Юрій Сєров
Модератор
Повідомлень: 10460
Зареєстрований: 19-6-2002
Місто: Львів, Україна
Нема на форумі
Настрій: оптимістичний
|
|
Творці і трунарі українського хокею
Творці і трунарі українського хокею
Андрій Сек, champion.com.ua, 15.01.2003, 17:38 (оновлено о 18:22)
Маленька смерть спіткала український спорт. На другому році свого існування
пірнув у вічність хокейний часопис "Овертайм". Пірнув, як часто сьогодні буває,
через скрутну фінінсову ситуацію. Прикро, але це тенденція. Півроку тому через
"невигідність" практично спочили в Бозі хокейні клуби "Беркут" (Київ) ті "Донбас"
(Донецьк). Офіційно це називається – річна відпустка, але насправді це
звичайнісінький намір розтягнути процес смерті у часі.
І ось дійшла черга "Овертайму". На сьогодні відомо, що передплата на 2003 не
проводиться. Угода з Федерацією хокею (а хто ще мусить дбати про свій рупор?) не
укладалася.
Все це дивно. Дивно, оскільки кияни пам’ятають ажіотаж місячної давнини навколо
"Євро челенж кап", який з надзвичайним фурором пройшов у столиці. Можливо, це не
було видно по телебаченню, але тим не менше це було – Палац спорту фактично вперше
за останні десять років стряхнув з себе дешевий шоу-бізнесовий та дорогий
виставковий пил-імлу і люди побачили його величність ХОКЕЙ – ГРУ справжніх
чоловіків. І певно що бодай хтось із маленьких глядачів, які вперше бачили це
дійство "в живу" про себе відзначив, що справжній чоловік не той хто їздить на
мерсі й має фірму чи десяток, а той, хто ось так хвацько й стрімголово може літати
на льоду, штовхаючись, падаючи, встаючи й знову кидаючись у вир боротьби (і так
доти аж поки Богданов чи Сеуканд не змінить трійку чи п’ятірку :-).
Вони побачили ту гру, яка п’ятнадцять років тому, щотижня збирала повний Палац
спорту. Місяць тому ситуація навіть, так би мовити, піліпшилася. На останній матч
(провальний, щоправда, для нашої збірної) Україна – Білорусь прийшла надзвичайно
велика кількість людей, тисячі півтори з яких так і лишилися під стінами Палацу
спорту – не вистачило місць. І вони чомусь стояли там з прапорами, транспарантами.
Що це було? Відгомін славних перемог "Сокола" в союзному чемпіонаті? Чи це був сон?
Ні. Це було свято, ні не минулого, - майбутнього! Це була (є) та реальність, яка
повинна цінуватися різного роду босами й керманичами – хокею, спорту, держави.
Дійсно, хокей в нинішній Україні – не футбол, "бабло" на ньому не накосиш, пільги
під нього не випросиш. Хоча, це все, дійсно, умовно, можна і косити, і просити.
Потрібно лише дбати не про власні кишені, а про… дітей. Хокей – це ще одна
альтернатива розвитку маленької людини, яка житиме тут опісля нас, це гарантія
того, що вона "при справі", а не на вулиці, де нею оволодівають хижі думки-паразити…
Не від хокею вони відвертаються, від дітей. Золото й блиск Олімпіад – то є похідне
твого ставлення до маленького громадянина, якого потрібно плекати й виховувати в
ньому ПЕРЕМОЖЦЯ – переможця тієї ж Олімпіади, вуличного чемпіонату чи якоїсь
життєвої ситуації.
Можна махнути рукою й сказати – хокей не для України. То є неправда. Клімат не той?
Ні. Лід окутав душі багатьох дорослих - "людей з телевізору". Зараз ніхто не будує
не тільки хокейних коробок під відкритим небом, а й футбольних полів,
баскетбольних майданчиків, тенісних кортів, басейнів. Поодинокі випадки погоди
не роблять. Причина - у ставленні наших керманичів до дітей та підлітків, до
суспільства та його потреб.
А що таке власне ковзанярська справа для України? Ми маємо доволі гарні майже
столітні (!) традиції. Перша хокейна гра на території нашої країни відбулася в
Харкові у 1912 році. Дещо пізніше, в 1920-30-х роках хокей пустив міцні паростки на
Галичині і Буковині. Львівські та Чернівецькі команди вигравали відповідно
польські і румунські чемпіонати. Відомо, що затятим ковзанярем в роки своєї
юності був майбутній командувач Української повстанчої армії Роман Шухевич.
Радянський Союз натомість довгий час гальмував розвиток хокею у підвладних
республіках – вважалося, що це надто буржуазна гра. Лишень опісля Другої світової
війни відбулися зрушення у ставленні до хокею. Україна певний час була на
задвірках всерадянського хокейного руху, але незабаром "хокейний бум" охопив і
наші терени – у великих містах почали будуватися льодові арени, у менших
–"коробки". Взимку дітлахи тільки те й робили, що ганяли у так званий вуличний
хокей – хокей без ковзанів. Так було тридцять-двадцять-п’ятнацять років тому. А
як ми тішилися перемогам "Соколу" на міжрадянській арені. В кожному місті та
селищі знали про "Сокіл" й пишалися ним. Це було – ЯВИЩЕ!
Здавалося, що мине кілька років і гегемонія ЦСКА, куди стягувалася вся еліта з
союзних теренів, буде порушена. Щось подібне відбувалося на футбольних полях СРСР
у 1950-60 роки, коли Київ розірвав монополію на чемпіонські титули московських
команд.
Аж раптом все це почало занепадати. Не вистачило буквально 6-8 років. Київська,
Харківська, Северодонецька самобутні, цікаві хокейні школи нині ледь жевріють…
Звичайно минулого не вернеш. Цього власне ніхто й не вимагає й не прагне.
Ви думаєте в Україні розвивається футбол, баскетбол?.. Хтось будує басейни, корти?..
Суркісіада та ахметизація – то не є спорт. То є змагання, але не спортивне. Шановне
панство дійсно любить футбол й треба їм віддати належне, що вони кудись-то й
рухають ці процеси. Але їхня любов то - холодний блиск очей, там так бракує теплих,
щирих вогників, без яких спорт в принципі неможливий… За однією легендою, до
Суркіса підходили "хокеїсти" й казали, мовляв, візміть нас під свою менеджерську
опіку. Відповідь була геніально проста і щира – не лежить душа.
Натомість хокей має достатньо впливових весільних генералів, у яких так само "не
лежить душа", але вони тим не менше намагаються співати на цьому весіллі.
Президент Федерації хокею України – Олександр Омельченко. Президент Федерації
хокею міста Києва (є й така структура) – нардеп Юрій Кармазін (принаймні він був
ним до недавнього часу). "Беркут" – це депутати Акопян та Горбаль. (Втім, їх-то якраз
і можна зрозуміти. Створивши "Беркут" ці банкіри поставили собі за мету грати і
вигравати. І команда вигравила. А коли вона здобула всі можливі титули тут на
внутрішньому хокейному "ринку", то виявилося, що всі вершини подолані й просто
зник спортивний інтерес.) За донецький "Донбас" говорили, що за ним стоїть хтось з
оточення Рината Ахметова (чи-то родич, чи то діловий парнер). Однак ми цього
стверджувати не будемо. Чутки вони є чутки.
Отже що ми бачимо? Цілий "букет". Нафтогазовики, донецька група, Київ. Здається все
мало б цвісти й пахнути, натомість ми бачимо зворотнє.
Як досткукатися до всіх цих сердець й переконати їх, що не все вимірюється
прибутками. Мені б на місці Олександра Омельченка було б соромно від само того
факту, що на моїх очах гине цілий вид спорту. Не маєш коштів? Попроси у сина. Той
крутиться у фракції Ющенка й, певно, може якось зарадити. У нього також не лежить
душа? Можна піти до Кучми. Ми всі знаємо, як вибиваються пільги чи кошти на якість
проекти з-під головного крісла на Банковій (спасибі Мельниченкові). Потрібно лише
бажання достукатися до тієї голови і небайдужість й ставлені, ні, не до власних
дітей, а до тих, які собою в майбутньому являтимуть певну історичну спільноту –
український народ. Й через деякий час усе стане на свої рейки – бізнесмени від
хокею зароблятимуть гроші, вболівальники отримуватимуть інфаркти від незабитих
голів, діти – синці й в майбутньому – титули.
Весільні генерали – то є біч вітчизнаного спорту. Треба було бачити всю ту зграю
начальства-туристів, що завбачно очоливши ту чи іншу спортивну федерацію,
висадилася в Сіднеї в переддень Олімпіади-2000. Клоуни в краватках й при піджаках!
Їм країну піднімати з руїн, не доїдати, не досипати, забувши про вихідні й
відпустки, а вони – "члены Политбюро на выездном собрании в колхозе "Красный
кенгуру." У фантастичній літературі якось зустрів термін – клонінги. Воно
зрозуміло – клоновані люди. У них різняться обличчя, а от думки, дії, інтереси –
подібні. Одним словом – гени, ті самі гени, над якими Бог знає скільки років тому
познущався Булгаков в "Собачому серці".
Ось такі от роздуми на тлі однієї маленької спортивної української смерті. Вони
(роздуми) не є новими, можливо, трохи різкуваті, але вони є. Є як мінімум маленькою
часткою ЮА-нету. Вірогідність того, що щось може змінитися надзвичайно мала. Цей
мур неможливо пробити друкованим словом. Хоча, звичайно, сподіваймося, то є тільки
кома (не мовний інструмент, а стан оцепеніння перед смертю) й знайдеться той дивак
"з душею", що поверне пацієнту життя.
Є віддані хокею люди в Україні. Їх достатньо багато і є вони в кожному місті. І є,
даруйте, сировина для хокею – діти, яким так не затишно серед тих дорослих
апетитів.
Власне це все є передмова до одного, на мій погляд, надзвичайно цікавого матеріалу
про український хокей і не тільки. Він – російською мовою, оскільки планувався
саме для російськомовного "Овертайму", який є (був) таким, тому що росповсюджується
(розповсюджувався) в країнах Східноєвропейської-хокейної ліги (Україна, Латвія,
Білорусь, Росія).
…Є що згадати, є що розповісти. Що будемо розповідати ми своїм нащадкам?
В цій розповіді особливою тональністю вражає вислів "Ми хотіли творити історію
українського хокею!". Знаєте, що впадає в око? Одні (читай їхні прізвища нижче)
"хотіли творити", а інші (читай їхні прізвища вище) – в труні все це бачили. А може,
знаєте, авторською волею, чи-то пак рукою, чи клавішею Delete повикидати прізвища
антигероїв -нехай стираються помалу з пам’яті? Аж ні, творці і трунарі виконують
одну функцію – створюють. Перші – життя після себе. Другі – порожнечу. Кожен – на
тому місці, яке він обирає.
|
|
|
|
