Вітаю шановне товариство в цю пізню годину. Виконуючи свою обіцянку, наважилась таки представити на Форумі один із своїх віршів, присвячений "Піккардійській Терції". Для прози ще сміливості забракло. Прошу і чекаю ваших вражень, думок, зауважень... Хтось дуже мудрий сказав, що представити своє творіння публічно - це як оголити душу: страшно, але необхідно. Що до необхідності не знаю, але правда, страшно... Все, доки я не збилась на "люди добрі, вибачте, що я до вас звертаюся", власне, сам вірш.

Стікають дзвони соком кришталевим,
Шумлять ранкові заспані гаї,
Блукає на вустах у королеви
Примхлива сповідь першої зорі

Загадані і зірвані бажання,
Мов пелюстки, тріпочуть на вітру,
І жовтий слід сполоханої лані
Веде у світ бурштинових тортур.

Зірки співають ніжну колискову,
Ховаючись в обіймах сивих хмар,
І падають краплинками любові
До рук тому, хто вірить в силу чар.

А пісня ця... божественно-висока,
Земна і грішна, щедра і свята,
Прониклива, немов Господнє око,
Дзвінка, як абсолютна чистота.

Та мало що зрівнятись може в світі
Із піснями захоплених сердець,
Що вчать і сподіватись, і любити,
І котрі - досконалості вінець.

Звучать у них звабливі чари ночі,
Блиск золотавих Лорелеї кіс,
І сльози, і захоплення дівочі,
Клич журавлів, світів містичних блиск.

І знов неначе груди розтинає
Туга за щастям в рідному краю...
Я чула вас. Тепер я точно знаю,
Як янголи співають у раю.

Наталка Очкур

Мені сподобалось!!

Мені теж!

Правда, поява наступного образу в такому вірші здалась мені трохи дивною:
"...І жовтий слід сполоханої лані
Веде у світ бурштинових тортур."
Тобто, ми тільки-но увійшли в один світ, а нам тут цей жовтий слід вже непомітно показує шлях у світ інший, ірраціональний і страшний. А далі, читаючи вірш, про цей хід ми чомусь відразу забуваємо назавжди.

Круціфукc "Правда, поява наступного образу в такому вірші здалась мені трохи дивною:
"...І жовтий слід сполоханої лані
Веде у світ бурштинових тортур."

Пояснювати метафори – справа досить невдячна, та я все ж спробую. Рiч у тiм, що деякi пiснi «Пiккардiйцiв» - про це вже я згадувала – асоцiюються у мене з болем втрат, проте не слухати навiть отi печальнi речi я не можу. Це такий божественний трунок суму з насолодою, що вiдмовитись вiд нього понад мої сили. Звучить трохи садомазохiчно, я розумiю , проте саме тому у вiршi тортури названi «бурштиновими» - тобто сонячними, свiтлими, щемними – i прекрасними, якими бувають, нехай навiть болючi вiд своєї неповторностi, та все одно дорогi серцю спогади. Ось так приблизно. I дякую щиро всiм за перегляди, за увагу. I за зауваження. Сподiваюсь почути ще якiсь думки.

Наталка. В тебе багато віршів,? ти не пробувала їх видати?
І навіщо тобі була потрібна інформація про Соломію Чубай?
Вибач, що так багато питань.

Наталю, Ви власне зараз з нею переписуєтесь (якщо не здогадалися)

Андрію Пелещишину:
Так, я здогадалась, коли побачила, що під логіном Odarka зазначено гурт «Далі» (з наголосом на будь-якому складі)

Це нічого, що багато питань, Odarkо, я люблю відповідати на питання. Я шукала інформацію про Соломію Чубай саме через гурт «Далі». Просто моя юна колежанка Марічка нещодавно повернулася зі Львова. Вона потрапила на виступ «Далі», привезла цілу торбу вражень, і, плутаючись у вищих ступенях схвалення, оповідала мені, який у Львові є «кльовий» (цитата) гурт «Далі», де солісткою Соломія Чубай, «сестра (це теж цитата) того самого Тараса Чубая, ну, ти знаєш, що співає класно». Я, звісно, знала. Ще я знала, що вона - донька того самого Григорія Чубая, що писав геніальні вірші. При цьому слід зауважити, що колежанка моя з того покоління, яке вибрало «Пепсі», і мені стало страшенно цікаво, що ж то за гурт такий, що разом із солісткою справив на це просунуте дитя аж таке враження. Касети у Києві я не знайшла (наскільки я зрозуміла, то і у Львові знайти нелегко), зате кілька посилань, на які я натрапила в Інеті, вельми люб’язно повідали мені спочатку про «Без Цукру», а потім – і про, власне, «Далі». Так я і опинилась на Форумі Рідного Міста. Ось такі справи.

Так, у мене доволі багато віршів – більшість ліричних. Не тому, звісно, що я байдужа до суспільного життя, але мій Пегас крутить носом і хвостом, коли я намагаюсь підібрати рими «на злобу дня», а Муза (чи Муз – хто там ходить до жінок?) злякано тікає. Є вірш «Пам’яті героїв Крут», але щоб він був таким вже політичним, то ні, є вірш про мову, і ще кілька більш-менш соціальних. Се я тому про політику згадала, що мені часто закидають – ось ти, мовляв, соціально пасивна. Може, й так, бо решта (пристойна кількість) віршів – про «любофф». Взагалі, я широко відома у вузькому колі своїх друзів поетка. І звісно, я пробувала видаватися, але далі кількох газет справа не пішла. З прозою значно краще виходить, на сьогоднішній день там хоч щось просувається, але коли видавці чують про україномовні (як я ненавиджу це слово, але в Києві воно скрізь в ужитку – не українські, а саме україномовні) вірші, всі кривляться, немов цитрини наїлися. Деякі питають «А чому ви пишете українською?». Я якось гублюся, що на це відказати. Що я українка? Це і так ясно. Що ще? Коли подібне чую, звертаю розмову і швиденько зникаю. Блукає в мене думка спробувати ще на якийсь поетичний конкурс надіслати свої твори, та деякі умови мене збивають з пантелику, а особливо вікові обмеження, як у «Смолоскипа» та ще низки видавництв - до 28 чи 30 років. Мені 30 буде у вересні, то що тепер, замотатись у рядно і потихеньку відповзати до цвинтаря? Але головна проблема – брак часу на те, щоб цим серйозно займатися. Втім, хоча проза і посідає чільне місце в моїй творчості, бувають часи, коли лише віршами висловлюється те, що на душі. Тому навряд чи я колись покину віршування. А що з того вийде – лише Господь знає.

Вибач, Odarko, за дуже довгу відповідь.