Форум Рідного Міста

ТЕРПКІША - ТІЛЬКИ ЗРАДА...

Тарас Сорока - 19-12-2004 у 21:51

Великий і досі не осягнений всіма українцями Іван Франко поставив вічне питання для українців:
...Чому у нас відступників так много?
Чому для них відступництво не страшне?..
Розумію, що тиск, який чиниться на держслужбовців, ким є і п. Хмільовська, неймовірний... Але хто міг примусити написати злий і повністю неправдивий вірш талановиту поетесу Галину Хмільовську?

ПОЕТИКИ В ПОЛІТИКІВ ЗАГРАЛИСЬ...
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=268...

ТЕРПКІША - ТІЛЬКИ ЗРАДА...
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=273...

Андрій Пелещишин - 19-12-2004 у 22:08

Урочисто повідомляю, що це останнє повідомлення, яке я не зітру за НАПИСАННЯ ВЕЛИКИМИ БУКВАМИ

dr.Trollin - 19-12-2004 у 22:21

(офф-топічно, але сам почав) а чого Великі букви то є зло??
ну Весь текст, може і не варт (мені якось теж у ФІДО попало за надуживання), але для виокремлення якщо??

Андрій Пелещишин - 19-12-2004 у 22:51

Бо в списку тем виглядає дуже дико і некоректно.

Мається на увазі назва теми великими літерами.

http://misto.ridne.net/viewthread.php?tid=3337

Наталка - 19-12-2004 у 23:10

Та ніхто нікого не примушував, як на мене. Прорвало пані поетку... У неї, очевидно, жовч виключно біло-блакитного кольору. Чи, може, вона таки апельсинів з менінгітом переїла? Але ж на Майдані точно не була. На свої переконання вона має право, а ось ганьбити інших... Не знаю. Не уявляю, щоби я навіть зараз, коли знайома – український філолог з міста Антрацит телефонує і плаче: "Я перестала говорити українською – за це у нас б’ють, не кажучи вже про помаранчеві стрічки, і тому подібну атрибутику, я дитину на вулицю не випускаю", так от, щоби я почала кричати: "Та там усі хворі на біло-блакитну чуму! Валкі пазорниє!". Але значно легше сказати, що "народ хворий на жовтуху", сидячи у Сімферополі, і набагато тяжче - два тижні практично жити на Майдані, буквально знімати з себе теплі речі для мешканців наметових містечок, тоді, коли вже стало спокійніше, перейти до готування їжі страйкуючим - так, що аж спину ломить від постійного стояння, а на руках від безкінечного нарізання батонів - мозолі, та навіть просто бути там, де треба. Біля Верховної Ради, коли ошалілі від скандування "Дар-мо-їди! На ро-бо-ту!" і від такого близького сусідства з демократією, натягнуто усміхаються високі чини з ОБСЕ, коли депутати, на адресу яких це кричалося, тікають від свого народу, як... це просто порівняння, їх я так не називаю - через якісь напівтаємні виходи, як миші. Бути біля АП і Кабміну. Молитися - без упину, і чіпляти на шию єдиний оберіг, який ти маєш - срібну іконку "Усмирення злих сердець", бо були чутки (як потім з’ясувалося, не чутки), що на людей йдуть озброєні вояки загонів спецпризначення. Слухати в прямій трансляції засідання Верховного Суду і Верховної Ради, плакати від безсилої, зовсім дитячої образи, коли Янукович і Ко брешуть в обличчя 1,5-мільйонам люду (натовпу, як вони нас називають), і від щастя - почувши справедливе рішення ВС. Плакати, коли Іван Гаврилюк сказав: "Я ніколи не стояв ні перед ким на колінах, і ніколи не схиляв голови, але перед вами, дорогі мої люди, дорогий мій народе, я стану на коліна". І став. І схилив голову. Хтось скаже – піар, акторська гра, гра на емоціях, ще щось... Одним словом, хто які мотиви мав би сам, той іншим такі приписує, а я пам’ятаю Щирість. І ще - бути там, усі 17 днів щохвилини дивуючись організованості, мирному характеру акції протесту (так, були такі, хто кричав "давайте щось штурмувати!", але більшість розуміли, що робити цього не можна), а головне - світлу добра в очах, і терпінню отих маленьких, великих духом українців. Вислуховувати, як п’ятдесятирічну жінку з виразним галицьким акцентом криє добірним матом якийсь 20-річний хлоп у біло-блакитному шалику, а вона ніяково, наче за щось перепрошуючи, усміхається, і повторює: "Та що ти, синку, ну що ти говориш, хіба б тобі добре було, якби твою маму хтось так називав" – і не зірватися, не накричати на цього юнака його ж словами, а спокійно і твердо сказати: "Або ти зараз замовкнеш, або ми тебе на руках до вокзалу віднесемо, а звідти – по шпалах в Донецьк, якщо потягів не буде". Я переконана на усі 100% - те, що називають помаранчевою революцією, це подвиг мого народу. Народу, а не юрби, не натовпу, не плебсу, і... як нас тільки не обзивали. Але від того, що хтось назвав мене горщиком, я ним не стану. Просто в черговий раз стає боляче і гидко, так само, як тоді, коли бабуся з криком "Фашистка!" у тролейбусі намагалася зідрати з мене оранжеву стрічку, як тоді, коли "Поїзд дружби" в Криму зустрічали матюками і псами без намордників, як... ще багато прикладів. Але я це переживу. У таких випадках, як цей, я втішаю себе рядками з вірша Бориса Олійника, єдиного представника партії комуністів, який голосував "за" відставку уряду Януковича. (Ще у залі був комуніст віце-спікер Адам Мартинюк, але він не голосував).

Народ не візьмеш на макуху,
Він з оддаля розрізнить чин –
І хто є син його по духу,
І хто по духу – сучий син.