Оскільки тема "Фільми" носить надто загальний характер, хочу розпочати нову
тему. У ній планується розміщувати рецензії, огляди та думки про нові фільми які
з'являються у нашому прокаті та на "ліцензійних" компактах
Cам і почну - "Знайомство з батьками"
Роман Голощук - 18-4-2003 у 23:26
Знайомство з батьками
(MEET the Parents, комедія, США, 2000, 108 хв. Реж.: Jay Roach. У рол.: Robert De Niro, Ben Stiller, Teri Polo, Blythe Danner,
Nicole DeHuff, Jon Abrahams)
Зяті, шануйтеся. І дивіться, як не потрібно робити. У цьому фільмі перед вами –
олімпіада дурості. Тому перевіряйте, з ким єднаєтеся навіки. Про це розповідає
найдотепніша комедія року.
Грег Факер не має шансів виплутатися з постійної халепи. І не лише через тестя (цю
роль грандіозно зіграв Роберт Де Ніро). Вслухайтеся хоча б у те, як звучить його
прізвище: Факер! Нічого не нагадує?
А тепер чесно. Хто із вас хотів би, щоб ваша донька вийшла заміж за медсестру
чоловічої статі, ще й з таким прізвищем. Це жахливе англійське слово, яке в
американських фільмах заглушують довгим звуковим сигналом. Можна зрозуміти, чому
тато Джек, колишній спецагент, фахівець із відловлювання злочниців, настроєний
скептично. Грег просто не створений для його Пам! Щоб довести це, він тягне його до
детектора брехні, і проводить через всі випробування, відомі йому зі старого
місця роботи. Грег незабаром перетворюється на знервованого напівтрупа.
Лавина неприємностей падає згори з голосним гуркотом: під час відкриття однієї
пляшки шампанського зятя притискає “швидка настя”. Від хвилювання він втрапляє
не до того туалета і перетворює сад на смердючу яму. А коли Грег знервовано курить
на даху будинку, ігноруючи сувору заборону, з дому тікає породиста кішка. Улюблена
кішка тата Джека. Але це ще не кінець. Під час гри у волейбол на воді Грег набиває
синець сестрі Пам, яка має намір наступного дня виходити заміж, а на додачу спалює
і деякі дорогоцінні аксесуари для майбутнього шлюбу. Пам – у відчаї від свого
коханця. Але і вона не безгрішна: у неї з язика зривається, що Грег ненавидить
котів! А вона ж добре знає, що у цьому домі котів обожнюють.
Результат: комічний хаос, створений режисером Джеєм Роачем (зняв фільм “Остін
Пауерс”). Бен Стіллер, виконавець головної ролі, отримав Оскара за роль
найкращого ідіота року. Роберт Де Ніро переплюнув себе самого. Словом, ця комічна
війна між зятем і тестем варта уваги.
Джерело - [url= http://www.gazeta.lviv.ua/2003/04/04/NewspaperArticle.2003-04-03.12... Львівська газета [/url]
P.S. Мені цей фільм сподобався. Хоч і не хочеться хоч раз побувати у "шкірі"
Факера Роман Голощук - 19-4-2003 у 12:34
Цитата:
Першим відправив користувач Круціфукс.
Питання: ця тема обмежується лише фільмами, що зараз прокачуються в прокаті та на
нових ліцензійних дисках? Діапазон виходить не дуже широкий, особливо якщо
говорити про ліцензійні диски. #(
У першому повідомленні слово "ліцензійні" взято у лапки Тобто діапазон рецензованих фільмів має бути досить широкий.
Пишіть про фільми які на Вашу думку заслуговують уваги.
Кімната страху
Роман Голощук - 7-6-2003 у 16:45
Кімната страху
(PANІC Room, США, 2002. 108 хв. Реж.: Девід Фінчер. У рол.: Джоді Фостер, Джаред Літо, Крістен
Стюарт, Форест Вайтейкер)
Мег Олтман разом із донькою Сарою купує великий особняк у Вестсайді. Вона важко
переживає розрив із чоловіком, який пішов від неї до іншої жінки, але повна
рішучості почати нове життя. У Мег острах замкнутого простору, тому обладнана
складними системами спостереження й обшита тридюймовою сталлю кімната- притулок,
передбачений попереднім власником на випадок непрошених гостей, не здається їй
добрим додатком до покупки. Але в першу ж ніч у будинок вдирається трійця
грабіжників, і їхня мета знаходиться в цій, схованій від сторонніх очей кімнаті,
куди уже встигли сховатися Мег і Сара. Починається тривала облога – куш занадто
великий, щоб злодії вирішили відступити.
У тому, що перед нами новий фільм Девіда Фінчера, не залишається сумнівів уже з
вступних титрів: гігантські букви, що висять на тлі хмарочосів на невидимих
нитках, справляють незабутнє враження. Стиль, стиль і ще раз стиль – спільна риса
всіх робіт Фінчера, але в “Кімнаті страху” він перевершив самого себе, змушуючи
забути навіть свій практично бездоганний “Бійцівський клуб”. Перші півгодини
особливих подій у фільмі не відбувається, але відірвати погляд від екрана
неможливо: камера, перелітаючи з кімнати в кімнату, з поверху на поверх,
проникаючи крізь вікна, заворожує настільки, що виникає відчуття, ніби опинився
на якомусь відеоатракціоні.
Але обіцяли трилер. “Кімната страху” ним і є. Напруженим, у дусі “Гри” і “Семи”,
але, на жаль, неприємно вирізняється простим сценарієм.
З погляду логіки та послідовності сюжет бездоганний, але це не тільки плюс, але й
мінус – сюрпризів очікувати не слід.
З іншого боку, Фінчер генерує напругу настільки щільну і відчутну, що несподівані
відкриття могли б перевантажити і так надміру заповнений інформацією фільм.
Кожен кадр буяє деталями, кожна з яких на своєму місці: чорний гумор, музика,
хитрий монтаж, операторські прийоми... Узяти хоча б тривалий рапид у сцені, де
Джоді Фостер, скориставшись секундною відсутністю в сусідній кімнаті
грабіжників, кулею вискакує зі свого притулку, за якусь мить хапаючи мобільник. У
звичайному режимі цей епізод тривав би кілька секунд, у фінчерівському виконанні
– майже хвилину, до того ж весь цей час ви будете сидіти, вчіпившись у крісло.
Безсумнівний плюс стрічки – акторська гра. Проте заяви про те, що “Кімната
Страху” чудове і цікаве кіно, мабуть, зайві. Імена Девіда Фінчера і Джоді Фостер
самі по собі є гарантією вищої якості.
Події фільму розгортаються у 52 році до Різдва Христового. Єгипет, яким править
Клеопатра, потрапляє під владу Римської імперії.
Роздратувавшись через саркастичні зауваження Цезаря, горда цариця укладає з ним
парі. Якщо вона побудує розкішний палац для Цезаря за три місяці в центрі пустелі,
імператор привселюдно визнає єгиптян найвидатнішим із народів. Тут, звичайно, не
обійтися без дива! І це диво – Астерікс, Обелікс і їх відданий друг- друїд
Панарамікс, охоронець чарівного еліксиру. Нехай усі вважають, що це дитячий фільм.
Нехай усіх обманює тотальна театралізація видовища, де бавляться під дудку
режисера та сценариста Алена Шаба відомі лицедії Депардьє і Клав’є, Моніка
Белуччі, однорукий Жамель Деббуз та й сам Ален Шаба.
Але ми знаємо! Уся ця витівка – казочки про галлів і римлян – відгук застарілої
образи через поразку. Саме час змінити історію: виявляється, не всю Галлію
завоював Цезар. Залишився шматочок, куди римляни не посміли запхати свого носа.
Одне чарівне зілля робило галлів просто геркулесами. Напевно, від них успадкували
французи дві пристрасті – до гастрономії і до волі. Ален Шаба, великий
шанувальник коміксів, у сюжеті нічого не змінював. І хоч у його центрі – жіноча
примха, місія вдалася. Блиск, бурлеск, кураж і фураж. Весело та смачно.
Цей фільм – видовище, після якого ви, як мінімум, на півдня забудете про
повсякденність. Може, знайдуться такі, хто захопиться перераховуванням усіх
пародійних моментів. Наприклад, коли Депардьє над уламками сфінксового носа
читає уривок зі своєї ж ролі Сірано де Бержерака. Комусь запам’ятається
чорно-біла мультяшна вставка. І багатьом захочеться подивитися його вдруге. Тим
паче, що Панорамікса грає найстаріший французький актор Клод Ріш.
(WHІTE Oleander, мелодрама, США, 2002, 105 хв. Реж.: Пітер Космінскі. У рол.: Мішель Пфайффер,
Рене Зеллвегер, Робін Райт Пенн, Патрік Ф’юджит)
Важко позбутися батьківської опіки в 12-річному віці, але Астрід це доводиться
пережити, коли її мати Інгрід опиняється за ґратами на 35 років за вбивство свого
бойфренда Баррі. Інгрід не заперечує своєї провини, але і не відчуває каяття у
вчиненому, відпускаючи доньку у великий світ з порадою ніколи не здаватися.
Залишившись насамоті, дівчинка хоче бути сильною, але з прийомними родинами і
дитячими будинками в неї не складається, і лише через кілька років вона розуміє, у
чому справа – матір має над нею владу, навіть перебуваючи у в’язниці.
Стрічку знято за мотивами “жіночого” роману Джанет Фітч. “Одіссея” Астрід
розбита на кілька етапів: дівчинка кочує від одних прийомних батьків до інших, і
кожна з жінок, до яких вона потрапляє, по-своєму унікальна і цікава.
Перша з них – лицемірна мати-одиначка Старр, що вже має власну доньку, впоратися з
якою не в змозі. У своєму неконтрольованому бажанні створити ідеальну родину
Старр із маніакальною завзятістю приводить у дім прийомних дітей. Потім Астрід
потрапляє в дім милої, але слабкої істоти, занадто залежної від навколишніх для
того, щоб піклуватися про когось, окрім себе. Наступна “мати” не набагато краща –
емігрантці з Росії Ріні потрібні не діти, а робоча сила. Але головне зло криється в
матері Астрід – егоїстичній, вольовій жінці-скелі, що безжалісно отруює
незгодних жити за її правилами. Розумна і талановита художниця, Інгрід не бажає
приймати відмови, не вміє миритися з поразками – світ обертається навколо неї і
підкоряється тільки її бажанням. І головна битва, яку має виграти Астрід на своєму
шляху до волі, пов’язана з тією, хто дав їй життя.
Кілька думок, бо не дуже вмію писати рецензії. Враження від фільму неоднозначні.
Стиль, техніка - цікаві. Ефектне використання швидкого монтажу, багатократне
повторення послідовностей кадрів з поступовими варіаціями по мірі просування
сюжету (поштова скринька, алгоритмічне споживання наркотиків, таблетки в руці
матері) - чудовий контейнер для постачання емоцій глядачеві без використання
діалогів.
Щоправда, методичний надлишковий пресинг на емоції - для чого саме? Після перших
десяти-п'ятнадцяти хвилин перегляду вже ясно на всі сто: these people are f#cked (надії для
героїв немає). Сумнівно, що неамериканський глядач, піддавшись на таке
залякування, зробить інший висновок, окрім "Не ходите, дети, в Америку
гулять!" Мабуть, фільм задуманий, перш за все, щоб "відкрити очі"
середньому американцеві.
Чи Аронофскі дійсно вважає, що сучасні США вже непомітно перетворились на саме
таку антиутопію? Реквієм по американській мрії - новий вид рабства, де і раби, і
хазяї задоволені? Чи це просто окремий випадок, або одна з тенденцій, і глядача
застерігають? Бо фільм - дійсно антиутопія по всіх параметрах, і кінець в неї,
звичайно ж, тупиковий (герої тікають від безвихідної реальності, згортаючись у
позі ембріона і засинаючи).
Якщо режисер вважає, що стан справ саме такий, то він повинен також знати, що в
представленій ним антиутопічній системі для протестів типу "Реквієму по
мрії" вже передбачена дуже зручна ніша. Протестуючий інтелектуал або
панк-аутсайдер в такій країні може як завгодно голосно викривати істинний стан
справ - система дає всі права на свободу слова, і протестний імпульс повністю
поглинається. А для обивателів передмість та корпоративних чінгіз-ханів він
залишатиметься беззахисним диваком, якого все одно ніхто не слухає. При
добровільному рабстві - всі задоволені.
Отже, якщо у фільмі - на 100% реальна Америка, то сам "Реквієм" - безплідний крик
в пустоту. Радіти від цього чи плакати... їм видніше.Роман Голощук - 25-10-2003 у 13:23
Ловець снів
(РЕЖ.: Лоуренс Каздан. У рол.: Морган Фріман, Том Сайзмор, Томас Джейн, Джейсон Лі)
Джонсі, Генрі, Піт і Бівер живуть в одному невеликому містечку штату Мен. Дітьми
вони знайшли та врятували дивного хлопчика Даддітса, який із вдячності за це
наділив їх екстрасенсорними здібностями.
Тепер це вже дорослі чоловіки, для кожного з яких ця сила більше схожа на тягар,
ніж на безцінний дарунок. І коли один із них ледь не гине за моторошних обставин,
вони навіть не пов’язують це з дивами, які стосуються Даддітса.
Але коли на щорічному полюванні друзі збираються разом у лісовій хатині, то
замість очікуваної теплої веселої атмосфери над ними починає згущатися
абсолютне зло, що несе загибель. Спочатку до них потрапляє незнайомець, який
загубився в лісі і не здогадується, що підхопив смертельну недугу. Потім виникає
сніговий буран, в епіцентрі якого рухається щось ще більш лиховісне: смертельно
небезпечна інопланетна сутність, готова поглинути на своєму шляху все живе. Перед
героями – необхідність найбільше протистояти жаху, що не має аналогів.
Значна частина дії відбувається у хатині під назвою “Діра в стіні” – як відомо,
саме так називалася банда Бутча Кессіді та Санденса Кід.
Стівен Кінг – письменник, чия кінематографічна доля складається дуже успішно.
Його екранізують багато та з задоволенням, віддаючи належне психологічним
драмам, і фантастиці.
Ця стрічка за літературною основою скоріше наближається до “Зеленої милі”,
проте акцент тут зроблено більше на містику, ніж на драматизм самої ситуації.
Лоуренс Каздан, режисер стрічки, – також особа в кінематографі знана та шанована.
Як і Кінг, він поєднує в своїй творчості багатожанровість: з одного боку знімає
реалістичні “Жар тіла”, “Сильверадо”, “Випадковий турист”, з іншого – пише
сценарії до “Індіани Джонса” і “Зоряних воєн”. Тож його бажання екранізувати
Кінга виглядає дуже органічним. Проте шедевру не вийшло.
Значна частина фільму примушує пригадати такі відомі та пізнавані стрічки
“Щось”, “Пророкування”, комп’ютерна гра Redneck Rampage, тощо. У фільмі дратує надто
багато фізіології, розмов зі самим собою, невиправданих зупинок у розвитку
сюжету.
Відеоперегляд разом з Катериною Сліпченко
Джерело - Львівська газета Роман Голощук - 25-10-2003 у 13:26
Життя Стю, без сумніву, вдалося – вродлива дружина, молоденька подружка, добра
робота. Стю – типовий егоїст, що рахується лише з власними інтересами, вважає себе
акулою шоу-бізнесу та думає тільки про себе.
Одного дня Стю, повісивши трубку в телефонній будці, не зумівши призначити
побачення зі своєю подружкою-акторкою, чує дзвінок і вирішує відповісти. Почувши
голос невідомого, Стю думає, що його розігрують, оскільки невідомий обіцяє
застрелити його з гвинтівки, якщо Стю повісить трубку і вийде з будки. Невідомий
хоче, щоб Стю подзвонив дружині й зізнався, що він їй зраджує. Відмова Стю веде до
жахливих наслідків...
Джоел Шумахер знімає напружений трилер, уся дія якого практично зосереджена у
радіусі десяти метрів довкола телефонної будки. Фільм вийшов тоді, коли
“вашингтонські снайпери” тримали в страху два штати впродовж декількох тижнів,
убиваючи людей ні за що. Саме через це “Телефонна будка” вийшла на екрани
пізніше, ніж було заплановано, щоб не ятрити ще свіжі рани.
На відміну від жахливої реальності, що у своїй безглуздій жорстокості набагато
випередила фільм, автори стрічки намагалися обґрунтувати дії снайпера, і це їм не
дуже вдалося.
Спочатку на головну роль планували Джима Керрі, обличчя якого мало шанс
перетворити трилер у фарс. Врешті головну роль отримав Колін Фаррел. І зіграв
переконливо. У міру того, що фільм дубльовано, ми не можемо оцінити роботу Кіфера
Сазерленда, який озвучує снайпера (практично впродовж усієї стрічки лише чуємо
його голос).
Шумахер вдало відійшов від принципу створення голлівудських фільмів. У “Будці”
немає основних ознак сучасного кіно: сексу, спецефектів, супергероїв і дурних
жартів. Проте є реальність, яка перетворює глядача в учасника подій. Звиклого
хеппі-енду також немає.
“Телефонна будка” – фільм лаконічний, динамічний і такий, який при всіх своїх
недоліках залишається в пам’яті.
