Яндрух
Заблокований
Повідомлень: 823
Зареєстрований: 19-2-2003
Нема на форумі
Настрій: Настрій не вказаний
|
|
Еропоезія & проза
Антоніна Цвіт
*****
На гойдалці –
з-під тебе і під тебе –
вмирала й воскресала до зорі.
З ріки кохання витягав
свій невід,
немов з лиману
відсвіт – ліхтарі.
Спливали перса
золотим нектаром,
як дві свічі. Трикутник
розгортавсь,
і так глибинно-темний
нурт гойдавсь,
що десь вікно дзвеніло,
як литавра...
А на галяві, всім
очам одкритій,
розповивав ти моє
тіло знов,
й знов поглинали
усесвітні ритми
на комашинім храмі –
плоть і кров.
І вже не сила...
прориваю світ
я криком Дугласа –
хай чують всі!
*****
З якогось вікна на голови ринула музика,
і ми вальсували в снігах
варшави під дощем.
Я була твоїм експонатом
для очей, що втікали
під парасольки...
Та наша залізна вічність
обвалилася, не годна встояти
на ніжках
кришталевих келишків.
*****
Пригаси мене губами –
як свічу –
розлітаюсь врізнобіч –
врізнобіч лечу.
І свічу врізнобіч.
І зі світом своїм бавлюсь.
Пригаси мене губами – губами.
На стику губів –
без останку –
продовж мене до світанку...
Антоніна Цвіт
Чекання
Диптих
1
Чекання
наступає на мене
квадратурою стін –
до глухоти!
Ліфт
свердлить душу, як дрель.
Ляскіт
парадних дверей –
то ляпас на відліг.
Але
По-во-рот
ключа в дверях і –
розлітаються врізнобіч стіни,
мов крила
многокрилої птахи.
І ти
попадаєш у мене,
як нитка в вушко –
зашиваємо отвір розлуки...
2
На шляху до мене
ти пройдеш ниточкою,
мій коханий,
крізь намистини міні-спідниць,
спокусливих декольте,
підкреслених талій,
обіцяючих поглядів,
а зупинишся там,
де я зав‘яжу вузлика
зі своїх рук...
Його зав‘яжу тільки я,
бо ти скажеш:
“Віддайся мені як Природі...”
І я упокорюсь
твоїй стихії,
як піщина упокориться
морській хвилі.
Змий мене з берега –
я народжена,
щоб залягти на твоє дно!
Навіки і прісно.
Роман Бабовал
ПРИСТРАСТЬ
біжить вогонь невтримний по сухій соломі
то я торкаюся твоїх тугих грудей шовкових
в часі кохання — перезрілих овочів поліття
несамовита пристрасть роздирає твою сукню
шалена пристрасть розминає постіль, на якій
щоразу як ніколи полоню тебе схвильовану
щоночі зіллям опійним тебе маню в ту казку
яку ніхто не встиг ще доказати до кінця й
вигострюю об твої стегна свою кволу цноту.
***************************
в кожнім дзеркалі я причаївся
для жінок з шовковими устами
для жінок із стиглими грудьми
для жінок, що пахнуть кров'ю і водою
для жінок неторканих жінок некоханих
в кожнім дзеркалі я припиняю час
***************************
ДОЩ
дощ грається твоєю сукнею
твоєю цнотою моїм коханням — вітер
дощ рве твій запах на шматки —
п’яніє комашня, коли проходиш мимо
тією лісовою стежкою що віддаляє нас
щокрок одну від одного за деревом тремтить
інакший світ мов чарівніший в кращім вимірі
(де ти? хто ти? — кому потрібні ці питання?)
як дощ оголює із вітром твої білі стегна
***************************
спросоння пані я торкнувся ваших перс
шукаючи себе й в шаленому вогні
тіла палають за законами пожежі
не два — а лиш одне: між смертю й недожитим
ми головешками до ранку догоряєм
скажіть! : хто в цім коханні врятував кого?
***************************
щоночі дотиками ми себе
шукали й не знайшли там де були
найвищий час нам розпрощатися
щоб не забули нас (ні ми — себе) :
наліво ти — мов знов до себе
направо я — де вже мене нема
Ярослав БАНТИНА
ДИПТИХ ЛЮБОВI
1
Я замурую у стiнi дощу
сумних долонь її рожеве пiр'я
i теплою росою пригощу
її грудей сполохане нагiр'я
а коли лiжко вже схолоне
i помутнiє чиста кров
тодi подумаю я сонно
що певно то i є любов
в якiй стрiмкий прозорий смiх
у темрявi чужих пастелей
i бiлi крокви довгих нiг
розкинутi в снiгу постелi.
2
Але коли вона пiде
i грюкнуть дверi битiя
коли вона вiддасть себе
в обiйми нижчого нiж я
то я розстрiляний i п'яний
забуду всю колишню хiть:
любов придумав росiянин
щоб бабi грошей не платить.
------------------------------------------------------
Богдан БОЙЧУК
МОЇ СТЕЖКИ ПЕРЕСОХЛИ СПРАГОЮ
Іди тепер сама.
Хай сонце розбивається
об крик твоїх грудей,
що плачуть спомином,
хай вітер в`яне
на розп`ятих спідницях, —
о дівчино моїх шляхів,
іди.
Не треба виливати тугою очей:
ти знаєш — я тебе любив,
як молодість шуміла
на твоїх руках,
як піснею тремтіли стегна
про рожеві діти
і ти для місяця зривала сором вій.
Та чаша вечорів була скупа.
Іди… іди…
…не треба ранити росою слів уста.
------------------------------------------------------
Марія Ревакович
ОРҐАЗМ
закриваю очі
навколішки наближуюсь до тебе
беремось за руки
цілую губи й кожен клаптик твого тіла
входиш у мене як у квітку
розгортаєш пелюстки й п’єш нектар
так
саме так розкривається світ
ти розростаєшся
стаєш великий як дерево
і моє тіло вже не сприймає тебе
так
саме так хвилина стає вічністю
земля виковзується з-під наших тіл
------------------------------------------------------
Тор ВАРРА
*****
...Найкращий цілунок — перший,
А потім — суцільний масаж,
А потім — ти знову вершник
І знов відгарцьовуєш стаж.
Складу я цілунки докупи
І втисну, розтнувши ломом,
В твої ще молочні губи,
В твоє нерозквітле лоно.
Коли ся прокинеш завтра
У ставі полеглих мрій,
На місці, де зріла ватра,
Буденний зросте пирій...
*****
Я співаю тобі серенади:
Електронною поштою шлю
І накази, й прохання, й рулади,
Як і більшості кібер-шлюх.
Але я, але я не комп’ютер
І виходжу голодний на street,
Де вино із очей, і я п’ю те,
Де реальні і снід й простатит.
І поляже за долар повія,
Затріпоче у власних тенетах,
І розпустою з рота повіє,
Ожививши екстаз Interneta.
*****
І кохання набридло коли вже,
Й твоя рожа а-ля папуас,
Я скажу медсестрі: “Коли в ж.!”,
Щоб позбутись твоїх прикрас.
І коли вже кохання набридло,
Впавши з неба двоспальним ліжком,
Називай когось каменем, брило,
Далі підеш сама і пішки.
І коли вже набридло кохання,
Що з нектару зістало м’ясом,
Я до тебе маю прохання
Називатись минулим часом.
*****
Ти розквітла мені у підвалі
Серед мотлоху, бруду, труб,
Ти розквітла у цьому завалі,
Як в труні розквітає труп.
Ти була урочиста й востаннє,
Перша сука сучасних Шив,
Твої перса счинили повстання,
Але я його придушив.
І тоді ти злилася до краплі,
І тікали з підвалу щури,
Так стікають молочнії кралі,
Так рождають ся діви жури.
*****
Я тримаю тебе за волосся
І веду на звичайні жнива,
Я кидаю тебе у колосся
І вбиваю, а ти жива.
Ти смієшся, радієш і просиш,
Не пускаєш залізну десницю;
Хоч на тілі — керваві роси,
А тобі усе тільки сниться.
Я беру тебе за волосся
І веду працювати додому,
А тобі — хоч загнати лося,
Тільки бачу на серці втому.
*****
...Я пестив твоє прищаве тіло,
Як автомат, без почуттів,
Ти добре знала жіноче діло,
А вміла його — то й поготів.
І я про щось далеке мріяв,
Віддавшися до течії,
Й однаково, кого хто гріє,
Однаково, і де чиї.
І все змішалося війною:
Хвости, копита, панцир, бивень;
Прокинувся лише з ціною,
Коли сказала: “Десять гривень”...
*****
Я не буду сьогодні м’ясця,
В руки інше далося:
Твої жовті інтимні місця,
Твоє злипле волосся.
Я не буду сьогодні вина,
П’ю солону, криваву слину;
І радіє нестримно вона,
Як по-звірячи я нахлину.
Що там краса, що там еротика.
Вікторіанця лаври!
Що там романіка, що там готика.
Списом розп’яті маври!
ДО ЮПІТЕРА
Мене нудить від цих ромашок,
Від сюсюкання, ніжних слів,
Дай побільше простецьких Машок
До згорілих моїх полів.
Про духовність, високі штиби
Хай ідеться за сто морів,
Ну, скажи мені правду, ти би
Викрадав манірних корів?
Їхні чепчики, рюшики, срантя
Так дратують і праведно злять,
Що примушують здня і зрання
Йти знімати простеньку бабу.
*****
І я, давній римлянин ранку імперії,
І ти, християнка, кинута тиграм,
Зустілись в кімнаті місцевої мерії
І віддались гладіаторським іграм.
Тебе я здолав і тяжко поранив,
Покірно чекала своєї долі,
І світ задививсь у вікна-екрани,
А ти непорушно лежала долі.
Я безвідмовно заніс меча.
Може, пора спиниться?
Радість ковзнула в твоїх очах:
Ленін здійняв десницю.
*****
Залізні троянди — табірний дріт
З квітками-серцями у нім,
Немає ізвідти жодних воріт,
Хіба що у жовтий дім.
Залізні троянди — жорстокий трофей
Війни без кордону й кінця,
Бо я не однолюб, бо я не Орфей,
В зубах застрягають серця.
І, навіть, коли я в багні тону,
Як робиш солодкий рот,
Ніколи не зможу любить одну,
Потрібен широкий фронт.
*****
Хай пилиться на шафі вібратор,
Бо сьогодні з тобою я,
У коханні наївний аматор,
У двобої найперший вояк.
Не потрібні мені романи
І тупая тваринна хіть:
Ні любовні самоомани,
Ні омани, що мимохідь.
Я ціную лише перемогу
Чисту й повну: розбить і добить.
Можеш кликати на допомогу…
Ось такий бо я варвар доби.
*****
Не суди моє багатолюбство,
Не зустрів, щоб в одній все було,
І мене хай засуджує людство,
Переможця чисельних лон.
Молодим не складу я зброї,
А у старості й дня не буть,
Знов падуть карфагени, трої,
Встлавши славою славну путь.
І з полеглих буде імперія
(із підлеглих жіночого роду),
Я і Ленін, і Сталін, і Берія,
Ти — лиш гвинтик мого народу.
*****
Я тебе зацілую сьогодні
І надіну вінець королев,
Твої губи, я бачу, згодні,
Щоб на них самоствердився лев.
Я тебе вознесу понад хмари
І зірками осиплю плоть,
І навію ще й інші примари:
Ти — богиня, а я — господь.
А вже завтра зникну завчасно,
І цікаво дивитись тоді,
Як запалена зірка згасне
Із небес у якійсь лободі.
*****
Перемога без жодного дотику —
Найсолодша моя перемога;
Нащо треба і стріли, і дротики,
Як узяти беззбройним змога.
Ні цілунку, ні сексу й розпусти,
Тільки пестощі, тільки слова,
Тільки листики від капусти
І шкориночка часова.
Ти розм’якла: і губи, і очі,
Й ллється ніжність у тебе з рук,
Вже не треба з тобою і ночі,
Я вже іншу фортецю беру.
*****
Собака лежить як сфінкс,
А груди твої — пірамідно,
Для тебе я — містер Х,
Для мене ти коштуєш мідно.
Я думаю: я фараон,
Ти думаєш: ти Клеопатра,
І в німбові наших корон
Прадавня зоріє ватра.
Я знаю, що я вінець,
Що я і секунда, і вічність,
Хоч завтра мені кінець
Готує твоя величність.
*****
А ти затерта, як стрічка на принтері
В лабораторії для студентів,
В лоні твоєму чисельні цвинтарі
На байстрючат претендентів.
Давай, працюй, бо гроші вкладені,
Тут недоречний будь-який торг,
І, навіть, хоч душа при ладані,
Тіло має віддати борг.
*****
Ти цариця і ти Тамара,
А мені залишається демон,
Я твоя пристрасть, я покара,
Ти — де світло, а я — де темно.
Ти на темінь прямуєш крила,
Губи хочеш змочити гріхом,
І тебе не лякають рила
Грізних ангелів над женихом…
І коли досягаєш ти ночі,
То згоряєш, немов, на свічі,
Не рятують і сльози жіночі,
Й білі строфи на полі січі.
*****
Мене спокусила ти власним задом,
Туди завела, де квітнуть пісні,
Де трави буяють симфонним садом,
Й волами стрибають воші лісні.
Мене полонила мистецтвом вправним,
Під ним приховавши дивні прищі,
Не сподівався сторотої рани
І впав у обіймів твоїх кущів.
Мене ти вважала власним васалом,
Мене вважала своїм рабом,
І я захлинувся місячним салом,
Як у їдальні голодний бомж.
І ти святкувала свою перемогу,
Скоривши чи не Нагваля,
Та я ухопивши за ласую ногу,
Поверг тебе у провалля.
*****
Ти світу цього жебрачка,
Я світу цього вандал,
В житті шкандибаєш рачки,
Торую я як ван Дамм.
Паде застаріле величчя
Під танка мого мотор,
З мого молодого обличчя
Щасливо всміхнеться Тор.
Тобі і тобі подібним
Я буду щитом й королем.
У війнах мені буть здібним,
І мати з троянд гарем.
*****
В тобі рисака, пам’ятаю, збудив
І згодом його осідлав,
В очах і долонях у мене див
По тисячі в сотнях лав.
А потім у піну його загнав
Й звалив у присмертний транс,
Він оком мені подавав сигнал,
Щоб я повторив сеанс.
І далі не зміг той рисак іти,
Не зміг і на ноги стать,
Не в силі підвестись також і ти,
Й розбита жіноча стать.
*****
Ллю до брому ще більше анісу,
Знаєш ти, я не селюк.
Будеш ставити з себе Анфісу,
Впевнена будь — пристрелю.
Я люблю тебе. І бажаю.
Тільки лаври вищі за це.
До наступного урожаю
Ти єдине моє лице.
І коли зупинитися треба
І полишить зайвий баласт,
Із усіх пригорнуся до тебе,
Як брахман до ще вищих каст.
*****
В венах моїх застрягла ти тромбом,
З мене грозила зробити пшик,
Прагнула квіткою ти, а я ромбом
Стали аби на весільний рушник.
Я розрізаю податливі вени
Й тебе викидаю із них у нужник,
Тебе підбере там Вир-р шалений,
І буде з паперу весільний рушник.
Мене не скорити жодній стерві
Й жодній нормальній дівці.
Ну, що там прадавній супер-сервіс?
Що там у цілій плівці?
*****
І голодно, й брудно,
Ти гола у ліжку;
І сумно, і нудно,
Читаєш ти книжку.
І, наче, те саме
Розкинулось тіло,
Забуте трусами,
Та вже не кортіло.
Не хочу ні посту,
Ні бруду, не гедзь,
Сказав тобі просто:
— Чеши звідси геть.
*****
“Чому відчинене в тебе вікно?” —
Як в царство трапив твоє;
То, може, там хтось знімає кіно,
Як ми сценарій даєм?
Але, коли я межу розламав,
Тоді зрозумів секрет:
Одежа моя з кумедністю мавп
Летіла в нічний проспект.
І, тіло своє, вгорнувши у тогу,
Спускався, сказавши тобі:
— Одержав поразку чи перемогу?
Дай вирішальний бій!
*****
Я руку простяг тебе погладить,
А ти злякалася грубих дій;
Тоді я схопив за коси гади
І не залишив жодних надій.
Гладить не буду більше ніколи,
Тільки хапати, тільки м’яти
Ребер твоїх рясні частоколи
І тілеса запаху м’яти.
*****
Ти подала наклепний позов
За згвалтування чи насилля,
Іншу уже обрала позу:
Вже не покірність, не безсилля.
Я отруїв тебе хмелем-словами,
У слині своїй втопив,
Я брів твоїми очима-ставами,
Змивав із чобіт бруд-пил.
Я розтопив у тілі твоєму
Справжню мартенівську піч,
Я розбудив спокусницю-Єву —
Позов пішов пріч.
*****
І ми зійшлися в протистоянні
Два сонця різних світів,
Мов крига й полум’я у коханні,
Мов жертви до катів.
Шпалери горіли місячним лезом,
Стеля зійшла в ніщо,
Я був найбагатшим жасминним Крезом
У буйнорясті щок.
Та перса зійшли на шалену орбіту,
Затьмаривши всі світи,
Я став з гігабайта малесеньким бітом,
О, свічко моя, світи.
І ти наростала дванадцятим валом,
Куди ж бо його утекти?
А тіло несите углиб зазивало,
І в ньому сиреною ти.
І я трохи з глузду не з’їхав від того,
Та добре, прокинувсь Орфей,
І голосом, власну відкинувши тогу,
Могуття принизив у Феї.
Тоді покривавлені хвилі безмежжя
Зхаркнули на берег мене;
Моєї вікорії славсь узбережжя,
Хай слава повік не мине!
І ворог жорстокий зламався у бійні,
Я відмивав від крові меча,
І хтось народився в зрожевленій піні
Зі мною в своїх очах.
*****
Назву я тебе — Лаура,
Не важить бо справжнє ім’я,
Ти слави моєї лаври,
І радість, і згуба моя.
Ти будеш росиста і свіжа
Моє прикрашати чоло.
Ти будеш для мене — їжа,
Для тебе я — мармур колон.
Назву я тебе Лаура
З поміж мільйонів дів,
Моя сонцесяйна аура,
Велич моїх днів.
*****
Тебе я вкраду від батьків і дітей,
Не знайде тебе чоловік,
У вирі брудному шалених ідей
Тобі не стулити повік.
Ти будеш насправді тільки моя,
Я буду виключно мій;
Вітрила тримай на стрижень-маяк,
Його загасити зумій.
І ми віднайдемо нові острови
Незнані для знаних мап;
До меблів поверне з густої трави
Дитинка, гукнувши: “Ма!”
*****
Ти станеш дружиною алкоголіка,
Будеш йому щось доводить:
“Як питимеш, падло, матимеш коліки,
Інфаркти, інсульти, води …”
А поки мене забавляй напором,
Розумом, честю, совістю,
А руки і ноги хай діють хором,
Я їх сприймаю повістю.
Губи твої класично стиглі,
Смак: Ізабель і Ранет,
Нумо, продовжуй в цьому стилі,
Це вже, здається, сонет.
І вперта, і мужня рухаєш ти
Із граціозністю танка,
Та м’язи твої розкрили роти:
Мініатюрная танка.
*****
Ніколи не буде в тебе маститу:
Немає на чому буть,
Хоча ти і маєш задницю ситу,
У тебе мужича грудь.
Цілувати тебе не буду,
Бо у тебе ізнов стоматит,
Зажену свого пса у буду,
Хай відстрочує свій апетит.
І не буду тебе споглядати,
Бо прищі, і прищі, і прищі;
Й перемоги не буде дати,
Вже набридло трощить ці хрущі.
*****
Ми в морі зустрілись без одежі,
Далеко лишились буї,
І місяць плекав у тебе вежі
І м’язи античні мої.
І в тебе прокинулась амазонка,
Ти стисла мене і пустила на дно,
Така ти підступна стерва, масонка,
Мене не здолати тобі все одно.
Тебе у тобі топлю мов якір,
Місяцю-батьку, силу храни,
То не для мене русальський ятір,
То для романтиків, для ханиг.
*****
Хай ноги цілуються між собою,
Я поміж них не війну,
Сьогодні не буде жодного бою,
Я розробляю війну.
Ти будеш чужа недобита фортеця,
Яку я усоте візьму,
Поки оборона до бою збереться,
У місті мій буде Кузьмук.
Ти будеш моя представницька столиця,
Ні, краще військове містечко,
Готуйся до бою, як ти соколиця,
Влаштую тобі Берестечко.
*****
І ти з настирністю спаської мухи
Моєї крові ссала мед,
Набридли твої сверблячи рухи,
Я достаю свій кулемет.
Але не вражають тебе і кулі,
Шукаю тоді хвоста,
Тим часом даруєш мені ти гулі,
Така занадто проста.
І я якусь нерівність намацав,
Рванув її що е сил,
Тоді зламалась впертая цаца,
Я відьму отак закосив.
*****
І я поставив якось дослід,
Скільки вона може терпіти:
Моїх образ ковтала послід,
Гризли її слова терміти.
Я за волосся тягав жорстоко,
Інших любив перед нею,
З битого тіла лилися соки —
Вона лишалась моєю.
Тоді я спинив жорстке телебачення,
З пальців тягло іржою,
Як ніжно просив у неї пробачення,
Стала вона чужою.
*****
Ці горби я вже брав,
І низина відома,
Тут позбавив я прав,
Тут настигла утома.
Біля цього куща
Ти далася без бою,
Тут хребет затріщав
Під важкою тобою.
Тут була, як у сні,
Чи як давня мочала,
Тут співала пісні,
Ну, а тут — закричала.
*****
Немає кращої від тебе
Крім кобилиці при мені,
В твоїх очах — банальне небо,
В її очах — мої вогні.
Від тебе — тягне туалетом,
Від неї йде здоровий дух,
Своїм вважаєш ти валетом,
Для неї я — під небом друг.
Тебе веду я в ресторани,
З тобою бавлюсь досхочу,
І лиш вона лікує рани,
Коли я вже не закричу.
*****
Ти мені заважала дихать,
Хоч казала, що цілувала…
Скільки можна під вухом стиха
Слинить-креслить якісь овали!
Та невже я і справді солодкий,
Щоб мене терпугом пиляти?
Чи у цеї інфанти-молодки
Пробиваються гени теляти?
Так і стане мала на чотирі,
Затягнувши в чеканні: — Ну-у!
А мені неспокійно в квартирі,
Відгортаю я морду дурну.
Та як злизане протикомарне,
Коли сам ти до цурки обсосаний,
В ліс виходити — справа то марна,
Щоб розквітнути справді між соснами.
Але я, не нап’явши сорочки,
Виринаю під небом зоряним,
Ой, посіяв би я огірочки, —
Я радію бути незораним.
Наостанок сказав їй стиха
Дещо просто, дещо зухвало:
— Ти мені заважала дихать,
А гадала, що цілувала.
Джерело: Миколаївська „Молода Просвіта”
|
|
|
Іван Лихобор
Заблокований
Повідомлень: 278
Зареєстрований: 9-8-2006
Місто: з-пiд Львова
Нема на форумі
Настрій: Настрій не вказаний
|
|
І хто б оце казав, що наші люде колись любиться не були
зугарні...
Степан РУДАНСЬКИЙ
КОЛЬКА
Що день божий, то й слабує
Жінка в мужика.
Мужик ходить, бабів зводить,
Попа і дяка…
Баби шепчуть, дяк ворожить,
Воду піп святить…
А у жінки – колька й колька,
Й голова болить.
Та коли б то справді колька,
То й хоть би не жаль…
А то, лихо його мамі,
Внадився москаль.
Молодиця москалеві –
Як води дає,
І щоб збути мужа з хати,
Слабу удає.
Мужик піде та й шукає
Баби до руки,
А москаль латає жінку
На всі заставки.
Але була в них дитина,
Хлопець років п’ять.
От той хлопець і підглянув
З ким мамуня сплять.
Тільки батько показався,
Хлопець і біжить:
"Вже здорова наша мати! –
Батькові кричить. –
Тільки-тільки не поспіли!..
Не виділи – жаль!
Оттакую з мами кольку
Витягнув москаль!"
***
РАНА
Перегнулась молодиця,
Шмаття віджимає,
А хлопчина під запаску
Ззаду заглядає.
Заглядає – що за рана?
Та й питає мами:
„А від чого то в вас рана
Помежи ногами?”
„Та то ми з батьком колись, – каже, –
Билися обоє.
Сокирою батько вдарив
Та й розтяв надвоє”.
„А розумний тато були!..
Добру міру знали!
Бо сокирою, як в око,
У п…у попали!”
***
ХОМУТ
Возив мужик на ярмарок
Жидів цілу фуру…
Назад йому довелося
Везти одну Суру…
Як на збитки мужикові
Сура уродлива!..
Молоденька і тлустенька,
Сама чорнобрива…
Підсів мужик до жидівки,
Жарти починає.
А жидівка, псяча віра,
Чортом поглядяє.
Відсувається небога…
Нічого діяти!..
„Почекай же, псяча віро,
Сама мусиш дати!..”
Їде собі помаленьку:
Чорний ліс синіє!..
Ще далеко до коршомки,
А вже вечоріє…
Смерклось добре, кругом темно,
Середина лісу:
„Да куди я, – мужик каже, –
Поїду у біса!..”
Звернув набік, з воза злазить,
Коня випрягає…
„Що то? герсти… ночувати?..” –
Жидівка питає.
Як згадала Сура вовка,
Живцем помирає.
А мужик собі байдуже –
Коня випрягає…
Випрягає, вклав до воза,
Сам лягає спати…
Положився й починає
Суруню лякати…
Кинув хомут за корчами,
За лици тримає…
Що потягне – шелесь-шелесь!
Сура помирає…
Далі каже: „Чоловічку,
Голубе мій, брате!
Візьми мене, чоловічку,
Коло себе спати!..”
„Та що вже, – мужик каже, –
Робити з тобою!..
Забирай свої манатки,
Лягай ізо мною…”
Лягла Сура коло нього…
Стало ніби тихо!..
Далі знов межи корчами
Шелепає лихо!..
Аж під свиту мужикові
Сура підлізає…
Мужикові того й треба –
І сам накриває…
Кинув лици, обняв Суру,
Мацає увсюди!..
Стали в Сури помаленьку
Підійматись груди!..
Обнімає мужик Суру…
А Сура цілує…
Спустив руку до спідниці –
Сура як не чує…
Піднімає помаленьку
Спідниці в небоги…
А небога – ані слова –
Розкладає ноги…
Крешить мужик жидівочку,
Справи дотирає…
А жидівка щораз лучче
Йому випинає…
Накрешився, не злізає…
Так і спочиває…
Його Сура і руками,
Й ногами тримає…
Лежить мужик, не злізає…
М’яко спочивати…
Відпочив, як на перині,
Та й почав казати:
„Ти думаєш, що ми справді
Тут межи вовками?..
То мій хомут так шелестів
Помежи корчами!..”
„То хомут був?.. Ох які ви
Розумнії люди!..
Ану, ну, нехай, Іванцю,
Іще хомут буде!..”
***
НАЙ ХОТЬ ПО-ХРИСТИЯНСЬКІЙ
Стоїть москаль на квартирі,
Зиму пробуває…
Служить щиро господині,
Та й сам не дрімає…
Лиш господар куди з хати
При лихій годині,
Москалина помаленьку –
Та до господині…
А псяюха господиня
Хороша, як ружа.
Отак дала б москалеві,
Та боїться мужа…
Раз мудрує москалина,
Раком нагинає…
Бере свою шинелину,
На ню накидає…
Крешить собі її ззаду,
Справи дотирає…
Дотирає, аж господар
Двері відчиняє…
Як поглянув, закрив очі!..
„Мати моя, мати!..
Отаке паскудство робить!..” –
Та назад із хати…
Москалеві того й треба,
Що муж утікає,
Крешить її цілу зиму
І гадки не має.
Починає помаленьку
Весна наступати…
Прийшла пора москалеві
З села виступати.
Виступає москалина,
Нічого робити…
Та ще хоче господиню
Ще раз покрешити…
„Ну, прощайте, – став казати, –
Злом не пом’яніте!
Та хоть меня, горемику,
За ліс проводіте!..”
Послухались господарі
Вражу москалину:
Проводжають його з хлібом
За густу дубину.
Сіли собі під дубками,
Трохи відпочили…
Вихилили по чарочці,
Хлібом закусили…
Бере москаль господаря,
Ловить, обнімає…
„Ах, добрый ты был хозяин!… –
Йому промовляє… –
Дай-ка, братец, на прощанье…”
Мужик як рвонеться!..
Утікає, куди бачить,
І не оглянеться…
А москаль вже господиню
Крешить коло лісу…
Накрешився до вподоби
Та й пішов до біса.
Поверулась господиня
До своєї хати…
Насідає господаря,
Давай сповідати…
„О, добрий-ісь, чоловіче!
Бодай-ісь ізгинув…
Саму мене серед лісу
З москалем покинув…
Як паплюгу тую кинув,
Все лихо з тобою!..
Чи ти знаєш, що служивий
Ізробив зо мною?..”
„Мовчи, жінко, – мужик каже, –
Най хоть по-християнській!..
А то, видиш, хтів, поганий,
Мене… по-поганській!”
***
ПУЩІ
Відвів воли попів наймит,
Оком не стикає…
Лежить, бідний коло груби…
Все за них гадає…
А піп лежить з попадею
Та собі жартує.
То за цицьку помацає,
То і поцілує…
Далі бере сорочину,
Вгору задирає…
Кладе руку нижче пупа,
Вовну розгортає…
Розгортає густу вовну…
„Ото, – каже, – гущі!..
Ото ліса несходимі!..
Та темнії пуші!..”
„Ой, панотче, – крикнув наймит, –
Милосердя майте!..
Чи нема там волів наших –
В пущах пошукайте!..”
***
ПЕЧЕНІ ЯЙЦЯ
Підсунувся на весіллі
Козак до дівчини,
Давай її підмовляти
Дати табачини.
Але вона „Не дам, – каже, –
Бо казала мати,
Що від того, часом, можна
Животину мати…”
„Не журися, – козак каже, –
Не знатимуть люди:
В мене яйця печенії –
Дитини не буде!..”
„А чи ж правда печенії?”
„Печені, їй-Богу!..”
„А з печених то не буде?”
„Не буде нічого!”
„Е, таке-то що не буде?”
„Та ж спитай хоч тата.
Чи з печених яєць коли
Бувають курчата?”
Бігцем дівка до матері,
Матері питає:
„Чи з печених яєць коли
Курча вилізає?”
„Та ні, доню, – мама каже, –
Або що за диво?”
„Ет, мамуню, не питайте!” –
Та із дому живо.
Дала міцно козакові –
Трісла табачина,
Але ба! через півроку
Росте табачина.
І ото вже і запаски,
Бідна, не зав’яже,
Тогди вона до матері
Та й матері каже:
„Тіштесь, – каже, – тепер, мамо,
Коли одурили!..
Таж печені були яйця,
А що наробили!..”
***
ЖИВОТИНА
„Де то, доню, животина
Так?..”
„Та то, мамо, коло тина
Дяк…
Все, бувало, грає, грає
Та й…
Все, бувало, примовляє:
„Дай!..”
Раз підсунув, було, ручку
В то…
А я кажу: „Дай обручку,
То…”
А він каже: „На обручку,
Дай!”
Я пустила його ручку
Та й…”
***
ДО ЧОГО ТИ ЗДАТНИЙ
Вдався батькові синок,
Та такий ледащо,
Що робити, хоч убий,
Не буде нізащо.
В поле нікгди ні ноги,
З школи утікає.
Лежить тільки, як бугай,
Яйця вигріває.
Що не бився з ним старий,
Не дав собі ради.
На остаток всіх кумів
Зводить до поради.
Розказує їм біду,
Сина закликає
І останній раз його
Із жалю питає:
„Ну скажи ж мені тепер,
Як сам здоров знаєш,
До чого б ти сам хотів,
Куди здатність маєш?”
А син голову схилив
Та за брови взявся.
„Щоб не били, – каже, – лиш,
Я би вже признався”.
„Ну до чого, лиш скажи!
Не буду я бити!”
„А до того, – каже той, –
Щоб дітей робити”.
***
СКАЖИ ПО-НІМЕЦЬКІЙ
Положився вражий німець
З хазяями спати.
Серед ночі – шась на жінку
Та й зачав ї..ти.
Але мужик пробудився
Та й жінку торкає:
„Та же тебе ї.. німець!” –
Стиха промовляє.
„Та вже ж ї..!” – „То кажи що!”
„Який молодецький!..
Як умієш що казати,
Скажи по-німецькій!”
***
ЗРОБІТЕ СОБАЧКУ
В опівночі на полу
Мужик пробудився,
Штани собі розпустив,
На жінку звалився.
Навпомацки затиснув –
Жінка – як не чує,
А синочок з-поза них
Все собі пантрує.
І йно тілько що мужик
Розхитався саме,
А синочок тут у плач:
„Не душіте мами!”
Та й позаду за матню
Потягає тата…
„Мовчи, сину, – каже той, –
Зроблю тобі брата!”
А той йому: „Та нащо
Робити болячку!
Брата, – каже, – не робіть,
А лучче собачку!”
***
СВЯТА СІМ’Я
Лежить собі старий піп –
Де йому ї..ти.
Але його попадя
Давай зачинати.
Зачіпала і товкла
Куди довелося,
На остаток заскубла
Попа за волосся.
Не витримав старий піп:
„Ну ж бо ти, старая!
Хоч голови не скуби –
Голова святая!”
„Що ж у тебе не святе?”
„Все святе, небого!”
„То і я, либонь, свята
З-за тебе, святого?”
„Та запевне, що свята!”
„А дочка святая?”
Та ну, стара, не скуби –
І дочка святая!”
„То й я святий, коли так!” –
З печі наймит каже.
А з постелі йому піп:
„А ти за що, враже?”
„Як то батюшко? Та я ж, –
Парубок озвався, –
Із панною на печі
Кілька раз ї…ся”.
***
БАРАБАНЩИК
Не кидає цам господар
Ні жінки, ні хати,
А тут москаль перехожий
Аж гвалт пої..ти.
І вхитрився ж так, шельма,
Настругав цеглини.
Розтер пороху чимало,
Взяв білої глини.
Давай пуцьку малювати!
На два пальці - в чорне,
На чотири пальці - в біле,
А на три в червоне.
Розмалював, як на диво,
Та вже й не ховає.
Тільки, шельма, протягнувся,
Вдає, що дрімає.
А тут його господарі
Коло нього в’ються,
Та плечима тільки нижуть,
Та стиха сміються.
Далі москаль підхопивсь -
Ніби пробудився,
Живо пуцьку у ширіньку,
На них подивився.
„Что вам нада?” - запитав.
„Та, - кажуть, - нічого!..
Ми лиш тілько не бачили
Ще дива такого…”
„Эка штука!.. не бачили…
Та тело, вишь, тело!..
А уж краски - это наше
Солдацкое дело!..”
„Що ж це такеє?” - запитала
Пильно молодиця.
„Что такое? Энто, знаешь,
Как таво… случится…
Так чтоб знал я, что работать:
черным - так капрала,
Белым - энто офицера,
Красным - генерала!
Всё по чину энтак знаешь…”
Мужик аж піднявся.
„То червоним - генерала?” -
Ще раз запитався.
„Уж, конечно, генерела!…”
„А що би вам дати,
Щоб, наприклад, моїй жінці
Генерала мати?”
„Ничаво, брат, тольки б жинка
Энтаво хатела,
А я, брат, не пожалею
Казьоннаво тела.
Хочешь, что ли, маладица?”
„Та так, - каже, - хочу,
Що, їй-Богу, чи вірте,
Чуть на вас не скочу!..”
„Ну, ложись же, маладица!”
Вона і лягає,
Сорочину піддирає,
Поцьку випинає.
Москаль тогди свою пуцьку
Межи ноги зводить,
Прогортає разів кілька,
По краю обводить.
Молодиця розпалилась,
Аж-аж випинає,
А той тоді помаленьку
Далі посуває.
Стало мокро, іде щільно,
Москаль розкокшує,
А господар стоїть збоку,
Тільки-но пантрує.
Розкошує москалина…
Аж світяться очі…
А там поцька його пуцьку
Ковтає, лоскоче.
І ковтає, і лоскоче,
Аж пуцька подалась…
Мужик бачить, що пасмужка
Трохи показалась;
Та го зверха, та донизу!..
Сховалося тіло…
Але годі!.. тогди й саме
Кінчилося діло!..
А москаль тут йому й каже:
„Что ты энто сделал?
Да ты, братец, всю работу
Энтак переделал!
Не жми только моей жопы -
Был бы генеральчик,
А теперь уж, полно, братец! -
Будет барабанщик!”
А той тогди його - з жінки:
„От бісова мати!
Та такого генерала
І я годен мати!”
***
УКАЗ
Іде козак дорогою,
Дівку надибає;
Вийняв папір з-за пазухи
Та й її читає:
„І прочая, і прочая...
По сему указу
Козак должен кожну дівку
Цілувать по разу”.
„Чуєш, дівко, що в указі?”
„Та чую, козаче”.
вже ж рада-то, псяюха,
Аж мало не скаче!
Ізліз козак, покріпився,
На коня сідає,
А дівчина підійнялась
Та й ще забагає:
„А приглянься-но, козаче,
До того указу:
Чи нема там написано,
Щоб іще по разу?”
***
ТОЙ, ЩО НАД НАМИ
Стоїть козак коло груші
Дівку підмовляє.
А дівчина, як калина,
Полум’ям палає.
Зчервоніло повне личко,
Відскочили груди…
Отак дала б, та боїться,
Що то послі буде.
„А що, – каже, – як я буду
Дитиноньку мати?
Хто пригорне сиротину,
Буде доглядати?”
Козак жваво обіймає
Дівчину руками.
„Не журись, дівчино, – каже, –
А той, що над нами!..”
А із груші старий батько:
„О бісова мати!..
То ви будете робити,
А я годувати?!”
Як почули молодята –
Та від батька в ноги:
Дівча в хату з переляку,
Козак – за пороги…
***
САМА УЧИТЬ
Біжить дівка; в руках курка,
Сито під пахвою.
Аж дивиться – спочиває
Козак під вербою.
Розпалилася дівчина,
Ґвалтом чогось хоче:
То підійде, то загляне
Козакові в очі.
То пуститься утікати,
То знов підступає.
„Та чого ж ти утікаєш?” –
Козак промовляє.
„Який змисний!.. Утікаєш!..
Еге!.. Не втікати?!
Я вже бачу, що ти хочеш!
Бодай не казати!..”
„Та дурна ти! Втекла б курка!
Як тут що зробити?”
„Який змисний!.. Втекла б курка?!
А ситом накрити!..”
Не знав козак, що робити, –
Сама научає…
Козак живо видер курку,
Ситом накриває.
Кладе дівку під вербою,
Зміряв, як годиться…
Пішла дівка дорогою –
І не нахвалиться…
***
Джерело: poetry.uazone
|
|
|
|
![[*]](images/xp/default_icon.gif){kind=icon}
