http://www.gazeta.lviv.ua/2003/09/05.appendix/NewspaperArticle.2003-09-04.4706
Сумно...
Будинок престарілих створили для того, щоб дійсно самотнім людям було де і що робити, а тепер це більшою мірою місце, куди можна спихнути мати, яка плутається під ногами ,коли у тебе ВЕЛИКІ СПРАВИ. позбавити можливості бачити правнука, бо у тебе НЕМА ЧАСУ. чому ж твоя мати, коли ти був маленький і немічний, незграбний і з купою потреб не віддала тебе у дитячий будинок, ЩОБ ПРОДОВЖИТИ КАР*ЄРУ?. .білььше слів не маю.
Боже, спасибі, що моя бабуся померли удома, тримаючи за руку доньку і онуку - я не простила б собі ніколи, я уявити не можу, як це, вони мене
виростили, на руках витягали, виховали, як згадаю, як вони ридали наді мною, коли я малою хворіла, як на руках несли мене, малу, щось 12 кілометрів до
райцентру - я не могла йти, бо задихалась, та хай Бог милує, що ж це за люди?! Бабусі 92 було, коли вони померли, щось тижнів зо два марили перед
смертю, не пізнавали нікого, мене потім пізнали, вже в останній день, і сказали "Щось ти, онучко, втомлена, нащо їхала аж з іншого кінця міста, краще
б відпочила!". Ті "створіння", що здають батьків у будинок престарілих, бо тягар, вони що, вважають, що вічно молодими будуть?! Є така ескімоська,
здається, казка, там син віз старого батька в глиб снігів, щоби той замерз, бо теж старим був і немічним, і хотів лишити батька на санях, а за ним
його син малий побіг, і каже "Не лишай саней, тато, бо на чім же я тебе відвезу, як прийде час?". Для всіх свої сани знайдуться... 
Я живу коло того будинку, його так скромненько ще називають геронтологічний інтернат, чи щось подібне... А недалеко від мого гаражу - ще один
інтернат, дитячий... Між отими двома інтернатами - п"ятнадцять хвилин через ліс. Чи - через життя. Чи - через совість... А ще вони, маленькі і
старенькі інтернатівці, часом бачаться у магазині на Пасічній. І я, як зустрічаюся чи з малими, чи зі старими поглядом - чомусь не можу дивитись довго
їм увічі...
Якось думка з"явилась: чому б не позбавляти громадянських прав синів-дочок отих стареньких? Вони ж бо позбавили своїх батьків отого права - права
на впевненість у них, синів?
Я не розумію людей що віддають своїх батьків у такі будинки. Особисто ніколи б про таке навіть не думала. Щиро люблю своїх батьків та рідних, адже завдяки їм я живу, завдяки їм я така яка я є.
Я так само не розумію людей, що віддають батьків до інтернатів.Бо то - страшне. Нелюбов і невдячність.
Але обговорення теми виходить однобоким - всі висловлюють своє велике "фе" щодо подібних людей. Щановні форумчани, а ви не подумали про тих
старих, які не мають родичів і сил піклуватися про себе? Для них подібний інтернат єдиний можливий варіант - бо він кращий, ніж помирати насамоті чи
доживати десь у підвалі, під мостом, збираючи пляшки і випрощуючи милостиню...
Але все одно - сумно...
Подумали (див. повідомлення Гриці). Та чомусь мені здається, що відсоток "самотніх" при живих та здорових (тілесно) дітях в цих будинках куди більший за дійсно самотніх. Хтось має статистику?
Сумно? так сумно плакати хочеться.
Але, завжди є але:
Є самотні люди(згідний з Asmera ).
Є живі діти, при котрих гіше як в інтернаті? Нажаль є.
Тому я рахую що інтернати потрібні.
Але сумно
| Першим
відправив користувач Остап Іванович Є живі діти, при котрих гіше як в інтернаті? Нажаль є. Тому я рахую що інтернати потрібні. Але сумно |
Варто поглянути з іншого боку.
Гадаю, якщо діти змалку в сім"ї чулися як в родині, мали доста любові й розуміння, вони так з батьками ніколи не вчинять. А якщо ні...
Я пам"ятаю, було мені років шість і я дуже образилася на дідуся, який не розібравшись, накричав і навіть спересердя розбив чашку. День я з ним не
розмовляла, а увечері батько спитав, чого я зла на дідуся. Я сказала, що після всього його вже більше не люблю. Батько ж нагадав мені, як дідусь
завжди їздив до сусіднього села по солодкі хлібці для мене, як брав на ставок, коли йшов рибу лапати, на човні катав, тішився з онуки... Каже, мовляв,
а як тепер дідусь старенький, і нерви не ті, і на мотоциклі не їздить - то вже й не потрібен?
мені тоді так дико соромно було, на все життя запам"ятала.
В чомусь згодна з fish, проте знаю багато випадків, коли люди виростали духовно і душевно глухими саме тому, що їх "перегодували" любов’ю - простіше кажучи, розбалували. Це теж одна з причин появи егоїстів, власне, навіть егоцентристів. Це така тонка справа - я про виховання дітей, що мене часом жах проймає. Дуже тяжко визначити міру, а порушення міри часто виявляється вже тоді, коли змінити щось (а тим більш когось) майже неможливо...
Я згодна з Наталкою. Дуже часто душевно глухі люди виходять з нормальних сімей, діти, батьки яких їх дуже любили і балували. Хоча і це, мабуть, не
вирішальне.Можливо то закладається природою. У новонарождених кошенят одразу видно яке жадібне, яке мстиве, яке лагідне...а от у людей це важко
побачити одразу. Навіть гарне виховання не зможе повністю виправити людину. Власне кажучи, я ще донедавна була впевнена що злих дітей не буває...мене
переконали. дуже легко.Бувають.І з них потім виростають такі дорослі.
Щодо статистики - скільки самотніх, а скільки мають родичів- я пошукаю.Хоча така статистика є навряд...
чи то на жаль, чи то на щастя? 