Тарас Сорока
Дійсний член
Повідомлень: 214
Зареєстрований: 29-2-2004
Нема на форумі
Настрій: Настрій не вказаний
|
|
ТЕРПКІША - ТІЛЬКИ ЗРАДА...
Великий і досі не осягнений всіма українцями Іван Франко поставив вічне питання
для українців:
...Чому у нас відступників так много?
Чому для них відступництво не страшне?..
Розумію, що тиск, який чиниться на держслужбовців, ким є і п. Хмільовська,
неймовірний... Але хто міг примусити написати злий і повністю неправдивий вірш
талановиту поетесу Галину Хмільовську?
ПОЕТИКИ В ПОЛІТИКІВ ЗАГРАЛИСЬ...
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=268...
ТЕРПКІША - ТІЛЬКИ ЗРАДА...
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=273...
|
|
|
Андрій Пелещишин
Адміністратор
Повідомлень: 9191
Зареєстрований: 19-6-2002
Місто: Львів, Україна
Нема на форумі
Настрій: Настрій не вказаний
|
|
Урочисто повідомляю, що це останнє повідомлення, яке я не зітру за НАПИСАННЯ
ВЕЛИКИМИ БУКВАМИ
|
|
|
dr.Trollin
Почесний Академік
Повідомлень: 1059
Зареєстрований: 3-6-2003
Місто: Львівська політехніка
Нема на форумі
Настрій: ще живий
|
|
(офф-топічно, але сам почав) а чого Великі букви то є зло??
ну Весь текст, може і не варт (мені якось теж у ФІДО попало за надуживання), але для
виокремлення якщо??
З повагою, Сергій.
|
|
|
Андрій Пелещишин
Адміністратор
Повідомлень: 9191
Зареєстрований: 19-6-2002
Місто: Львів, Україна
Нема на форумі
Настрій: Настрій не вказаний
|
|
Бо в списку тем виглядає дуже дико і некоректно.
Мається на увазі назва теми великими літерами.
http://misto.ridne.net/viewthread.php?tid=3337
|
|
|
Наталка
Почесний Академік
Повідомлень: 2594
Зареєстрований: 22-4-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: різнобарвний
|
|
Та ніхто нікого не примушував, як на мене. Прорвало пані поетку... У неї, очевидно,
жовч виключно біло-блакитного кольору. Чи, може, вона таки апельсинів з менінгітом
переїла? Але ж на Майдані точно не була. На свої переконання вона має право, а ось
ганьбити інших... Не знаю. Не уявляю, щоби я навіть зараз, коли знайома –
український філолог з міста Антрацит телефонує і плаче: "Я перестала говорити
українською – за це у нас б’ють, не кажучи вже про помаранчеві стрічки, і тому
подібну атрибутику, я дитину на вулицю не випускаю", так от, щоби я почала кричати:
"Та там усі хворі на біло-блакитну чуму! Валкі пазорниє!". Але значно легше сказати,
що "народ хворий на жовтуху", сидячи у Сімферополі, і набагато тяжче - два тижні
практично жити на Майдані, буквально знімати з себе теплі речі для мешканців
наметових містечок, тоді, коли вже стало спокійніше, перейти до готування їжі
страйкуючим - так, що аж спину ломить від постійного стояння, а на руках від
безкінечного нарізання батонів - мозолі, та навіть просто бути там, де треба. Біля
Верховної Ради, коли ошалілі від скандування "Дар-мо-їди! На ро-бо-ту!" і від такого
близького сусідства з демократією, натягнуто усміхаються високі чини з ОБСЕ, коли
депутати, на адресу яких це кричалося, тікають від свого народу, як... це просто
порівняння, їх я так не називаю - через якісь напівтаємні виходи, як миші. Бути біля
АП і Кабміну. Молитися - без упину, і чіпляти на шию єдиний оберіг, який ти маєш -
срібну іконку "Усмирення злих сердець", бо були чутки (як потім з’ясувалося, не
чутки), що на людей йдуть озброєні вояки загонів спецпризначення. Слухати в прямій
трансляції засідання Верховного Суду і Верховної Ради, плакати від безсилої,
зовсім дитячої образи, коли Янукович і Ко брешуть в обличчя 1,5-мільйонам люду
(натовпу, як вони нас називають), і від щастя - почувши справедливе рішення ВС.
Плакати, коли Іван Гаврилюк сказав: "Я ніколи не стояв ні перед ким на колінах, і
ніколи не схиляв голови, але перед вами, дорогі мої люди, дорогий мій народе, я
стану на коліна". І став. І схилив голову. Хтось скаже – піар, акторська гра, гра на
емоціях, ще щось... Одним словом, хто які мотиви мав би сам, той іншим такі приписує,
а я пам’ятаю Щирість. І ще - бути там, усі 17 днів щохвилини дивуючись
організованості, мирному характеру акції протесту (так, були такі, хто кричав
"давайте щось штурмувати!", але більшість розуміли, що робити цього не можна), а
головне - світлу добра в очах, і терпінню отих маленьких, великих духом українців.
Вислуховувати, як п’ятдесятирічну жінку з виразним галицьким акцентом криє
добірним матом якийсь 20-річний хлоп у біло-блакитному шалику, а вона ніяково, наче
за щось перепрошуючи, усміхається, і повторює: "Та що ти, синку, ну що ти говориш,
хіба б тобі добре було, якби твою маму хтось так називав" – і не зірватися, не
накричати на цього юнака його ж словами, а спокійно і твердо сказати: "Або ти зараз
замовкнеш, або ми тебе на руках до вокзалу віднесемо, а звідти – по шпалах в
Донецьк, якщо потягів не буде". Я переконана на усі 100% - те, що називають
помаранчевою революцією, це подвиг мого народу. Народу, а не юрби, не натовпу, не
плебсу, і... як нас тільки не обзивали. Але від того, що хтось назвав мене горщиком, я
ним не стану. Просто в черговий раз стає боляче і гидко, так само, як тоді, коли
бабуся з криком "Фашистка!" у тролейбусі намагалася зідрати з мене оранжеву
стрічку, як тоді, коли "Поїзд дружби" в Криму зустрічали матюками і псами без
намордників, як... ще багато прикладів. Але я це переживу. У таких випадках, як цей, я
втішаю себе рядками з вірша Бориса Олійника, єдиного представника партії
комуністів, який голосував "за" відставку уряду Януковича. (Ще у залі був комуніст
віце-спікер Адам Мартинюк, але він не голосував).
Народ не візьмеш на макуху,
Він з оддаля розрізнить чин –
І хто є син його по духу,
І хто по духу – сучий син.
Це все наснилось мені - губи Його пахнуть літом;
руки Його ніжніші за будь-які весни. (с) Соломія Чубай.
|
|
|
|
![[*]](images/xp/default_icon.gif){kind=icon}
