| Сторінки:
1
2 |
Наталка
Почесний Академік
Повідомлень: 2594
Зареєстрований: 22-4-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: різнобарвний
|
|
Казочка написана прекрасно, але в мене аж серце прихопило - така сумна...
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Найгірше що вона, здається, таки про життя 
|
|
|
Bullet
Дійсний член
Повідомлень: 102
Зареєстрований: 17-9-2003
Місто: Фастів(Київська обл)
Нема на форумі
Настрій: ееххх.........
|
|
я б з радістю ілюструвала б твоє писменство ))
|
|
|
Наталка
Почесний Академік
Повідомлень: 2594
Зареєстрований: 22-4-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: різнобарвний
|
|
Казочка про сумне чортенятко
Колись давно, коли ще ріки були мілкими, долини - вузькими стежками між гір, а самі
гори – пагорбами, не вище звичайнісінького дерева, жило собі в пеклі маленьке
чортеня. І мало це чортеня одну заповітну мрію – стати янголятком. Воно ні з ким
нею не ділилося, бо подібні мрії у пеклі не віталися, і навіть каралися, тому воно й
берегло свою мрію, мов дорогоцінний скарб, у глибині душі. Так-так, душі, бо то
велика помилка вважати, що у чортенят немає душі. Душа є у всіх і всього навколо,
навіть у тих речей, котрі ми звикли вважати бездушними. Прислухайтесь до
дзюрчання струмка у спекотний літній день – хіба то не його душа співає в
кришталевих переливах? Підійдіть до верби, що, нахилившись над ставом, полоще у
його свічаді свої довгі та сумні зелені коси, і, впіймавши одне клейке пасмо,
затримайте його між пальцями – хіба то не її душа пульсує у гілляччі та листі
прозорим соком? Мають душу зорі і небо, вітер і хмари, і навіть каміння, з яким
завжди порівнюють бездушну та безсердечну людину, дуже ображається, бо насправді
має душу, хоча видно її стає лише тоді, коли вона, з’єднавшись з душею майстра,
народжує прекрасні скульптури, або ще тоді, коли сама природа надає камінню
витонченої довершеності форм. Має душу кожна травинка і кожна піщинка у Всесвіті,
мають душу риби і птахи, плазуни і лісові звірі, і тільки деякі люди не мають душі.
Вони втрачають цей безцінний дар Бога, даний кожному ще задовго до народження, бо
не існує нічого, що змусило б людину загубити душу, окрім людського ж свідомого
бажання. Коли хтось каже: “Я багато страждав, і це загартувало мою душу, вкрило
крицею моє серце, і тепер я безжальний”, Творець гнівно морщиться від цих слів, бо
власні страждання повинні народжувати співчуття до страждань ближнього твого –
адже ти знаєш, як йому гірко. Коли хтось заявляє: “Я бачив так багато страждань
інших людей, так багато крові, смерті, підлості і зради, що волію зовсім не мати
душі, щоб вона не боліла!”, Господь печально зітхає, бо чужі страждання повинні
пробуджувати у людині бажання полегшити їх, а зовсім не прагнення відгородитися
від них. Коли хтось, сміючись, стверджує: “Моя душа – дзвінка монета”, Бог плаче, і
його сльози перекреслюють небо прозорими згасаючими зірками. А куди ж діваються
втрачені душі усіх отих людей, спитаєте ви? А ними й користуються нащадки
занепалого янгола, що втратив рай через гординю.
Від народження нашому чортеняті дісталась сполохана душа купця, який проміняв її
спасіння на бариші, думаючи, певно, що на Страшному Суді з самим Богом сторгується.
Він мав міцне здоров’я, багато сил, тому чортенятко впевнене було, що досить довго
користуватиметься його душею, аж доки не прийде час віддати її на суд Божий, і
чекати собі на нову. Втім, нової душі чортеня не хотіло – йому дуже добре було і з
цією тремкою субстанцією, яка швидко зрозуміла, що знайшла собі значно краще
помешкання, аніж тіло скупого торгаша, і взяла собі багато волі, спокушуючи
чортенятко різними цікавими, барвистими історіями. До того чортенятко було, як
усі – вчилося у школі шалапутів різної чортівні, і зовсім не думало, що таке небо.
Про небо йому розповіла душа. Втративши людське тіло, вона відновила первинну
пам’ять, і перше оповідання її було про те, що таке рай. З тих самих пір чортенятко
засумувало і втратило спокій. Уві сні йому снились зелені кущі, святий Петро з
величезним ключем від райської брами в руках, янголи в білих туніках, і з білими,
мов сніг, крилами – чортеня бачило сніг на землі, коли під Різдво квапилося назад
до пекла – і музика. Йому постійно снилась музика, печальна і прониклива, чарівна
і сповнена принад, що краяла йому душу... Воно так її любило, а в пеклі лунали лише
стогони грішників та гомеричний сміх дорослих чортів, що насміхалися зі
страждань тих нещасних. На очах чортеняти, не зелених, якими вони мали б бути, і
були у решти чортів, а яскраво-синіх, як волошки, постійно виблискували сльози. І
ось однієї пекельної ночі чортеня і його душа вирішили втекти до раю. Чортенятко
було надто молодим та наївним, а його душа – надто великою ідеалісткою, щоб
розуміти таку просту і очевидну річ, як те, що чортів до раю не пускають.
Святий Петро ледь не випустив ключа, коли побачив біля своїх ніг замурзане, чорне
від кіптяви, втомлене синьооке чортенятко з кумедними ріжками, що, склавши
пухкенькі рученята, благало пустити його до раю – ну, будь ласка, хоч на
хвилиночку, дуже вас прошу. Такої пригоди з Воротарем не траплялося від створення
світу. Спочатку він проголосив, що про це не може бути й мови, але потім зазирнув у
сумні очі малюка, якось дивно всміхнувся, ховаючи той усміх в бороді, і відчинив
браму зі словами:
- Якщо за добу ти комусь сподобаєшся, зможеш лишитися тут назавжди.
Чортенятко дуже старалося сподобатись. Воно бігало за дорослими янголами, наче
домашнє цуценятко, запопадливо зазираючи їм у сині - достеменно такі ж, як у нього
самого - вічі, і розгублено всміхаючись, коли черговий холодний погляд на мить
зупинявся на його смішному, мурзатому, як у поросяти, п’ятачку. Ви не вірите, що
янголи можуть дивитися холодно? Ну й дарма – адже вони теж мають душу, втім, до
жодної з цих душ наше чортеня чомусь не припало. Його душа завмирала від жаху,
ховаючись в п’яти - тобто в копитця - адже до кінця доби лишалося менше години.
Чортенятко у відчаї заплакало, і, повісивши голівку, побрело кудись, не розбираючи
райських стежин, і само не вчулося, як опинилось на галявинці, достеменно такій,
котру так часто бачила в снах – сонячній, оточеній квітучими помаранчевими
деревами, в зелених кущах, під одним з яких сиділо юне янголятко. Воно бринькало на
арфі, закотивши до неба величезні, зелені, як ряска, очиська.
Чортенятко вже не сподівалося сподобатись нікому з мешканців райського саду,
воно просто підійшло, зачароване музикою – цю музику воно теж чуло в своїх снах.
Але не встигло воно роззявити рота і висловити своє захоплення грою юного
музиканта, як янголятко пожбурило свій інструмент в кущі, а коли той не долетів,
впавши прямо під ноги чортенятку, підбігло і, штовхнувши раму ногою, пояснило:
- Це арфа. Як я її ненавиджу!
І знову штовхнуло арфу, та так сильно, що білі крильця заколивалися за його спиною,
мов наповнені вітром вітрила.
- Ну що ти, - несміливо заперечило чортеня, - ти так чудово грало... Заграй ще трохи
для мене, якщо можна.
- Не можна, - рішуче відказало янголя. – Мені ця арфа вже осточортіла. І рай цей теж
в печінках сидить! Тут так нудно, ти собі не уявляєш! У пеклі, певно, веселіше!
- У пеклі? Не гніви Бога! – вигукнуло чортеня. – Там вічний морок і сморід, там муки
і сльози, там... – воно нахилилось, підняло арфу і обережно торкнулось струн. – Я не
можу дібрати слів.
І раптом арфа в руках чортеняти заспівала. В тих щемливих звуках був цілий світ -
біль і страждання, туга і гнів, сльози і страх, і вічне, незнищенне і не знищене
самим пеклом прагнення краси... Капризний янгелик принишк, а коли стражденна пісня
безнадії змовкла і чортеня здивовано дивилось на арфу, не розуміючи, яким дивом
від його негнучких потворних пальців так заспівали струни, він з лукавим блиском
в очах промовив:
- Знаєш що? А ти мені подобаєшся! Дай руку.
Чортеня простягнуло долоню назустріч рожевим пальчикам янгелика і зі
здивуванням помітило, що і його пальці стали рожевими, напівпрозорими і ніжними.
Ріжки перетворились на дві руденькі кіски, новим блиском засяяли очі, зникли, як і
не було, копитця, хвостик та п’ятачок, і за мить перед янголятком стояла маленька
дівчинка, все ще судомно притискаючи до себе арфу, а за спиною в неї тріпотіли
білосніжні крила.
- А ти гарненька, - сказав янгелик і смикнув її за косу. Дівчинка засміялась –
дзвінко, сонячно, вони взялись за руки і рушили шукати достиглі апельсини –
колишнє чортенятко, з очами, синіми, мов небо над раєм, і маленьке янголя з
лукавими бісиками в зелених, як молодий горох, очах.
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Надзвичайна казочка, єдине хочеться додати - янголя з арфою то прототип П*яточкіна
А, і ілюстрацію одну(шкода що величенька):
http://pereplut.iatp.org.ua/foto/foto1_2002/mp7_bs.jpg
Цінуй чужі думки, але не настільки, щоб привласнювати їх.
Дмитро АРСЕНИЧ
|
|
|
kallisto
Дійсний член
Повідомлень: 262
Зареєстрований: 8-9-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: Хороший.
|
|
Наталочко! Як завжди - неперевершено!!!
Жінки, як діти, люблять казати \"ні\". А чоловіки, як діти, у це вірять
|
|
|
Наталка
Почесний Академік
Повідомлень: 2594
Зареєстрований: 22-4-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: різнобарвний
|
|
| Цитата: | Першим відправив користувач Olexiy
Надзвичайна казочка, єдине хочеться додати - янголя з арфою то прототип П*яточкіна
|
Такий був творчий задум 
Мені сподобалась ілюстрація
Спасибі всім за теплі слова
Це все наснилось мені - губи Його пахнуть літом;
руки Його ніжніші за будь-які весни. (с) Соломія Чубай.
|
|
|
Василь Яворський
Почесний Академік
Повідомлень: 1246
Зареєстрований: 4-8-2003
Місто: Львів
Нема на форумі
Настрій: Відповідний
|
|
Так, то є супер. Так тримати!
|
|
|
Людина
Новак
Повідомлень: 13
Зареєстрований: 2-9-2003
Місто: Україна
Нема на форумі
Настрій: казковий
|
|
Коли на дворі зайнявся вітер, вже давно було темно і маленький хлопчик сидів на
ліжку. Він сидів і вдягав піжаму злегка підстрибуючи на пружньому матраці. Це
завжди йому подобалось – сидіти на своєму невеличкому ліжечку та, вдаючи з себе
незграбу, підстрибуючи вдягати піжаму. Було щось дуже чарівне в цьому
втаємниченому вбиранні – натягувати на тонкі ніжки тепленькі штанці і гойдатись
на матраці коли на дворі вечір і на підвіконні горить товста заплакана свічка.
Треба сказати що хлопчику нашому дуже пощастило – він мав свою власну кімнату і в
кімнаті ліжко. Під ліжком, в картонних коробках та дерев’яних ящичках жили його
іграшки а в величезній старій шафі лежали речі. І хоча речі його, як правило, були
розкидані та безладно перемішані по різних полицях, завжди зверху, на видному
місці, лежала його піжама – тепла зимова піжамка – біла в маленький червоний
горошок. Колись дуже давно, а саме на минулого Миколая, коли хлопцеві виповнилось 5
років, цю піжаму було знайдено під подушкою і відтоді вона і стала його улюбленою
назавжди. Принаймні так йому здавалось.
Ось і цього разу, так само як і минулого вечора, навіть так само як і позаминулого,
хлопчик сидів на ліжку і, злегка підстрибуючи, вдягав тепленькі штанці в червоний
дрібний горошок. А на підвіконні горіла свічка і світло її відбивалось від скла у
вікні і від люстра на шафі і від металевої ручки на дверях. Здавалося, ніби не одна
свічка палає невеличким тримким вогником, а цілі зоряні гирлянди сяють у
величезній дитячій світлиці. Проте ми вже забалакались і геть забулись що за
вікном здійнявся вітер, як це дуже часто буває у темні жовтневі вечори. А тим часом
вже й дощ зацокотів по вікну великими краплями а вітер дме іще дужче. Ось зараз вже
хлопчик вдягне піжаму, загасить свічку і ляже спати...
Раптом глухий удар. То вітер розігнавшись над полем, що видно за вікном,
перескочивши через невеличкий парканчик, що у дворі, пробігши по асфальтовій
доріжці, що йде від фіртки, розмахом вдарив у шибку. Хлопчик крикнув – він дуже
злякався, бо з цим ударом за вікном якраз напроти свічки з’явилось чиєсь
жовто-червоне невелике лице. По спині хлопчини хвилями побігли холодні мурашки а
ноги чомусь одразу зватніли. Малечі мимоволі захотілось миттю влізти під ліжко,
сховатись, втікти, він страшенно перелякався цього гарячого, нерухомого,
невідомого обличчя. Та й мені, мабуть, стало лячно від такого – хіба ж то жарти?
За хвилину в кімнату ввійшла стурбована мати – вона тримала в руках ще одну
свічку, точнісінько таку ж, як і на вікні:
- Що сталося? – спитала вона. – чого ти кричав?
- Т-т-т-ам – показав пальцем хлопчик. – там хтось є! – додав він перелякано і
пригорнувся чимдуж до маминого теплого халату.
- Де? – стурбувалась мати. – де ти бачиш?
- Оно, за свічкою! – показав той пальчиком та знову вчепився в халат.
- Та нема там нікого, що ти побачив?
- Ні, там є! – впевнено, але чогось дуже тихо промовив хлопчик в мамчин халат. – там
за свічкою хтось дивиться.
- Ну добре – відповіла мати – давай ти постоїш тут а я піду подивлюсь, добре?
Мати обережно відставила від себе переляканого сина та підійшла до вікна. Хлопчик
злякався ще сильніше – вітер на дворі не вчухав, там було дуже темно страшно. І ось
мама сама йде до цього обличчя... А раптом щось трапиться? І це ж мати – вона жінка,
хіба вона мусила зараз йти до темного вікна? Тут вже йому стало не тільки страшно,
але й трохи соромно.
- Дивиться, кажеш? – тим часом мати вже сіла на його стільчик біля самого
підвіконня та поставила свою свічку поруч із першою. – ану ходи сюди.
Хлопчик поволі пішов і з кожним кроком набирався певності, авжеж - мати так
спокійно усміхалася йому від того страшного вікна, що страшитися дорослому
хлопцеві в його майже шість років брав сором. Як наблизився, мати взяла його на
коліна та відсунула свічку.
- Дивись...
І тут вже йому стало зовсім соромно – він побачив що за вікном, по той бік скла,
вітер приліпив до шибки жовте кленове листя, яке йому й видалось невідомим,
страшним, жовтим лицем. Ой як соромно йому стало – аж так незручно перед матір’ю,
що мала покинути свої справи через якийсь переляк. І вже захотілося втекти від
гарячого цього сорому, який почав потрошку, але впевнено, роз’їдати йому горло.
Та мати ніби й не злилася на нього. Навпаки, мрійливо заглянувшись на жовтий
осінній листочок, вона ніби згадала про щось давнє і добре.
- Дивись який він гарний, - майже пошепки сказала вона і слова теплим диханням
заповнили русяве волосся хлопчини. – які рівні в нього крильцята, які тоненькі
жилки... Мені здається, ніби неперевершений митець дуже охайно вирізав його з
дивовижного паперу і розмалював своїм чарівним пензликом. А ти як вважаєш?
- Так, точно, - теж зацікавився син і разом забув про такий недавній острах. – а ще
він мабуть був чарівником, правда?
- Прада, - погодилась мати, - він справжній чарівник – наш старий жовтий клен.
В кімнаті настала тиша. Мати і маленький хлопчик дивились на приклеєний вітром до
шибки великий кленовий листок і думали про величезний старий клен, що ніби завжди
ріс неподалік будинку. На підвіконні мерегтіли дві жовті свічки і їх полум’я було
видно далеченько в полі. В тому самому темному полі, де розбігався цей осінній
мокрий вітер. В полі, що в ньому, вертаючи додому цього вечора, заблукала людина і
геть замерзла б у мокрій стерні під жовтневою зливою, якби б не побачила у
далекому вікні два жовтеньких вогники, дві теплих, щасливих зорі.
|
|
|
Наталка
Почесний Академік
Повідомлень: 2594
Зареєстрований: 22-4-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: різнобарвний
|
|
Прекрасно. Просто чарівно. Ніжна казочка, саме пронизливо ніжна. Дорога наша
Людино  , спасибі.
Це все наснилось мені - губи Його пахнуть літом;
руки Його ніжніші за будь-які весни. (с) Соломія Чубай.
|
|
|
Зіронька
Дійсний член
Повідомлень: 183
Зареєстрований: 23-5-2003
Нема на форумі
Настрій: вересневий
|
|
І, хоч я ніколи не була маленьким хлопчиком, у мене досі десь є піжамка в червоний
горошок. І злякалась я колись так само, тільки то був не листок, а жмуток вишневого
цвіту, що його обірвала гроза.
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
А ти певна що ніколи не була маленьким хлопчиком?
Цінуй чужі думки, але не настільки, щоб привласнювати їх.
Дмитро АРСЕНИЧ
|
|
|
Зіронька
Дійсний член
Повідомлень: 183
Зареєстрований: 23-5-2003
Нема на форумі
Настрій: вересневий
|
|
Не певна. Але випадок той таки був.
Цвіту на шибці я так злякалась, що тато мусив іти спати на диван, а я перебралась у
ліжко до мами і вона мені довго розповідала казок...
|
|
|
Наталка
Почесний Академік
Повідомлень: 2594
Зареєстрований: 22-4-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: різнобарвний
|
|
ДІАГНОЗ
Лікар обережно, хоч майже силоміць, вмощує її на стільці біля свого столу і
дивиться на неї співчутливо. Це поганий знак. Якщо хтось у білому халаті, байдуже,
кондитер чи медик, дивиться на тебе цим особливим поглядом - чекай біди. У першому
випадку, щоправда, цей позирк може означати лише німий заклик до обмеження
кількості тістечок у твоєму раціоні. Але лікарі... Ці дивні створіння, втаємничені
і далекі, як планети, відзначені особливими знаннями, чимось схожі на янголів. Ті
теж ніколи не з’являються просто так. Де ви бачили янгола, який стукає у ваші
двері зі словами: "Привіт! Я оце пролітав тут неподалік і раптом подумав - а чи не
випити нам молока?". Янголи п’ють молоко, бо воно біле. Лікарі теж радять усім
пити молоко, бо воно корисне. Що п’ють вони самі, достеменно невідомо. Однак те, що
у щербатій чашці тицяє їй під ніс тлустий дядечко з неприродно добрими очима, не
має до лактози жодного стосунку. Це "щось" пахтить м’ятою - мабуть,
заспокійливе.
- Це якась помилка? - слабко питає вона, зосереджуючись на рідині, яка завдяки
тремтливим лікарським рукам робить у чашці справжнє цунамі. Їй просто конче
необхідно бодай на чомусь зосередитись. На чому завгодно, тільки не на цих словах,
що падають у доктора з рота, як кам’яні брили - із вершини гори, і ось-ось
розчавлять її. До речі, чому у нього так тремтять руки? Добре, що він не хірург.
- На жаль, ні.
- На чий жаль? - вона ще намагається жартувати. Лікар не підтримує її спробу.
- Серія аналізів... декілька лабораторних обстежень... ми все перевірили.
- І що тепер?
Цікаво, це гойдається стілець чи підлога?
- Ось, - лікар видобуває з кишені білого халата якісь теж білі, але замурзані чорним
папірці. - Це телефони центру реабілітації, служби довіри, диспансеру... Ви ж
розумієте, які зміни у житті тягне цей діагноз. Він накладає, я сказав би, певну
відповідальність, якщо вам знайоме це слово.
Це шпичка. Він намагається її вколоти. Який кумедний! Вона вся затерпла, немов
скам’яніла - більше ніщо не завдасть їй болю.
- А... я... - вона судомно ковтає слину, що зненацька набула консистенції тіла слимака
і ніяк не бажає котитися стравоходом. - Як довго... тобто скільки часу... я маю на
увазі...
Лікар розводить руками, та так широко, мов затятий рибалка, що демонструє розміри
впійманого ним сома.
- Хто ж це може знати, люба моя? - дивується він - здається, цілком щиро. - Десять
років, п’ятнадцять - або рік чи два. Я не Господь Бог.
- Так, дякую, - вона підводиться, і знову падає на м’яке сидіння, яке чомусь стало
твердим, та ще й колючим - всього за кілька секунд.
- За що?
- За інформацію. Завжди краще знати правду, чи не так?
Лікар киває з явним полегшенням, а їй хочеться кричати. Ні, не так! Все зовсім не
так! Що їй тепер робити з цією правдою? Як жити з нею? Як ходити одними дорогами і
дихати одним повітрям із цією потворною істиною? Як змиритися з нею?
- Я, мабуть, піду, - каже вона, не рухаючись з місця.
- Так-так, - погоджується лікар поспішно - надто поспішно. Його легко зрозуміти.
Він, певно, боїться, щоб вона не зомліла прямо тут. Ще носитися з нею доведеться,
Боже борони... Якби поглядом можна було рухати меблі, вона зі своїм стільцем давно
вже опинилася б у коридорі. Або й на вулиці.
- До побачення, - ввічливо прощається вона, все ще не піднімаючись. Дядько з добрими
очима буквально виносить її з кабінету.
- Всього найкращого, - так само ввічливо каже він, вкладаючи їй до рук мурзаті
папірці. Вона помічає, що тепер пальці трусяться і в неї. Добре, що вона - не
хірург.
А надворі нахабно світить сонце. Яскраве, сліпуче, безсоромно золоте у своїй
оголеній відвертості, воно підморгує їй з безхмарного неба. Сонцю немає ніякого
діла до її діагнозу. Власне, у нього дуже схожий діагноз, тільки воно не помре.
Ніколи. Зорі не помирають і не вірте астрономам, коли ті щось говорять про світло
померлих зірок. Що вчені можуть знати про це? Вони так покладаються на всілякі
обсерваторії та телескопи! Вони зовсім забули про головне.
Вони взагалі нічого не знають про головне.
Вони називають зірки "небесними тілами".
А її тіло - земне. Неслухняне земне тіло.
Втім, воно вже не її. Воно вже їй не належить.
Ним керує хтось інший. Бог, Доля або Діагноз.
Десь далеко, чомусь так далеко, хоча ліс - ось він тутечки, поруч, прямо біля
лікарні - заливаються птахи. Не просто співають чи цвірінькають - вони тріумфують,
святкуючи прихід весни і тепла. Скоро вони витимуть гнізда.
А потім у них будуть пташенята.
Життя триває.
Вона доходить до урни - старої емальованої цеберки, вщерть наповненої обгортками
від морозива, пластиковими пляшками та пивними бляшанками, і зупиняється, все ще
затискуючи в руці папірці з телефонами диспансеру, служби довіри та ще якоїсь
холери. Її казали не смітити в лісі, її взагалі навчили не розкидати сміття де
попало, а вона - чемна дівчинка. Вона розтискає пальці, і брудні, нікому не потрібні
цидулки падають на прямо на барвисту обгортку від морозива.
Тільки папір переводять - він був таким чистим, доки на ньому не почали писати
казна-що. Наприклад, номери телефонів. Діагнози.
А до цього він був білим.
Як сніг. Як молочне суфле, що ним снідають янголи.
Останнім, вишукано-втомлено помахуючи шелесткими крильцями, на купу сміття
опускається листок із її вироком.
Вона йде, не озираючись, і її легкі, невагомі кроки балерини жадібно ковтає сіре
змієподібне тіло бетонної доріжки.
А за її спиною легкий огрійливий вітерець бавиться з папірчиком, на якому
нерозбірливим почерком співчутливого лікаря виведено:
"НАДТО ВЕЛИКЕ СЕРЦЕ".
|
|
|
Asmera
Академік
Повідомлень: 557
Зареєстрований: 29-11-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: сяючий
|
|
Людино, у Вас дуже гарні казки - яскраві, дуже світлі...
навіть сум, і той світлий...
Дякую
Слова відлітають, написане залишається
|
|
|
Tempika
Почесний Академік
Повідомлень: 2732
Зареєстрований: 21-1-2004
Місто: Lviv
Нема на форумі
Настрій: усміхнена
|
|
Як мене покинув ангел (бувальщина)
Закохалася і попросила ангела, щоб він якось залагодив моє особисте життя.
Подумала, що ангели якось
там можуть домовитися на свому рівні. Поклала тістечко у вигляді сердечка на
блюдце з рожевими краєчками і
послала його в вищі сфери. Вернувся обскубаний, змучений, якийсь каламутний
поглядом. Тарілочки при собі не мав.
Сказав, що чорти оберігають мого коханого, сказав, щоб я його забула, бо просять в
якості оплати мою безсмертну
душу. Дістав чорну порожню коробочку від цигарок Давідофф і сказав *ось сюди
покласти*.
*Скільки там тієї душі* - сказала я і розщіпнула верхній гудзик. Ангел затремтів.
Впало, як осіннє листя, заквацяне сажею
опіріння. Витяг заяву на звільнення і сказав, що не вповноважений укладати такі
угоди. Прийшлося відпустити.
За коробочкою ніхто не прийшов, місце ангела вакантне, в рай мене не пустять...
А Коельо я не вірю :-))
|
|
|
Наталка
Почесний Академік
Повідомлень: 2594
Зареєстрований: 22-4-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: різнобарвний
|
|
Володимир Горак
ТАЄМНИЦЯ
Хочу тобі, прекрасній, розповісти одну історію, яка дає безтурботним теплоту
мудрості, а сумним - надію небесної опіки.
У південному місті Кальярі благословенного острова Сардинія, на залитому
сонцем березі Середземного моря жила чудова італійська дівчинка. Її очі завжди
світилися цікавістю, а веселість ігор привертала до себе увагу легкістю і
винахідливістю. Ще будучи немовлям, дівчинка перенесла страшну хворобу, яка
забрала життя її батьків, а в неї відібрала мову. Товаришами її щоденних забав
були черепаха та голуби. Інші діти не звертали на неї уваги, але це не дуже
хвилювало дівчинку. Теплим дотиком торкалося їхнє спілкування усіх жителів
маленького портового містечка.
Середземне море приносило прибережним поселенням щастя торгівельних
контактів, виказуючи цим свою турботу про кожного мешканця нескінченного
узбережжя. Саме в один із довгих літніх днів розпочалася ця історія...
Важкий гуркіт якоря галери з невільниками на пристані портового міста став на
декілька годин головною темою розмов у нагрітих сонцем тавернах і на великому
майдані Кальярі.
Бажання бути в курсі всіх новин містечка, усіх його історій прикувало увагу
дівчинки до того, що відбувалося. Легким рухом поправивши байдуже до всіх защіпок
волосся, вона відчула - починається щось незвичайне.
Високі араби в чорних бурнусах недбало розміщували рабів на дозволених
містом територіях, і розвиток подій захоплював цікаве до всього небуденного
дитинча. Зауваживши, що вона німа, люди більше не звертали на неї уваги, і це
дозволяло їй безборонно блукати табором. День поволі згасав і сонце,
умилосердившись над невільниками, неквапом розпочало своє щоденне купання в
морі.
Таємнича і наповнена пахощами ніч розтерла бальзамом із ароматами сандалу та
гірських трав тих, хто ще недавно називав себе воїнами, а тепер, із руками,
вкритими шрамами свободи, спроквола заплющував очі перед неминучістю долі.
Море шепотіло таємничі, захоплюючі казки і, дивлячись на мерехтіння табірних
багать, дівчинка потроху засинала, прихилившись, як до подушки, до застиглої
піщаної дюни. Лише самотня постать корсара з галери велично продовжувала слухати
розмову берега з морем, вхоплюючи необхідний зміст.
Дотик до плеча розбудив малу, пробудивши водночас щемливий біль затерплих
ніг. Темною брилою нависла над дівчинкою тінь. Відразу впізнавши місцевого
мисливця, дівча тихо скрикнуло. Запах небезпеки і блиск зброї остаточно прогнали
сон. Чийсь смолоскип, освітивши на частку секунди берег, за мить і без слів
пояснив, що відбувається.
Втеча рабів з галери...
Темна постать уважно спостерігала за її очима. Було ясно - мала впізнала того, хто
допоміг рабам в організації втечі. На мові жестів він пояснив: "Ти можеш
залишитися живою, лише поїхавши з ними"
Картина втечі на галері, пісок, який мовчав про криваву боротьбу - неприхована
реальність дорослого світу. Вибір бути живою, або стати мертвим свідком, привидом
постав перед нею лякаючи чорними проваллями очей. Доля сумно тулилася до плеча,
очікуючи рішення тієї, котра в одне заплющення очей стала дорослою.
Чорні, огрубілі тіла колись гордих воїнів розчинялися в темряві. Вони тихо
відпливали від берега, залишаючи на ньому світлі надії дитинства і спогади про
боротьбу за волю.
Море принишкло в передранковій тиші. Ритмічні рухи весел, поскрипування старої
корабельної деревини під тиском їх різких змахів... Хаотично нагромаджені думки
задушливим димом відчаю підступили до горла добровільної вигнанниці. Ось за
тонкою смугою рідного берега піднявся краєчок ранкового сонця. Спершись на
перила галери, дівчинка плакала. Свобода цих людей була оплачена її долею.
А думки щедро нагадували про спокійне, наповнене безтурботністю життя дівчинки,
про товаришів дитячих ігор - черепаху і голубів, які сьогодні втратили її
назавжди. Красиве обличчя змінилося. На чолі між двома прекрасними брівками
пролягла маленька складка болю і щему. А нестримне клекотання в грудях теплою
хвилею руйнувало бар’єри дитячої травми.
...costa mia, pequenos amigos... (рідний берег, мої маленькі друзі...) криком вирвалося у
неї.
Не вірячи в реальність, того що відбулося, на цей звук обернулися суворі обличчя
воїнів.
Вона заговорила. І перші свої слова вона навіки присвятила рідному берегу, місцям
дитячих ігор.
Сонце продовжувало свій рух, як і мільйони років тому, але сьогодні воно
по-особливому святково блищало на поверхні спокійного моря, і тисячами золотавих
іскорок відбивалося в очах суворих, гордих воїнів.
P.S.
Всесвіт звертається до кожного з нас єдиною мовою
можливостей і подій, пропонуючи всі багатства і коштовності.
Підстав долоні і нехай вони зможуть це прийняти.
|
|
|
| Сторінки:
1
2 |
|
![[*]](images/xp/default_icon.gif){kind=icon}
