Форум Рідного Міста

Генетична пам'ять перестає бути вигадкою

сумна - 27-11-2010 у 18:17

Генетики знаходять підтвердження думці про те, що посттравматичний синдром може передаватися у спадок – не через виховання, а генетичним шляхом.
Властиво, це вже давно твердили ті, кого відносять до «метафізики», але наука такого не визнавала.
Швейцарські вчені проводили експеримент із мишами. Мишенят чоловічого роду відділяли від матерів у перших два тижні життя, від чого в них розвивалася депресія. Згодом вже у них народжувалися депресивні мишенята, тобто потомство таких травмованих самців також було депресивним. Гіпотеза полягає у тому, що в мишенят, відлучених від мами, не «вмикались» певні гени – і ця «вимкненість» передалася у спадок дітям; фактор виховання тут ні до чого, бо травмовані самці, як загалом самці у мишей, участі у вихованні потомства не беруть.
Загалом існує такий напрямок у генетичній науці, що зветься епігенетикою. Раніше він вважався маргінальним, але зараз дедалі більше набирає ваги і начебто навіть, за прогнозами, може до певної міри «посунути» психологію.
Одним із засновників епігенетики був радянський вчений Дмитро Бєляєв. Головний його експеримент вважається взагалі одним із найвидатніших в історії генетики: це експеримент зі «злими» і «добрими» чорнобурками і щурами. Бєляєв задався питанням: що сталося зі псом в процесі еволюції? Адже дійсно, пси надзвичайно різноманітні – величезні ньюфаундленди й крихітні той-пуделі, патлаті й гладкошерсті чи голі, з носами якої завгодно форми і т.п. І все це сталося з ними за зовсім короткий час, буквально миттєво з точки зору генетики. Якщо б вся причина полягала лише у спонтанних мутаціях, то вовку, щоб мутувати до той-пуделя, потрібні були б мільйони років. От Бєляєв і припустив, що окрім мутацій і штучного відбору відбувається ще й щось інше.
Дослід Бєляєва полягав ось у чому. Чорнобурок (а взяли їх у експеримент тому, що вони схожі на собак, але людина їх ніколи не одомашнювала) і поділили на 2 групи: тих, що агресивно реагували на людей, і тих, що не дуже людей боялися. Продовжували схрещування в межах груп і цілеспрямований відбір по цих двох ознаках. Так от, 2-а група вже зовсім скоро являла собою вже цілком домашніх лисиць. Мало того, сталися зміни фенотипу – окрас, зовнішні ознаки, репродуктивний цикл і т.п. Одна з теорій: у «добрих» лисиць був низький рівень гормонів стресу, а тому і в приплоду «вмикаються» або «не вмикаються» певні гени, і все це відбувається з покоління у покоління. Хоча в самих генах мутацій при цьому не стається.
Якщо ж казати про людей, то дослідження показали, що у дітей жертв холокосту спостерігається низький рівень кортизолу, що пов’язано з ризиком захворювання на посттравматичний синдром. Ці діти навіть самоназву собі придумали – «жертви жертв».

Ну і от, до чого веду. Якщо пригадати, скільки серед нас нащадків жертв голодомору, сталінських репресій, колективізації, кгб-шних переслідувань і т.п., то чи варто дивуватися, що саме отака в нас історія і така дійсність.
Моя старша сестра в дитинстві жахливо боялася залишатися вдома сама. Навіть не те, що вона залишається сама, а звук ключа в замку, що замикає двері ззовні, доводив її до шалу. Потім, через багато років, мама розповіла, що найстрашнішим, що пережила в тюрмі, був звук ключів у замку, коли викликають на допит (була засуджена по 58-й статті, покарання відбувала у Воркуті).
Отож, треба нам 40 років, щоб прийшло покоління не лише «нелякане», але й очищене від страху батьків.

Катерина Слобода - 27-11-2010 у 20:08

Дякую, дуже цікаво!
Я ніколи і не сумнівалася в тому, що генетична пам'ять не вигадка. То ж по-суті записана інформація.
Але мене завжди більше цікавили такі явища як вплив негативної інформації (наприклад прокльонів) на структуру хромосом. Не можу зараз пригадати де читала...німці забили на сполох, бо в них все більше і більше народжується дітей з генними аномаліями...часто трапляються випадки, коли в хромосомах відсутні цілі куски генів...почали досліджувати в чому справа, виявили закономірність, діди і прадіди тих дітей переважно були задіяні в злочинах фашизму...
чи можна припустити, що між цим є прямий зв'язок?

Іван Дівеєв - 28-11-2010 у 14:04

це круто!

сумна - 28-11-2010 у 18:22

Цитата: Початково розміщене учасником Катерина Слобода  
Дякую, дуже цікаво!
Я ніколи і не сумнівалася в тому, що генетична пам'ять не вигадка. То ж по-суті записана інформація.
Але мене завжди більше цікавили такі явища як вплив негативної інформації (наприклад прокльонів) на структуру хромосом. Не можу зараз пригадати де читала...німці забили на сполох, бо в них все більше і більше народжується дітей з генними аномаліями...часто трапляються випадки, коли в хромосомах відсутні цілі куски генів...почали досліджувати в чому справа, виявили закономірність, діди і прадіди тих дітей переважно були задіяні в злочинах фашизму...
чи можна припустити, що між цим є прямий зв'язок?


Дякую, Катю!
Все це дійсно дуже цікаво і складно, і вчені надзвичайно обережні в оцінках, коли йдеться про якісь закономірності.

Із пояснень вченого-генетика на запитання, яким є механізм успадкування ознаки, яка не закріплена у ДНК.

В клітинному ядрі ДНК лежить не просто «голою», а пов’язаною з численними спеціальними білками таким чином, що дістатися до неї напряму неможливо. Вся ця конструкція (ДНК+білки) зветься хроматином. А оскільки білки з ДНК пов’язуються різні, то й хроматин може мати різні властивості. Буває «активний» хроматин, ДНК у складі котрого легко прочитати, а буває «неактивний» - такі ділянки у геномі працюють значно гірше. Насправді цей механізм значно складніший, бо існують численні свої механізми зміни структури хроматину: взаємодія зі спеціальними білками, хімічна модифікація наявних на ДНК білків і самої ДНК і т.д. Нащадкам ДНК передається не у голому вигляді, а також зі всіма модифікованими білками, і при цьому зберігається епігенетична «розмітка» хроматину. Тобто там, де у батьків був «активний» хроматин, у дітей теж він буде активним.
Але насправді – ось воно! – все набагато складніше, бо при утворенні статевих клітин частина розмітки зберігається, а частина – стирається.
Зміни в хроматин вносять спеціальні ферменти. Їх регуляція якимось єдиним механізмом не описується, бо механізмів багато і всі вони складні. І чому у певному конкретному випадку спрацьовує той чи інший механізм – це взагалі нікому не відомо.

Це слова вченого, і з них можна почерпнути певний оптимізм. Ген не відкриває таємницю механізму зберігання - стирання - зчитування, і нехай це буде межею для людського розуму.