Перейменуємо Україну в Русь?
ПРОПОНУЮ ОБГОВОРИТИ ІДЕЮ ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ УКРАЇНИ В РУСЬ.
ДЕЯКІ АРГУМЕНТИ ВИКЛАДЕНІ В ТЕКСТІ:
РУСЬ-УКРАЇНА. ПОДОЛАННЯ ПРОВІНЦІЙНОГО МЕНТАЛІТЕТУ ЯК ІСТОРИЧНЕ ЗАВДАННЯ.
Тема провінціалізації як тенденції сучасного соціально-політичного й
національно-культурного життя представляється актуальною в контексті бурхливих
політичних і ідеологічних процесів, що охопили сучасну Україну.
Україна політично розколота. Захід країни голосує за своїх, а схід за своїх. І не
так важливо, що являють собою люди за яких голосують, і які в них програми. Головне
- за своїх! При цьому БЮТ, що прийшов у владу із соціальними гаслами, вступає в
коаліцію з ліберальною Нашою Україною, а комуністи й соціалісти блокуються з
ліберальною Партією Регіонів. Симпатії виборців розділяються не по ідеологічній
ознаці, а саме по регіональній. Найбільш гострі дискусії ведуться не з питань
економіки, а навколо статусу російської мови й зовнішньополітичного вектора
України (зближатися з Росією або вступати в Євросоюз і НАТО).
Мені представляється, що положення, у якому виявилася Україна в цей час, можна
охарактеризувати як «зависання». І якщо ми, люди що думають, хочемо жити в країні
вільної, щасливої, багатої, процвітаючої, нам варто подумати, як із цього
«зависання» вийти.
Основні політичні напрямки сучасної України (умовно говорячи, «помаранчеві» і
«біло-сині») визнають цінність «самостійності», і сперечаються про те, до яких
наднаціональних політико-економічних утворень нам варто приєднуватися,
західноєвропейським (Євросоюз, НАТО) або євразійським (ЄЕП, ЄДКБ). А чи багато
робиться для того, щоб виробити щиру самостійність і самодостатність України? Чи
можна назвати незалежною країну, політичні еліти якої шукають ідеологічну опору
й морально-психологічну підтримку за її межами (на заході або на сході)?
Зрозуміло, політики просто прагнуть до влади, ідеологічні посилки, з якими вони
виходять на вибори, повинні бути і є відбиттям настроїв виборців. І якщо виборці
заходу й сходу повернулися друг до друга спиною й дивляться за кордон (за західний
або за східний), то політики ідуть за їхнім вибором. Але якщо так піде далі –
країна опиниться перед загрозою розпаду. Що ж робити думаючої частині виборців
для того, щоб допомогти країні ідеологічно об'єднатися без застосування
насильства, і нарешті спокійно зайнятися економікою?
Мені представляється, що необхідно знайти або виробити ідеологію, що повинна бути
по-справжньому самостійною, забезпечувати нашим людям можливість ставитися до
себе й своєї історії із самоповагою, без агресії, сорому, досади, комплексу
неповноцінності. Самостійна ідеологія повинна допомогти нам знайти почуття
власної цінності, самодостатності й навіть спокійної й доброзичливої переваги
над іншими народами. І, що дуже важливо, така ідеологія повинна бути однаково
близька жителям всіх регіонів.
Чи існує зараз ідеологія, що могла б по-справжньому об'єднати всю Україну? І чи
усвідомлюють сучасні політичні еліти потребу у виробленні самостійної
ідеології? Я думаю, що поки не усвідомлюють, а найпоширеніші ідеї годяться, у
найкращому разі, для половини країни.
Сучасний стан національно-культурного й соціально-політичного життя України
можна назвати провінціалізмом, а тенденції розвитку охарактеризувати, як
підсилення провінціалізації.
Провінція визначається як окраїна країни, її глибинка, глушина. Зараз Україна -
незалежна самостійна держава. Але Україна офіційно проголошує про своє прагнення
вступити в Євросоюз, а Євросоюз уже зараз ми ризикнули б назвати конфедерацією з
наднаціональними органами керування. Після прийняття єдиної конституції він
фактично перетвориться у федерацію з єдиним президентом і міністерством
закордонних справ. Ставши частиною Євросоюзу, ми перетворимося... У що ми
перетворимося?
Думаю, ви вже догадалися. Ми станемо однією із провінцій європейської держави.
Причому, окраїнною провінцією, віддаленою й від столиці - Брюсселя, і від основних
економічних центрів, розташованих в основному на території «старої Європи», у
Німеччині, Франції, Великобританії.
Наша країна офіційно прагне перетворитися з незалежної держави в провінцію.
На сході країни, можливо багато хто хотіли би, щоб Україна стала провінцією
Російської Федерації.
Для наших міркувань не так важливо, провінцією якої країни ми хочемо стати.
Важливо відзначити факт прагнення до втрати суверенітету, до провінціалізації.
Перетворитися із самостійної країни в окраїну. Дивно, скільки при цьому
говориться про історичне прагнення до самостійності!
Поняття провінції завжди співвідноситься з поняттями столиці, центра, звідки
управляють провінцією. Отже, провінціал, як би він не ставився до центра (з любов'ю
або з ненавистю) не зможе усвідомлювати себе провінціалом, якщо центра не існує.
Як було показано вище, наша країна шукає центр, якому могла б підкоритися, значить
прагне до провінціалізації. Навіть у Києві прагнення приєднатися до Євросоюзу
знаходить широку підтримку. Значить навіть наша столиця провінційна за духом і
прагне до подальшої провінціалізації. Противляться вступу в Євросоюз в основному
прихильники возз'єднання з Росією.
А де ж свідомі захисники незалежності й самостійності? Я належу до їхнього числа,
але здається нас поки дуже мало. І це не дивно, адже прагнення до посилення
провінційного менталітету запрограмоване в самій назві нашої держави.
Ще в XVIII сторіччі як самоназву українці вживали етноніми «рус», «русич», «русин».
Галичани й буковинці називали себе русинами ще в ХХ столітті. На Закарпатті
самоназва «русин» збереглася дотепер [1]. Як відзначає О. Баган (2008)
(науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова), коли виникла потреба дистанціюватися
від Росії «...це здійснив Т. Шевченко, затвердивши естетичною й вольовою силою
свого слова назву „Україна”» [1].
Можливо, багато хто із цим не погодяться, але мені представляється найбільш
імовірним, що сучасна самоназва нашого народу й назва держави походять від назви
Запорізької (розташованої за дніпровськими порогами) окраїни («україни»)
Древньої Русі, а згодом Литовської держави й Речі Посполитої, до складу яких
увійшла Древня Русь. Т. Шевченко й інші патріоти, що відстоювали новий етнонім,
прагнули підкреслити духовну наступність ідеології нашого народу з вільнолюбним
і незалежним духом запорізького козацтва, і революційних селянських рухів, що
розвивалися під впливом цього духу. Але одночасно відбулася психологічна
«прив'язка» до «окраїнних» («провінційних») особливостей козацького менталітету.
Для опозиційного козака необхідна наявність поблизу сильного центра влади.
Вільнолюбний провінціал перестає бути самим собою, якщо немає метрополії,
столиці, центра сили, з яким він міг би боротися.
Психологічна прив'язка до провінційного світосприймання допомагає боротися, але
не дає можливості перемогти. Провінціали, що борються, завжди будуть повернені
обличчям до центру з яким борються, або приймуться шукати новий центр, що допоможе
боротися зі старим центром. Шукали в Московській Русі союзника для боротьби з
Річчю Посполитою і стали провінцією Російської імперії. Тепер шукаємо в Брюсселі
й Вашингтоні союзників для боротьби з Російською Федерацією (хоча незалежність
від Російської Федерації вже досягнута), і ризикуємо стати провінцією Євросоюзу.
При такому умонастрої про самостійну державу можна тільки мріяти, а на ділі
доведеться про неї забути.
У цій захоплюючій боротьбі, серед нескінченних «адреналінових революцій»
(термін, що пролунав у ході однієї із суспільно-політичних телепередач «П'ятого
каналу») так легко забути про елементарну власну вигоду. І наш народ, відомий
захопленими політиками, про вигоду забуває.
Так наприклад, при відділенні від Радянського Союзу Україна не порушила питання
про збереження свого сюзеренітету над ресурсодобувними областями (сировинними
придатками) колишньої радянської імперії, такими як Сибір, Середня Азія, Далекий
Схід, райони крайньої півночі та ін. У радянський час ці території фактично були
колоніями (у класичному розумінні даного терміна), у той час як європейська
частина Радянського Союзу, де була зосереджена більша частина обробної
промисловості й найбільші культурні центри (у тому числі Київ), виступала в ролі
метрополії. Більш прагматичний народ, можливо, затурбувався б забезпеченням
вільного доступу до необхідних для своєї промисловості ресурсів. Народ України
про колонії не згадав, і, здається, навіть не усвідомив, що в нього були колонії, і
що ці колонії в значній мірі заселені вихідцями з нашої країни. Такі дії
представляються нам далекими від нудного економічного прагматизму, і можуть бути
витлумачені, як шляхетний жест і прояв безкорисливого прагнення перетворитися з
метрополії в провінцію, змушену платити за сировину й енергоресурси стільки
грошей, скільки скажуть їхні повновладні хазяїни, що недавно були тільки
співвласниками.
А навіщо нам вступати в НАТО? Деякі публіцисти думають, що тільки для того, щоб
досадити Росії, від якої ми вже й так відділилися [3]. Невже хтось серйозно
припускає, що Росія рушить на нас танки й літаки, як Грузія на Південну Осетію?
Якщо Росія й буде вести проти України якісь війни, то це будуть війни ідеологічні.
А значить відповідати потрібно створенням самостійної, загальнонародної
ідеології. Інакше воювати доведеться на своїй території із власними
російськомовними громадянами й без особливої надії на перемогу [3].
Чи існує альтернатива сьогоднішньому українському провінціалізму? Нам
представляється що так. І за такою ідеєю не треба далеко ходити, вона завжди була
«під рукою».
Давайте згадаємо про часи Київської Русі, коли не було українців західних і
східних, центральних і південних, буковинських і закарпатських. Була єдина Русь.
за лесом «Заліска україна» (там де зараз перебуває Москва), була віддаленою
провінцією Руської держави із центром у Києві. У Русь, у руський мир входили, різні
народи, які розмовляли різними мовами, що належать навіть до різних язикових
родин (слов'яни, тюрки, фінно-угри й інші) [4].
Русь була і є різноманіттям у єдності. Русь - це різноманіття релігій і ідеологій.
Русь з'єднала безсмертні цінності православного християнства з язичеством і
двовірством, напружені духовні пошуки, вірність ідеалам із практичною
кмітливістю, здоровим глуздом і високими діловими якостями, прагнення до єднання
із природою (такого поняття про дачі, як у нас, немає ні в яких містах миру) і
досягнення техніки.
Чи замислювався хто-небудь про те, що міняючи етнонім, ми послабляємо свої позиції
в боротьбі за ідеологічну першість у просторі колишньої Російської імперії?
Міняючи етнонім, ми залишаємо права на спільну історичну спадщину Древньої Русі й
Російської імперії Білорусам і Росіянам. Але ж у нас є потенційна можливість
створити культ Києва, як колиски Давньоруської цивілізації. Якби нам удалося
створити такий культ, ми домоглися б ідеологічної першості на пострадянському
просторі. Ідеологічна першість згодом приводить до першості політичної й
економічної. Створювати в нашій країні й поширювати за її рубежі культ Древньої
Русі як історичної колиски Руського миру нам економічно вигідно! Але такий шлях -
це шлях перетворення України-Русі в нову метрополію. Він суперечить
провінційному менталітету, що став звичним. Крім того, це прагматичний шлях, а
значить він нудний для аматорів «адреналінових революцій».
Але необхідність возз'єднання зі славним руським минулим поступово
усвідомлюється українським суспільством. Яскравий приклад - результати
телепроекту «Великі Українці», переможцем у якому став руський князь Ярослав
Мудрий.
У роки перебудови політологами обговорювалася ідея демократичної України, як
альтернативного російського політичного центра, опозиційного авторитарної
Російської Федерації. При цьому підкреслювалося, що Україна має рівні права з
Російською Федерацією на легітимність колишньої Росії й СРСР, а можливість
змагання України й Росії, двох руських держав, двох інтегруючих центрів руських
земель, трактувалася як геополітична гарантія демократії в Євразії [5].
Ідея Русі-України, як прояву альтернативного шляху руського розвитку,
обговорюється й у сучасній Українській публіцистиці [1-3]. При цьому висловлюється
думка, що повернення Україні руського імені та ідеологічна орієнтація на
спадщину Київської Русі дасть шанс об'єднати всіх громадян нашої країни,
незалежно від мови, на якої вони розмовляють, і релігії, що вони сповідають.
Внутрішня єдність Русі-України при збереженні розмаїтості її етнічних груп
дозволить перенести ідеологічне протистояння з нашої території на територію
Росії й реально претендувати на першість як у просторі руської цивілізації так і
за її межами.
Я думаю, що повернення етноніма «Русь» буде корисним і із психологічної точки
зору. Відновлення культурної наступності й установка на досягнення лідируючих
позицій у культурі, ідеології й економіці допоможе нашому народу позбутися від
комплексу неповноцінності, того, по влучному вираженню Ю. Винничука,
«малоросійського мазохізму», для якого характерна хвороблива спрямованість у
минуле з нескінченним роздряпанням реальних і мнимих «історичних ран» [6].
У такий спосіб ми можемо укласти, що перед нашим народом і нашою країною стоїть
історичне завдання подолання провінційного менталітету, що є основною
перешкодою на шляху знаходження Руссю-Україною самоповаги й психологічної
рівноваги без яких неможливо ні благополуччя держави, ні щастя її громадян. Ми
повинні перебороти комплекс провінціалізму. Наявність цього комплексу у дуже
слабкому ступені усвідомлюється інтелігенцією й практично не усвідомлюється ні
народом, ні політиками. Ми пропонуємо цей комплекс усвідомити, і думаємо, що
усвідомлення збільшить внутрішню свободу. Відновлення внутрішньої свободи
дозволить або усвідомлено зміцнювати «окраїнне» мислення, провінційний
менталітет, або свідомо відмовитися від шляху провінціалізації, і поновивши
зв'язок з історичним минулим, прийнявши відповідальність за сьогодення, активно
створювати мир, в якому у нашій Русі-України буде шанс знайти реальну
самостійність і навіть повести за собою інші народи.
Список джерел:
1. Баган О. Чи можна в Україні знайти Русь? // День. – № 104. 13 червня 2008. – С. 5.
2. Качмарский О. Что в имени твоём? // Газета «2000». – № 24 (418). 13–19 червня 2008. – С. F1, F8.
3. Стус В., Константинова І. Україна, як альтернативний шлях руського розвитку //
День. – № 100. 7 червня 2008. – С. 4.
4. Гумилёв Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. – М.: Товарищество Клышников, комаров
и Ко, 1992. – 512 с.
5. Павловский Г. Страна-наследница. К рассоединению Украины с Россией // Век ХХ и
мир. – № 12. – 1991. – С. 26–28.
6. Винничук Ю. Малоросійський мазохізм // Газета «Post-поступ». – Львів. – 1995.
|
![[*]](images/xp/default_icon.gif){kind=icon}
