| Сторінки:
1
2
3 |
Sergi Adamchuk
Академік
Повідомлень: 421
Зареєстрований: 29-7-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: поміркований
|
|
"Український" і "руський" - синоніми?
Чи є синонімами "українсьський"-"руський", "Україна"-"Русь",
"українець"-"русин"
У Західній Україні українців поляки інакше як "русини" не назвивали.
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Тут бракує пункту "не можу відповісти".
Річ у тім, що історики досі суперечать з цього питання бодай тому, що невідомо
звідки взялись поняття Русь та Україна.
Цінуй чужі думки, але не настільки, щоб привласнювати їх.
Дмитро АРСЕНИЧ
|
|
|
Sergi Adamchuk
Академік
Повідомлень: 421
Зареєстрований: 29-7-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: поміркований
|
|
| Цитата: | Першим відправив користувач Olexiy
Тут бракує пункту "не можу відповісти".
Річ у тім, що історики досі суперечать з цього питання бодай тому, що невідомо
звідки взялись поняття Русь та Україна. |
Ну не знаю.
Терміни, які ми вживаємо сьогодні мають конкретне (смислове) значення. Якщо ми
знаємо смислові значення двох слів і знаємо, що ці смислові значення еквівалентні
(незважаючи, якщо самі слова різні за звучанням).
Якщо не знаємо значення, то не вживаємо слова (хоча іноді вживають, але то дещо
безглуздо і не логічно).
От у мене таке питання виникло, на основі конкретного вживання слова
"руський" у цьому форумі.
|
|
|
Наталка
Почесний Академік
Повідомлень: 2594
Зареєстрований: 22-4-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: різнобарвний
|
|
Угу. Мого вживання  Я вжила слово
"рускій" як мавп’ячу кальку з "русский". "Русский язык, русский мат"
- ось що я мала на увазі. Про смислове значення цих слів - русичі, русини, історія
України-Руси (Грушевський) багато дискутують і понині. Про синонимічність їх я не
замислювалась, звикла просто, що український - то український, і заміняти це
поняття іншим, хоч би й давнішим, не люблю. Хоча й не стверджую, що ця заміна -
погана, та, ліпше, ніж відслідковувати етимологію слів, давайте усвідомимо себе
УКРАЇНЦЯМИ. (Моє ІМХО).
Як там у Олександра Олеся:
"Звідкіля походить Русь,
Я судити не берусь,
Те, звідкіля вона походить,
Ні мені, ні їй не шкодить".
Писалося це, звісно, про Україну.
Якщо я когось образила своїм зворотом - прошу вибачити, я цього не хотіла 
Це все наснилось мені - губи Його пахнуть літом;
руки Його ніжніші за будь-які весни. (с) Соломія Чубай.
|
|
|
Volodymyr
Академік
Повідомлень: 468
Зареєстрований: 3-9-2003
Місто: гостомель
Нема на форумі
Настрій: в очікуванні...
|
|
українці так само як і росіяни та білоруси однаково можуть претендувати на свою
"руськість"... колись у "дзеркалі тижня" була цікава стаття за
"історичну спадщину"... так от, у культурологічному сенсі сучасні росіяни
стоять більш близько до тієї прадавньої русі, а на українців більше вплинула
сусідні культури, у тому числі і монголо-татари, з котрих все і почалося ...
хоч у юридичному сенсі, ми, можливо, більш "руські" - як не як київ столиця
україни а не росії - так, жарт 
він побачив сьогодні у себе в оці
вчорашню сльозу...
|
|
|
Sergi Adamchuk
Академік
Повідомлень: 421
Зареєстрований: 29-7-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: поміркований
|
|
| Цитата: | Першим відправив користувач Vitalik
На уроках історії потрібно було сидіти...
Руський це не те саме, що український, просто була колись така держава, як Київська
Русь з центром в Київі. |
От якраз на тих уроках і казали (а також свідчення моїх предків на Волині), що
українців на протязі всієї історії називали русинами. Ще зовсім не давно у
Західній Україні під час польської окупації. Не дарма у українські мові
по-різному звучить "руський" та "російський" (доречі точно так само і у
польській мові розрізняють "руський" і "російський". Українців називали
русинами не через те, що вони є нащадками київської русі - росіяни теж є нащадками
київської русі, але поляки русинами їх не називали). Отак було аж до радянських
часів, доки Росія не втовкмачила оствточно всім, що є синонімами слова
"російський" і "руський" в українській мові (у них же самих для цих
понять одне слово).
|
|
|
fish
Почесний Академік
Повідомлень: 1592
Зареєстрований: 28-5-2003
Місто: Запоріжжя
Нема на форумі
Настрій: присутній
|
|
стоп. Я собі відповіла, що "руський", можливо, - це окремий (а не частинний!!!!! )
випадок поняття "український" - може, вони співвідносяться і як русин -
українець?
карнавал мусить тривати далі, інакше йому настане кінець
|
|
|
Наталка
Почесний Академік
Повідомлень: 2594
Зареєстрований: 22-4-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: різнобарвний
|
|
| Цитата: | Першим відправив користувач fish
стоп. Я собі відповіла, що "руський", можливо, - це окремий (а не частинний!!!!! )
випадок поняття "український" - може, вони співвідносяться і як русин -
українець? |
Для мене "русский" перекладається як "россійський". Саме це я мала на
увазі, "цитуючи" Кучму. А що нас називали русинами, то це не єдиний приклад,
коли в народів мінялися назви. Я згодна з fish.
Це все наснилось мені - губи Його пахнуть літом;
руки Його ніжніші за будь-які весни. (с) Соломія Чубай.
|
|
|
fish
Почесний Академік
Повідомлень: 1592
Зареєстрований: 28-5-2003
Місто: Запоріжжя
Нема на форумі
Настрій: присутній
|
|
я вживаю це слово саме в такому вигляді тільки в одному випадку - словосполучення
"руський рок" - те, власне, що трохи шкодить нашому в плані бажання музикантів
наслідувати і найбільше вилазить у Карамазових, розумієте, про що то йдеться? То
все - в жодному іншому разі ніде не чула і не вживаю. Знаю ще слово совітський, ну,
таке ж, яке є майже-транслітом з російської.
Руський як похідне від Київська Русь - хоч і логісна побудова. але жадного разу не
чута.
карнавал мусить тривати далі, інакше йому настане кінець
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Не читала ти, Фішко, повість минулих літ
Там слово руський в кожному рядку (принаймні в моєму переказі)
|
|
|
fish
Почесний Академік
Повідомлень: 1592
Зареєстрований: 28-5-2003
Місто: Запоріжжя
Нема на форумі
Настрій: присутній
|
|
не читала Треба взяти.
карнавал мусить тривати далі, інакше йому настане кінець
|
|
|
Нормалайзер
Академік
Повідомлень: 326
Зареєстрований: 27-9-2003
Місто: Львів
Нема на форумі
Настрій: Настрій не вказаний
|
|
Академік Ліхачов колись, наголошуючи на різниці між словами "русский" - в
нашому перекладі як російський та "русский" - в позначенні походження від
Русі пропонував останнє писати як "русьский"
хотів проголосувати за нижній варіант, але мені повідомило, що я не ввійшов в
систему...
я заперечую проти будь-яких передруків моїх повідомлень з цього форуму будь-коли
й будь-де, крім цього форуму
http://drymba.net/ |
|
|
Наталка
Почесний Академік
Повідомлень: 2594
Зареєстрований: 22-4-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: різнобарвний
|
|
О, і я теж не увійшла в систему (коли хотіла проголосувати - нарешті надумалась)
Отакої... 
Це все наснилось мені - губи Його пахнуть літом;
руки Його ніжніші за будь-які весни. (с) Соломія Чубай.
|
|
|
Едуард
Новак
Повідомлень: 25
Зареєстрований: 24-10-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: звичайний
|
|
Як же можна казати, що нічого руського у росіян немає.
А як Вам таке твердження.
Після навали монголо-татарів русичі стали ховатися у лісах північних земель. Всі
пішли і забрали з собою всю культуру, мову тощо. Залишили тільки руїну.
До покинутих земель пришли всі і звідусіль.
А росіяни - це і є правонащадники Русі, тому що народ не завжди навіки прикріплений
до одної території.
Приклад? Євреї, болгари.
Тому найбільше руського у росіян.
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Це твердження хибне, бо його спростовують археологи - культура населення україни
від русі змінювалась поступово і, головне, безперервно.
Цінуй чужі думки, але не настільки, щоб привласнювати їх.
Дмитро АРСЕНИЧ
|
|
|
Едуард
Новак
Повідомлень: 25
Зареєстрований: 24-10-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: звичайний
|
|
Це не може бути абсолютно вірним.
Як ми знаємо із практики головне не що кажуть, а чиї археологи і історики кажуть.
Так як це сфера науки гуманітарна, то абсолютно наукового диспуту бути не може.
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Ну поперше археологію приховати то важко і якщо б руси вшились всі на північ, то це
б була офіційна російська версія а не припущення.
Ну нехай ми припустимо це, тоді:
Уявляємо собі пустий Київ, себто:
знелюднілу лавру, розграблену Софію, тощо... Було таке? Ні, натомість лаврські
печери майже 1000 років мають своїх ченців і, головне, рукописи. Уявити собі
"русин Нестор перо та літопис здав" "лях/печеніг/татарин Ілля перо та
літопис прийняв" важко.
Відкритим лишається питання київської метрополії, яку, доречи, підкорили
московській церкві в 17 столітті. Тобто метрополія була а приходів не було?
Цікаво.... Куди ж дивився патріарх, з ким він вів переписку?
Поїхали далі.
Ми знаємо що ще в 13 столітті Київ захищали руси (той самий Ілля Муромець,
наприклад). Нехай після того всі вшились на північ і залишили землю на південь від
полісся пустою.
Козаки вперше згадуються в цих землях у 15 столітті. Не компетентний сказати що тут
було ті 200 років за версією літописів та хронік, проте українське населення 15
століття мало побут базований на культурі русі, себто орнаменти, архітектуру,
традиції обробки землі, тощо. Якщо на цю землю прийшли чужинці, то або б принесли
своє, або вчилися б у місцевих. Якщо нікого не було, у кого ж вони вчились?
І останнє:
Всі звідусіль, то мабуть страшна мішанина в віросповідання, традиційній культурі
мала б бути. Що ж маємо? У нас культура і мова на 90% співпадає з білорусами, може і
вони знялися та пішли... на схід? Побігли ДО монголо-татар? А на їх землі прийшли всі
звідусіль?
То повний абсурд казати що надплодючий лісостеп був покинутий заради лісів -
краще обробляти плодючу землю і віддавати половину плодів аніж бігти невідомо
куди - в ліс і там взимку помирати з голоду.
Як можна собі уявити одночансу міграцію мільйонів людей що не супроводжувалась
навіть збройними сутичками та не засвідчена в літописах?
Цінуй чужі думки, але не настільки, щоб привласнювати їх.
Дмитро АРСЕНИЧ
|
|
|
Едуард
Новак
Повідомлень: 25
Зареєстрований: 24-10-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: звичайний
|
|
Я заздалегідь обмовився, що це не моє а є таке твердження. І взято воне не зі стелі,
а реально я про нього прочитав. Не буду цей текст перекладати, не хочу. Ви напевно
знаєте російську мову і тому зрозумієте про що йде мова.
-----------------------------------------------------------------------
В России любой мало-мальски грамотный человек знает, что Киев есть мать городов
русских. И окуда есть и стала быть русская земля. Так и что из этого следует? Глобус
Украины?
Государства - это прежде всего люди, народы, а не колышки на земле. Люди Киевской
руси после разрушения Киева в 1240 году уходили на север и прятались в лесах от
кочевников. Туда с людьми и переместился центр хозяйственной, а затем и
политической жизни. Такова история. Не будь этого, может и был бы сейчас Киев
столицей могучей Российской державы. Но история распорядилась иначе. А
опустошенные киевские земли, вроде впоследствии заселялись с запада. Кем не знаю.
Может здесь есть более сведущие люди, просветят. И имеют ли живущие сейчас около
Аскольдовой могилы считаться единственными наследниками великой Киевской Руси -
ой как неочевидно. С таким же успехом можно америкосов считать наследниками
индейских цивилизаций.
---------------------------------------------------------------------------
А є ще і таке
--------------------------------------------------------------------------
Если осматривать историографию в целом: то ее метод определялся двумя факторами:
фактологическим, то есть собственно материалом и идеологическим, то есть его
трактовке. Если фактологический материал шел от Нестора к Шлецеру и Миллеру,
потом к Соловьеву и Ключевскому, пополняясь и теряясь по мере времени, то
идеология подчинялась то противостоянию Москвы и Твери, то утверждения
наследования Великняжеского титула по линии Великих князей Московских, то
утверждению царского титулования Романовых, то имперского величия ради.
Интересно, идеологическая заданность толкования успешно пережила революцию и
мало изменилась при большевиках.
Но история не стоит на месте, археология дает новые данные и вроде от
идеологических шор мы наконец свободны ... Но в истории , если заметить, мы до сих
пор живем догмами столетней давности, ит считаем дерзкими новинками взгляды
Гумилева и Фоменко, которым не один десяток лет.
Я ГОВОРЮ О КИЕВСКОМ МИФЕ, КАК ЧАСТИ МОСКОВСКОГО МИФА.
"Киев - мать городов русских ". "В 1982 году Киеву исполнилось 1500 лет".
"Киевская Русь" - эти клише для массы незыблемы как символ веры. Даже простой
вопрос не возникает : отчего Киев - МАТЬ, а не отец , как следовало бы по роду ?
А это и есть косвенные следствия фигуры умолчания в отношении Северо-Западной
России ( Руси ). Дело в том, что Киев никак не есть самый старый город Руси. Здесь
есть одна тонкость - древность поселений на месте города , и возраст города, как
именно городской структуры. Так люди жили на берегах Днепра еще в палеолите, но
сколько не было раскопок к "юбилейному" 1982 году в Киеве, сколько не было после
- не обнаружено в Киеве следов городских построек ранее конца Х века (
дендрохронологический анализ ). И все.
Великий Новгород как город датируется ранее - середина Х века.
А раскопки последних лет в Приладожье дали исключительно важные результаты -
возраст наиболее древних городских слоев Ладоги ( ныне - Старая Ладога) относится
к границе VI-VIIвека , и выразительнейший культурный комплекс ( ювелирная мастерская
с инструментами и изделями ) относится к 750 году, в 1997 году археологической
экспедицией Эрмитажа были установлен возраст Любшинской крепости - последняя
четвертьVIII века. Вместе с тем богатый культурный материал показал не только
наличие исконной древне скандинавской культуры у Ладожан, но и сравнимую по
древности славянскую культуры и главное - памятники смешанного типа. Все это
означало одно - воспетая в древних сагах Гардарика (земля городов) найдена, причем
норманны-викинги , если и приходили сюда, то в совсем уж древние времена, поскольку
жили они здесь задолго до Рюрика рядом со словенами,и от этих корней и пошел
генезис русского народа , единения восточных славян.
А когда словено-норманнские дружины ( дружина-вар, дружинник-варяг) двинули по
пути из варягт в греки, то и стольный город перемещался сообразно экспансии
славянского единства и продвижению славяно-норманнского княжества на юг: после
Ладоги это стали Новгород, а потом и Киев - удобную базу для контроля , походов и
присоединения земель.
Вот кстати интересный список из первых фразы договора Руси с Византией,
составленного в 945 году: «…Мы — от рода русского послы и купцы: Ивор, посол Игоря,
великого князя русского, и общие послы: Вуефаст от Святослава, сына Игоря,
Искусеви от княгини Ольги; Слуды от Игоря, племянника Игоря; Улеб от Володислава,
Каницар от Предславы; Шихберн Сфандр от жены Улеба; Прастен — Туродов, Либиар —
Фастов, Грим — Сфирьков; Прастен — Акуна, племянника Игоря; Кары — Тудков, Каршев
— Тудоров, Егри — Евлисков, Воист — Войков, Истр — Аминодов, Прастен — Бернов,
Явтяг — Гунарев, Шибрид — Алдан, Кол — Клеков, Стегги — Етонов, Сфирка — …, Алвад
— Гудов, Фудри — Туадов, Мутур — Утин…»
Это те "варяги", что пришли из Ладоги , но уже практически ославянились. Они и
называют себя людьми от рода русского - т.е. словено-норманнского.
Откуда ж "Киев-мать городов русских" ? Первоначально идиома звучала так:
"Святая София - мать городов русских", потому и ставили Софийские соборы по
отстройке града как в Новгороде, так и в Киеве.
Но ... прошло время, монголы разгромили южную Русь, литвины пригнули западную. И
вышли на арену князья Московские - верные друзья , союзники и финансовые агенты
Орды. А противостояли Москве Новгородская земля и Тверское княжество . Вскорости
на денежки собранные с Русского народа бойкие москвичи выкупили у Орды
великокняжеский ярлык. Ярлык ярлыком, но в роду русских князей под
великокняжеством подразумевалось старшинство в роде. В этих условиях москвичам
позарез понадобилась легенда о "Великих Киевских князьях", как предтечах
"Великой Москвы".
Ну а Новгород, Ладога - они стали неудобопоминаемы как начало Руси, а после
разгрома Новгорода и вовсе - подлежали уничижению.
Вот так.
------------------------
А?
|
|
|
fish
Почесний Академік
Повідомлень: 1592
Зареєстрований: 28-5-2003
Місто: Запоріжжя
Нема на форумі
Настрій: присутній
|
|
овва, нє, хлопче, мусиш перекласти, модератор побачить - і капець!
карнавал мусить тривати далі, інакше йому настане кінець
|
|
|
Volodymyr
Академік
Повідомлень: 468
Зареєстрований: 3-9-2003
Місто: гостомель
Нема на форумі
Настрій: в очікуванні...
|
|
| Цитата: | Першим відправив користувач Едуард
Я заздалегідь обмовився, що це не моє а є таке твердження. І взято воне не зі стелі,
а реально я про нього прочитав. Не буду цей текст перекладати, не хочу. Ви напевно
знаєте російську мову і тому зрозумієте про що йде мова.
..................................... |
думки, звісно, цікаві... і, наприклад, про існування фортець над ладогою дізнався
лишень, тут... якщо ваша ласка, не могли б ви подати посилання?
а по суті - занадто все це схоже на "наших" - північно-східні колоністи ...
просто декілька зауважень: справді росіяни у культурологічному сенсі значно
ближче до культури давньої русі, ніж ми... саме те, що навала м.-т. слабо зачепила
північні області і дало їм цю перевагу. але ви уявляєте, як все населення
піднялося та гайнуло до фіно-угорських лісів? щось на зразок евакуації під час другої світової? (пане едуарде, я не до вас
присікуюся, а до авторів. давню русь часто уявляють як єдине державне утворення з
однією мононацією, але ж порахуйте скільки тих слов'янських племен було? та й
берлін виключно слов'янське місто .
це я до чого, якщо комусь кортить хизуватися своєю давньою історією, стояти на
плечах своїх "давніх" предків - то я без проблем поступлюся своєю часткою
давньої русі. оскільки вважаю ліпшим стояти на власних ногах, а не сидіти на чиїсь
шиї...
він побачив сьогодні у себе в оці
вчорашню сльозу...
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
На перший допис:
Питання етнічної належності Київської Русі давно викликає запеклі суперечки й
стало не тільки науковою, але й політичною проблемою. Історики царської Росії
твердили, що державу Русь заснували росіяни. Вони нібито були найдавнішим
слов'янським етносом, а українці й білоруси, за цією логікою, відгалузилися від
росіян пізніше. Ще в «Синопсисі» І. Гізеля (вийшов друком 1674 р. у Києво-Печерській
лаврі й видавався близько 30 разів, останнє видання — 1836 р.), який аж до початку XIX
ст. був у Російській імперії основним підручником з історії, Київську Русь
проголосили першим етапом російської державності. Першою російською державою
вважав Київську Русь і відомий російський історик М. Карамзін (1776-1826), який у
12-томній «Истории государства Российского» (1816-1829 рр.) назвав княжий Київ «матерью
городов русских», розуміючи це як «російських».
Концепцію М. Карамзіна продовжив у середині XIX ст. російський історик і журналіст
за фахом акад. М. Погодін (1800-1875). Він стверджував, що в давньому Києві й на Київщині
в часи заснування руської державності і до монголо-татарської навали1240 р. жили
росіяни та їхні предки. Після завоювання Київщини монголо-татарами росіяни
нібито еміґрували на Середню Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Київщину прийшли
з Прикарпаття українці не раніше кінця XV ст. Цю антинаукову концепцію
арґументовано спростував відразу ж після її появи український філолог, історик і
фольклорист М. Максимович (1804-1873), а згодом - всесвітньо відомий філолог А.
Кримський (1871-1941). Нині її намагаються реанімувати деякі політичні кола в Росії та
окремі шовіністичні представники російської національної меншини в Україні. Але
на тлі новітніх досягнень мовознавства, археології, антропології, історії такі
спроби сприймаються як наукове невігластво або політичне шарлатанство.
За часів СРСР великодержавницьку й відверто шовіністичну гіпотезу М. Погодіна
радянські ідеологи дещо пом'якшили, вигадавши концепцію окремого
давньоруського етносу - давньоруської народності, яка нібито стала етнічною
основою росіян, українців та білорусів, про що детальніше йтиметься далі.
На противагу цьому, ще з кінця XVIII ст., починаючи від невідомого автора «Історії
русів», патріотично налаштовані українські вчені вважали і вважають, що державу
Русь утворили українці, а Київ споконвічно був українським містом. Хто ж має
рацію?
Щоб знайти правильну відповідь на це запитання, слід відмовитися від емоцій,
конструювання заполітизованих ідеологічних схем і спиратися виключно на
історичні факти.
Історична закономірність утворення політичних об'єднань — держав (і
національних, кордони яких в основному збігаються з межами відповідних етнічних
територій, і імперій, до яких входять різні народи) полягає в тому, що започатковує
їх один конкретний етнос, якому й належить ця держава, незважаючи на можливі
розширення її території в майбутньому за рахунок земель інших етносів. Так було
не тільки з національними державами (Францією, Німеччиною, Чехією та ін.), але й зі
світовими імперіями (наприклад, Візантійською, Османською, Російською, де
державотворчими етносами були відповідно греки, турки, росіяни). Стосовно
етнічної належності давньої Русі увагу неупередженого дослідника має привернути
насамперед те, що ця держава спочатку охоплювала лише землі на Середній
Наддніпрянщині, тобто вона не виходила за межі території, на якій жили
протоукраїнці. Пізніша українська культура (часів Козаччини, Гетьманщини і
сучасних українців) сформувалася на культурних традиціях південно-руських (тобто
протоукраїнських) літописних племен (полян, деревлян, волинян, сіверян, уличів,
тиверців, білих хорватів) і Київської Русі. Наприклад, традиційне вбрання
українських селянок — довга вишита або мережана сорочка, спеціального крою
плахта, намітка (у дівчат — вінець), постоли — бере початок ще від одягу племінних
об'єднань VIII ст., зберігалося в побуті сільського населення Київської Русі й
наступних епох і майже в незмінному вигляді дійшло аж до XX ст. Так само чоловіче
вбрання X ст. було вже таке, як і в українців пізнього середньовіччя. Русини носили
білі сорочки, кожухи, свити, опанчі. Зовнішній вигляд київського князя Святослава
Ігоровича (942-972), описаний візантійським письменником другої половини X ст. Левом
Дияконом (біла сорочка, голена борода, довгі вуса, оселедець, сережка у вусі), майже
не відрізняється від пізнішого запорозького козака. Та й саме козацтво як
суспільна верства захисників своєї вітчизни почало формуватися ще в Київській
Русі: це й богатирські застави на межі з ворожим Степом, і конкретні богатирі з
билин київського циклу, й озброєні дружини київських князів, і вільні ватаги
вояків (бродники та берладники), які, крім війни зі степовиками, торгували, мали
мисливські й рибні промисли в заплавах Дніпра та його приток. Дослідники вважають
таких вояків пращурами козаків.
Адже козацтво продовжило військові традиції київських князів, у яких уже були
культ меча, коня і шаблі, малинові стяги, вшанування верховних покровителів —
святого Юрія, Святої Покрови тощо. Навіть українські кобзарі пізнього
середньовіччя мали своїх попередників у Київській Русі — таких, як віщий співець
Боян і йому подібних. Козацькі думи за структурою, формою і змістом дуже схожі з
київськими богатирськими билинами та дружинним епосом, від якого до нас дійшло
лише «Слово про Ігорів похід». У ньому дуже багато поезії, притаманної
українському фольклору.
«Слово про Ігорів похід» є суто українським не тільки через те, що воно було
створене на українській території, і події, змальовані в ньому, відбуваються на
батьківщині українців далеко від російських земель, але й за його духом,
художньо-образною системою, мовностилістичними засобами, світосприйняттям і
способом мислення його автора. Цей поетичний шедевр не можна, услід за
російськими дослідниками, проголошувати найдавнішим твором російської
літератури ще й тому, що під час невдалого походу на половців 1185 р. південних
русинів (тобто українців) на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем
Святославичем російська Суздальщина була найближчим союзником половців у
боротьбі з Києвом. Отже, суздальці по суті опинилися у ворожому таборі й не могли
не тільки оспівувати військовий антиполовецький похід, але навіть і взяти в ньому
участь 31.
Аналізуючи «Слово про Ігорів похід», відомий російський критик XIX ст. В.
Бєлінський відзначав, що воно «носить на собі відбиток поетичного й людського
духу Південної Русі, який ще не знав варварського ярма татарщини і був чужий
грубості й дикості Північної Русі... Є щось тепле, благородне й людське у взаємних
стосунках дійових осіб цієї поеми. Усе це, повторюємо, відгукується Південною
Руссю, де й нині ще так багато людського і благородного в родинному побуті, де
стосунки статей ґрунтуються на коханні, а жінки користуються правами своєї статі.
Усе це протилежне Північній Русі, де родинні стосунки грубі, жінка — домашня
худобина, а кохання зовсім стороння справа при шлюбах: порівняйте побут
малоросійських мужиків з побутом російських мужиків, міщан, купців, а частково й
інших станів, і ви переконаєтеся в справедливості нашого висновку про південне
походження «Слова про Ігорів похід»... Не можна не помітити чогось спільного між
«Словом про Ігорів похід» і козацькими малоросійськими піснями».
Таким чином, матеріальна і духовна культури пізнішої України виросли
безпосередньо з культури праукраїнських союзів племен і Київської Русі.
Українська людність XVI-XVIII ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі.
Цю безпосередність історичної свідомості не перервали ні монголо-татарська
навала, ні бездержавність українського етносу в XIV-XVI ст. З іншого боку,
матеріальна культура (кераміка, житлобудівництво, традиційний одяг, прикраси
тощо) прабілорусів та праросіян XI-XIII ст. значно відрізнялася від культури
праукраїнців. Це пояснюється тим, що прабілоруси і праросіяни формувалися далеко
від Середньої Наддніпрянщини — політичного й культурного осередку Русі й
зазнали впливу культур місцевих балтських та фінно-угорських культурних
традицій. Наприклад, росіяни запозичили з фінської традиційної культури
популярні й донині пельмені, личаки («лапти»), чоловічу сорочку-косоворотку,
жіночий кокошник, російську «баню», матрьошку, казки про ведмедя (священну
тварину фінів)- «косолапого Мишку», які відбивають давній культ ведмедя в росіян
(образ «Русского Медведя» — народного етнічного символу Росії, на відміну від
пізнішого імперського двоголового орла, запозиченого після падіння
Константинополя в 1453 р. й одруження московського князя Івана III з племінницею
останнього грецького імператора Софією Палеолог, завдяки якій візантійський
двоголовий орел став державним гербом Московщини). Крім цього, впливом фінського
субстрату дослідники пояснюють також чимало специфічних особливостей
російської мови, таких як: наявність акання й редукції голосних в усному мовленні,
парні слова типу стежки-дорожки, руки-ноги, жив-здоров, такой-сякой,
нежданно-негаданно, есть-пить та ін., мовний зворот у меня есть (замість більш
характерного для слов'янських мов звороту я маю), фразеологічні вирази жил-был,
житье-бытье, жить-поживать, как можется?, как живете-можете?, запозичені з фінських
мов лексеми ковылять, колеть (околеть), Мóсква та ін.
Звичайно, не можна заперечити того факту, що культура Київської Русі стала
важливим підґрунтям матеріальної й духовної культур російського та білоруського
народів. Однак якщо українці були прямими нащадками людності Києва, Галича,
Чернігова, Переяслава та інших протоукраїнських територій, то російські й
білоруські етнічні особливості були продуктом їхнього саморозвитку в умовах
власних етнічних територій далеко за межами первісної Русі.
Усі наведені факти (а їх можна знайти значно більше) дають підстави вважати, що
Київська Русь виникла як рання українська держава. Лише значно пізніше вона стала
величезною й типовою середньовічною імперією від Сяну до Волги, але її
державотворчим і консолідуючим етносом були південні русини, тобто праукраїнці.
В умовах спільної держави, цілком природно, відбувалися помітне руйнування
племінної замкнутості, зближення і консолідація різних племен і народів. Проте
ступінь цієї консолідації та її наслідки і досі викликають жваві дискусії.
На другий: Ну, поперше древність Києва визначається, як мені досі
здавалось, не фортифікаційними будівлями а першою згадкою цього міста в списках
під власною назвою, проте:
Коли міграційна хвиля східних слов'ян досягла приблизно території сучасних
північної Брянщини й південної Смоленщини, у VI ст. на далекій Півночі, біля
Псковського озера і в басейні р. Великої, з'явилися слов'янські племена —
предки історичних кривичів, а в VII ст. у басейні о. Ільмень поселилися слов'яни —
предки літописних ільменських словенів. Ці групи слов'ян емігрували сюди з
Вісло-Одерського узбережжя Балтійського моря, найвірогідніше, морським шляхом.
Поступово вони колонізували й сусідні території, унаслідок чого сформувалися
Псковська та Новгородська землі. Історія населення цих територій склалася досить
своєрідно, і Псковська та Новгородська землі потенційно могли, проте не стали
ареалом формування російського етносу. Активні етногенетичні процеси в цей час
відбувалися переважно на півдні, в межах Полісся й на Середній Наддніпрянщині.
Це цитати з книги "Григорій Петрович ПІВТОРАК
ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ, РОСІЯН, БІЛОРУСІВ ТА ЇХНІХ МОВ"
Почитати можна тут:
http://litopys.org.ua/pivtorak/pivt.htm
Багато тверджень є суперечливими, але головна лінія цілком логічна - аналізуючи
мову та культуру дослідити походження етносів.
І ось на цьому місці наша суперечка може й закінчуватись - сипати цитатами можна
скільки завгодно, проте ми з вами не взмозі визначити їх хибність чи правдивість,
бо не є істориками.
Для мене є очевидним - ця земля не могла бути пустою, бо вона плодюча. Козаки
Хмельницього, наприклад, визнавали за собою спадок Київської Русі ще до того, як
пішли під Москву.
Натомість тримав в руках "Історію Росії" де хронологія починалась з
"формування унікальної російської тектонічної плити".
Кожен вирішує для себе сам.
Цінуй чужі думки, але не настільки, щоб привласнювати їх.
Дмитро АРСЕНИЧ
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Щодо близькості російського етносу до руського... ну тоді румуни римляни - 100%
ще одна цитата:
Про «спільну колиску», «старшого» та «менших» братів
За часів тоталітарного комуністичного режиму особливого поширення в суспільстві
набула версія про Київську Русь як колиску трьох братніх народів — російського,
українського та білоруського. Ця версія стала частиною офіційної ідеології щодо
розуміння історичного процесу виникнення східнослов'янських народностей та
їхніх мов.
Фальшивість і неспроможність цього «вчення» очевидні, бо воно не витримує навіть
елементарної критики й суперечить здоровому глуздові. Образ «спільної колиски»
невдалий уже хоч би тому, що ніхто з нормальних людей не покладе в одну колиску аж
трьох дітей. Крім того, ці діти мали б бути близнятами, а, за офіційною ідеологією,
російський брат проголошувався старшим, який разом з двома молодшими чомусь
опинився в одній колисці. Але чи є він старшим братом насправді? Звернімося до
історичних фактів.
Як було вже сказано, слов'яни у Східній Європі спочатку заселяли лише територію
в межах сучасного українського Полісся та Лісостепу. Це — східна частина давньої
прабатьківщини слов'ян, у межах якої із середини І тис. н. е. почав формуватися
український етнос. Оскільки цю територію після розпаду праслов'янської
етномовної спільності і далі заселяли близькі, але все ж таки різні групи
слов'янських племен — більш численні склавини й менша група антів -
протоукраїнська територія була не однорідна і так само, як наприкінці першої
половини І тис. н. е., виразно ділилася на два етнографічно і, вірогідно, діалектно
відмінні масиви: північний і південний.
Північний масив, що охоплював Полісся, Волинь, Наддністрянщину і Прикарпаття, у
загальних рисах співвідносився з територією розселення давніх склавинів. Про них
розповідав у VI ст. готський історик Йордан. Нащадками склавинів були численні
племена, що згодом об'єдналися в племінні союзи дулібів, волинян, деревлян,
дреговичів, північних полян і частково — сіверян. Північний діалектний масив
став у майбутньому основою північного наріччя української мови.
Південний протоукраїнський етномовний масив сформувався на початку VI ст. н. е. в
лісостепах Середньої Наддніпрянщини, включаючи й середні течії Сули, Псла та
Ворскли, а також у Надпоріжжі, по Дніпру між Тясмином і Россю та в
Прутсько-Дністровському межиріччі. Його еквівалентом в археології вважається
пеньківська культура. Вона проіснувала від VI до другої половини VII ст. н. е. Ареал
пеньківської культури чітко збігається з територією розселення антів, про яких
повідомляють Йордан та Прокопій Кессарійський.
У південному діалектному ареалі, на основі якого згодом сформувалося
південно-західне наріччя, виникла переважна більшість фонетичних рис,
характерних лише для української мови.
Нащадки антів і склавинів на кінець VII ст. піднялися до переддержавного рівня
організації суспільства. Утворювані в цей час союзи племен спочатку були,
очевидно, тимчасовими конгломератами різних племен або союзами дружинників
різних племен під час військових походів, але з часом створювалися дедалі
стабільніші союзи сусідніх племен, які поступово перетворювалися на феодальні
князівства. Коли ці князівства увійшли до складу Київської Русі, повного й
остаточного злиття колишніх союзів племен в один етнос не сталося, бо люди були
міцно прив'язані до своєї землі традиціями предків і послідовно зберігали свої
етнічні й діалектні особливості. Взаємозв'язки і взаємовпливи в той час
відбувалися на реґіональному рівні, в першу чергу між сусідами. Тому поряд з
консолідацією всієї держави значно інтенсивніше відбувалося реґіональне
об'єднання окремих її частин: відокремлених лісами й болотами Наддністрянщини,
Полісся, Прикарпаття й Волині; полоцько-смоленського реґіону;
Псковсько-Новгородської землі, а згодом — і Ростово-Суздальської.
Таким чином, виникнення окремих східнослов'янських народностей, зокрема й
української, відбувалося не внаслідок поділу так званої давньоруської
народності на три частини, а шляхом консолідації кількох суміжних і
близькоспоріднених груп східнослов'янських територіально-племінних
об'єднань у компактні культурно-етнографічні масиви. У ході дальшої
консолідації вони поступово переросли в українську, російську та білоруську
народності. Однак консолідація східнослов'янських територіально-племінних
об'єднань відбувалася не синхронно. Як свідчать археологічні джерела, різниця
в матеріальній і духовній культурах між окремими праукраїнськими племінними
союзами Півдня почала зникати ще в переддержавний період у VIII-IX ст., і в XI-XII ст.
Культура цих племен уже становила відносно монолітну цілісність. На відміну від
неї, літописні племена лісової Півночі Східної Європи зберігали свою
етнокультурну своєрідність аж до розпаду Київської Русі у XII ст. Отже, етнічні
процеси на півдні Русі, який перебував ближче до візантійських центрів
цивілізації і зазнавав їхніх впливів, розвивалися швидше, ніж на півночі. Через це
формування українського етносу відбулося раніше, ніж у білорусів та росіян 37.
37 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 101.
В епоху феодальної роздрібненості, що настала на початку XII ст. після розпаду
Київської Русі, на її території виникли одне за одним самостійні
князівства-держави — Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке,
Володимиро-Волинське, Турівське, Смоленське, Полоцьке, Володимиро-Суздальське і
Новгородська феодальна республіка. Ареали цих політичних утворень в основному
збігалися з давнім племінним членуванням східнослов'янської етномовної
території.
На терені України консолідація суміжних близькоспоріднених груп
протоукраїнських територіальних племінних об'єднань у компактні
культурно-етнографічні масиви в цей час відбувалися у двох ареалах: на Середній
Наддніпрянщині (ядро Київської Русі - Київщина, Переяславщина і Чернігівщина) і в
Галичині та на Волині (Галицько-Волинське князівство).
Коли у другій половині XII ст. Київ став занепадати, серед українських князівств
усе більшого значення набував Галич. За князювання Романа Мстиславича (1199-1205) та
Данила Галицького (1202-1264) Галицько-Волинське князівство досягло найвищої
могутності. Данило Галицький дістав титул короля Русі, зумів не підкоритися владі
монголо-татарської Золотої Орди. Галицько-Волинська держава об'єднувала
тільки етнографічно українські землі, і через це в її культурі українські
національні прикмети виступали сильніше, ніж у культурі Київської Русі. Після її
занепаду Галицько-Волинська держава продовжила на ціле століття існування
української державності й стала основним політичним центром усієї України.
Є підстави вважати, що вже на кінець XII ст. українська народність у тому розумінні,
до якого ми звикли ще зі шкільної лави, в основному сформувалася і мала дві гілки:
галицько-волинську (вона зберегла за собою традиційну назву Русь) і
наддніпрянську, для якої з кінця XII ст. з'являється назва Україна.
Особливість формування білоруського етносу полягала в тому, що на сучасній
білоруській етномовній території споконвіку жили не слов'яни, а балти, від яких
походять сучасні литовці і латиші. Безпосередніми предками білорусів були
кривичі, дреговичі й частково — радимичі. У VIII — на початку IX ст. на території
сучасної Білорусі виразно виділялися дві великі й різні за походженням
етнічно-племінні групи східних слов'ян. Одну з них, південно-західну, що займала
Полісся та суміжні землі, становили переважно дреговичі. Вона була тісно
пов'язана з північноукраїнськими племенами (волинянами, деревлянами,
полянами); друга група — північно-східна — охоплювала племінний союз кривичів (як
ми вже відзначали, їхні предки прийшли на північ Східної Європи з південної
Балтики).
Дреговичі сформувалися внаслідок переселення частини волинян та деревлян на
північніші території за Прип'яттю, заселені балтами. Це переселення
відбувалося поступово й повільно. У VII ст. пам'ятки празької культури, на основі
якої сформувалися волиняни та деревляни, з'явилися на лівому березі
Прип'яті, де згодом виник племінний центр дреговичів — Турів і важливий
економічний та культурний центр Пинськ. У VIII-IX ст. волиняни й деревляни
просунулися на балтські території ще далі — аж до Верхнього Німану. Волиняни
заселили також сучасну Берестейщину (Брестська область Республіки Білорусь).
Вплив балтського субстрату на слов'янських переселенців виявлявся по-різному,
але посилювався в міру просування волинян та деревлян углиб балтських територій.
На Берестейщині мова й культура волинян не зазнали істотних змін (від найдавніших
часів і донині межа між українцями та білорусами в цьому реґіоні проходить по
річках Ясельда — Прип'ять - гирло Горині). У північніших ареалах вплив балтів на
слов'ян був настільки інтенсивним, що змінив навіть слов'янський (поліський)
антропологічний тип: дреговичі вже належали до валдайського антропологічного
типу, який вважається балтським 38. До нього ж належать і сучасні білоруси.
38 Седов В. В. Восточные славяне в VI-XII вв. — M., 1982. — С. 118; Залізняк Л. Від склавинів
до української нації. — С. 105.
На півночі Східної Європи кривичі з басейну р. Великої на рубежі VI-VIII ст. почали
інтенсивно розселятися на значних територіях у Вітебсько-Полоцькому Наддвінні і
на Смоленській Наддніпрянщині (майбутні Полоцьке і Смоленське князівства),
заселених балтами. Протягом VIII-IX ст. унаслідок асиміляції місцевого балтського
населення сформувалася окрема етнографічна група кривичів —
полоцько-смоленська. Частина кривичів, що заселила землі по р. Полота, згідно із
свідченням літопису, називалася полочанами.
Інтенсивне переселення кривичів на споконвічні землі балтів тривало і в IX-X ст., а
в XI ст. вони заселили всю сучасну територію Білорусі до умовної лінії Ізяслав —
Борисов — Орша. Протягом IX- XIII ст. псковські й полоцько-смоленські кривичі
розвивалися як самостійні етнічні групи, але між полоцькими і смоленськими
кривичами вже ніякої етнографічної різниці не було.
Племінний центр полочан — Полоцьк уперше згадується в «Повісті минулих літ» під
862 р. З кінця IX ст. він уже був у складі Київської Русі. У X ст., тобто приблизно через
століття після виникнення на Середній Наддніпрянщині ранньоукраїнської держави
— Русі, полоцькі кривичі створили Полоцьке князівство.
Полоцьк і Смоленськ відігравали важливу роль у торговельній системі Київської
Русі — на річковому шляху «із варяг у греки»: вони контролювали корабельні волоки
між Верхнім Дніпром, Двіною та Волховом. Крім того, Полоцьк був пов'язаний
Двіною з Балтійським морем, завдяки чому полочани змогли налагодити самостійну
торгівлю із Заходом. Усе це створювало сприятливий ґрунт для виявлення в полочан
дуже ранніх самостійницьких прагнень. Так, ще на початку правління Володимира
Великого (тобто у 80-х рр. X ст.) полоцький князь Рогволод зробив спробу вийти з-під
влади Києва, і відтоді ці прагнення не припинялися аж до кінця XI ст. Демонструючи
власну гідність, полочани в середині XI ст. збудували услід за киянами свій
Софійський собор. Полоцькі князі воювали зі Псковом та Новгородом і намагалися
приєднати їх до свого князівства. Наприкінці XI ст. Полоцьк перший з давньоруських
міст досягнув фактичної незалежності від київського князя 39. Полоцьке князівство
проіснувало до кінця XIII ст., аж поки в 1307 р. не увійшло до складу Литовського
князівства. На думку білоруських істориків, Полоцька земля стала осередком
виникнення і розвитку білоруського етносу й національної державності.
39 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 112.
Двом етнічним групам протобілоруських племен відповідали два діалектні масиви (=
дві мови) — поліський і кривицький, які відрізнялися багатьма фонетичними,
граматичними й лексичними особливостями. Зокрема, для поліського діалектного
масиву («поліської мови») були характерні:
а) дифтонги;
б) зміна ненаголошеного а > е (мéсец, пáметь, тысеча);
в) рефлексація Ђ > е (лес, лéта, дзед);
г) перехід е > о після шиплячих та j перед твердими приголосними і в кінці слова
(жанá, нáшому, чатыры);
ґ) наявність фрикативного г (γ;
д) білабіальний w (вóўк, дóўгі, здарóўе, кроў, прáўда);
е) стверділий р (бурáк, зóрка, звер, рóгат, Рýрык);
є) тверді шиплячі ж, ч, ш і свистячий ц (жóлудзь, жэрдка, чóрны, чужы, шалóм,
шэравóкі, крынíца) та ін.
Діалекти кривичів («кривицька мова») мали такі найхарактерніші риси:
а) перехід ненаголошеного е > о після м'яких перед твердими приголосними:
гняздó — гнёзды, вядрó- вёдры, сялó — сёлы, зелянéць — зялёны;
б) проривний g: нagá, gaлaвá, дapóga;
в) губно-зубний в;
г) зближення і збіг свистячих ж, ч, ш — з, ц, С («чокання» і «цокання»): мець «меч»,
хоцý «хочу», цоловéк «чоловік», в ручé «в руці», нóвгородечь
«новгородець»;
ґ) тверді шиплячі ж, ч, ш і свистячий ц;
д) збіг з' — ж', с' — ш': показú «покажи», вáсих «ваших», жернó
«зерно», помáжати «помазати»;
е) сполучення гл, кл на місці праслов'янських dl,' tl: жереглó, мочúгло;
є) відсутність ефекту другої палаталізації задньоязикових приголосних (тобто
збереження сполучень гв, кв замість очікуваних зв, цв: гвéзда «звізда», квет
«цвіт», кедúть «цідити» та ін.
Хоч цими двома мовами-діалектами користувалися генетично різні групи слов'ян,
їх неухильно й послідовно зближували діалектні риси, що виникали під впливом
спільного для обох етномовних ареалів балтського підґрунтя (субстрату). Як
показали дослідження, саме впливом цього субстрату найпереконливіше пояснюються
такі специфічні риси білоруської мови, як повне (недисимілятивне) акання, яке
виникло, вірогідно, у VII-VIII ст. на землях дреговичів, радимичів і в західному ареалі
кривичів та в'ятичів, дзекання і цекання (можливо, вперше з'явилося в
діалектах радимичів ще у складі дулібського племінного союзу), а також спільний
білорусько-балтський словниковий фонд і слова зі спільними коренями - особливо в
сільськогосподарській, рибальській та бортницькій лексиці, яка належить до сфери
найдавнішої людської діяльності.
В епоху пізнього середньовіччя консолідуючими елементами народностей стали
писемно-літературні мови, а в національний період на перший план виступає
менталітет як новий і найвищий тип духовності, національна ідея, які виявляються
сильнішими за діалектні особливості. Це призвело до того, що в один національний
мовний комплекс могли включатися й відмінні, а іноді й генетично різні та
структурно досить далекі говори. Через це й колишні поліські та кривицькі
білоруські говори стали єдиним білоруським національним етномовним
комплексом.
Дуже складним і суперечливим було формування наймолодшого
східнослов'янського етносу — російського.
У середині І тис. н. е. територію майбутніх росіян ще заселяли фінно-угорські й
частково балтські племена. Першими слов'янами на цих землях були псковські
кривичі й ільменські словени. Переселившись у VI ст. з Південної Балтики на береги
Псковського озера і в басейн р. Великої, предки псковських кривичів зіткнулися
тут із західнофінським населенням, що мало багато балтських особливостей, і
поступово асимілювали його, набуваючи при цьому специфічних, властивих кривичам
етномовних рис. Через деякий час вони освоїли також верхів'я Західної Двіни,
басейни Верхньої і Середньої Ловаті та район верхньо-волзьких озер. Племінні
діалекти псковських кривичів стали основою своєрідних псковських говірок,
яскраві місцеві риси яких засвідчені в писемних пам'ятках давнього Пскова XIV-XVI
ст. Згодом псковські землі увійшли до складу Новгородської республіки.
Сусіди кривичів — предки словенів, які також переселилися сюди в VII ст. з
південної Балтики і освоїли територію майбутньої Новгородської землі,
зіткнулися з місцевим прибалтійсько-фінським населенням (племенами водь, весь,
іжора) й поступово їх асимілювали. Унаслідок цього утворилася своєрідна
етнографічна група — літописні словени зі своїм племінним центром Новгородом
(уперше згадується в літописі під 859 р.). Протягом IX-X ст. словени поширилися на
північний захід і північний схід, досягнувши ярославського й костромського
Поволжя, а також на південь — до Волго-Окського межиріччя. Разом з кривичами та
іншими східнослов'янськими племенами ільменські словени брали участь в
освоєнні ярославського й костромського Поволжя та Волго-Клязьминського
межиріччя (територія майбутньої Ростово-Суздальської землі), асимілюючи місцеві
фінно-угорські племена.
Наприкінці IX ст. (882 р.) Новгород з навколишніми землями увійшов до складу
Київської Русі, ставши другим (після Києва) її політичним і культурним центром.
Після розпаду Київської Русі в 1136 р. виникла самостійна Новгородська феодальна
республіка, однак її тісні зв'язки з Києвом не переривалися. Вона вела успішні
війни проти німецьких і шведських агресорів. Монголо-татарам не вдалося захопити
Новгородську республіку, але вона визнала себе васалом Золотої Орди й платила їй
данину. Протягом IX-XIV ст. на Новгородській землі відбувалися етногенетичні
процеси у напрямі формування окремого етносу, проте в середині XV ст. вони були
штучно перервані. Новгородська республіка стала перешкодою для об'єднання
російських земель навколо Москви, і в 1478 р. Новгородська земля була загарбана
Москвою й насильно включена до складу Московської централізованої держави. Після
цього територія Московщини відразу збільшилася аж у сім разів, що ще більше
розпалило її агресивні апетити. Цар Іван III обклав населення Новгородської землі
грабіжницькою контрибуцією і депортував 72 тис. людей у Московщину. Але й потім ще
понад століття московські царі вдавалися до масових знищень і депортацій
новгородців, аж поки наприкінці XVI ст. вони повністю були асимільовані
московитами, хоч діалектні особливості їхнього мовлення все ж таки збереглися.
Російська народність формувалася протягом XII- XV ст. у стратегічно вигідному
реґіоні між Середньою Окою і Верхньою Волгою на перехресті великих торговельних
шляхів. Цей реґіон у середині І тис. н. е. заселяли корінні фінно-угорські племена
— меря, весь, водь, мурома, а в басейні Верхньої Оки і Верхнього Дону жило балтське
плем'я голядь. Слов'янське населення тут почало з'являтися не раніше VIII
ст.
У VIII ст. на землі балтомовної голяді в басейні Верхньої Оки з «ляського» західного
краю (можливо, з українсько-польського порубіжжя) прийшли слов'янські племена
на чолі з якимось В'ятком (В'ячеславом). Унаслідок їх змішування з місцевою
голяддю й інтенсивних асиміляційних процесів утворилася нова етнографічна
спільність — літописні в'ятичі. Нащадки верхньоокських в'ятичів в епоху
походів на них київського князя Святослава (X ст.) почали рухатися по Оці до Рязані,
витісняючи або асимільовуючи рідке місцеве фінномовне населення і створюючи
етнічну основу майбутнього Рязанського князівства. Слов'янське населення
цього реґіону час від часу поповнювалося й українцями із Середньої
Наддніпрянщини, яке шукало спокою в далеких краях, утікаючи з неспокійних
південних околиць Київської Русі.
Ареал майбутньої Ростово-Суздальської землі в X ст. освоювали ільменські словени,
псковські кривичі і вже слов'янізована білозерська весь. З Ростово-Суздальщини
кривичі згодом поширилися далі на південь і заселили територію сусідньої
Муромської землі. Крім цього, до Волго-Клязьминського межиріччя і басейну
Верхньої Оки переселилася частина смоленських кривичів. У ході слов'яйізації
місцевих фінно-угорських племен, зокрема літописної мері, протягом XI-XII ст. тут
сформувалося місцеве східнослов'янське угруповання, яке стало частиною
російської народності. Межа двох колонізаційних потоків на майбутні російські
землі з півночі і півдня стала згодом межею між Рязанською і Ростово-Суздальською
землями. Це розмежування відбите ще й нині в межі між вимовою вибухового g (північ)
і фрикативного у (південь).
Фінно-угорські племена Середнього Поволжя, як і балти та фінно-угри Східної
Прибалтики, маючи значно чисельніше населення й відносно високий ступінь
суспільного розвитку, сформувалися в самостійні народності.
Своєрідний етномовний конгломерат, який утворився в басейні Верхньої Волги й
Середньої Оки, об'єднувався спільним фінно-угорським субстратом. Хоч територію
в'ятичів Володимир Великий приєднав до Київської Русі в 981 р., а
Ростово-Суздальську землю — в 982 р., вони дуже слабо залежали від влади київського
князя.
Територія сучасної центральної Європейської Росії в X-XIII ст. була далекою глухою
провінцією Київської імперії, відділеною від Наддніпрянської Русі величезним
масивом непрохідних хащів, від якого ще й нині залишилися знамениті брянські
ліси. Через це на Наддніпрянщині ту далеку територію аж до XV ст. називали
Заліською, Заліссям, «Залеська земля» («земля, що міститься за лісом»). Розкидані
по лісах та болотах, заліські поселення ще довго зберігали етнографічні
особливості місцевих фінно-угорських племен, насамперед муроми, мері і весі. У
цьому ареалі й відбувалася реґіональна консолідація різних племен. Через
строкатий етнічний склад населення цей процес був повільним і довготривалим.
У X ст. в межиріччі Оки та Волги виникло Ростово-Суздальське князівство. Його
політичними центрами були спочатку Ростов, з початку XII ст. — Суздаль, а з другої
половини XII ст. — Володимир. На XII ст. на Ростово-Суздальській землі відбулися
істотні зміни. Різко збільшилася кількість населення завдяки його припливу з
інших реґіонів Київської Русі, виникли нові міста (Володимир,
Переяслав-Залеський, Юр'єв та ін.), найважливішим серед яких став
Володимир-на-Клязьмі, заснований при Володимирові Мономаху. Ростово-Суздальщина
мала прямі торговельні зв'язки з Центральною Азією річковим шляхом через Волгу
й Каспійським морем, що наклало певний відбиток на культурно-історичний розвиток
цього краю.
Політична вага і значення Ростово-Суздальської землі різко зросла в роки
князювання Юрія Долгорукого — молодшого сина Володимира Мономаха і засновника
Москви (1147 р.). Одружившись із половецькою княжною, він започаткував міцний і
тривалий антиукраїнський союз володимиро-суздальських князів із половцями. Саме
Суздальська земля від середини XII ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька та
Смоленська за відокремлення від Києва 40. Проте Юрій Долгорукий ще не переривав
зв'язків з Києвом і навіть намагався здобути собі київський престол.
40 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. С. 114.
Зовсім іншу політику повів син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський (1157-1174). Він
виріс на Суздальщині, вважав її своєю батьківщиною. Україна була для нього вже
чужа. Спочатку Юрій Долгорукий посадив Андрія на престол у Вишгороді біля Києва,
але він таємно втік звідти до Суздаля, забравши з собою різні коштовності, а серед
них — і славнозвісну Вишгородську ікону Богородиці, що стала основною святинею
Володимира-на-Клязьмі, а згодом - і Москви. Це був відвертий і демонстративний
розрив з Україною, початок самостійної політики молодої Великорусі. Андрій уже не
брав участі у спільних походах князів проти половців, хотів навіть провести
розрив на церковному рівні й заснувати окрему митрополію для північних земель.
Він переніс столицю князівства із Суздаля до Володимира, і з цього часу
князівство стало називатися Володимиро-Суздальським. Поблизу м. Володимира у с.
Боголюбово князь Андрій побудував князівський замок (через це його й прозвали
Боголюбським). Саме Андрія Боголюбського слід вважати засновником російської
державності. Проти Києва він вів жорстоку ворожу політику. Видатний російський
історик В. Ключевський писав, що «в особі князя Андрія великорос уперше виступав
на історичну сцену», а суздальські містечка «становили тоді особливий світ, з
відносинами й поняттями, яких не знали в старих областях Русі» 41.
41 Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. — Т. 1. — Курс русской истории. — Ч. 1. — M., 1956. - С.
324-325.
У 1169 р. на втручання Києва у справи Новгорода Андрій Боголюбський, очевидно, вже
вважаючи всі північні землі своїми, відповів війною. Він вирушив на Київ з великою
армією одинадцяти північних князів, здобув місто і дуже його зруйнував. Як
відзначає літопис, «не було милосердя нікому нізвідки, церкви горіли, християн
убивали, інших брали в неволю». Суздальці пограбували Десятинну церкву та Софію,
забрали ікони, книги і всі коштовності. Досі ще ніхто й ніколи так не нищив старої
столиці. Такого ж спустошливого нападу Київ зазнав і 1203 р., коли суздальський
князь Всеволод разом з половцями пограбував і спалив столицю Русі.
Лють і ненависть, із якими суздальці нищили киян, як і не менш жорстокі акції у
відповідь, свідчать по те, що це була вже не традиційна міжусобна боротьба, а
міжетнічна ворожнеча.
Своїм намісником у Києві Андрій Боголюбський посадив свого брата, а сам залишився
у Володимирі. Це знаменувало остаточний занепад Києва. Його роль як політичного
центру Київської Русі перейшла до Володимира-на-Клязьмі й до Галича (на сучасній
Івано-Франківщині).
На початку XIII ст. Володимиро-Суздальське князівство розпалося на удільні
князівства: Ростовське, Ярославське, Переяславське, Московське та ін. У 1238 р. на
Володимиро-Суздальщину напали монголо-татари і завоювали Залісся.
Монголо-татарське ярмо (його називали «ігом») призвело до остаточного відчуження
Залісся від Русі, і відтоді політична історія цих двох територій остаточно стала
розвиватися різними шляхами.
Від середини XIII ст. на Володимиро-Суздальській землі швидко почало міцніти і
приєднувати до себе сусідні землі Московське велике князівство — перша власне
російська держава. Воно займало вигідне географічне положення на важливих
торговельних шляхах і стало природним центром російських земель. Сусідні
князівства, а також ліси й болота, що оточували Московське велике князівство,
оберігали його від нападів монголо-татар і литовських військ. Це сприяло
зростанню економічного й політичного значення Московського князівства як центру
формування російської народності. Московські князі, починаючи з Івана І Калити
(1325-1340), вміло використовували владу монголо-татарських ханів для своєї мети.
У другій половині XIV ст. відбувалося економічне піднесення північно-східних
околиць колишньої Київської Русі. Воно створило матеріальну базу для боротьби
проти монголо-татарського поневолення. Перемога московського князя Дмитрія
Донського над монголо-татарами в Куликовській битві (1380 р.) зміцнила керівне
становище Москви серед інших російських князівств, яка стала відігравати
вирішальну роль у політичному об'єднанні російських земель та формуванні
російської народності.
Протягом XIV-XV ст. основні російські землі було об'єднано навколо Москви.
Наприкінці XV ст. Московське князівство приєднало до себе Ярославське, Ростовське
князівства, Новгородську феодальну республіку, Тверське велике князівство,
В'ятську і частково Рязанську землі, і внаслідок цього склалася Російська
централізована держава.
У 1480 р. Московщина остаточно звільнилася від монголо-татарського ярма. Великий
князь Іван III Васильович (1462-1505) став Государем єдиної Російської централізованої
держави. Але монголо-татарське поневолення залишило глибокий слід не тільки у
свідомості людей. Воно вплинуло на всі сторони суспільно-політичного життя
молодої російської держави, певним чином відбилося й на менталітеті російської
народності. Не випадково ж М. Бердяєв називав Росію «християнізованим татарським
царством».
Московський цар — глава колишнього Північно-Східного улусу Золотої Орди — з
розпадом імперії Чінгісхана сприймався і московитами, і татарами як законний
спадкоємець монголо-татарської держави. На думку М.Трубецького, «Московська
держава виникла завдяки татарському ігу. Російський цар був спадкоємцем
монгольського хана. Повалення татарського іга звелося до заміни татарського хана
православним царем і до перенесення ханської ставки до Москви. Навіть
персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей московського царя
становили представники татарської знаті. Російська державність... походила від
татарської, і навряд чи мають рацію ті історики, які заплющують очі на цю
обставину або намагаються применшити її значення» 42.
Московські князі та інша знать охоче родичалися з татарськими вельможами,
вважаючи за честь брати собі за жінок якщо не родичок ханів, то в крайньому разі
знатних дівиць з Орди 43.
42 Трубецкой Н.С. К проблеме русского самопознания. — [Б.м.], 1927. — С.49.
43 Новосельцев А.И. Христианство, ислам и иудаизм в странах Восточной Европі и
Кавказ в средние века // Вопросы истории. — 1989. — №9. — С.31.
Разом з тим слід відзначити, що московські царі (як і інші східнослов’янські)
землі під владою Золотої Орди залишилися християнськими. Більше того, на думку
істориків, є підстави стверджувати, що якраз у період монголо-татарського
панування християнство стало по-справжньому релігією московитів, 90% яких аж до
ХІХ ст. Включно становили селяни. На більшій частині Московщини простий люд не
ідентифікував себе ні з яким етносом і не мав певного етноніма, але називав себе
християнами. Саме цим і пояснюється той досить дивний факт, що назва селян у
російській мові походить не від місця їхнього проживання на селі (як в українців,
білорусів), а за релігійною ознакою: крестьянин < крестианин < христианин.
Від фінно-угорської назви столиці окремого князівства Москва, яка вперше як
невелике село згадується лише в 1147 р., було названо цілу державу. Її правителі
називали себе князями (згодом великими князями, пізніше царями) московськими, а
своїх підданих — московськими людьми. Назви «Москва», «Московия», «Московское
государство» були офіційними урядовими назвами держави. Так її називала і вся
Європа, країни Сходу, турки, араби та інші народи, а мешканців Московщини
іменували «москвинами», «москвитянами», «московитами», «московитянами» 44.
Українці від XVст. своїх північно-східних сусідів послідовно називають москалями,
а їхню країну - Московією.
44 Див.: Наливайко Д. С. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. —
К., 1998. — С. 362.
Як бачимо, становлення російського етносу відбувалося далеко від Києва й усієї
первісної Русі - Середньої Наддніпрянщини і не має до неї жодного стосунку.
Багатоетнічний склад населення і своєрідність історичного процесу, що протягом
значного часу тривав в умовах монголо-татарського ярма, спричинилися до того, що
формування російської народності розтягнулося більше ніж на три століття (друга
половина XII - кінець XV ст.) і пройшло декілька етапів. Поступово зростала територія
держави, відбувався довготривалий процес формування російської мови,
змінювалися духовні пріоритети і культура загалом, а все це формувало й нову
ментальність усієї народності. Ця ментальність була досить своєрідною порівняно
зі світосприйняттям південних русинів-українців. Росіяни в епоху Івана Грозного
вже були мало чим схожі на росіян часів Андрія Боголюбського.
Характерною особливістю процесу формування російської народності було те, що в
неї влився великий струмінь фінно-угорської і частково балтійської крові.
Історичну роль фінно-угорського субстрату у формуванні антропологічного типу
російського народу та деяких особливостей його мови й етнографічних рис визнають
і самі російські дослідники (М. Покровський, В. Алексеев, Т. Алексеева, Є. Горюнова,
Г. Дебець, М. Левін, Т. Трофимова та ін.).
Отже, наявний у розпорядженні вчених фактичний матеріал доводить, що «російський
брат» за віком зовсім не «старший», а наймолодший. Та й у спільній колисці він
ніколи не був, бо поки народився, «колиска» вже розвалилася. До Київської Русі
росіяни мають ту дотичність, що їхні землі деякий час напівформально входили до
складу цієї держави, і майбутні росіяни засвоїли християнську культуру Київської
Русі з багатьма українськими впливами, оскільки творцем Київської держави був
український етнос, а також перейняли етнічну назву — Русь. Повністю має рацію
відомий український історик Л. Залізняк, відзначивши, що «права Москви на
історичну та культурну спадщину княжого Києва не більші і не менші, ніж права
Мадрида, Лісабона, Парижа та Бухареста на історію та культуру латинського Риму. Як
романські народи успадкували певні надбання римської культури, так і білоруси та
росіяни увібрали у свій етновизначальний комплекс певні елементи культури
княжого Києва. Однак, як перші не були безпосередніми творцями латинської
культури Риму, так і другі мають опосередковане відношення до творення культури
Київської Русі. Адже переважна більшість елементів останньої постала в межах
Південної Русі, нехай і під зовнішнім впливом культури Візантії. До того ж,
сталося це значною мірою ще до появи білорусів та росіян на історичній арені
Східної Європи» 45.
45 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 123.
Я перепрошую за такі великі постинги.
|
|
|
Едуард
Новак
Повідомлень: 25
Зареєстрований: 24-10-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: звичайний
|
|
Ящо потрібно то зараз перекладу.
--------------------------------------------
В Росії кожна мало-мальськи освічена людина знає, що Київ це мати "міст
руських". І звідки є і стала руська земля. Так, що з цього випливає? Глобус
України?
Держава – це насамперед люди, народи, а не кілочки на землі. Люди Київської Русі
опісля руйнування Києва в 1240 році йшли на північ та хвиля у лісах від кочівників.
Туди з людьми перенісся центр господарського, а після і політичного життя. Така
історія. Не було б цього, може і був би зараз Київ столицею могутньої Російської
держави. Але історія розпорядилася іншим чином. А покинуті київські землі, мабуть
потім заселялися з заходу. Ким не знаю. Може тут є більш освічені люд, просвітять. І
мають чи проживаючі зараз біля Аскольдової могили вважатися єдиними нащадками
великої Київської Русі – ой як не очевидно. Так само можна американосов
(американців) вважати нащадками індейських цивілізацій.
---------------------------------------------------------------------------
А є ще і таке
--------------------------------------------------------------------------
Якщо розглядати історіографію вцілому, то її метод визначається двома факторами:
факторологічним, тобто власне матеріалом, та ідеологічним, тобто його тлумаченню.
Якщо фактологічний матеріал йшов від Нестора до Шлецера и Миллера, потом до
Соловьева і Ключевського, доповнюючись і гублячись з часом, то ідеологія
підпорядковувалась то протидії Москви і Твері, то встановлення спадщині Великого
титула за лінією Виликих князів Московських, то встановленню царського
титулування Романових, то імперської величі ради. Цікаво, ідеологічне тлумачення
успішно пережила революцію і мало змінилося при більшовиках.
Іле історія не стоїть на місці, археологія дає нові факти і начебто від
ідеологічних шор ми врешті вільні... Але в історії, якщо помітити, ми до сьогодення
живемо догмами століть давнини, і вважаємо зухвалими новинками поглядів
Гумільова і Фоменка , яким не одне десятиліття.
Я КАЖУ ПРО КИЇІВСЬКИЙ МІФ, ЯК ЧАСТИНУ МОСЬКОВСЬКОГО МІФУ.
Київ мати "міст руських". В 1982 році Києві виповнилося 1500 років. "Київська
Русь" – ці кліше для мас непорушні як символи віри. Даже просте питання не
виникає: чого Київ – МАТИ, а не батько, як необхідно було би за родом?
----------------------------------------------------------------------------------
Все немає більше часу, необхідно йти додому. Може у понеділок продовжу.
------------------------
А?
|
|
|
Едуард
Новак
Повідомлень: 25
Зареєстрований: 24-10-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: звичайний
|
|
На ваше прохання відсилаю на інший форум
http://www.liveinternet.ru/forums/forum_440/665548
------------------------
А?
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Це на чиє прохання?
|
|
|
| Сторінки:
1
2
3 |
|
![[*]](images/xp/default_icon.gif){kind=icon}
