Вчора перечитав інтерв'ю Жванецького в газеті "День" і натрапив на цікаве,
як на мене, висловлювання:
Цитата:
"Володя Висоцький, Окуджава, Галич, хтось ще, хто на плівках йшов — вони
відіграли набагато більшу роль у зміні нашого життя, ніж група дисидентів, яка
видавалася на Заході та не доходила до нашого читача. А це завжди у вухах..."
От і зацікавило - більшість нас з радянського минулого, то
хто саме для Вас змінив Ваше життя, змінив ставлення до Системи - ми ж усі (або
майже усі) були "правильними" піонерами, комсомольцями, комуністами
(тут точно не всі, але ж )...
P.S. Інтерв'ю гамузом лежить тут (UA) або тут (RU)...Сергій Бєляєв - 20-3-2004 у 14:56
Система виховання до цього призвела. Людей виховували на ідеалах добра та
справделивості. А у житті вони, часом, бачили інше. Виникало стихійне
незадоволення.dr.Trollin - 20-3-2004 у 18:35
хм, хто змінив...
читання SF. (ненадаремно фантастику гнобили як клас)
до Системи як такої
(як до злоякісного утвору, що маскується під,
загалом не такою вже і паскедною, Соціалістичною ідеею)
товариші Ефремов, Стругацькі, та пан Lem.
ставлення до Системи як дещо збоченного конструкту
на ставлення до конструкту, помираючого _насильниькою_ смерттю -- Ісаак Азімов
(зокрема його "Фонд" - дав змогу/під'юдив розпочати успішну ліквідацію уісх
соц. нагромадженнь у Раяднській валюті за 1.5 року до остаточного розвалу - у нашої
сімейства - пропало 15рублів. А у діда, що рішуче відмовлявся приймати за
підгрунття дій SF -- _*чесно*_ зароблених 15 тисяч)
А барди... воно (мо' й так, просто я більше до
інструменталки (з музикоутворів) зхильний.Святослав Шеремета - 20-3-2004 у 18:49
Моє ставлення мабуть ніхто і не змінював. А якщо ставити питання хто допоміг
виробити власне негативне ставлення до тодішньої Системи, то мабуть батьки,
дідусь і родичі.Рідна - 21-3-2004 у 21:31
Історія родини, знищене життя моїх близьких.....
І ще, напевно, та бронзова дівчинка - Зоя Космодем'янська, об бронзову руку якої
я не раз гальмувала в школі Наталка - 21-3-2004 у 22:56
Історія мого роду з маминого боку. Голодомори, розкуркулення, Соловки - і це в той
час, як на уроках історії про це навіть не згадували. Ще різні нестиковки - коли
мені казали одне, а бачила я зовсім інше, виникало питання, хто бреше: вчителі чи
мої очі? fish - 22-3-2004 у 08:52
батько.
Перший шок для мене був років у десять, коли він мені по великому секрету сказав,
що Бог є
А далі - вже ближче до подій... В школі нас водили у сільклуб на фільм про те, які
жахи кояться ві Львові. Розповідали, що там люди позвіріли, ходять з
жовто-блакитними прапорами і хочуть всьо зруйнувати. Гаразд і не розумів ніхто,
чому жовто-блакитні? Але справно обурювалися: як це так, все поруйнувати.
А коли я побачила, як батько притяг цілу пачку рухівських листівок, я думала, мені
очі зраджують. Але батькові я вірила.
Я взагалі мала дуже романтична була. Справно піонерський галстук носила до
останнього, сердилася на дівчаток-однокласниць, які вибирали, іменем кого назвати
загін за тим, наскільки хлопчик на портреті симпатичний...
Потім дуже дивно було звикати і розуміти.
Кінцевий етап формування в мені українки довершили друзі-філологи і Київський
Кобзарський Цех. Після поїздки до них я вперше відмовилася перейти на російську у
спілкуванні з друзями (нефілологами)...Олексій Мачехін - 22-3-2004 у 11:12
Повертаючись трішечки до першого повідомлення:
"Володя Висоцький, Окуджава, Галич, хтось ще, хто на плівках йшов — вони
відіграли набагато більшу роль у зміні нашого життя, ніж група дисидентів, яка
видавалася на Заході та не доходила до нашого читача. А це завжди у вухах..."
Думаю, кажучи це Жванецький мав на увазі, що саме з цих людей у СРСР (проте
найбільше - у Москві) почалося усвідомлення того, що не все офіційне-найкраще.
Свого часу в Москві не можна було пройтися вулицею аби не почути Окуджаву з
якогось вікна. Так само з Висоцьким, якому звання Народного дали лише після
смерти, проте прощатися черга стояла в кілька разів більша як до Леніна.
Тобто мається на увазі роль цих людей у формуванні чогось більш "свого" аніж
Кобзон.
Що до мене....
Коли мав рочків 7 мати сказала що, мабуть, вже нема в світі людини що розмовляла б
чистою українською. Нащастя тоді вона не мала рації але я обурився, бо вважав то
несправедливим. З того ж віку нервував батьків питаннями з якого біса саме Москва
- столиця? Київ-бо аж ні чим не гірший.
Проте це мені не заважало бути чемним жовтеням, ріонером і читати в 4 роки
Маяковського. Ну ж бо народився я в сім`ї офіцера.
Проте ніякі пропагандистські фільми нам не показували. І вперше синьо-жовтий
прапор я побачив по телевізору, коли показували ланцюг злуки. Тоді й спитав що то
є. Мені нормально відповіли - український прапор. Ніяких стресів, бо вже на той
момент мій вуй встиг відмовитись від комсомолу. (Доречи в той самий рік моя
майбутня дружина теж відмовилась разом з усім класом, про них ще в піонерській
правді писали, але я про це не знав). У нас в школі провели опитування щодо
доцільності піонерії і майже всі написали "так (за)" - ну аби чого не стало...
А потім все пішло поїхало - весело рвали піонерські краватки на шматки, лишали їх
на поруччях сходів та підвіконнях, тощо.
В 94-му я відкопав свою краватку і начепив у школу. Директорка була абсолютно не
проти - вона вміла розуміти жарти дітей. А вчителька української ледь не зчинила
шкандаль
Ну тобто не був я ніколи ані затятим "радянщиком" ані "державником".
Завжди щось лишалось трішечки проти. Може тому що малий я тоді був Captivitas - 22-3-2004 у 11:14
Екологічні марші містом разом з поляками 1990р.
1991-1992рр.
Головне рішення - їдемо ДОДОМУ, тобто на Україну.
Бо якщо не зробимо цього зараз, то чи зможемо колись згодом. І ми разом з сусідами
(яки зараз живуть у Городку, Львівської обл.) почали майже потайки готувати
документи (поїздки Москва-Київ по військових міністерствах).Юрій Марків - 25-3-2004 у 17:21
В 1991-му мені було 10 років, але ще до того часу мені бабця вклала "гідне"
ставлення до совєтів. Бо за Польщі в мого прадіда були поля і ліс під Городком, а
коли прийшли "асвабадітєлі", то всю родину вивезли на 15 років у Сибір.
Жовтенятком правда встиг побути, пам'ятаю як якась симпатична старша дівчинка
мені чіпляла значок до форми в кімнаті лєніна. А потім ще пригадую, як якась
зварйована вчителька погрожувала нам, що за погану поведінку не пустить в піонери
))Користувач Олесь - 25-3-2004 у 18:07
Мені ще як малий був, батьки пояснили, що то, що говориться в родинному колі, не
сміє повторюватися за його межами. Навіть при знайомих, які приходили до нас в
гості. Як мені потім казав тато, найпідступнішими донощиками завжди виявлялися
ніби-то найліпші друзі. Щодо школи мені пояснили так, що вчителі здебільшого є
такими самими, як і ми, але змушені говорити у відповідності з вказівками. Я був
дитиною і мені це було взагалі-то зрозуміло і логічно - ніби в казках чи
оповіданнях, які я читав - в країні панують вороги і ми змушені тримати язика за
зубами. Про тих ворогів я мав досить чітку уяву завдяки моїй бабці, від якої чув
багато розповідей про 39. і 44. рік, чому загинули ті чи інші наші родичі, як і
розповіді про життя, коли совєтської влади в Галичині ще не було.
В першому чи другому класі нам давали писати твір - не твір, відповіді на запитання
типу чи святкуєм ми вдома реліґійні свята, що я знаю про Бога, чи мене брали до
церкви. Мені вистачило розуму понаписувати короткі негативні відповіді на кшталт
"не святкуєм", "не був", "не знаю". Краєм ока бачив, як моя сусідка
партою старанно виводила "Так, ми святкуємо реліґійні свята, бо ми віримо в
Бога...". Вдома я розказав про то все татові. Він спочатку сказав "От сволочі,
дітей для того використовують", потім сказав, що я все зробив правильно, а от
таке, як писала моя сусідка партою, може принести її батькам великі
неприємності.
Потім були Великодні Неділі, коли школи примусово йшли на ріжні лекції і кіна про
Лєніна. Уроки фізкультури, коли шкільна партійна активістка і сталіністка баба
Люда приходила і робила розгони, щоб не приходити в спортивних формах і футболках
з іноземними написами. Та ж баба Люда періодично контролювала по класах хто з
дітей як підстрижений, і коли виявляла когось з модельною стрижкою з Чародійки, то
починала кричати, що радянські школярі не сміють стригтися в салонах, але тільки в
звичайних перукарнях.
В старших класах ми вже знали одне одного, з ким про що можна говорити. На зламі 89-90
років вже взагалі майже всі розмовляли відкритосумна - 26-3-2004 у 18:05
Все-таки виходить, що "антирадянськість" насамперед формується через родину.
І це добре, бо означає, що в таких родинах менш гострий конфлікт поколінь.
Про свою родину я написала в темі "Ти любиш Україну?" На моєму дописі та тема
заглохла. Напевно, я була занадто патетична. Наталка - 26-3-2004 у 19:23
Гадаю, що справа тут не у зайвій патетичності! Часто теми завмирають самі по собі, а потім новачки (благослови їх, Боже!)
знаходять такі теми і реанімують їх своїми враженнями. Рідна - 28-3-2004 у 01:39
Цитата:
Першим відправив користувач Efes
В 1991-му мені було 10 років, але ще до того часу мені бабця вклала "гідне"
ставлення до совєтів. Бо за Польщі в мого прадіда були поля і ліс під Городком, а
коли прийшли "асвабадітєлі", то всю родину вивезли на 15 років у Сибір.
Аналогічно. Але вже ті бабці Ігор Мартинів - 28-3-2004 у 14:12
Пам"ятаю, як у році мабуть 88 (мав 11 років) з захопленням дивився серіал про
радянського розвідника Кузнєцова. І саме коли показували останню серію, де він
підриває себе разом з бандерівцями, які його оточили, у нас гостював мій
двоюрідний дядько з Польщі (добру половину моєї родини депортували свого часу до
Польщі в рамках операції Вісла). Як він глузував з мене, коли спостерігав як я
захоплююся подвигом розвідника. Мабуть, власне він перший змусив мене задуматися
"щось тут не так". В той час я був справжнім піонером. Але вже невдовзі
пам"ятаю, як батьки мене водили на перші мітинги з національними прапорами, на
"клумбу", де ще не було пам"ятника Шевченкові, але можна було купити
синьо-жовтий значок або тризуб, читали вірші Стуса.
Такий значок відкрито носив до школи, говорили з однокласниками про те, коли ж
Україна стане державою. Потім ставало дихати все вільніше, а у 1991 пам"ятаю
відчуття страху перед подіями в Москві і нарешті свято проголошення
Незалежності.
Якщо говорити про чинник "пробудження" музику, то хіба про перші Червоні
Рути. Про Віку (Україна), Гадюкіних (Місько, Червона фіра), Бурмаку (Ми йдемо).
Окуджаву і Висоцького віждкрив для себе уже в 90-х. В цьому контексті варто згадати
і Цоя з його протестними текстами.