої енергії, - приніс газету
"Нескорена нація", і попросив: "Розкажи, нагадай, чоловіче, особливо для
студентської молоді - про подвиг під Крутами".
Нагадаю, що знаю...
У той січень 1918 року студентська молодь першою відгукнулась на заклик
Центральної Ради записуватися в добровольці українського війська. Взагалі зі
створенням своєї армії український уряд, церемонячись із різними протидіями з
боку Росії, діяв не дуже рішуче. Не спромігся він також організувати й вислати
проти Муравйова 20-тисячне військо, що розміщалося тоді в Києві. А втім, усе
роз'їдала тоді більшовицька короста: в самому Києві було багато агентів,
провокаторів, які готували путч за путчем. У тилу свавільно поводився
збільшовичений полк, названий (о, болюча іроніє!) іменем Т. Шевченка.
Не маючи змоги стримати північного завойовника - а уряд Росії спрямував на
Україну величезні сили на чолі з вірнопідданими "малоросами" В.
Антоновим-Овсієнком, де ударними були п'ять полків балтійських моряків,
керованих учорашнім царським підполковником Муравйовим, - розрізнені українські
частини на фронті попросили підмоги. 27 січня з Києва вирушив поїздом
добро-вольчий Студентський Курінь. Він складався із студентів Університету імені
Святого Володимира і новоствореного Українського Народного Університету, а
також із гімназистів старших класів. Ці юнаки не мали ні військової уніформи, ні
доброї зброї, а головне - майже ніякої бойової підготовки: бо що то - п'ять днів,
по суті, аматорських вправ!
Курінь мав на меті допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. Та по
дорозі довідався, що в Бахмачі уже - ворог. Тому зупинився відразу за Ніжином, на
станції Крути - за якусь сотню з лишком кілометрів від Києва. Перемога під Крутами
давала шанси відбити Бахмач, поразка відкривала ворогові шлях на Київ. Увесь день
28 січня студенти і гімназисти рили окопи у мерзлій землі. Від незвичної і тяжкої
роботи руки вкрилися кривавими мозолями. Під вечір хлопці з ніг падали від холоду
і втоми.
А вранці, 29 січня, почалося...
Окопи українських стрільців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3-4
кілометри. Праворуч уже раніше зайняли оборону досвідченіші учні Української
Військової Школи, їх було дві з половиною сотні. Зліва розмістився Студентський
Курінь кількістю до трьохсот юнаків. Якщо додати чотири десятки старших, не
вельми надійних так званих "гайдамаків", серед яких були старшини-росіяни, то
українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень стрільців. На них
рушила понад чотиритисячна російсько-більшовицька навала, з п'яними матросами
в перших рядах.
Ворожу піхоту підтримувала артилерія. Захисники Крут мали заледве одну гармату,
якою вміло орудував, маневруючи на відкритому вогні, мов на бронепоїзді, сотник
Лошенко. Студентським Куренем керував студент Українського Народного
Університету Омельченко. (На жаль, досі не відомі не тільки імена, але й прізвища
більшості героїв-крутян: встановити їх тепер - наш священний обов'язок!). З
юнацьких окопів били близько сорока скорострілів, рушниці. Ворог мав неабиякі
втрати, але, переважаючи кількісно, сунув і сунув. Нарешті закінчуються у
захисників набої. Буваліший командир правого крила - учнів Військової Школи - дав
наказ відступати. Ліве крило чи щось переплутало, чи взагалі не почуло - адже
зв'язок був тільки "на горло" - у той час пішло у наступ. Упав студентський
командир Омельченко. Побачивши, що вже ворог їх обступив звідусіль, студенти
одчайдушно кинулися на п'яну матроську стіну.
Жертви під Крутами не піддаються точному обліку. Вважають, що з української
оборони тут, як писав Т. Шевченко про козаків, "триста, як скло, товариства
лягло" - в основному зі Студентського Куреня. Мало хто з цього Куреня уцілів.
Тридцять п'ять студентів потрапили в полон. Один із них, що чудом урятувався,
свідчив: "Усіх полонених привезли на станцію. Почався допит і знущання
озвірілих червоногвардійців.
З нелюдською люттю били прикладами, нагаями і просто кулаками. Здоровенний
червоногвардієць із диким завзяттям висмикував волосся із голови студента,
примовляючи: "Тепер будеш знати, як руку на пролетарів піднімати". Далі увагу
дикуна привернули окуляри, що були на тому студентові; зі страшною лайкою ударив
червоногвардієць кулаком по окулярах. Розбите шкло погрузло в очах. Нещасний
просив добити його. "Підождеш до суду! У нас без суду не можна", - єхидно
насміхався солдат". (Студентський Шлях. - 1933. Ч. 10 - 12. - с. 280).
Вирок полоненим оголосили вранці, 30 січня: сімох поранених, у тім числі автора
цитованого свідчення, вирішили відправити в харківську лікарню, звідки вони
втекли, уникнувши подальших мук і неминучої смерті, інших присудили "записати в
расход", себто розстріляти.
Розстрілювали тут же, під Крутами, на Чернігівському полі. Під дулами рушниць
учень сьомого класу гімназії, галичанин Пипський - його потім упізнають
свідки-селяни - заспівав гімн "Ще не вмерла Україна...". Спів підтримали
двадцять сім побратимів, поки всіх не скосили кулі.
Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж був утік до
села. Хату, що дала йому сховище, спалили.
Тепер дорога до столиці України Муравйову була відкрита. 8 лютого 1918 року він
вступив до Києва. Почався жахливий червоний терор, від якого й сьогодні кров
стигне в жилах. "У перший день захоплення Києва, - пише історик Я. Дашкевич, -
Муравйов та його матроси вирізали три тисячі. Вбивали в основному українців.
Розстрілювали "за кожне українське слово" (це вислів Володимира Сосюри).
Муравйов, зрештою, у своїх зведеннях відверто писав, що він воює з
"гайдамаками", "щирими українцами" чи "господами українцами".
(Ратуша. - 1992. - 30 січня. - с. б).
2 березня 1918 року російсько-більшовицьке військо було (правда, ненадовго) вигнане
з Києва, і 19 березня, в день, коли на Україну прилітають бузьки, відбулося
перезаховання згаданих вище двадцяти восьми розстріляних, полонених крутян. Їх
викопали з могили під Крутами, висипаної селянами після бою, і, кожного в окремій
труні, привезли на Київський залізничний вокзал, де проводилося пізнання. Серед
упізнаних були студенти Володимир Шульгин, Божко-Божинський, Олександр Попович,
Андріїв, Лука Дмитренко, Ізидор Кулик, Олександр Шерстюк, Омельченко,
Борозенко-Конончук, Головащук, Чижів, Кирик, гімназисти Андрій Соколовський,
Микола Ганкевич, Євген Тарнавський, Пипський, Гнаткевич. Інших пізнати було
неможливо - так понівечили їх обличчя мучителі. До цих жертв, перелічених у
"Киевской Мысли" в день перепоховання, деякі часописи, а також історик Д.
Дорошенко, додають ще прізвища таких студентів, як Пурик, Нітенко, Сірик, Дикий,
Микола Лизогуб, і гімназистів Павла Кольченка, Мисана (галичанин). Можливо, що в
цих списках значиться хтось із крутянських героїв узагалі, не тільки з числа
двадцяти восьми розстріляних полонених, - скажімо, студентський командир
Омельченко, про якого знаємо, що його підтято ще до полону.
Їх поховали у Києві на Аскольдовій Могилі. Від вокзалу, повз Володимирський собор,
до Аскольдової Могили велелюдна траурна процесія пройшла пішки. Попереду
дівчата, учні різних шкіл несли численні вінки, квіти. Це на тому похороні сумно
співав знаменитий хор Олександра Кошиця. Це тут Михайло Грушевський заповів
полеглим крутянцям вічну пам'ять.
Услід за Павлом Тичиною і згадуваною Людмилою Старицькою-Черняхівською подвиг
крутян у поезії чи в прозових рефлексіях звеличили Уляна Кравченко, Олександр
Олесь, Валеріян Поліщук, Олесь Бабій, Олекса Стефанович, Богдан-Ігор Антонич,
Євген Маланюк, Володимир Янів, Леся Храплива та інші письменники.
Полеглі під Крутами юнаки нагадали, що не вмерла іще на Вкраїні волелюбна
козацька звитяга, що Україна - це духовно нескорена нація, котра вміє поважати
чужу і боронити свою незалежність.
|
|
|
|
![[*]](images/xp/default_icon.gif){kind=icon}
