Форум Рідного Міста

Надобраніч

Людина - 2-9-2003 у 16:40

Десь високо-високо під небесами, в маленкій такій білій хатинці із солом'яною стріхою та невеличкими віконцями, в м'якому ліжку, засланому свіжою білизною та духмяними піринами, лежало собі таке манюнє янголятко. Лежало, малеча, і куталось в теплу ковдрочку - крилечка склав, підмостився, підгорнувся, позіха-а-а-ає - спатки хоче. Тай час вже пізній був - зорі давно навколо хатинки висять - в віконця зазирають, хто там ще не спить? Край ліжечка його матуся-янголиця присіла - волосся світле, струнка така, невеличка, усміхається, ковдрочку підтикає, колискову співає дитинці. Тут янголятко і питає в неї:
- Мамо, а хто такі люди?
- Люди? Люди, синку, це створіння божії - такі самі як і ми з тобою, тільки крил не мають.
- А де вони живуть, мамо?
- Вони на Землі живуть, синочку, засинай, миленький, - Мама нахилилася до янголятка вкриваючи його білосніжними крильми, потерлася з малим носиком, усміхнулась йому ніжно.
На столі тим часом мерегтів жовтенький каганчик від якого пахло сонечним теплом і лісовим вітерцем. Янголятко, зігрівшись під мамчиним крилом, згорнувся калачиком і почав потрошку сопіти. Та коли мама підвела крила і вже хотіла здійнятись з ліжка, дитя знову відкрило очічки:
- А чому, мамо, вони на землі живуть, а ми на небі?
- Бо кожний має жити там, де йому призначено Богом. Ми - на небі, ближче до Бога, вони - на землі.
- А що вони роблять там, на землі? - Запитав маленький янгол простягаючи тоненьку ручку до маминого крила - хотів аби вона його знову накрила.
- Не знаю, синку... Живуть просто - їм, певно, важко там, далеко від Бога, - янголиця знову накрила малого крилом, - люди його прагнуть - моляться, сподіваються на нього, прохають.
- А хіба у них немає Бога?
- Є, звісно, але їм важко його побачити. Дивись - на Небі він всюди і всюди його видно. Ти бачиш, чуєш його і від того тобі добре. А на Землі Бога видно гірше. І тому якщо люди його бачать, то намагаються взяти собі, заховати в серці і плекати його якнайдовше. Кажуть, це дуже важко - берегти в собі Бога, якщо ти людина і ще важче побачити Бога в іншій людині - так ретельно вони ховають його в серцях.
- Але ж якщо пригледітися, то його видно?
- Ну звісно видно, синку.
- Коли я виросту і навчуся літати, то спущуся на Землю і розповім людям про Бога - хай вони знають що він є всюди.
- Спи, - усміхнулась мати.
- А чого ти смієшся? Я справді розповім! - підхопилось янголя.
- Розповіси, добре, - усміхнулась янголиця вкладаючи його знову на ліжко - тільки вони тобі не повірять, вони одне одному дуже рідко вірять, а іншим то й годі.
- Тоді я залишу крила і так їм розповім - вперто, хоча вже і пошепки сказав маленький хлопчик.
- Але ж ти не зможеш повернутися на Небо - відповіла йому мати - тобі доведеться стати людиною і залишитися на Землі.
- Тоді я хочу бути людиною, я хочу розказати людям про Бога.
- Дурниці, сонечко, засинай, маленький, - пригорнула його мама і поцілувала в манюній носик.
- А я хочу - вперто крізь сон повторив янголятко.

Янголиця злетіла і, загасивши каганчик, тихенько пішла в спальню, де на неї давно вже чекав янгол.
А коли вони прокинулись зранку, то знайшли в дитячому ліжечку лише маленькі крила - вночі янголятко прокинулось і пішло до людей - розповідати їм про Бога.
Так ти і з'явився у нас, синку. А тепер засинай, миленький. Добраніч, моє сонечко.

Людина - 2-9-2003 у 16:41

Як ви до казочок, форумці?

Odarka - 2-9-2003 у 17:00

Цитата:
Першим відправив користувач Людина
Як ви до казочок, форумці?


Ця казка просто супер:D
Я казки обожнюю, тільки їх би й читала:)
Мені так легко зробилорся на душі коли цю красу перечитала. Дуже тобі дякую, людино!:)

Андрій Пелещишин - 2-9-2003 у 17:06

Казка дійсно просто супер!

Але я змушений попросити автора припинити писати під вибраним псевдо. Таке ім'я дуже сильно порушує заборону на використання в якості псевдо загальних назв. При реєстрації Ви підтвердили, що збираєтеся дотримуватися правил Форуму, а там це було вказано.

Ми всі дійсно будемо дуже раді бачити Вас на Форумі, але я дуже прошу Вас перереєструватися під іншим іменем. Наразі у Вас лише два повідомлення і поміняти нік не є проблемою.

fish - 2-9-2003 у 17:20

хтось уже бачив, та я кину, раз така на диво підходяща тема.

7. Казочка на добраніч
Ані сьогодні, ані завтра, ні післязавтра я не буду дивитися, як палає вогонь, і не буду дивитися, як тече ріка, і не буду дивитися взагалі, я закрию очі і слухатиму, як зимова бурулька тішиться очікуванням того, як розповідатиме казки, собі на добраніч, людям на весну.

Я буду слухати і почую все, чого мені так хотілося, але не було, і так довго не було, що врешті навіть весна настала без мене. Так образливо, уявляєш?

Для того, щоб розколоти світ навпіл, треба багато попрацювати, але не стільки, як треба для того, щоб, дивлячись на тебе, Бог, принаймні, сміявся, а не плакав.

Але знов ходжу я, мов Сон з Дрімотою, десь обабіч, не наважуюся зайти до кімнати, щоб, нарешті, почати оповідь. Наразі про кохання, щоб вам було цікаво.

Були собі хлопчик та дівчинка і було їм одне одного настільки забагато в світі, що вони просто не знали, що з цим робити. І, щоб робити принаймні щось, вони вдавалися до ритуалів.

Вони пили каву, і ходили в кіно, і їли сніг одне в одного з долонь – і від цього їх не меншало, це просто створювало певну динаміку, в результаті чого вони жили довго, щасливо і особливо – померли в один день.

Парасолька Йони Блунда зачиняється так раптово, що повітрю стає тісно. Заглядаючи у вікна до маленьких дітей, я часто бачила голодних котиків, що вилизували солодке молоко з їхніх очей, і вилизували їм очі. Потім я зрозуміла, що мені просто наснився поганий сон, але все вже було зіпсовано. Доведеться починати спочатку.

Отже, були собі хлопчик та дівчинка. І було їм одне одного в цьому світі настільки замало, аж вони не знали, що їм робити з цим світом. І, щоб робити принаймні щось, вони вдавалися до ритуалів.

І вони пили соляний розчин, і ходили на дискотеки, і кохалися, пройшовши перед тим перевірку на СНІД, але навіть від цього їх не побільшало, хоча це й створювало певну динаміку, в результаті чого вони жили довго й щасливо і, врешті, померли. Здається, від скарлатини.

Під капелюхом у нього нічого нема. Я не перевіряла, я так думаю. Якщо дід-казкар жодного разу не підняв голови, оповідаючи малятам чергову казку, може він просто стомився? І то нічого, йому на зміну прийде товстий вовняний кіт-рукавичка, завше дотепний і бадьорий. І тільки найупертішим і найдопитливішим щовечора дідо знов і знов оповідатиме свою казку, щоразу починаючи спочатку і щоразу не доводячи до кінця. Отже…

Були собі хлопчик та дівчинка. І було їм настільки одне одного забагато, що вони уже й не знали, що їм робити. І, щоб робити принаймні щось, вони вдавалися до ритуалів.

Вони пили кров одне з одного, і ходили наліво, і завжди вірили, що увесь цей світ не кращий за них. І від усього цього вони, мабуть, мали б зменшитися удвічі і почорніти, але їх не меншало, це тільки створювало певну динаміку, а взагалі, вони жили довго і щасливо і ніколи не помруть.

От і дійшла кінця моя казочка. Вона вийшла такою довгою, що всі, хто слухав її від початку, пішли собі або повмирали. Тільки Бог лишився з усіх слухачів, бо куди ж він подінеться. І Він навіть сміявся під кінець. Приглушено хихотів, витираючи сльози. Бо так, як я вірила в можливість кохання, не вірив уже й Він.

Odarka - 2-9-2003 у 17:26

Кльово! Фіш ти суперово пишеш!

fish - 2-9-2003 у 17:38

дякую :saint:

Чарівник з міста Гамельн - 2-9-2003 у 20:29

Класно!

В 1000 разів краще, ніж "казочка" псевдо-філософа П. Коельйо, яку я мав нещастя вчора прочитати :-)



Novy Svet

Чарівник з міста Гамельн - 3-9-2003 у 10:26

Наталці

А куди твоя казка про черепаху поділась!?



Novy Svet

Людина - 3-9-2003 у 14:51

Якось сиділо малесеньке кошенятко на дворі. Мокро йому було і сумно - дощ іде холодний, по землі вода біжить а киця сидить самотня - притиснулась до стіни і труситься від холоду. Очки зажмурює, бо водичка зі стріхи крапле і бризки розлітаються. Хутрячко злиплось давно - не гріє вже зовсім. Сумно, страшно малечі, бо навколо немає де заховатися від дощу - всі під'їзди закриті, мамця-кішка десь поділась, а дощ ллє, ллє і немає йому кінця зовсім.
А ще по вулиці люди бігають - всі кудись поспішають. Хто парасольку в руці тримає, хто в плащ загортається і немає нікому діла до маленької кошенятки.
Киця заплакала тоді від суму - так їй моторошно стало і себе жаль дуже, а дощ не перестає, ще сильніше крапає. Сидить кицюнька і плаче собі, плаче. Тихенько дуже плаче - бо навколо всі чужі ходять а кошенятко було ще маленьке і тому чужих дуже боялось.
А по дорозі машини мокрі їздять. Розбрискують брудні калюжі і бризки ті всі на нашу кішечку летять. Від того їй ще сумніше стало, але дужче плакати маленьке не могло вже. Та й хто побачить сльози під час дощу, коли і так все мокре?
Ось так сиділо воно, нещасне, і дивилося на дощ, на людей, на ті машини, на струмочки брудні, на хмари.
На тому боці дороги з'явився величезний страшний пес. Він вийшов з двору, підійшов до краю дороги і раптом побіг поміж машин на нашу кицю. Уявляєш як страшно їй стало? А пес біг все швидше і швидше - ось він вже летить на кошенятко, дивиться на нього - очей не зводить. У кішки віднялися лапки - вони і здерев'яніли від холоду, а тепер геть поватніли від жаху! Величезний пес скаче на неї! А у кошеня і сил вже немає - зовсім змерзло і натомилось. А пес все ближче - осьо вже зовсім поруч, розкриває пащу! Присіла тоді киця в калюжі, лапки підібрала і заплющила очі. І собака схопив її та побіг назад - через дорогу, знову повз мокрі машини, між людей, по калюжам і поточкам осіннім.
А коли перебіг на той бік, то мерщій назад у двір і там застрибнув в підвал. Відніс собака кішку у теплий куточок і обережно поклав на м'яку ганчірочку. Киця розплющила очі, а навколо сухо і затишно. Пес вилизав її, дав трішки поїсти і ліг поруч. Так вони і заснули обоє - великий страшний пес і малесеньке змерзле кошенятко у нього під бочком. А зранку, коли зійшло тепленьке сонечко, киця знайшла свою маму.
Що ти кажеш? Ну звісно вона подякувала песику! І мама подякувала. І вони ще багато разів зустрічались і бавились разом і молочко пили з однієї мисочки.
Засинай, доню, а коли прокинешся - і наша мама одразу з роботи прийде. Давай, люлі, сонечко.

Odarka - 3-9-2003 у 15:07

Людино, багато у тебе таких казочок, ти сам(а) їх пишеш?

fish - 3-9-2003 у 15:22

:)

Василь Яворський - 3-9-2003 у 15:36

Всім трьом казкам по найвищому балу!
Супер!

fish - 3-9-2003 у 16:23

тут ще четверта була ы теж симпатична :)

Василь Яворський - 3-9-2003 у 16:37

Цитата:
Першим відправив користувач fish
тут ще четверта була ы теж симпатична :)


А де вона :( Хочу почитати

Олексій Мачехін - 3-9-2003 у 16:38

Наталка її сьогодні зранку чомусь витерла. Але тред мені дуже подобається - давайте ще казок ;)

fish - 3-9-2003 у 16:51

давайте я просто лінк кину на свої вісім, хто схоче, хай чита.
http://www.zsu.zp.ua/99/k6.htm

Наталка - 3-9-2003 у 19:59

Я її просто доопрацювала, зовсім трохи - дякую за увагу. Повертаю знов. :)
2 fish: Дякую за посилання. Ти дуже талановита.

КАЗКА ПРО ЗАКОХАНУ В ДОЩ ЧЕРЕПАШКУ
В одній далекій від моря і спекотній пустелі жила-була черепашка. Вона була молодою, як для черепашки – розміняла всього другу сотню літ – проте дуже самотньою. У черепашки зовсім не було друзів – та й де їх узяти, в пустелі? Навколо був тільки пісок, гори піску, рухливі, але не живі бархани, верблюжі колючки – а хіба можна вважати другом того, хто боляче колеться? – і спека. Її завжди оточувала спека. Черепашці хотілося плакати, але сльози все одно миттєво висихали на очах і не приносили полегшення, тому проливати їх не було ніякого сенсу. Доводилось страждати мовчки.
Черепашка була дуже гарненькою, хоч і не знала про це – адже в пустелі не було свічад. Вона мала барвистий панцир, блискучі чорні очі-намистинки і завжди усміхнений рот – усміхнений навіть тоді, коли вона страждала. Все одно її почуттів ніхто не бачив, так що сумувала вона чи раділа – не мало ніякого значення. Черепашка пробувала розмовляти з небом, але воно, здалеку таке глибоке і синє, що вона могла б порівняти його з морем, якби коли-небудь бачила море, зблизька завжди виявлялось розпеченим і майже білим. І ніколи її не слухало. Тоді черепашка підповзала до верблюжої колючки і відчайдушно шепотіла їй щось на вухо, але капосна рослина замість відповіді встромляла свої голки в беззахисні черепашачі вуста. Черепашка кривилася, але здалеку – і якщо неуважно дивитися – ця гримаса болю дуже скидалась на усмішку.
Зрідка пустелею проходили люди – стримані і водночас голосисті, смагляві, в довгих білих бурнусах. Часом вони йшли біля верблюдів, часом їхали, зручно вмостившись між двох горбів, але ніхто з них жодного разу не звернув увагу на черепашку. Вона квапилась, як могла, швидко перебираючи товстенькими лапками по піску, який постійно з-під них стікав, щоб потрапити їм на очі, та навіть коли це їй вдавалося – а вдавалося їй це рідко – люди сміялись і казали: “Повзе, мов черепаха”. І тоді сама спека не могла осушити сліз черепашки, що котилися з її очей і губились в куточках усміхненого рота.
Та найгірше черепашці велося, коли починалась піщана буря. Тоді вона втягувала голову в панцир, міцно заплющувала очі і підспівувала вітру, котрий зі страшними завиваннями бавився піском. Вона хотіла поговорити з вітром, але так і не наважилась, бо вітер був злим. І коловся болючіше, аніж верблюжа колючка. А ще він любив так засипати піском черепашку, що їй доводилось довго-довго вибиратись на поверхню – до пекучого сонця, німого неба і до своєї самотності.
І от одного разу в пустелі пішов дощ. Він почався несподівано – черепашка зовсім не була готова приймати гостей. Небо почорніло, і з нього на розгублену черепашку впало кілька крапель води. Черепашка погано знала, що таке вода, бо дощі в пустелі бувають так рідко – раз на століття, а на її сто років не припало жодного дощу. І доки вона намагалась вгадати, що то таке тепле, схоже на її ще не висушені пустелею сльози, впало їй на обличчя, в небі щось загуркотіло, і з сердитої хмари полився сріблястий дощ. Зачарована цим несподіваним, витонченим і приємним гостем, черепашка вирішила: або пан, або пропав. І розповіла дощу про свою самотність.
Дощ слухав її уважно. Шепотів щось вкрадливе і заспокійливе, торкаючись її лиця своїми вогкими чуттєвими пальцями. Переливався, як гірський кришталь на сонці – втім, ані гір, ані кришталю черепашка зроду-віку не бачила, їй просто сподобалось, як переливається дощ. Та найбільше їй сподобалось, що дощ її зрозумів. І він йшов довго – достатньо довго для того, аби почути від неї все про її самотність і біль, про пустелю навкруги, і пустелю в душі, про те, що у неї немає навіть імені – бо ніхто її не кличе, і нікому дати їй те ім’я... Дощ був таким прекрасним – свіжим, чистим, зворушливо-вологим, чарівним. І черепашка закохалася в нього.
Вона зрозуміла, що кохає його, лише коли він зник. Просто перестав слухати її, перестав пестити її довгими прозорими струменями, перестав йти. Черепашка подумала, що це все через неї, що вона бридка, і гірко заплакала. Вона плакала довго, так, що вії злиплися, а очі і повіки почервоніли, та раптом її плач увірвався, бо черепашка глянула на небо і помітила в ньому веселку.
Веселка була барвистою, як панцир черепашки, і веселою – бо її зобов’язувало до цього ім’я. Вона виблискувала, як корона із самоцвітів, на блакитному чолі неба, і була горда та пишна. Черепашка шморгнула носом і утерла сльози з очей коротенькою пухкенькою лапкою. Вона зрозуміла, що це – подарунок дощу. Для неї. Вона ніколи раніше не отримувала подарунків, і не знала, що з ними робити. Черепашці захотілося торкнутися веселки, але семибарвний край губився десь за обрієм, так далеко від неї. Черепашка спершу хотіла знайти край веселки, та потім подумала – а що, як дощ раптом повернеться, а її тут не буде? І вона вирішила не ризикувати. Викопала собі ямку у гарячому піску, втягнула лапки у панцир, поклала голову на невеличкий розпечений камінець, і приготувалась чекати. Скільки треба. Скільки завгодно. Головне, щоб дощ прийшов. А якщо він прийде, думала черепашка, тобто коли він прийде, вона розповість йому, яка вона щаслива. І вони разом виберуть для неї ім’я.

Чарівник з міста Гамельн - 3-9-2003 у 19:59

Мені дуже сподобалось.

Особливо "Повінь" та про скельця.



Novy Svet

Олексій Мачехін - 3-9-2003 у 20:13

Мені про скельця дуже сподобались :)
А ще нотатки і трамвай.

fish - 4-9-2003 у 08:26

еге, допрацьовано вдало, засвідчую!
Цікаво порівнювати образ дощу у Людини і Наталки

Василь Яворський - 4-9-2003 у 08:50

Нє тоті казки то просто супер :D

Людина - 15-9-2003 у 23:21

Сьогодні буде дуже сумна казочка. Влягайся, сину, зручніше й слухай тихенько.
Жив собі якось звичайний чоловік. Звичайний то він звичайний, але мав багато здібностей і талантів - був він дуже чемним та доброзичливим, хоча й дещо забудькуватим. А ще він був дуже добрим та довірливим - бо ж навколо нього жили такі самі люди як він сам і тому він любив їх, зичив їм лише щастя і вірив їм завжди щиро, як то вірять всім блажені, що багато їх і нині ходить по нашій землі. І ніби блажений ходив він нашим світом і усміхався людям - добрий був дядько. Ніколи не вступав він до бою першим, хоча й мав великий хист до герців, талану завзятого йому теж Бог відміряв щедрою рукою. Але бився чоловік лише за крайньої потреби, бо він був мирним, добрим і чесним. Тобі той дядько вже подобається? Аж почекай - краще слухай.
Що маю ще про нього сказати, дитино? Ще той дядько був мудрий. З самої складної халепи міг би він знайти вихід, найгірші негаразди владнати, аби б тільки мав до того бажання. Тільки-но друзі просили його допомоги - завжди він був радий то зробити, хіба тільки пам'ять в нього була коротка і, якщо справа виходила довгою, то на ранок чоловік сей міг про неї й не згадати. Та невже ж це страшна вада? Звісно ж ні, бо й образи він забував так саме швидко - пам'ять, вона ж тільки в хитрих та нечесних людей шкутильгає в потрібному їм місті, а ось в чесних і товариських - якщо вже шкутильгає, то всюди. Всим був цей чоловік гідний та добрий, чемний та правдивий. Видавалося, ніби він і не поміж людей виріс, а серед янголів божих, що й не жінка його молоком годувала а сама Богородиця виховувала, з власних грудей благословенним медом поїла. Мабуть, коли творив його Господь, то мав на думці Адама - першу людину, що створив Він за подобою своєю. Здається, замріявся тоді творець про вічне: про любов, про щирість, про доброту, про гідність і аж ніц тоді не думав про ненависть, зло і зраду, коли ліпив його. Мабуть саме так і було і відпустив тоді його Бог на землю нашу. До людей. Забув Бог, що робив людину і відпускав її до людей, забув що бути йому серед людей, жити з людьми, вмирати людиною.
А люди, синку, вони різні бувають. Бувають щирі та чесні, бувають злі й зрадливі, та майже завжди і майже всі завбачливі й обережні. Не таким був наш дядько, ой не таким. Наївним був, ніби дитина маленька, немов цуценя нерозумне, мав від того багато друзів, та ще й не міг відрізнити - хто справді друг йому а хто лише використати хоче. І це ще пів біди. Він і радий був людям бути потрібним - бо ж це і є справжгє щастя - коли тебе потребують твої любі, друзі твої ближні. Але мав він за друзів й таких, хто не просто його використати хтів, а через нього заподіяти зле його справжнім друзям. Бувають й такі люди - не гербують нічим заради власної вигоди або ж щоб шкоду комусь зробити. Але той чоловік не знав правди і продовжував вірити - вірив до останнього, бо Бог його таким зробив.
Ти вже спиш, сонечко? І правда, нащо такі сумні байки слухати? Не для дітей ці казки, ти вже мені вибач. Але я ж таки розповім.
Коли ж відкрилася вся правда, було запізно. Лихим людям він став непотрібний, а справжні друзі зазнали страшенної шкоди від його довіри й доброзичності. Хіба ж він в тому винен? Мабуть ні, але ж що мені тепер з ним робити?
Затям собі, дитино, на все життя своє: ніколи не можна вірити людям до останнього. Чуєш?!! Ніколи!!! Ніколи!!!
Тихо, тихо, тихо.... Не бійся, люлі, люлі... Тссс...
То тато розкричався, бо серце болить. Ой, лишенько, перелякали дитину. Тихо, тихо, тихесенько... Та ні, то я не плачу, то просто позіхнув трохи та сльози пішли. Лю-лі, лю-лі, засинай...
Тому, сину, або не вір в житті нікому - братам не вір, батькові не вір - вір лише Матері, бо вона вже ніколи не зрадить тебе; або ж не май друзів зовсім. Чому? А бо покинуть тебе твої друзі, проклянуть твої ж брати, діти твої тебе з хати виженуть за те, що вірив їх ворогові і став через те гірше ворога - зрадником став. Ну давай, обійми татка міцніше. То все пусте, то не сльози.
Даруй дурному батькові таку злу науку.

Василь Яворський - 16-9-2003 у 08:29

... щось таки казочка не дуже весела... на крик душі подібне... але не зле так написано, файно...

fish - 16-9-2003 у 08:52

хочу ще

Наталка - 16-9-2003 у 19:17

Казочка написана прекрасно, але в мене аж серце прихопило - така сумна...

Олексій Мачехін - 16-9-2003 у 19:27

Найгірше що вона, здається, таки про життя :(

Bullet - 17-9-2003 у 11:46

я б з радістю ілюструвала б твоє писменство ))

Наталка - 28-9-2003 у 22:48

Казочка про сумне чортенятко

Колись давно, коли ще ріки були мілкими, долини - вузькими стежками між гір, а самі гори – пагорбами, не вище звичайнісінького дерева, жило собі в пеклі маленьке чортеня. І мало це чортеня одну заповітну мрію – стати янголятком. Воно ні з ким нею не ділилося, бо подібні мрії у пеклі не віталися, і навіть каралися, тому воно й берегло свою мрію, мов дорогоцінний скарб, у глибині душі. Так-так, душі, бо то велика помилка вважати, що у чортенят немає душі. Душа є у всіх і всього навколо, навіть у тих речей, котрі ми звикли вважати бездушними. Прислухайтесь до дзюрчання струмка у спекотний літній день – хіба то не його душа співає в кришталевих переливах? Підійдіть до верби, що, нахилившись над ставом, полоще у його свічаді свої довгі та сумні зелені коси, і, впіймавши одне клейке пасмо, затримайте його між пальцями – хіба то не її душа пульсує у гілляччі та листі прозорим соком? Мають душу зорі і небо, вітер і хмари, і навіть каміння, з яким завжди порівнюють бездушну та безсердечну людину, дуже ображається, бо насправді має душу, хоча видно її стає лише тоді, коли вона, з’єднавшись з душею майстра, народжує прекрасні скульптури, або ще тоді, коли сама природа надає камінню витонченої довершеності форм. Має душу кожна травинка і кожна піщинка у Всесвіті, мають душу риби і птахи, плазуни і лісові звірі, і тільки деякі люди не мають душі. Вони втрачають цей безцінний дар Бога, даний кожному ще задовго до народження, бо не існує нічого, що змусило б людину загубити душу, окрім людського ж свідомого бажання. Коли хтось каже: “Я багато страждав, і це загартувало мою душу, вкрило крицею моє серце, і тепер я безжальний”, Творець гнівно морщиться від цих слів, бо власні страждання повинні народжувати співчуття до страждань ближнього твого – адже ти знаєш, як йому гірко. Коли хтось заявляє: “Я бачив так багато страждань інших людей, так багато крові, смерті, підлості і зради, що волію зовсім не мати душі, щоб вона не боліла!”, Господь печально зітхає, бо чужі страждання повинні пробуджувати у людині бажання полегшити їх, а зовсім не прагнення відгородитися від них. Коли хтось, сміючись, стверджує: “Моя душа – дзвінка монета”, Бог плаче, і його сльози перекреслюють небо прозорими згасаючими зірками. А куди ж діваються втрачені душі усіх отих людей, спитаєте ви? А ними й користуються нащадки занепалого янгола, що втратив рай через гординю.
Від народження нашому чортеняті дісталась сполохана душа купця, який проміняв її спасіння на бариші, думаючи, певно, що на Страшному Суді з самим Богом сторгується. Він мав міцне здоров’я, багато сил, тому чортенятко впевнене було, що досить довго користуватиметься його душею, аж доки не прийде час віддати її на суд Божий, і чекати собі на нову. Втім, нової душі чортеня не хотіло – йому дуже добре було і з цією тремкою субстанцією, яка швидко зрозуміла, що знайшла собі значно краще помешкання, аніж тіло скупого торгаша, і взяла собі багато волі, спокушуючи чортенятко різними цікавими, барвистими історіями. До того чортенятко було, як усі – вчилося у школі шалапутів різної чортівні, і зовсім не думало, що таке небо. Про небо йому розповіла душа. Втративши людське тіло, вона відновила первинну пам’ять, і перше оповідання її було про те, що таке рай. З тих самих пір чортенятко засумувало і втратило спокій. Уві сні йому снились зелені кущі, святий Петро з величезним ключем від райської брами в руках, янголи в білих туніках, і з білими, мов сніг, крилами – чортеня бачило сніг на землі, коли під Різдво квапилося назад до пекла – і музика. Йому постійно снилась музика, печальна і прониклива, чарівна і сповнена принад, що краяла йому душу... Воно так її любило, а в пеклі лунали лише стогони грішників та гомеричний сміх дорослих чортів, що насміхалися зі страждань тих нещасних. На очах чортеняти, не зелених, якими вони мали б бути, і були у решти чортів, а яскраво-синіх, як волошки, постійно виблискували сльози. І ось однієї пекельної ночі чортеня і його душа вирішили втекти до раю. Чортенятко було надто молодим та наївним, а його душа – надто великою ідеалісткою, щоб розуміти таку просту і очевидну річ, як те, що чортів до раю не пускають.
Святий Петро ледь не випустив ключа, коли побачив біля своїх ніг замурзане, чорне від кіптяви, втомлене синьооке чортенятко з кумедними ріжками, що, склавши пухкенькі рученята, благало пустити його до раю – ну, будь ласка, хоч на хвилиночку, дуже вас прошу. Такої пригоди з Воротарем не траплялося від створення світу. Спочатку він проголосив, що про це не може бути й мови, але потім зазирнув у сумні очі малюка, якось дивно всміхнувся, ховаючи той усміх в бороді, і відчинив браму зі словами:
- Якщо за добу ти комусь сподобаєшся, зможеш лишитися тут назавжди.
Чортенятко дуже старалося сподобатись. Воно бігало за дорослими янголами, наче домашнє цуценятко, запопадливо зазираючи їм у сині - достеменно такі ж, як у нього самого - вічі, і розгублено всміхаючись, коли черговий холодний погляд на мить зупинявся на його смішному, мурзатому, як у поросяти, п’ятачку. Ви не вірите, що янголи можуть дивитися холодно? Ну й дарма – адже вони теж мають душу, втім, до жодної з цих душ наше чортеня чомусь не припало. Його душа завмирала від жаху, ховаючись в п’яти - тобто в копитця - адже до кінця доби лишалося менше години. Чортенятко у відчаї заплакало, і, повісивши голівку, побрело кудись, не розбираючи райських стежин, і само не вчулося, як опинилось на галявинці, достеменно такій, котру так часто бачила в снах – сонячній, оточеній квітучими помаранчевими деревами, в зелених кущах, під одним з яких сиділо юне янголятко. Воно бринькало на арфі, закотивши до неба величезні, зелені, як ряска, очиська.
Чортенятко вже не сподівалося сподобатись нікому з мешканців райського саду, воно просто підійшло, зачароване музикою – цю музику воно теж чуло в своїх снах. Але не встигло воно роззявити рота і висловити своє захоплення грою юного музиканта, як янголятко пожбурило свій інструмент в кущі, а коли той не долетів, впавши прямо під ноги чортенятку, підбігло і, штовхнувши раму ногою, пояснило:
- Це арфа. Як я її ненавиджу!
І знову штовхнуло арфу, та так сильно, що білі крильця заколивалися за його спиною, мов наповнені вітром вітрила.
- Ну що ти, - несміливо заперечило чортеня, - ти так чудово грало... Заграй ще трохи для мене, якщо можна.
- Не можна, - рішуче відказало янголя. – Мені ця арфа вже осточортіла. І рай цей теж в печінках сидить! Тут так нудно, ти собі не уявляєш! У пеклі, певно, веселіше!
- У пеклі? Не гніви Бога! – вигукнуло чортеня. – Там вічний морок і сморід, там муки і сльози, там... – воно нахилилось, підняло арфу і обережно торкнулось струн. – Я не можу дібрати слів.
І раптом арфа в руках чортеняти заспівала. В тих щемливих звуках був цілий світ - біль і страждання, туга і гнів, сльози і страх, і вічне, незнищенне і не знищене самим пеклом прагнення краси... Капризний янгелик принишк, а коли стражденна пісня безнадії змовкла і чортеня здивовано дивилось на арфу, не розуміючи, яким дивом від його негнучких потворних пальців так заспівали струни, він з лукавим блиском в очах промовив:
- Знаєш що? А ти мені подобаєшся! Дай руку.
Чортеня простягнуло долоню назустріч рожевим пальчикам янгелика і зі здивуванням помітило, що і його пальці стали рожевими, напівпрозорими і ніжними. Ріжки перетворились на дві руденькі кіски, новим блиском засяяли очі, зникли, як і не було, копитця, хвостик та п’ятачок, і за мить перед янголятком стояла маленька дівчинка, все ще судомно притискаючи до себе арфу, а за спиною в неї тріпотіли білосніжні крила.
- А ти гарненька, - сказав янгелик і смикнув її за косу. Дівчинка засміялась – дзвінко, сонячно, вони взялись за руки і рушили шукати достиглі апельсини – колишнє чортенятко, з очами, синіми, мов небо над раєм, і маленьке янголя з лукавими бісиками в зелених, як молодий горох, очах.
:saint:

Олексій Мачехін - 29-9-2003 у 10:15

Надзвичайна казочка, єдине хочеться додати - янголя з арфою то прототип П*яточкіна :)
А, і ілюстрацію одну(шкода що величенька):
http://pereplut.iatp.org.ua/foto/foto1_2002/mp7_bs.jpg

kallisto - 29-9-2003 у 16:47

Наталочко! Як завжди - неперевершено!!!

Наталка - 30-9-2003 у 08:04

Цитата:
Першим відправив користувач Olexiy
Надзвичайна казочка, єдине хочеться додати - янголя з арфою то прототип П*яточкіна :)


Такий був творчий задум :D
Мені сподобалась ілюстрація :D

Спасибі всім за теплі слова :saint:

Василь Яворський - 30-9-2003 у 11:10

Так, то є супер. Так тримати!

Людина - 6-10-2003 у 22:30

Коли на дворі зайнявся вітер, вже давно було темно і маленький хлопчик сидів на ліжку. Він сидів і вдягав піжаму злегка підстрибуючи на пружньому матраці. Це завжди йому подобалось – сидіти на своєму невеличкому ліжечку та, вдаючи з себе незграбу, підстрибуючи вдягати піжаму. Було щось дуже чарівне в цьому втаємниченому вбиранні – натягувати на тонкі ніжки тепленькі штанці і гойдатись на матраці коли на дворі вечір і на підвіконні горить товста заплакана свічка.
Треба сказати що хлопчику нашому дуже пощастило – він мав свою власну кімнату і в кімнаті ліжко. Під ліжком, в картонних коробках та дерев’яних ящичках жили його іграшки а в величезній старій шафі лежали речі. І хоча речі його, як правило, були розкидані та безладно перемішані по різних полицях, завжди зверху, на видному місці, лежала його піжама – тепла зимова піжамка – біла в маленький червоний горошок. Колись дуже давно, а саме на минулого Миколая, коли хлопцеві виповнилось 5 років, цю піжаму було знайдено під подушкою і відтоді вона і стала його улюбленою назавжди. Принаймні так йому здавалось.
Ось і цього разу, так само як і минулого вечора, навіть так само як і позаминулого, хлопчик сидів на ліжку і, злегка підстрибуючи, вдягав тепленькі штанці в червоний дрібний горошок. А на підвіконні горіла свічка і світло її відбивалось від скла у вікні і від люстра на шафі і від металевої ручки на дверях. Здавалося, ніби не одна свічка палає невеличким тримким вогником, а цілі зоряні гирлянди сяють у величезній дитячій світлиці. Проте ми вже забалакались і геть забулись що за вікном здійнявся вітер, як це дуже часто буває у темні жовтневі вечори. А тим часом вже й дощ зацокотів по вікну великими краплями а вітер дме іще дужче. Ось зараз вже хлопчик вдягне піжаму, загасить свічку і ляже спати...
Раптом глухий удар. То вітер розігнавшись над полем, що видно за вікном, перескочивши через невеличкий парканчик, що у дворі, пробігши по асфальтовій доріжці, що йде від фіртки, розмахом вдарив у шибку. Хлопчик крикнув – він дуже злякався, бо з цим ударом за вікном якраз напроти свічки з’явилось чиєсь жовто-червоне невелике лице. По спині хлопчини хвилями побігли холодні мурашки а ноги чомусь одразу зватніли. Малечі мимоволі захотілось миттю влізти під ліжко, сховатись, втікти, він страшенно перелякався цього гарячого, нерухомого, невідомого обличчя. Та й мені, мабуть, стало лячно від такого – хіба ж то жарти?
За хвилину в кімнату ввійшла стурбована мати – вона тримала в руках ще одну свічку, точнісінько таку ж, як і на вікні:
- Що сталося? – спитала вона. – чого ти кричав?
- Т-т-т-ам – показав пальцем хлопчик. – там хтось є! – додав він перелякано і пригорнувся чимдуж до маминого теплого халату.
- Де? – стурбувалась мати. – де ти бачиш?
- Оно, за свічкою! – показав той пальчиком та знову вчепився в халат.
- Та нема там нікого, що ти побачив?
- Ні, там є! – впевнено, але чогось дуже тихо промовив хлопчик в мамчин халат. – там за свічкою хтось дивиться.
- Ну добре – відповіла мати – давай ти постоїш тут а я піду подивлюсь, добре?
Мати обережно відставила від себе переляканого сина та підійшла до вікна. Хлопчик злякався ще сильніше – вітер на дворі не вчухав, там було дуже темно страшно. І ось мама сама йде до цього обличчя... А раптом щось трапиться? І це ж мати – вона жінка, хіба вона мусила зараз йти до темного вікна? Тут вже йому стало не тільки страшно, але й трохи соромно.
- Дивиться, кажеш? – тим часом мати вже сіла на його стільчик біля самого підвіконня та поставила свою свічку поруч із першою. – ану ходи сюди.
Хлопчик поволі пішов і з кожним кроком набирався певності, авжеж - мати так спокійно усміхалася йому від того страшного вікна, що страшитися дорослому хлопцеві в його майже шість років брав сором. Як наблизився, мати взяла його на коліна та відсунула свічку.
- Дивись...
І тут вже йому стало зовсім соромно – він побачив що за вікном, по той бік скла, вітер приліпив до шибки жовте кленове листя, яке йому й видалось невідомим, страшним, жовтим лицем. Ой як соромно йому стало – аж так незручно перед матір’ю, що мала покинути свої справи через якийсь переляк. І вже захотілося втекти від гарячого цього сорому, який почав потрошку, але впевнено, роз’їдати йому горло.
Та мати ніби й не злилася на нього. Навпаки, мрійливо заглянувшись на жовтий осінній листочок, вона ніби згадала про щось давнє і добре.
- Дивись який він гарний, - майже пошепки сказала вона і слова теплим диханням заповнили русяве волосся хлопчини. – які рівні в нього крильцята, які тоненькі жилки... Мені здається, ніби неперевершений митець дуже охайно вирізав його з дивовижного паперу і розмалював своїм чарівним пензликом. А ти як вважаєш?
- Так, точно, - теж зацікавився син і разом забув про такий недавній острах. – а ще він мабуть був чарівником, правда?
- Прада, - погодилась мати, - він справжній чарівник – наш старий жовтий клен.
В кімнаті настала тиша. Мати і маленький хлопчик дивились на приклеєний вітром до шибки великий кленовий листок і думали про величезний старий клен, що ніби завжди ріс неподалік будинку. На підвіконні мерегтіли дві жовті свічки і їх полум’я було видно далеченько в полі. В тому самому темному полі, де розбігався цей осінній мокрий вітер. В полі, що в ньому, вертаючи додому цього вечора, заблукала людина і геть замерзла б у мокрій стерні під жовтневою зливою, якби б не побачила у далекому вікні два жовтеньких вогники, дві теплих, щасливих зорі.

Наталка - 6-10-2003 у 22:51

Прекрасно. Просто чарівно. Ніжна казочка, саме пронизливо ніжна. Дорога наша Людино ;), спасибі.

Зіронька - 6-10-2003 у 23:10

І, хоч я ніколи не була маленьким хлопчиком, у мене досі десь є піжамка в червоний горошок. І злякалась я колись так само, тільки то був не листок, а жмуток вишневого цвіту, що його обірвала гроза.

Олексій Мачехін - 6-10-2003 у 23:12

А ти певна що ніколи не була маленьким хлопчиком? :)

Зіронька - 6-10-2003 у 23:31

Не певна. Але випадок той таки був.
Цвіту на шибці я так злякалась, що тато мусив іти спати на диван, а я перебралась у ліжко до мами і вона мені довго розповідала казок...

Наталка - 8-6-2004 у 20:38

ДІАГНОЗ

Лікар обережно, хоч майже силоміць, вмощує її на стільці біля свого столу і дивиться на неї співчутливо. Це поганий знак. Якщо хтось у білому халаті, байдуже, кондитер чи медик, дивиться на тебе цим особливим поглядом - чекай біди. У першому випадку, щоправда, цей позирк може означати лише німий заклик до обмеження кількості тістечок у твоєму раціоні. Але лікарі... Ці дивні створіння, втаємничені і далекі, як планети, відзначені особливими знаннями, чимось схожі на янголів. Ті теж ніколи не з’являються просто так. Де ви бачили янгола, який стукає у ваші двері зі словами: "Привіт! Я оце пролітав тут неподалік і раптом подумав - а чи не випити нам молока?". Янголи п’ють молоко, бо воно біле. Лікарі теж радять усім пити молоко, бо воно корисне. Що п’ють вони самі, достеменно невідомо. Однак те, що у щербатій чашці тицяє їй під ніс тлустий дядечко з неприродно добрими очима, не має до лактози жодного стосунку. Це "щось" пахтить м’ятою - мабуть, заспокійливе.
- Це якась помилка? - слабко питає вона, зосереджуючись на рідині, яка завдяки тремтливим лікарським рукам робить у чашці справжнє цунамі. Їй просто конче необхідно бодай на чомусь зосередитись. На чому завгодно, тільки не на цих словах, що падають у доктора з рота, як кам’яні брили - із вершини гори, і ось-ось розчавлять її. До речі, чому у нього так тремтять руки? Добре, що він не хірург.
- На жаль, ні.
- На чий жаль? - вона ще намагається жартувати. Лікар не підтримує її спробу.
- Серія аналізів... декілька лабораторних обстежень... ми все перевірили.
- І що тепер?
Цікаво, це гойдається стілець чи підлога?
- Ось, - лікар видобуває з кишені білого халата якісь теж білі, але замурзані чорним папірці. - Це телефони центру реабілітації, служби довіри, диспансеру... Ви ж розумієте, які зміни у житті тягне цей діагноз. Він накладає, я сказав би, певну відповідальність, якщо вам знайоме це слово.
Це шпичка. Він намагається її вколоти. Який кумедний! Вона вся затерпла, немов скам’яніла - більше ніщо не завдасть їй болю.
- А... я... - вона судомно ковтає слину, що зненацька набула консистенції тіла слимака і ніяк не бажає котитися стравоходом. - Як довго... тобто скільки часу... я маю на увазі...
Лікар розводить руками, та так широко, мов затятий рибалка, що демонструє розміри впійманого ним сома.
- Хто ж це може знати, люба моя? - дивується він - здається, цілком щиро. - Десять років, п’ятнадцять - або рік чи два. Я не Господь Бог.
- Так, дякую, - вона підводиться, і знову падає на м’яке сидіння, яке чомусь стало твердим, та ще й колючим - всього за кілька секунд.
- За що?
- За інформацію. Завжди краще знати правду, чи не так?
Лікар киває з явним полегшенням, а їй хочеться кричати. Ні, не так! Все зовсім не так! Що їй тепер робити з цією правдою? Як жити з нею? Як ходити одними дорогами і дихати одним повітрям із цією потворною істиною? Як змиритися з нею?
- Я, мабуть, піду, - каже вона, не рухаючись з місця.
- Так-так, - погоджується лікар поспішно - надто поспішно. Його легко зрозуміти. Він, певно, боїться, щоб вона не зомліла прямо тут. Ще носитися з нею доведеться, Боже борони... Якби поглядом можна було рухати меблі, вона зі своїм стільцем давно вже опинилася б у коридорі. Або й на вулиці.
- До побачення, - ввічливо прощається вона, все ще не піднімаючись. Дядько з добрими очима буквально виносить її з кабінету.
- Всього найкращого, - так само ввічливо каже він, вкладаючи їй до рук мурзаті папірці. Вона помічає, що тепер пальці трусяться і в неї. Добре, що вона - не хірург.
А надворі нахабно світить сонце. Яскраве, сліпуче, безсоромно золоте у своїй оголеній відвертості, воно підморгує їй з безхмарного неба. Сонцю немає ніякого діла до її діагнозу. Власне, у нього дуже схожий діагноз, тільки воно не помре. Ніколи. Зорі не помирають і не вірте астрономам, коли ті щось говорять про світло померлих зірок. Що вчені можуть знати про це? Вони так покладаються на всілякі обсерваторії та телескопи! Вони зовсім забули про головне.
Вони взагалі нічого не знають про головне.
Вони називають зірки "небесними тілами".
А її тіло - земне. Неслухняне земне тіло.
Втім, воно вже не її. Воно вже їй не належить.
Ним керує хтось інший. Бог, Доля або Діагноз.
Десь далеко, чомусь так далеко, хоча ліс - ось він тутечки, поруч, прямо біля лікарні - заливаються птахи. Не просто співають чи цвірінькають - вони тріумфують, святкуючи прихід весни і тепла. Скоро вони витимуть гнізда.
А потім у них будуть пташенята.
Життя триває.
Вона доходить до урни - старої емальованої цеберки, вщерть наповненої обгортками від морозива, пластиковими пляшками та пивними бляшанками, і зупиняється, все ще затискуючи в руці папірці з телефонами диспансеру, служби довіри та ще якоїсь холери. Її казали не смітити в лісі, її взагалі навчили не розкидати сміття де попало, а вона - чемна дівчинка. Вона розтискає пальці, і брудні, нікому не потрібні цидулки падають на прямо на барвисту обгортку від морозива.
Тільки папір переводять - він був таким чистим, доки на ньому не почали писати казна-що. Наприклад, номери телефонів. Діагнози.
А до цього він був білим.
Як сніг. Як молочне суфле, що ним снідають янголи.
Останнім, вишукано-втомлено помахуючи шелесткими крильцями, на купу сміття опускається листок із її вироком.
Вона йде, не озираючись, і її легкі, невагомі кроки балерини жадібно ковтає сіре змієподібне тіло бетонної доріжки.
А за її спиною легкий огрійливий вітерець бавиться з папірчиком, на якому нерозбірливим почерком співчутливого лікаря виведено:
"НАДТО ВЕЛИКЕ СЕРЦЕ".

Asmera - 8-6-2004 у 21:35

Людино, у Вас дуже гарні казки - яскраві, дуже світлі...
навіть сум, і той світлий...
Дякую :)

Tempika - 9-6-2004 у 09:53

Як мене покинув ангел (бувальщина)

Закохалася і попросила ангела, щоб він якось залагодив моє особисте життя. Подумала, що ангели якось
там можуть домовитися на свому рівні. Поклала тістечко у вигляді сердечка на блюдце з рожевими краєчками і
послала його в вищі сфери. Вернувся обскубаний, змучений, якийсь каламутний поглядом. Тарілочки при собі не мав.
Сказав, що чорти оберігають мого коханого, сказав, щоб я його забула, бо просять в якості оплати мою безсмертну
душу. Дістав чорну порожню коробочку від цигарок Давідофф і сказав *ось сюди покласти*.

*Скільки там тієї душі* - сказала я і розщіпнула верхній гудзик. Ангел затремтів. Впало, як осіннє листя, заквацяне сажею
опіріння. Витяг заяву на звільнення і сказав, що не вповноважений укладати такі угоди. Прийшлося відпустити.

За коробочкою ніхто не прийшов, місце ангела вакантне, в рай мене не пустять...
А Коельо я не вірю :-))

Наталка - 18-2-2005 у 08:15

Володимир Горак
ТАЄМНИЦЯ

Хочу тобі, прекрасній, розповісти одну історію, яка дає безтурботним теплоту мудрості, а сумним - надію небесної опіки.
У південному місті Кальярі благословенного острова Сардинія, на залитому сонцем березі Середземного моря жила чудова італійська дівчинка. Її очі завжди світилися цікавістю, а веселість ігор привертала до себе увагу легкістю і винахідливістю. Ще будучи немовлям, дівчинка перенесла страшну хворобу, яка забрала життя її батьків, а в неї відібрала мову. Товаришами її щоденних забав були черепаха та голуби. Інші діти не звертали на неї уваги, але це не дуже хвилювало дівчинку. Теплим дотиком торкалося їхнє спілкування усіх жителів маленького портового містечка.
Середземне море приносило прибережним поселенням щастя торгівельних контактів, виказуючи цим свою турботу про кожного мешканця нескінченного узбережжя. Саме в один із довгих літніх днів розпочалася ця історія...
Важкий гуркіт якоря галери з невільниками на пристані портового міста став на декілька годин головною темою розмов у нагрітих сонцем тавернах і на великому майдані Кальярі.
Бажання бути в курсі всіх новин містечка, усіх його історій прикувало увагу дівчинки до того, що відбувалося. Легким рухом поправивши байдуже до всіх защіпок волосся, вона відчула - починається щось незвичайне.
Високі араби в чорних бурнусах недбало розміщували рабів на дозволених містом територіях, і розвиток подій захоплював цікаве до всього небуденного дитинча. Зауваживши, що вона німа, люди більше не звертали на неї уваги, і це дозволяло їй безборонно блукати табором. День поволі згасав і сонце, умилосердившись над невільниками, неквапом розпочало своє щоденне купання в морі.
Таємнича і наповнена пахощами ніч розтерла бальзамом із ароматами сандалу та гірських трав тих, хто ще недавно називав себе воїнами, а тепер, із руками, вкритими шрамами свободи, спроквола заплющував очі перед неминучістю долі.
Море шепотіло таємничі, захоплюючі казки і, дивлячись на мерехтіння табірних багать, дівчинка потроху засинала, прихилившись, як до подушки, до застиглої піщаної дюни. Лише самотня постать корсара з галери велично продовжувала слухати розмову берега з морем, вхоплюючи необхідний зміст.
Дотик до плеча розбудив малу, пробудивши водночас щемливий біль затерплих ніг. Темною брилою нависла над дівчинкою тінь. Відразу впізнавши місцевого мисливця, дівча тихо скрикнуло. Запах небезпеки і блиск зброї остаточно прогнали сон. Чийсь смолоскип, освітивши на частку секунди берег, за мить і без слів пояснив, що відбувається.

Втеча рабів з галери...

Темна постать уважно спостерігала за її очима. Було ясно - мала впізнала того, хто допоміг рабам в організації втечі. На мові жестів він пояснив: "Ти можеш залишитися живою, лише поїхавши з ними"
Картина втечі на галері, пісок, який мовчав про криваву боротьбу - неприхована реальність дорослого світу. Вибір бути живою, або стати мертвим свідком, привидом постав перед нею лякаючи чорними проваллями очей. Доля сумно тулилася до плеча, очікуючи рішення тієї, котра в одне заплющення очей стала дорослою.
Чорні, огрубілі тіла колись гордих воїнів розчинялися в темряві. Вони тихо відпливали від берега, залишаючи на ньому світлі надії дитинства і спогади про боротьбу за волю.
Море принишкло в передранковій тиші. Ритмічні рухи весел, поскрипування старої корабельної деревини під тиском їх різких змахів... Хаотично нагромаджені думки задушливим димом відчаю підступили до горла добровільної вигнанниці. Ось за тонкою смугою рідного берега піднявся краєчок ранкового сонця. Спершись на перила галери, дівчинка плакала. Свобода цих людей була оплачена її долею.
А думки щедро нагадували про спокійне, наповнене безтурботністю життя дівчинки, про товаришів дитячих ігор - черепаху і голубів, які сьогодні втратили її назавжди. Красиве обличчя змінилося. На чолі між двома прекрасними брівками пролягла маленька складка болю і щему. А нестримне клекотання в грудях теплою хвилею руйнувало бар’єри дитячої травми.
...costa mia, pequenos amigos... (рідний берег, мої маленькі друзі...) криком вирвалося у неї.
Не вірячи в реальність, того що відбулося, на цей звук обернулися суворі обличчя воїнів.
Вона заговорила. І перші свої слова вона навіки присвятила рідному берегу, місцям дитячих ігор.
Сонце продовжувало свій рух, як і мільйони років тому, але сьогодні воно по-особливому святково блищало на поверхні спокійного моря, і тисячами золотавих іскорок відбивалося в очах суворих, гордих воїнів.

P.S.
Всесвіт звертається до кожного з нас єдиною мовою
можливостей і подій, пропонуючи всі багатства і коштовності.
Підстав долоні і нехай вони зможуть це прийняти. :)