Пекарня чудова, і пекарка знакома, удівонька. Красота така – на всю околію. Сам
побачиш. Ось і пекарня...
Пекарня і справді чудова: тут і паляниці, і книші, і папушники, буханці, вергуни,
калачі, пампухи, балабушки, а до того сало, ковбаси, драглі, смажена рибка, валяна
рибка, маківники – усякі наїдки і присмаки!
Пекарня і справді чудова: тут і паляниці, і книші, і папушники, буханці, вергуни,
калачі, пампухи, балабушки, а до того сало, ковбаси, драглі, смажена рибка, валяна
рибка, маківники – усякі наїдки і присмаки!
За прилавою препишна чорнява кирпатенька молодиця у червоному очіпку. Як
зобачила дядька Володька, зірвалась з місця, наче її полум’я обхопило:
– Перевіро! Шибеник! Злодюга!
А дядько Володько зумився, аж рота роззявив, хоч возом в’їдь.
– Та на кого ж се ви гніваєтесь, голубонько? З ким сваритесь? – пита. – Та хто ж се
вас угнівив? Та ви скажіть мені, то я того псотника чи псотничку... Та не турбуйтеся,
моє золото...
А золото трохи не удушується з гніву.
– Ти, безчельнику... ти, проява... Які такі коралі нараяв? Завіряв: грапиня спродає...
Зроду б не продала, якби не визволяти грапа... а вони... а ті коралі розпадаються...
трощаться, як скло... Щекачу клятий!
Дядько Володько аж руки до Господа здійма.
– Господи милостивий! Чи я ж таке провідав! Я ж на ту злиденну грапиню покладав
надію, як на рідну маму! То я до неї піду! Я її поспитаю! Я їй не подарую! Нехай
грапська челядь мені голову одітне, а не подарую!
– Ти, продай-душе! ти... Геть з пекарні! Щоб ти тут не пах! Геть!
– А я, голубонько, до вас...
– Геть-геть-геть!
– ...бо мій товариш репетує: «Як зблизька не побачу ту удівоньку – себто вас, – то
або води завідую, або петлі на шию... Ось він стоїть. Спогляньте на його,
голубонько...
А голубонька вже споглянула. У гніву, зопалу не завважила, що коло дверей стоїть
такий галанець – хоч малюй, хоч цілуй!
– Верзете не знать що! – промовила, разом втихаючи.
І, здається, нічого не вдіяла, тільки на півкрочка посунулась поза лавою, та взявши
рушничок, злегенька його струсила, а виявила, наче вималювала, які в неї рученьки
білі, який стан гнучкий, яка постать пишна.
– А нехай же скаже, що брешу! – править Володько. – Нехай скаже!
Та до Хапка.
– Ти присягавсь, що як удівонька загордує, то або втоплюся, або в камінь
розіб’юся? Присягавсь чи ні?
– Та годі вже, пустаче! – ніби свариться удівонька (а хмару з чола наче вітрець
гонить. От-от вже й всміхнеться, та зирк-позирк на Хапка). – У вас на вербі груші. Та
ще й рясно їх...
А Хапко підстріхує вусики та світить вирлами.
– Нехай тому комарі виїдять очі, хто бреше, – вигукує дядько Володько, нібито вже
й сердячись, що так його кривдять. – Хіба мені треба в ту вашу пекарню заглядати,
або того вашого папушника купувати? А що робитиму, як він клещаком в мене
заклещився: «Нехай же хоч подивлюсь зблизька на кралю, нехай же хоч гляну!» Змусив
мене. А що, думаю, раз літо родить – нехай ужива світа, поки літа... І погодивсь:
дивись на свою кралю, а я вже мушу папушником, чи там чим іншим піклуватись.
Розказує, а сам з-під поли торбу та у торбу.
– До папушничка можна і ковбаски – от ся, здається, добра, з часничком... Візьмемо...
І калача можна... і смаженої рибки... як на твою думку, Микито? Підходь ближче – годі
вже соромиться! Та не світи такеньки очима, щоб часом нам стелі не спалить... от тут
і драглі... підходь лишень та подивись. Можна й шматочок сала, еге?
– А можна, – згоджується Хапко, підходячи близенько та викладаючи перед
удівонькою карбованця.
– Беріть от сього папушничка, – радить Хапкові удівонька, – може, мені спасибі
скажете... За ковбаску з часничком теж, сподіваюся, не налаєте. А бублички не до
смаку? А пампухи з медом? Солодкі...
А у самої усміх солодший від того пампуха солодкого... Голосом пестить, оченятами
голубить...
– Таких і в нас у пеклі не густо! – дума Хапко.
Та трохи нахиляючись, наче йому вгодило у серденько, стихенька перепитує:
– Солодкі?..
– А як солодкі, то кидайте мені в торбу, – озивається дядько Володько.
(Поки що, він у ту торбу понахапав і такого, що удівонька, виграваючи очима, і не
постерегла).
– І я ласий до солодкого, – жартує, – сказано: кож¬на душа не з лопуцька, того ж
хоче, що й людська.
Та ніби, схаменувшися, вжахнувсь.
– Забарився з тим закоханцем, а в мене такого діла, що аж голова вочевидь сивіє.
Бувайте ж здоровенькі, голубонько, а я завтра раненько або пропаду, або видеру у
тої злиденної грапині ваші гроші... Се так певно, як со¬нечко сходить і заходить.
Видеру і вам до ручок... Може, товаришем перешлю. Не забороните товаришу вас
одвідати? Не бороніть, галонько, бо товариш сухот достане або щось собі заподіє.
– Чого ж маю боронить, – одказує удівонька, як свята, – у пекарню кожному двері
відчинені... кому треба, той і уступай.
– То й добре, галонько, він не забариться. Еге, Микито? А ви його, серденько,
прикрильте, бо кажу вам, се трохи не панська дитина, роду доброго, заможного... я і
батька його, і дідуся, і прадіда знав. Може, Господь його вам, голубко, приділя...
– Та одкосніться! Вже й так заробили на позиск, – знов впиня удівонька, чи
сварячись чи потураючи.
Та до Хапка, всміхаючись любенько:
– Завтра в мене булочки свіженькі, тепленькі... усякому на здоров'ячко …
А Хапко, виграваючи вирлами:
– Та вже як такі ручки та пучки орудують, то певно не попсують …
А вдівонька, голівку схиляючи, вії шовкові долі приспускаючи:
– Та візьміть одчепного... (Марко Вовчок - Як Хапко солоду відрікся)
|
