Відповідальність…
…за тих, кого приручив
Єдина корисна річ від того бедламу, що панує під час ремонтних робіт у ваших
оселях, напевно, та можливість зробити досконалу ревізію всіх тих річий, що ними
понапихувані ваші серванти, креденси й шафи. А зокрема і стоси книжок, під якими
прогинаються полиці в книжковій шафі. Так було і в нашому випадкові.
Признаюся чесно, Ірину Вільде ще не читав. Навіть не був знайомий (заочно) ані з
жодним її твором, хоч би й з його уривком. (Ганьба! Та проте, в думці все ж хотілося
врешті зазирнути в творчість письменниці, «Нанашки» - як її по-дружньому, навіть
чується, що люблячи, називали її друзі-сучасники. Й до того ж раніше часто любив
блукати Личаковом і обов’язково заходити на вуличку, що її назвали на честь
письменниці.). Отож був приємно подивований, коли, випотрошуючи книжкові полиці,
надибав на книжечку цієї нашої, без сумніву, відомої західно-української
мисткині. (То, певно, ще материне надбання, яка колись, окрім того, що збирала
художню літературу, напевно ще й захоплювалася нею. Усьому край поклало, видно,
заміжжя, діла сімейні, і нас, двійко хлопчурів…)
Книжка Ірина Вільде «Повісті та оповідання», як виявилося, побачила світ ще
«сивого» 1983 року, тобто ще того часу, коли в нас ріс іще бур’ян, що приглушував
усякі паростки свободолюбія, що стриміли вгору, виборсуючись з ненависних пут…
Але й попри «соціалістичну» «червону нитку», що її добачив угодний владі
рецензент у своїй вступній статті, присвяченій творчості письменниці загалом, і
щодо даної збірочки вибраних творів зокрема, з перших же речень найпершої повісті
вчувався авторський власний, неповторний стиль письменниці, що аж ніяк не
проповідувала загальну рівноправність трударів…
Реалізм її доби, першої половини 20 сторіччя, що, втім, так схожий з нашим, життя в
усіх його проявах, а також слова Івана Франка про те, що «у нас єдиний кодекс
естетичний - життя» можна б поставити епіграфом до творів Ірини Вільде, та епіграф
цей відображав би різний зміст на різних етапах творчого шляху письменниці.
Знаменно, що на самім початку цього шляху стоїть новела «Поема життя», а в ній
говориться: «Читачу, чи не буває тобі нудно часом? Тоді розгорни сторінки поеми
життя і пошукай той розділ, де змальована людина, схожа на тебе…»
Ми ж розгорнули сторінки найпершого твору і поринули в його глибінь.
«Наші батьки розійшлись». Себто, «розлучилися», то так дещо по-старому.
Твір написаний 1937 року.
Сім’я, в якій самі жінки: мати і двоє доньок. Батько вже віддавна з ними не живе.
Старшій Ользі десь, либонь, 19-20, книговод (а це – бухгалтер по-сучасному), хоч
хотіла бути інженером, а молодшій Мотрі (що за гарне, наше давнє українське жіноче
ім’я!) – 17, теж уже при роботі: кравчиня в майбутньому, ще й до того з артистичними
даними. Отак і живуть собі втрьох, не розкошують…
Мати…
Стільки років своїми наріканнями, своїми
слізьми, своїми глухими прокльонами в його сторону переконувала їх (своїх
дочок. – Я.), що її насильством чи загрозами зв’язано з тим нікчемним
чоловіком!
Ніколи про ці справи не говорилося ясно й
одверто, але хіба не досить, коли в їх домі ніколи не вживалося слово
«тато»?
Був десь він (на своє нещастя, Мотря, як кажуть
усі, зовсім подібна до нього). Він зломив їм трьом життя. Оля, вроджений
конструктор, що мріяла колись про вищу технічну освіту (архітектуру!), зупинилася
на чотирьох гімназичних і торговельних курсах. Мотря теж мусила погребти свої
плани, зв’язані з драматичною школою. Тільки плани провалились, бо мрії… Мотря,
власне, з тих людей, що не можуть жити без мрії. І це треба було відректися
найістотнішого в житті, в той час як він мав гроші! Власне, тут нічого іншого,
тільки грошей треба було… Але прийняти від нього? Від того, що їхній мамі зломив
життя, від того нікчемника, що покинув її, своїх дітей, від того… Справді, часом
бракувало слів у багатій нашій мові, щоб висловиити своє обурення проти того
чоловіка.
Все він знищив. Власне, нічого не малося від
життя. Буйна молодість, що про неї в старшім віці стільки згадується, шуміла десь
далеко поза ними. Забави, сміх, музика, рух, хлопці й нові сукенки, що стільки
емоцій дають у тім віці, для них майже не існували. На все треба було грошей. Це
майже неймовірно, а проте дійсно: навіть у тім віці, для того щоб розгорнути крила
на всю ширину, потрібно… грошей. Ах, були це дрібні суми. Інколи до смішного дрібні
суми могли дати так багато неповторної радості, але коли і того не малося… Вечір
на ковзанці в неділю, коли грає музика; учнівські пікніки; місце в галереї, чи, як
тоді говорилося, «на бантах», у театрі; прогулянка за дві-три станції від міста –
скільки це могло коштувати? А проте і того не малося… Вистачало тільки на
найконечніше, найпрактичніше, тільки на найтриваліше… Це була, між іншим, одна з
причин, яка вирішила те, що Мотря стала кравчихою. За шитвом мріється
найкраще…
Та в тій їх самозапряжці було щось героїчне.
Дівчата, хоч такі різні вдачами, ніколи не нарікали. Навіть не допускали до себе
думки, ніби вони стали жертвами його. Не хотіли навіть це з ним пов’язувати. Мама
їх була жертвою, а вони її оборонцями. Завсіди, хоч кожна з них являла собою цілий
світ, виступали втрійку. Вони дві – як оборона по боках, а мама посередині.
Зламана, апатична, але безпечна в їх товаристві. Роль захисників об’єднувала їх.
Була наче виправданням, наче відплатою за те, що Оля ніколи не буде інженером, а
Мотря ніколи не закінчить драматичної школи.
Мотря, крім усього іншого, мала свою ненависть
до нього. Не знати, чи котра дитина так любила свого батька, як Мотря його
ненавиділа!
І нагло… якась тьотя Амалія встає з гробу і
каже, що це все… неправда.
Неправда, бо мама ошукала їх! Мама любила його!!!
І все героїчне, поважне, як смерть, стає смішне, гротескове. Обман! Страшний обман!!!
Як сміла мама зрадити їх? Як сміла затаїти перед ними свою тяжку провину? Яким,
врешті, правом навчала їх ненавидіти так чоловіка, якого колись сама
любила?
Мотря десь на горищі відшукала одного, вже добре пролежалого через роки листа, в
якому тітка тішиться маминим щастям і остерігає молоду закохану жінку перед ним.
Перед надмірним щастям, що його «навіть боги не в силі знищити…»
Любила? Мало цього. Із звичайної спокійної
любові не виписується таких листів до тьоті, що та мусила їх спам’ятовувати.
Шаліти мусила за ним і з ним разом! Так!
Врешті-решт, дівчина вирішує віднайти свого батька через його «друга», «такого»
самого, як і він (за материним висловом).
[…]
Тепер Мотря сидить в батька на колінах, одною
рукою обнявши його за шию, і думає собі, що б на те мама сказала. Очевидно, аякже ж,
вона чудово розуміє, що цей чарівний, не старий ще чоловік – це її батько, і саме ця
обставина дає їй право сидіти в нього на колінах, але це не її вина, що цей, так би
мовити, новоспечений батько для неї, власне, як батько ще зовсім чужий.
[…]
Пересіла на його бік, підійшла і притулила його
голову собі до грудей.
- Чому ти не довіряєш мені, туську? Кажу тобі, що
м е н і можеш все сказати… навіть… найнеприємніше. Сміливо, тусик!
Забейко був зворушений. Насправді був глибоко й
ніжно зворушений. Його рідна дитина хоче йому суддею бути, але не для того, щоб
його судити, а виправдати. З блиску її очей, з риски поміж бровами (як ця дитина
подібна до нього!) зрозумів, що вона готова мужньо вислухати і найстрашніші речі.
Навмисно потримав її ще хвилинку в цьому непорушному настрої, щоб тим приємніша
була несподіванка, що готував для неї…
- Поцілуй тата…
Трохи наче роздратована таким оборотом справи,
виконала прохання й далі чекала.
- А тепер слухай, - не спускав з неї ока,
слідкуючи за враженням, яке справить на неї ця велика новина, - ніякої провини – на
це даю тобі чесне слово – за твоїм татом немає…
Її очі широко розкрилися:
- Як-то ніякої? А хто винен в такому
разі?
Оповів їй історію з Ельвірою так, як вона
фактично була.
- То значить, - спитала якимсь не своїм голосом, -
не було ніякої поважної причини до того, щоб ви розходились… то значить…
то…
Сльози ув’язнили її дальші слова, але вона
героїчно перемогла їх. Її голос став тепер високий, недобрий.
- То значить, - тепер вона вже обвинувачувала
свідомо, з болем, - то значить, що так, через ніщо… бо так вам захотілося… бо ви
гралися в подружжя… так легко… зламали нам, своїм дітям, життя… ой які ви були
погані обидвоє… які безсердечні егоїсти… Ви обидвоє… ти й мама… ви думали
тільки про себе… тільки про себе… Чому ви не хотіли подумати й про те, що з нами
станеться? Яке право ви мали на це?
Забейко встав. Здавалося йому, що як встане, то
удари, що сиплються на його голову, менше болітимуть. З її гарячкових сліз
зрозумів тільки одне: його дитина легше вибачила б йому найтемнішу справу, ніж
його безпровиння.
Мотря глянула на нього, але не посміхнулася до
нього, хоч не могла не бачити глибокої скорботи на його обличчі.
«Злигодні зробили її дорослою, - з почуттям
остраху подумав Забейко, - доросла людина в тілі підлітка… Це ж жах!»
Та жах ішов ще й від того, що він не міг вгадати,
який вирок ухвалить йому ота… доросла людина!
Раптом Мотря схопилася за голову:
- Завжди я тільки чула, що батькам… важко
доводиться з дітьми… Але ніхто не хоче знати, як іноді важко доводиться дітям з
батьками… Що мені тепер з вами робити? Мама… ти знаєш, я не можу так
обвинувачувати її, як тебе… вона вже відпокутувала своє… А ти? Як ти легко все ж
таки розквитувався з нами!
- Мотронько!
Вона відгородилася від нього рукою.
- Я знаю, - посміхнулася гірко, - що тобі
подобається така дочка, як я… Тобі навіть було б приємно почванитися мною перед
твоїми знайомими… і, коли б я була така егоїстка, як ти… я не повернулася б додому
і залишилася б жити при тобі. І нам у д в о х було б, певно, добре й вигідно з собою,
але т а м є ще двоє наших. І тому ти дай мені відповідь на питання, що я тобі перше
поставила: що ти думаєш про нас чвірко? От що ти мені скажи…
- А ти можеш дати мені трохи часу зібратися з
думками? – спитав Забейко серйозно, наче справді друга-ровесника.
- Будь ласка.
Мотря замислена вийшла з кімнати.
Забейко не сів, а запався у шкіряний фотель. Він
почував себе як людина, що прокинулася у не своїй кімнаті.
Далебі, як це сталося?
Стільки років жив він у тому переконанні, що
тільки Галя несе цілковиту відповідальність, а там і вину за їх розбите гніздо. І
раптом з’являється його дитина і зриває каптур з його сумління. Забейко вперше за
стільки років бачить своє власне оголене «я» таким, яким воно насправді
було.
А, збожеволіти можна!
Майже п’ятнадцять років людина вважала каптур
за власну шкіру, і раптом – полюбуйся своїм портретом!
Послухай, що він тобі скаже!
Слухай, друже, чи ти справді переконаний, що той
несерйозний (а сьогодні, з перспективи років, навіть смішний!) конфлікт став
єдиною причиною розриву між тобою і Галею? А може, голубе, вина виключно з твого
боку і в цьому смішному конфлікті її коріння? Може, тобі, мужицькому синові, не
треба було з самого початку тягтись до тієї розхимереної, такої схильної до
тиранізування панянки? Що ти знаходив у ній спільне з собою? Чого ти шукав у ній?
Прояву вищої тонкості? Вона гралася в житті так, як гралася колись у ляльки, а
пізніше в кохання до тебе. Її виховання давало їй право на це, а що ти… власне, ти…
зробив для цього, щоб перевиховати матір своїх дітей?
[…]
Скоріше відчув, ніж почув Мотрю за
спиною.
- Щось ти мені задовго думаєш, тату…
- А, так… задумався. Пробач! А що ти надумала? –
запитав дочку, щоб самому не давати відповіді.
Мотря нагло споважніла. Її лице набрало такого
зосередженого виразу, що Забейко відчув щось наче страх перед дочкою.
- Ти хочеш знати мою думку, тату?
Забейко притакнув головою.
- Я хотіла б… і Оля, певно, теж, щоб ти все ж таки
повернувся в родину…
- А чому, Мотронько? Чому ти так дуже цього
хочеш?
Дівчина сховала лице в долоні:
- І як ти можеш цього не розуміти? Дорослий…
Навіть адвокат… а ще питаєш «чому?». Всі діти… та що я кажу… всі люди на землі, -
поправилася поквапно, - хочуть гордитися своїм батьком. А як можна гордитись
батьком, який… покинув сім’ю? Я знаю, що ти хочеш сказати… що це мама… знаю… але
все ж таки перед своєю совістю ти повинен признати, що це ти, а не ми тебе покинули?
– І одразу, глипнувши на його лице, перекошене від внутрішнього болю, злагіднила
тон: - Ну, не будемо про совість… Пробач, тусик. А до того ж я, наприклад, весь час
любила свого тата. Розумієш, може, навіть не тебе, я ж тебе так туманно пам’ятала, а
с в о г о т а т а. Тобі, може, і незрозумілим видається, але я весь той час… чекала
свого тата… Все думала, що ти прийдеш котрогось дня і забереш собі ту частку
любові у моїм серці, що зберігається для тебе… Ще одно питання, тусик: хто для тебе
та дама?
Мотря закидає батькові руки на шию, прихиляє
його голову до себе так, щоб їх носи торкалися один одного, але й очам нікуди
діватись.
- То… то… теж мій «колега», Мотронько.
Очі дівчини примружуються.
- Приймаю до відома, тату, але тепер… коли я вже
тобі за «колегу», ти можеш, правда, обійтися без тамтого «колеги»?
- Правда, - а сам думає: «Мала сама не знає, як
влучно ціляє».
- А все ж таки я найважливішого не почула від
тебе, тату…
[…]
Проте, незважаючи на весь тягар болю, що давив
його серце, Забейко відчув полегшення від того, що знайшов у собі мужність сказати
правду своїй дитині. Це була ота чесність, якої завжди прагнув у відносинах з
людьми. Коли пройде перший біль від розчарування, мала поміркує і визнає, що
батько мав рацію…
Отож, і самого мене вразив Ірини Вільде твір, через що й навів такі численні
цитування… І сталася мені через то певна «дежа вю»…
Щонеділі можна спостерігати в одному храмі трійко жіночок, що завжди тримаються
разом: мати й двоє доньок. Старша жінка має вельми аристократичний вигляд,
особливо в профіль, блідувате обличчя, старомодню зачіску зі свого світлого
волосся (язик не повернеться сказати сивого…), завжди в пальто. Тих її двоє
доньок… Як вони подібні чомусь до персонажів зі згаданого повище твору! Старша –
молода дівчина, висока, з таким самим як у матері білим волоссям, з її ж рисами
обличчя, відчувається якась сором’язливість у всьому в неї: ході, поставі…
Навіть не користується сповна з переваги в тому, що їй як старшій дочці насамперед
належиться якась обновка з одягу… Молодша – ще юнка, підліток (як і Мотря з твору),
середнього зросту, з темним волоссям… Та на світ вона вже позирає, я б сказав, з
певною цікавістю, приглядається, що воно таке, оте життя…
І отак вони щоразу втрьох, як одна сім’я. Ніколи з ними немає іншої людини. Мати
завжди краєм ока пильно стежить за своїми доньками, старається тримати їх у полі
зору. Може, колись у родині батько був… А мо’, й не було’го ніколи…
Люди, а чи відчуваєм ми гризоти сумління за те, що когось, приручивши, потім
відцуралися?
|
![[*]](images/xp/default_icon.gif){kind=icon}
