Так, безперечно, - ми маємо достатньо підстав вважати українську мову однією з
найдосконаліших. Ще у 1663 р. П'єр Шевальє зазначав: "Мова козаків ... дуже ніжна і
сповнена пестливих виразів та незвичайних витончених зворотів" .
Ще раніше турецький мандрівник Ельвія Челебі дав таку оцінку нашій мові:
"Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж персидська,
китайська, монгольська і всякі інші".
Але емоційно-образні заклинання на зразок "мова - то душа народу" не переконають
прагматичну людину, яка не завжди відчуває, що таке навіть власна душа.
Такі аргументи не могли стати переконливими для відповіді на класичні банальні
(але закономірні!) запитання обивателя: все ж таки, "а яка різниця?", "не все ли
равно?", "а яка мені і моїм дітям з цього користь?".
Тобто, якщо, припустимо, німецька, польська чи японська мови менш багаті та
"солов'їні", то чому зрадити свою мову для респектабельного німця, поляка, японця,
росіянина і т. д. є аморально, тобто, неможливо?!
Ігнорування мови свого народу не було і зараз не є критерієм моралі в жодній із
людських цивілізацій. І інтелекту, і культури, до речі, також…
"Ми не можемо ігнорувати і зраджувати мільйони найкращих, що віддали своє життя
для того, щоб наш народ був самим собою", - приблизно так звучить моральна заповідь
кожного цивілізованого народу, що дбає про власну спадкоємність.
Зазначений моральний аспект мовної проблеми і у нас в Україні міг би досягти
багато, якби відповідні суспільні інститути прагнули працювати в цьому
напрямку."
Але що можна сказати про державу та її еліту, яка за 15 років не
спромоглася створити хоч одного добротного художнього фільму про
національно-визвольну боротьбу свого народу та майже "заборонених" безіменних її
героїв... |