ahtamar_Вірменія. Ріпсик.
http://www.livejournal.com/users/ahtamar/31250.html
ahtamar @ 2005-02-07 16:22:00 (Харків)
Ріпсик
Все в ній було хворобливо і крихко. Тихий голос, тонкі руки з блакитними
прожилками, великі, по-дитячому сумні очі. Ми познайомились незадовго до нашого
від'їзду. Я жила в передчутті нового життя, вона намагалася якось влаштуватися
в цьому. Ріпсик жила в 5-типоверховому будинку у кварталі від нас з сестрою та
племінницею. Жебрацька зарплата шкільної учительки, самотність, голод, холод і
єдина світла пляма у всьому її житті племінниця, яку вона оточила безмежною
материнською любов'ю, почуттям, котре вона не змогла віддати своїй
ненародженій дитині.
- Я зробила аборт, злякалася, тепер жалію іноді, - сказала вона якось.
Історію її заміжжя знали всі. Посватали, засватали, зіграли весілля. Нікому і в
голову не могло прийти, що батьки жениха кваплять події по одній простій причині:
син психічно ненормальний. Проте хворим вони його не вважали, так раз в тиждень
трапляються припадки, але це нічого, він же не каліка зрештою..., одружується, буде
дружина за ним доглядати, все налагодиться. Нічого не налагодилося. Через місяць
після весілля новоспечений чоловік ударив дружину ножем, а потім встромив його
собі в живіт. Ріпсик повернулася додому. Незабаром вийшла заміж сестра,
народилася племінниця і Ріпсик з головою пішла в турботи. Через рік помер чоловік
сестри. Дві жінки залишилися вдвох: зі старим батьком і немовлям на руках. Ще через
рік почалася блокада.
(**cartesius** Азербайджан перекрив тоді газопровід у Вірменію, так що газ
поступав через Грузію з Туркменії. Потім газопровід почали на території Грузії
висаджувати у повітря, ймовірно азербайджанці, а своїх запасів у нас майже не
було, ось так і жили зимою без світла і без опалення, а потім, коли вибухи
припинилися, грузини стали красти наш газ, тому що через несплату боргів
Туркменія їм перестала його подавати, ось вони і жили за наш рахунок з опаленням,
світлом і газом, в той час як ми мерзнули зі свічками та з дров'яними пічками 3-4
зими. *)
Спочатку пропав газ, а потім і світло. Віялові відключення стали нормою:
спочатку світло вимкнули на дві години, потім на три, а опісля припинили надавати
зовсім. Людина до всього звикає, і ми звикли, настільки звикли, що жарівка, що
раптом спалахнула яскравим світлом посеред ночі не викликала ніяких емоцій,
окрім роздратування та жалю. Вона означала, що треба встати і зробити купу справ:
погладити білизну, приготувати обід. Все робилося в страшенному поспіху, тільки б
встигти переробити все заплановане, тільки б встигти. Я підходила до вікна і
бачила величезний мікрорайон Еребуні, світлові стільники вікон, у вулику, який
раптом що ожив. Потім світло вимикали, і всі засинали.
Черги за хлібом, які займалися з ночі, перетворювалися в місця, де люди могли
поспілкуватися. Підходила машина з хлібом і починалася тиснява. Сусіди забували
про те, що ще хвилину назад вони мирно судачили і обговорювали свої життєві
проблеми та починали прокладати ліктями дорогу до маленького віконця, через яке
просовували дві булки матнакаша (тип хліба). Притискуючи поміцніш хліб до грудей,
люди задоволено усміхалися і починали прокладати дорогу назад.
Незабаром з'явилися пічки-буржуйки, сірійські гасові пальники «Алладін» і
«Фуджіка» та вираз «Леві лус» (ліве світло). Ліве світло тягнули звідусіль: хтось
від метро, хтось від складу, від будь-якого об'єкта державного призначення
тягнулися кілометри кабеля. Звичайно сусіди скидались на кабель і тягнули світло
на декілька квартир. Варто комусь було увімкнути обігрівач помогутніше, як світло
починало тьмяніти, блимати, а потім і відключалося зовсім. Винуватця знаходили і
карали. Раз в місяць приходила ревізія, яка змотувала кабель, а потім продавала
його господарям. І так по колу. Багато хто з тих, хто тягнув світло не мали ні
найменшого поняття про елементарну техніку безпеки, тому часто по району
розносилися чутки про тих, кого шарахнуло струмом, коли вони намагалися
підключити щось до чогось. Були і летальні результати. І все одно люди лізли у
трансформаторні будки, на дахи заводів, у метро, лізли за частинкою світла і
тепла.
Ті хто посильніш рубали дерева і розбирали рейки, слабі підбирали покришки,
старі акумулятори та всякий мотлох, який при закиданні в пічку-буржуйку виділяв
страшний сморід та отруйний дим. Дим різав очі і проникав глибоко в легені,
викликаючи кашель та сльози: сльози безсилля.
Люди мінялися на очах: хтось звірів, хтось навпаки ставав добрішим, хтось
божеволів, а у когось просто опускалися руки. Деякі люди із заздрістю дивилися на
тих, хто пакував чемодани і виїжджав з країни, деякі, навпаки, звинувачували їх в
зраді і зраді Батьківщині. Винуватити ні тих, ні ці, я не маю ніякого морального
права. Кожний виживав, як міг.
Сім'я Ріпсик була однією з тих сімей, яких не міг захистити ніхто: дві самотні
жінки зі стариком на руках. Не було ні брата, який міг допомогти, ні чоловіка, ні
друзів. Сусіди відмахнулися від них, а Ріпсик була дуже інтелігентна, щоб
принижуватися перед ними і просити. Ми познайомилися, коли вона тягнула по
брудній кашці снігу мішок з рваними черевиками і якимсь мотлохом. Мішок щораз
рвався, Ріпсик нахилялася, закидала в нього брудні черевики і тягнула свою ношу
далі. Крихка, маленька жінка в окулярах.
- Де знайшла? спитав Армен, з яким ми тягнули санки, на яких горою підносилися
покришки.
- В обриві, там ще є, я приховала, якщо хочете, підемо разом, я вам також дам, -
відповіла вона.
- Нє, нам поки вистарчить, давай я тобі допоможу, - запропонував Армен.
- Так, мені якось ніяково, - почервоніла вона.
- Давай я, - сказала я і схопилася за край мішка.
Мішок таки розірвався остаточно, коли ми тягнули його на п'ятий поверх.
- Хочеш каву? спитала вона, коли ми зайшли в квартиру.
- Хочу, - відповіла я.
- Ти поки не роздягайся, ось натопимо, стане тепло, тоді можеш зняти шубу.
- Ага.
- Поки був живий тато, - продовжувала Ріпсик, - ми топили книгами, а він один раз
побачив і заплакав. Тепер не можу так.
Вона зам'ялася і закусила губу.
- Співчуваю, - зітхнула я.
Через місяць вона розказала мені про те, як захворів раком батько, про те, як вона
стиснувши серце кидала в пічку збірки творів класиків і рідкісні книги, щоб хоч
якось зігріти квартиру, про те як продала антиквару срібний пояс своєї прабабки і
купила батькові ліків, яких вистарчило рівно на тиждень, і про те, як батько
викинувся з балкону, щоб не мучити ні себе, ні дочок.
- Я собі ніколи цього не пробачу, - розридалася вона на плечі моєї мами.
- Ти не винна, ти зробила все що могла, - відповіла маман.
Ми підтримували один одну, як могли. Дві сім'ї, які прожили бік об бік 10 років і
навіть не здогадувалися про існування один одного, поки їх не звів разом мішок з
брудними черевиками. Ми разом ходили за дровами, купували один одному хліб,
займали черги, готували самі смачні ласощі: халву з муки, какао і води та коротали
довгі зимові вечори за довгими бесідами. Маман в'язала, Ріпсик гріла руки і
розказувала шкільні історії, я підсмажувала на пічці хліб, а Армен нарізував
покришки і закидав їх в пічку. Ми були щасливі, і не ми одні, незважаючи на
надлюдські, скотські умови життя, люди ухитрялися знаходити в непроглядній
пітьмі ледве помітні промінчики світла: вчилися, виходили заміж, народжували
дітей, святкували Дні Народження.
Я часто згадую її. Спочатку мені здавалося, що Ріпсик могла і повинна була
боротися до кінця, змінити професію, знов вийти заміж, що тільки сильним і
безстрашним усміхається Фортуна, потім я списувала всі її невдачі і розчарування
на милість Всевишнього, пару разів задумувалася про родові прокльони та кармічні
заслуги, зараз я просто згадую її, просто так, згадую, як ми пили каву, як вона
читала мені вірменських класиків, як я в'язала їй шарф і светр, я просто згадую
людину, яка була мені дорогою, тому що навряд чи коли-небудь зможу знайти
відповідь на питання:
«Чому в житті такої доброї і світлої людини було стільки болю і розчарування?»
З повагою, Сергій.
|