...і хоча все золото світу не варте твого мізинця і тільки для тебе жовто горять
сьогодні сади губи твої холодні наче прозорі вінця яких ніхто не торкався
прагнучи світла й води губи твої неспиті а все ж таємниця квітки сповита в них і
забута допоки живеш сама вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки солодко
й тлінно пахне цвітом і тілом пітьма несеш отак мов клейноди а може клеймо
дівотцтво ось його зимне плесо між двох берегів як між пут поки з лози постанеш
уже не вином а оцтом скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть і так
прочуваєш того хто з милості чи з наруги злетить на тебе й розтане в чадні долини
безсонь ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге і лишить губам болючий
незнаний новий вогонь...