dr.Trollin - 26-6-2004 у 22:14
http://www.livejournal.com/users/proshloe/300352.html proshloe@ 2004-06-25 12:05:00
Коли я була дитиною і жила з бабусею, щороку влітку ми з нею їздили на
"могилку". У могилці цієї лежали люди, яких я знала чи погано не знала зовсім,
але вони були дорогі бабусі. Її старша сестра - тітка Маня, що у 14 років звалила на
себе все господарство після смерті батьків і виховувала всіх молодших братів і
сестер одна. Дядько Тиміш, чоловік тітки Наді, що ненавидів увесь світ, крім
дружини і синів. Один раз він у 30-ти градусний мороз вигнав на вулицю сестру
дружини, ще дівчисько, за те, що вона використала воду, приготовлену для
прибирання, і вимила голову. Так, з мокрим волоссям, він її на мороз і вигнав. Мою
бабусю. Ще в тій могилі знайшли останній притулок сини тітки Надь і дядька Тиміша -
Сашко й Олекса, близнюки, що прожили 16 років і вмерли під час війни від якоїсь
хвороби, що скосила їх обох за тиждень. Вони умостилися в могилці першими, за ними -
їхній батько, потім мати.
Уже з ранку в день відвідування цвинтаря бабуся ставала самі не своя: вона усе
більше мовчала, не посміхалася, не чула того, що відбувається навколо, цілком
занурюючи у свої думки, рухалася незвично повільно і навіть якось урочисто.
Спочатку ми з бабусею збиралися: милися, удягалися в усі чисте, бабуся покривала
свою абсолютно сиву голову чорною хусткою, таку ж косинку пов'язувала і мені. У
сумку клався загорнений у газетку віник, яблуко, скляна плоска фляжка з горілкою,
порізаний шматочками чорний хліб. Ми, непоспішаючи і не розмовляючи, йшли до
метро, доїжджали до "Вулиці 1905-ого року", потім пішки до Ваганьковского
цвинтаря, на якому завжди було тихо, безлюдно, тільки ворони перекаркувались і
листя на липах шуміло. Тоді ще не було там ніякого пам'ятника Висоцькому, ніяких
туристичних груп і прочан до могил великих. Неодмінно заходили в храм, бабуся
молилася і ставила свічки, я просто видивлялася навколо. До могилки шлях був
складний: за цим деревом звернути, відрахувати чотири огорожки, піти ліворуч, до
могили з пам'ятником, потім праворуч, і от уже прийшли. Скрипіли дверцята
огорожі, бабуся заходила, уставала на коліна і цілувала землю. Потім довго
мовчала, ведучи якийсь внутрішній діалог із сестрою. У мене був обов'язок:
зібрати всі упалі з дерев гілки, сухі квіти, віднести в сміттєву купу. Бабуся ж
ретельно вимітала все інше. Потім вона діставала фляжку, розливала горілку по 4
стопкам, що назавжди були укопані в землю. Кожну стопку накривала шматочком хліба.
Мені давала яблуко. А сама вставала перед могилами, хрестилася і довго дивилася на
плиту з фотографіями всіх похованих. Коли в мене яблуко кінчалося, бабуся
забирала в сумку віник, рішуче відверталась від могил і ми ішли. Вартувало лиш нам
вийти за цвинтарні ворота, бабуся знімала з голови хустку, з мене косинку і,
зненацька повеселівши, говорила: "Маньку з хлопцями нагодували, пішли чи що
пироги пекти?" І ми їхали додому пекти пироги, по дорозі розмовляючи, сміючись,
купуючи морозиво. Бабуся робилася безтурботною, легкою, сміхотливою, тобто самою
собою. Її начебто щось відпускало, начебто величезний камінь падав з її серця.
За місяць до своєї смерті, уже зовсім хвора і живуча у своєму світі, не
пам'ятаюча нас усіх, одного разу ранком бабуся встала з постелі, дійшла до
ванни, прийняла душ, покрила голову чорною хусткою, поклала в сумку віник, узяла
мене за руку і сказала: "Пора і на могилку." І ми поїхали. Зайшли в храм, я
помолилась і поставила свічки, бабуся ж просто крутила головою, начебто бачачи
все навколишнє вперше. Дійшли до могилки, майже не заблудивши. Могильні плити
наполовину пішли в землю, огорожа вся проржавіла, доріжка заросла кропивою і
лободою. Я розлила горілку по ще збереженим, але зовсім брудним стопкам, накрила
кожну шматочком чорного хліба, а бабусі дала яблуко. Бабуся мовчала, я теж нічого
не говорила, тільки лише, коли ми ішли, вона повернулася до портрета сестри і
сказала: "Мань, я незабаром." На виході за ворота бабуся зняла хустку з голови,
повернулася, подивилася мені в обличчя і прошептала: "Пробач онученько, але
пирогів сьогодні не буде." Через місяць вона вмерла, так жодного разу більше
мене і не впізнавши, жодного разу не згадавши ні про Маню, ні про могилку, ні про
пироги.
сумна - 9-7-2004 у 19:20
А що відчуваєте ви, відвідуючи цвинтар?
У мене на цвинтарі поховані батьки, а я біля їх могил почуваюся якось дивно. Я
ніколи не можу вести з ними якийсь там "внутрішній діалог", "гортати
сторінки минулого" (кгм). Все це мені здається якось напоказ, чи що. Намагаюся
молитися, але мене постійно щось відволікає - роззираюсь на сусідні могили,
дивуюсь на оті кричущі штучні квіти, помічаю, де поставили пам'ятник, а я, погана
дочка, і досі не спромоглася, і т.п. Жодного умиротворення після таких відвідин
цвинтаря не почуваю, лише докори сумління, що могили неналежно доглянуті. Отаке...
Рідна - 9-7-2004 у 20:53
Я приходжу коли мені погано, коли відчуваю потребу комусь вилити душу але не хочу
тяготити цим живих. Просто сиджу, деколи з фляшчинкою чогось легкого, деколи
просто так. Не хрещуся, не молюся. Просто сиджу на лавчині. Трапляєтся що розмовляю
подумки , але не знаю з ким - чи то з хресним, чи то сама з собою. Легшає. Ніхто в
реалі про те не знає, вважають що я завжди з позитивним настроєм. Вважаю що це плюс.
Ще один позитив в моїх відвідинах - могилка завжди чистенька, ніяких штучних
квітів чи вінків (мене від них верне). "На показ" вже давно ніц не роблю -
навіщо?
Олександра Бабяк - 9-7-2004 у 23:07
Я теж люблю приходити на цвинтар, я ходжу на Личаківський, дуже заспокоює. От там і
справді вічний спокій.
Ольга Книш - 24-7-2004 у 00:17
Правда...
Олександра Бабяк - 24-7-2004 у 17:46
іноді дуже хочеться заховатися від цієї світської суєти, а цвинтар і є тим місцем
де можна це зробити. Сидиш або ходеш собі і нікому ти незаважаєш, ніхто необразить.
от-там спражня благодать...
А влітку там до того ж прохолодно...
Bullet - 10-9-2004 у 18:27
Люблю цвинтарі. Але не ті, де лежать "свої". Люблю чужі. Тихо, спокійно, думки
специфічні до голови лізуть.
Раніше любила стармй закинутий цвинтар на Подолі. Та зараз там суцільна руйнація
і занепад (вірніше, зарослі ожини). А раніше там можна убло самотно або з друзями
попити вина в тиші. І то не було "святотацтвом", чи що ви там могли собі
подумати.
На цвинтарі дуже ясно відчуваю, що всі надумані цінності життя знаходяться на
глибині всього лиш двох метрів....