Зовсім не віршик, але...
Коли я почав писати свій новий вірш до "забавки", то несподівано у мене почали
з'являтись образи, які вже не мали ніякого відношення до цього вірша. Тому вірш
я закинув і... написав те, що, трішечки повагавшись, пропоную Вашій увазі - попрошу
нічим важким в мене не жбурляти.
Без назви.
- Привіт.
Я озираюсь. Незнайома дівчина з великими блакитними очима. На вигляд - років 20-22.
Середнього зросту - трошки нижча від мене. Світле волосся ледве дістає до плеч.
Красива. Чи, скоріше, симпатична. Як раз такі дівчата мені найбільше подобаються:
їх красу неможливо виміряти лінійкою (тому їх ніколи не побачиш на обкладинках
журналів мод), але вони... просто красиві (хоч і неможливо збагнути, саме завдяки
чому). Мені здається, що в справжній красі, як і в мистецтві, завжди повинна
залишатись якась "таємниця" - щось таке, що знов і знов привертає твою увагу
(як погляд Джоконди). Якщо ж все до кінця зрозуміло, то стає якось... може, не
цікаво?
Але повертаюсь до моєї чарівної незнайомки. Блакитна джинсова сорочка і такі
самі брюки. На сорочці дві великі кишені. Та, яка зліва, розстебнута. Чомусь
виникає настирливе бажання її застебнути. Верхній ґудзик на сорочці також
розстебнутий, і я бачу, що на шиї в неї висить медальйон у вигляді великої цифри
"сім". Мінімум косметики. На губах легка приємна посмішка, яка мені однаково
здається трошки лукавою та наївною. Поки я її роздивляюсь, з-за хмар пробивається
одинокий сонячний промінь і падає їй на обличчя - вона відвертається і мружить
очі.
- Привіт.
- Це не буде з мого боку страшне нахабство, якщо я спитаюсь, чи не можна з тобою
трішечки пройтись разом?
(її широка посмішка просто роззброює - про себе відмічаю, що я це помітив)
- Чому не можна? Можна. Чи, може, спочатку познайомимось?
(її посмішка стає ще ширшою)
- Тебе звуть Саша.
(ого!)
- А тебе... Добре, не стану брехати.
(широкі посмішки мені теж інколи вдаються)
Веселий дівочий сміх.
- Я тобі потім скажу.
(що ж означає її посмішка?)
Може я її все-таки знаю? Пильно вдивляюсь в обличчя - з'являється відчуття, що я
її вже десь бачив. Чи мені лише так здається?
- Вибач... Я так розумію, що повинен тебе знати. Десь я тебе точно бачив - напевно, нас
колись знайомили, але... я цього не пам'ятаю, в чому чесно зізнаюсь.
Дзвінкий сміх.
(вона з мене просто глузує! Де ж я її все-таки бачив?)
- Бачив? Може у снах?
Торкається мого ліктя.
- Не нарікай на себе: ти мене справді не знаєш. А точніше, ти про мене багато чув,
просто ще не здогадався, що це я і є.
- Може хоча б якусь підказку?
- Так буде не цікаво. Здогадайся сам. До речі, якщо здогадаєшся, то я тобі щось
подарую - ось тобі, між іншим, і підказка. Якщо ж не здогадаєшся, то потім я тобі
скажу. Ідемо, а то ти вже, напевно, на роботу запізнюєшся.
(цікаво, що ще вона про мене знає?)
Я сміливо беру її за руку (нігті довгі, синього кольору, з намальованими білими
сніжинками), і ми йдемо. Я хочу щось сказати (просто, щоб підтримати розмову), але до
голови, як на зло, нічого не лізе. Навпаки, лізе щось зовсім стороннє: несподівано
починаю звертати увагу на якісь дурні оголошення, наклеєні на залізні дверцята,
де раніше, напевно, був напис "не лізь - заб'є!", на горобців, що борсаються в
калюжі, та на якусь жінку з великою торбою та вінком в руках, яка чекає на
світлофорі. Переводжу погляд на мою супутницю - вона теж дивиться на мене. Якось
загадково. Цікаво, що означає ця цифра "сім"? Може спитати? Не встигаю я
відкрити рота, як дівчина несподівано зупиняється і показує рукою вбік вулиці,
яку ми щойно пройшли.
- Ти колись звертав увагу на дельфінів, які тримають балкон одного з будинків на
цій вулиці? Не звертав? Вони дуже красиві, хоч і подряпані. Пішли, покажу - тут
недалеко. Ти просто повинен їх хоч раз побачити!
Не чекаючи моєї відповіді, тягне мене через дорогу. От і цей будинок - зовсім
поруч. Над брамою нависає великий балкон, який вже давно вимагає капітального
ремонту і, здається, не падає тільки завдяки двом грізним кам'яним дельфінам
(відразу згадався зоряний атлас Яна Гевелія), які підтримують його своїми
могутніми спинами.
- Хіба вони не класні?
- Класні. Таке відчуття, що ще мить, і один одного розірвуть.
- Чому? Мені навпаки, весь час здається, що вони один одного кохають. Це все
стереотипи! Якби тут були голуби, ти б, впевнена, не казав, що вони хочуть розірвати
один одного. А чудовиська - ну звичайно! Хіба ж вони можуть відчувати щось, крім
злості і ненависті!
- ... Промовило маленьке жахливе чудовисько, добре і пухнасте в середині!
(і знову цей сміх)
- Дякую! Вже й мене записали в жахливі чудовиська! І за що? За те, що симпатизую двом
милим закоханим дельфінам! Пішли - ти вже справді запізнюєшся.
Ми мовчки йдемо далі. Кожен занурився у власні думки. Хто ж вона така? І що
збирається мені подарувати? Це ж, ніби, і є підказка...
- Чого такий засмучений? Подивись, вже й сонечко нарешті з'явилось!
- Все думаю над твоєю загадкою... Ти таки впевнена, що я знаю твоє ім'я?
- Впевнена! І не тільки ім'я, але й навіть деякі мої прізвиська... Це ж так
просто!
Відчуваю її волосся на моєму плечі. Ім'я... Прізвиська... Прямо якась легендарна
особистість. Напевно, це дійсно просто...
Зелене світло. Ставлю ногу на край тротуару. Незнайомка чомусь відпускає руку.
Мені стає якось ніяково.
- Ти... вже мене залишаєш?
- На жаль. Приємно було з тобою пройтись та поспілкуватись. Чесно.
- Дякую. Сподіваюсь, бачу тебе не востаннє. Ти мені все-таки своє ім'я скажеш?
Її очі якісь не такі: мені здається, в них з'явилась печаль чи навіть...
скорбота. І де поділась її весела безтурботна посмішка?
- Ти так і не здогадався.
(стоп! Сімка?!)
- Ну добре.
(яка це до біса сімка?! Це ж справжнісінька коса!)
- Матуся називала мене
(імена, прізвиська... Ну звичайно! Її звуть...)
- Морана! Хоча всі зазвичай кличуть просто Смерть. Вибач.
Крик. Десь позаду. Хтось з усіх сил тисне на гальма. Але знаю, що занадто пізно.
Зненацька приходить розуміння: дельфіни справді закохані.
Novy Svet
|
![[*]](images/xp/default_icon.gif){kind=icon}
Бо ж
дійсно цікаві образи!!! 
