Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Собаче серце - текст
Власне, тему заведено для викладання частин перекладу. Обговорення прошу
проводити в темі "Собаче серце".
http://misto.ridne.net/viewthread.php?tid=2220
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Михаил БУЛГАКОВ
СОБАЧЬЕ СЕРДЦЕ
1
У-у-у-у-у-гу-гуг-гуу! О, гляньте на меня, я погибаю. Вьюга в
подворотне ревет мне отходную, и я вою с ней. Пропал я, пропал. Негодяй в
грязном колпаке - повар столовой нормального питания служащих центрального
совета народного хозяйства - плеснул кипятком и обварил мне левый бок.
Какая гадина, а еще пролетарий. Господи, боже мой - как больно! До костей
проело кипяточком. Я теперь вою, вою, да разве воем поможешь.
Чем я ему помешал? Неужели я обожру совет народного хозяйства, если в
помойке пороюсь? Жадная тварь! Вы гляньте когда-нибудь на его рожу: ведь
он поперек себя шире. Вор с медной мордой. Ах, люди, люди. В полдень
угостил меня колпак кипятком, а сейчас стемнело, часа четыре
приблизительно пополудни, судя по тому, как луком пахнет из пожарной
пречистенской команды. Пожарные ужинают кашей, как вам известно. Но это -
последнее дело, вроде грибов. Знакомые псы с Пречистенки, впрочем,
рассказывали, будто бы на Неглинном в ресторане "бар" жрут дежурное блюдо
- грибы, соус пикан по 3_р._75 к. порция. Это дело на любителя все равно,
что калошу лизать... У-у-у-у-у...
Бок болит нестерпимо, и даль моей карьеры видна мне совершенно
отчетливо: завтра появятся язвы и, спрашивается, чем я их буду лечить?
Летом можно смотаться в Сокольники, там есть особенная, очень хорошая
трава, а кроме того, нажрешься бесплатно колбасных головок, бумаги жирной
набросают граждане, налижешься. И если бы не грымза какая-то, что поет на
лугу при луне - "Милая Аида" - так, что сердце падает, было бы отлично. А
теперь куда пойдешь? Не били вас сапогом? Били. Кирпичом по ребрам
получали? Кушано достаточно. Все испытал, с судьбой своей мирюсь и, если
плачу сейчас, то только от физической боли и холода, потому что дух мой
еще не угас... Живуч собачий дух.
Но вот тело мое изломанное, битое, надругались над ним люди
достаточно. Ведь главное что - как врезал он кипяточком, под шерсть
проело, и защиты, стало быть, для левого бока нет никакой. Я очень легко
могу получить воспаление легких, а, получив его, я, граждане, подохну с
голоду. С воспалением легких полагается лежать на парадном ходе под
лестницей, а кто же вместо меня, лежащего холостого пса, будет бегать по
сорным ящикам в поисках питания? Прохватит легкое, поползу я на животе,
ослабею, и любой спец пришибет меня палкой насмерть. И дворники с бляхами
ухватят меня за ноги и выкинут на телегу...
Дворники из всех пролетариев - самая гнусная мразь. Человечьи очистки
самая низшая категория. Повар попадается разный. Например - покойный Влас
с Пречистенки. Скольким он жизнь спас. Потому что самое главное во время
болезни перехватить кус. И вот, бывало, говорят старые псы, махнет Влас
кость, а на ней с осьмушку мяса. Царство ему небесное за то, что был
настоящая личность, барский повар графов Толстых, а не из Совета
Нормального питания. Что они там вытворяют в Нормальном питании - уму
собачьему непостижимо. Ведь они же, мерзавцы, из вонючей солонины щи
варят, а те, бедняги, ничего и не знают. Бегут, жрут, лакают.
Иная машинисточка получает по IX разряду четыре с половиной червонца,
ну, правда, любовник ей фильдеперсовые чулочки подарит. Да ведь сколько за
этот фильдеперс ей издевательств надо вынести. Ведь он ее не каким-нибудь
обыкновенным способом, а подвергает французской любви. С... эти французы,
между нами говоря. Хоть и лопают богато, и все с красным вином. Да...
Прибежит машинисточка, ведь за 4,5 червонца в бар не пойдешь. Ей и на
кинематограф не хватает, а кинематограф у женщины единственное утешение в
жизни. Дрожит, морщится, а лопает... Подумать только: 40 копеек из двух
блюд, а они оба эти блюда и пятиалтынного не стоят, потому что остальные
25 копеек завхоз уворовал. А ей разве такой стол нужен? У нее и верхушка
правого легкого не в порядке и женская болезнь на французской почве, на
службе с нее вычли, тухлятиной в столовой накормили, вот она, вот она...
Бежит в подворотню в любовниковых чулках. Ноги холодные, в живот дует,
потому что шерсть на ней вроде моей, а штаны она носит холодные, одна
кружевная видимость. Рвань для любовника. Надень-ка она фланелевые,
попробуй, он и заорет: до чего ты неизящна! Надоела мне моя Матрена,
намучился я с фланелевыми штанами, теперь пришло мое времечко. Я теперь
председатель, и сколько ни накраду - все на женское тело, на раковые
шейки, на абрау-дюрсо. Потому что наголодался я в молодости достаточно,
будет с меня, а загробной жизни не существует.
Жаль мне ее, жаль! Но самого себя мне еще больше жаль. Не из эгоизма
говорю, о нет, а потому что мы действительно не в равных условиях. Ей-то
хоть дома тепло, ну а мне, а мне... Куда пойду? У-у-у-у-у!..
- Куть, куть, куть! Шарик, а шарик... Чего ты скулишь, бедняжка? Кто
тебя обидел? Ух...
Ведьма сухая метель загремела воротами и помелом съездила по уху
барышню. Юбчонку взбила до колен, обнажила кремовые чулочки и узкую
полосочку плохо стиранного кружевного бельишка, задушила слова и замела
пса.
Боже мой... Какая погода... Ух... И живот болит. Это солонина! И
когда же это все кончится?
Наклонив голову, бросилась барышня в атаку, прорвалась в ворота, и на
улице начало ее вертеть, вертеть, раскидывать, потом завинтило снежным
винтом, и она пропала.
А пес остался в подворотне и, страдая от изуродованного бока,
прижался к холодной стене, задохся и твердо решил, что больше отсюда
никуда не пойдет, тут и сдохнет в подворотне. Отчаяние повалило его. На
душе у него было до того больно и горько, до того одиноко и страшно, что
мелкие собачьи слезы, как пупырыши, вылезали из глаз и тут же засыхали.
Испорченный бок торчал свалявшимися промерзшими комьями, а между ними
глядели красные зловещие пятна обвара. До чего бессмысленны, тупы, жестоки
повара. - "Шарик" она назвала его... Какой он к черту "Шарик"? Шарик - это
значит круглый, упитанный, глупый, овсянку жрет, сын знатных родителей, а
он лохматый, долговязый и рваный, шляйка поджарая, бездомный пес. Впрочем,
спасибо на добром слове.
Дверь через улицу в ярко освещенном магазине хлопнула и из нее
показался гражданин. Именно гражданин, а не товарищ, и даже - вернее
всего, - господин. Ближе - яснее - господин. А вы думаете, я сужу по
пальто? Вздор. Пальто теперь очень многие и из пролетариев носят. Правда,
воротники не такие, об этом и говорить нечего, но все же издали можно
спутать. А вот по глазам - тут уж и вблизи и издали не спутаешь. О, глаза
значительная вещь. Вроде барометра. Все видно у кого великая сушь в душе,
кто ни за что, ни про что может ткнуть носком сапога в ребра, а кто сам
всякого боится. Вот последнего холуя именно и приятно бывает тяпнуть за
лодыжку. Боишься - получай. Раз боишься - значит стоишь... Р-р-р...
Гау-гау...
Господин уверенно пересек в столбе метели улицу и двинулся в
подворотню. Да, да, у этого все видно. Этот тухлой солонины лопать не
станет, а если где-нибудь ему ее и подадут, поднимет такой скандал, в
газеты напишет: меня, Филиппа Филипповича, обкормили.
Вот он все ближе и ближе. Этот ест обильно и не ворует, этот не
станет пинать ногой, но и сам никого не боится, а не боится потому, что
вечно сыт. Он умственного труда господин, с французской остроконечной
бородкой и усами седыми, пушистыми и лихими, как у французских рыцарей, но
запах по метели от него летит скверный, больницей. И сигарой.
Какого же лешего, спрашивается, носило его в кооператив Центрохоза?
Вот он рядом... Чего ждет? У-у-у-у... Что он мог покупать в дрянном
магазинишке, разве ему мало охотного ряда? Что такое? Колбасу. Господин,
если бы вы видели, из чего эту колбасу делают, вы бы близко не подошли к
магазину. Отдайте ее мне.
Пес собрал остаток сил и в безумии пополз из подворотни на тротуар.
Вьюга захлопала из ружья над головой, взметнула громадные буквы
полотняного плаката "Возможно ли омоложение?".
Натурально, возможно. Запах омолодил меня, поднял с брюха, жгучими
волнами стеснил двое суток пустующий желудок, запах, победивший больницу,
райский запах рубленой кобылы с чесноком и перцем. Чувствую, знаю - в
правом кармане шубы у него колбаса. Он надо мной. О, мой властитель! Глянь
на меня. Я умираю. Рабская наша душа, подлая доля!
Пес пополз, как змея, на брюхе, обливаясь слезами. Обратите внимание
на поварскую работу. Но ведь вы ни за что не дадите. Ох, знаю я очень
хорошо богатых людей! А в сущности - зачем она вам? Для чего вам гнилая
лошадь? Нигде, кроме такой отравы не получите, как в Моссельпроме. А вы
сегодня завтракали, вы, величина мирового значения, благодаря мужским
половым железам. У-у-у-у... Что же это делается на белом свете? Видно,
помирать-то еще рано, а отчаяние - и подлинно грех. Руки ему лизать,
больше ничего не остается.
Загадочный господин наклонился к псу, сверкнул золотыми ободками глаз
и вытащил из правого кармана белый продолговатый сверток. Не снимая
коричневых перчаток, размотал бумагу, которой тотчас же овладела метель, и
отломил кусок колбасы, называемой "особая краковская". И псу этот кусок.
О, бескорыстная личность! У-у-у!
- Фить-фить, - посвистал господин и добавил строгим голосом: - Бери!
Шарик, Шарик!
Опять Шарик. Окрестили. Да называйте как хотите. За такой
исключительный ваш поступок.
Пес мгновенно оборвал кожуру, с всхлипыванием вгрызся в краковскую и
сожрал ее в два счета. При этом подавился колбасой и снегом до слез,
потому что от жадности едва не заглотал веревочку. Еще, еще лижу вам руку.
Целую штаны, мой благодетель!
- Будет пока что... - господин говорил так отрывисто, точно
командовал. Он наклонился к Шарику, пытливо глянул ему в глаза и
неожиданно провел рукой в перчатке интимно и ласково по Шарикову животу.
- А-га, - многозначительно молвил он, - ошейника нету, ну вот и
прекрасно, тебя-то мне и надо. Ступай за мной. - Он пощелкал пальцами. -
Фить-фить!
За вами идти? Да на край света. Пинайте меня вашими фетровыми
ботиками, я слова не вымолвлю.
По всей Пречистенке сняли фонари. Бок болел нестерпимо, но Шарик
временами забывал о нем, поглощенный одной мыслью - как бы не утерять в
сутолоке чудесного видения в шубе и чем-нибудь выразить ему любовь и
преданность. И раз семь на протяжении Пречистенки до Обухова переулка он
ее выразил. Поцеловал в ботик у Мертвого переулка, расчищая дорогу, диким
воем так напугал какую-то даму, что она села на тумбу, раза два подвыл,
чтобы поддержать жалость к себе.
Какой-то сволочной, под сибирского деланный кот-бродяга вынырнул
из-за водосточной трубы и, несмотря на вьюгу, учуял краковскую. Шарик
света не взвидел при мысли, что богатый чудак, подбирающий раненых псов в
подворотне, чего доброго и этого вора прихватит с собой, и придется
делиться моссельпромовским изделием. Поэтому на кота он так лязгнул
зубами, что тот с шипением, похожим на шипение дырявого шланга, забрался
по трубе до второго этажа. - Ф-р-р-р... га...у! Вон! Не напасешься
моссельпрома на всякую рвань, шляющуюся по Пречистенке.
Господин оценил преданность и у самой пожарной команды, у окна, из
которого слышалось приятное ворчание валторны, наградил пса вторым куском
поменьше, золотников на пять.
Эх, чудак. Подманивает меня. Не беспокойтесь! Я и сам никуда не уйду.
За вами буду двигаться куда ни прикажете.
- Фить-фить-фить! Сюда!
В Обухов? Сделайте одолжение. Очень хорошо известен нам этот
переулок.
Фить-фить! Сюда? С удово... Э, нет, позвольте. Нет. Тут швейцар. А уж
хуже этого ничего на свете нет. Во много раз опаснее дворника. Совершенно
ненавистная порода. Гаже котов. Живодер в позументе.
- Да не бойся ты, иди.
- Здравия желаю, Филипп Филиппович.
- Здравствуй, Федор.
Вот это - личность. Боже мой, на кого же ты нанесла меня, собачья моя
доля! Что это за такое лицо, которое может псов с улицы мимо швейцаров
вводить в дом жилищного товарищества? Посмотрите, этот подлец - ни звука,
ни движения! Правда, в глазах у него пасмурно, но, в общем, он равнодушен
под околышем с золотыми галунами. Словно так и полагается. Уважает,
господа, до чего уважает! Ну-с, а я с ним и за ним. Что, тронул? Выкуси.
Вот бы тяпнуть за пролетарскую мозолистую ногу. За все издевательства
вашего брата. Щеткой сколько раз морду уродовал мне, а?
- Иди, иди.
Понимаем, понимаем, не извольте беспокоится. Куда вы, туда и мы. Вы
только дорожку указывайте, а я уж не отстану, несмотря на отчаянный мой
бок.
С лестницы вниз:
- Писем мне, Федор, не было?
Снизу на лестницу почтительно:
- Никак нет, Филипп Филиппович (интимно вполголоса вдогонку), - а в
третью квартиру жилтоварищей вселили.
Важный песий благотворитель круто обернулся на ступеньке и,
перегнувшись через перила, в ужасе спросил:
- Ну-у?
Глаза его округлились и усы встали дыбом.
Швейцар снизу задрал голову, приладил ладошку к губам и подтвердил:
- Точно так, целых четыре штуки.
- Боже мой! Воображаю, что теперь будет в квартире. Ну и что ж они?
- Да ничего-с.
- А Федор Павлович?
- За ширмами поехали и за кирпичом. Перегородки будут ставить.
- Черт знает, что такое!
- Во все квартиры, Филипп Филиппович, будут вселять, кроме вашей.
Сейчас собрание было, выбрали новое товарищество, а прежних - в шею.
- Что делается. Ай-яй-яй... Фить-фить.
Иду-с, поспеваю. Бок, изволите ли видеть, дает себя знать. Разрешите
лизнуть сапожок.
Галун швейцара скрылся внизу. На мраморной площадке повеяло теплом от
труб, еще раз повернули и вот - бельэтаж.
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Останнє виправлення 27.03.2004
Михайло БУЛГАКОВ
СОБАЧЕ СЕРЦЕ
1
У-у-у-у-у-гу-гуг-гуу! О, згляньтесь на мене, я гину. Хуртовина в підворітті реве мені
відхідну, і я вию з нею. Пропав я, пропав. Негідник у брудному ковпаку - кухар
їдальні нормального харчування службовців центральної ради народного
господарства - хлюпнув окропом і обварив мені лівий бік. Яка паскуда, а ще
пролєтарій. Господи, боже мій - як боляче! До кісток проїло окропчиком. Я тепер вию,
вию, та хіба виттям зарадиш.
Чим я завадив йому? Невже я обжеру раду народного господарства, якщо в смітнику
пориюся? Жадібне! Ви гляньте коли-небудь на його пику: адже ж ширший ніж довший.
Злодій з мідним писком. Ох, люде, люде. Опівдні почастував мене ковпак окропом, а
зараз стемніло, години чотири приблизно пополудні, судячи з того, як цибулею пахне
з пожежної пречистенської команди. Пожежники вечеряють кашею, як вам відомо. Але
то - крайній випадок, наче гриби. Знайомі пси з Пречистенки, утім, розповідали,
ніби-то на Нєглінному в ресторані "Бар" жеруть чергову страву - гриби, соус
пікан по 3_р._75 к. порція. Це діло на любителя - ну, ніби калошу лизати... У-у-у-у-у...
Бік болить нестерпно, і далеч власної кар'єри бачу я щонайкраще: взавтра
з'являться виразки і, дозвольте спитати, чим я їх буду лікувати? Влітку можна
зганяти до Сокольників, там є особлива, дуже гарна трава, а опріч того, нажерешся
безкоштовно ковбасних голівок, паперу жирного накидають громадяни, налижешся. І
якби не гримза якась, що співа на лузі ще й при місяці - "Мілая Аіда" - так, що
серце пада, було б відмінно. А тепер куди підеш? Чи не били вас чоботом? Били. Цеглою
в ребра мали? Доволеньки. Все претерпів, з долею своєю мирюся і, якщо плачу зараз,
то лише від фізичного болю і холоду, бо дух мій ще не згас... Живучий собачий дух.
Але от тіло моє поламане і бите, паплюжили його люди доволі. Адже головне що - як
піддав він окропчику, аж хутро просякло, і, отже, захисту для лівого боку не стало
зовсім. Я дуже легко можу дістати запалення легень, а, діставши його, я, громадяне,
подохну з голоду. З запаленням легень треба лежати на парадному ході попід
сходами, а хто ж замість мене, немічного самотнього собаки, буде бігати
сміттєзбірниками у пошуках харчування? Пройме легеня, поповзу я на животі,
ізкволію, і будь-який спєц заб'є мене ціпком насмерть. І двірники з бляхами
підхоплять мене за ноги та й викинуть на підводу...
Двірники з усіх пролетарів - наймерзенніша підлота. Людський непотріб, найнижча
категорія. Кухар трапляється різний. Наприклад - небіжчик Улас з Пречистенки.
Скільком він життя врятував. Бо найважливіше під час хвороби перехопити шмат. І
ось, бувало, кажуть старі пси, махне Влас кістку, а на ній з восьмушку м'яса.
Царство йому небесне за те, що був правдивим достойником, панський кухар графів
Толстих, а не з Ради Нормального харчування. Що вони там виробляють у Нормальному
харчуванні - розумом собачим незбагнути. Адже вони ж, мерзотники, зі смердючої
солонини щі варять, а ті, бідолахи, нічогісінько й не знають. Біжать, жеруть,
глитають.
Інша машиністочка отримує за ІX розрядом чотири з половиною червінця, ну,
щоправда, коханець їй фільдеперсові панчішки подарує. Але ж натомість скільки за
цей фільдеперс їй знущань треба знести. Адже він її не яким-небудь звичайним
способом, а піддає французькому коханню. Сволоти ці французи, між нами кажучи.
Хоча й багатенько лигають, та все з червоним вином. Та... Прибіжить машинисточка,
адже за 4,5 червінці в Бар не підеш. Їй і на кінематограф не вистачає, а кінематограф
у жінки єдина розрада в житті. Тремтить, кривиться, а лопає... Подумати тільки: 40
копійок із двох страв, а вони обидві ці страви і п'ятиалтинного не варті, тому що
решту 25 копійок завгосп вкрав. А їй хіба такий стіл треба? У неї і верхівка правої
легені негаразд і жіноча хвороба на французькому ґрунті, на службі із неї
вирахували, тухлятиною в їдальні нагодували, от вона, от вона... Біжить у
підворіття в коханцевих панчохах. Ноги холодні, в живіт дме, бо хутро на ній на
кшталт мого, а штани вона носить холодні, лишень омана мереживна. Дрантя для
коханця. Спробуй-но, вдягни вона фланелеві, він і закричить: до чого ти невишукана!
Набридла мені моя Матрена, намучився я з фланелевими штанями, нині і моя годинка
настала. Нині я голова, і скільки не накраду - все на жіноче тіло, на ракові шійки,
на Абрау-Дюрсо. Бо наголодувався я в молодості доволі, досить мені, а загробного
життя не існує.
Шкода мені її, шкода! Але самого себе мені ще більше шкода. Не з егоїзму кажу, о ні,
альбо ми дійсно не в рівних умовах. Їй-но хоч в хаті тепло, ну а мені, а мені... Куди
піду? У-у-у-у-у!..
- Цю, цю, цю! Шарик, гей Шарику... Чого ти скиглиш, небоже? Хто тебе скривдив? Ух...
Відьма суха заметіль гримнула воротями і помелом з'їздила по вуху паняночку.
Спідничку збила до колін, оголила кремові панчішки і вузьку смужечку погано
випраної мереживної спідні, задушила слова і замела пса.
Боже мій... Яка погода... Ух... І живіт болить. Це солонина! І коли ж це все скінчиться?
Нахиливши голову, кинулася паняночка в атаку, прорвалася у браму, і на вулиці
стало її вертіти, вертіти, розкидати, тоді закрутило сніжним гвинтом, і вона
зникла.
А пес залишився в підворітті і, страждаючи понівеченим боком, пригорнувся до
холодної стіни, глипнув і твердо вирішив, що більше звідси нікуди не піде, отут і
здохне у підворітті. Розпач звалив його. На душі в нього було так боляче й гірко,
так самотньо і страшно, що малі собачі сльозинки, немов дрібочки, вилазили з очей і
одразу засихали. Зіпсований бік стирчав промерзлими збитими грудками, а між них
проступали червоні зловісні ошпарені плями. До чого безглузді, тупі, жорстокі
кухарі. - "Шарик" вона назвала його... Який він до біса "Шарик"? Шарик - це
значить круглий, вгодований, дурний, вівсянку жере, син знаних батьків, а він
кошлатий, довготілий і рваний, лайда сухорлявий, безпритульний пес. Утім, дяка за
добре слово.
Двері через вулицю в яскраво освітленому магазині ляснули і з них показався
громадянин. Саме громадянин, а не товариш, і навіть - найпевніше, - пан. Ближче -
ясніше - пан. То ви вважаєте, я суджу по пальто? Дурня. Пальто зараз дуже багато хто
і з пролетарів носять. Щоправда, коміри не такі, нема й мови, але все ж таки здалеку
можна зплутати. А от по очах - отут і зблизу і здалеку не сплутаєш. О, очі значна річ.
Немов барометр. Усе видно в кого велика суша в душі, хто ні за що може стурснути
носаком чобота в ребра, а хто сам кожного боїться. Власне, останнього холуя і
приємно бува вхопнути за гомілку. Боїшся - маєш. Якщо боїшся - того вартий... Р-р-р...
Гау-гау...
Пан упевнено перетнув у стовпі заметілі вулицю і рушив у підворіття. Так, так, у
цього все видно. Цей тухлої солонини не лигатиме, а якщо де-інде йому таке
подадуть, учинить такий шкандаль, до газет напише: мене, Пилипа Пилиповича,
обгодували.
Ось він усе ближче й ближче. Цей їсть багато і не краде, цей не стане копати ногою,
але і сам нікого не боїться, а не боїться тому, що завжди ситий. Цей пан розумової
праці, із французькою гострою борідкою і вусами сивими, кудлатими й лихими, як у
французьких лицарів, але запах заметіллю від нього летить кепський, лікарня. І
сигара.
Якого ж біса, дозвольте запитати, носило його до кооперативу Центрохозу? Ось він
поруч... Чому чекає? У-у-у-у-у... Що він міг купувати в поганенькій крамничці, хіба
йому забракло Охотного ряду? Що таке? К-о-в-б-а-с-у. Пане, якби ж ви бачили, з чого цю
ковбасу роблять, ви б близько не підійшли до крамниці. Віддайте її мені.
Пес зібрав залишок сил і збожевіло поповз з підворіття на тротуар. Хуртовина
заляскотіла над головою рушницею, здійняла величезні букви полотняного плакату
"чи можливо омолодження?".
Природньо, можливо. Запах омолодив мене, підняв з черева, пекучими хвилями стис
вже дві доби як порожній шлунок, запах, що переміг лікарню, райський запах рубаної
кобили з часником і перцем. Відчуваю, знаю - у правій кишені шуби в нього ковбаса.
Він наді мною. О, мій володарю! Зглянься на мене. Я вмираю. Рабська наша душа, підла
доля!
Пес поповз, мов вуж, на чреві, обливаючись сльозами. Зверніть увагу на кухарську
роботу. Але ж ви нізащо не дасте. Ох, знаю я дуже добре багатих людей! А власне - нащо
вона вам? Для чого вам гнила шкапа? Ніде окрім такої отрути не дістанете, як в
Моссільпромі. А ви сьогодні снідали, ви, величина світового гатунку, завдяки
чоловічим статевим залозам. У-у-у-у-у... Що ж це робиться у білім світі? Видно,
помирати зарано, а розпач - і справді гріх. Руки йому лизати, більше нічого не
лишається.
Загадковий пан нахилився до пса, блиснув золотими ободками очей і витяг із правої
кишені білий довгастий згорток. Не знімаючи коричневих пальчаток, розмотав папір,
яким негайно ж опанувала заметіль, і відламав шматок ковбаси, найменням
"особлива краківська". І псу цей шматок.
О, безкорислива людина! У-у-у-у!
- Фіть-фіть, - посвистів пан і додав суворим голосом: - Бери! Шарик, Шарик!
Знову Шарик. Охрестили. Та називайте як хочте. За такий небувалий ваш вчинок.
Пес миттєво обірвав шкірку, зі схлипанням вгризся в краківську і зжер її за дві
секунди. При цьому подавився ковбасою зі снігом до сліз,
бо від жадібності ледь не заковтав мотузку. Ще, ще лижу вам руку. Цілую штани, мій
благодійнику!
- Допоки досить... - пан говорив так уривчасто, ніби командував. Він нахилився до
Шарика, допитливо глянув йому в очі і зненацька інтимно і лагідно провів рукою в
пальчатці по Шариковім животі.
- А-га, - багатозначно вимовив він, - нашийника нема, ось і чудово, ти ж бо мені й
потрібен. Ходи за мною. - Він луцьнув пальцями. -
Фіть-фіть!
За вами йти? Та на край світу. Шпиняйте мене вашими фетровими черевиками, я слова
не вимовлю.
По всій Пречистенці зняли ліхтарі. Бік болів нестерпно, але Шарик часом забував
про нього, поглинений однією думкою - як би не загубити в штовханині чудесної мари
в шубі і чим-небудь висловити йому любов і відданість. І раз сім протягом
Пречистенки до Обухова провулка він її виказав. Поцілував у мештик біля Мертвого
провулка, розчищаючи шлях, диким виттям так налякав якусь даму, що вона сіла на
тумбу, разів зо два підвив, аби підтримати жаль до себе.
Якийсь скурвлений, під сибірського роблений лайдацький кіт зринув через ринву і,
незважаючи на хуртовину, відчув краківську. Шарикові світ закотився при одній
думці, що багатий дивак, що підбирає поранених псів у підворітті, чого доброго і
цього злодія прихопить із собою, й доведеться ділитися моссільпромовським
виробом. Тому на кота він так брязнув зубами, аж той із шипінням, схожим на шипіння
дірявого шланга, забіг по трубі до другого поверху.
- Ф-р-р-р... га...у! Геть! Не напасешься моссільпрому на все лайдацтво, що вештається
Пречистенкою.
Пан оцінив відданість і біля самої пожежної команди, біля вікна, з якого чулося
приємне бурчання валторни, нагородив пса другим шматком поменше, золотників на
п'ять.
Дивак. Подманює мене. Не турбуйтеся! Я і сам нікуди не піду. За вами рушу куди
накажете.
- Фіть-фіть-фіть! Сюди!
В Обухів? Прошу дуже. Докладно відомий нам цей провулок.
Фіть-фіть! Сюди? Залюб... Е, ні, перепрошую. Ні. Тут швейцар. Адже ж гірше за цього
нічого в світі немає. У багато разів небезпечніше двірника. Зовсім ненависна
порода. Бридкіше котів. Шкуродер в позументі.
- Та не бійся ж, ходи.
- Здоров'я бажаю, Пилипе Пилиповичу.
- Здрастуй, Федір.
От це - людина. Боже мій, на кого ж ти натрапила, собача моя доле! Що це за особа така,
яка може псів з вулиці повз швейцарів вводити в будинок житлового товариства?
Подивіться, цей негідник - ні звуку, ні руху! Щоправда, очі у нього смурнішають, але,
назагал, він байдужий під околицем з золотими галунами. Немов так і треба. Поважає,
панове, але як поважає! Ну-с, а я з ним і за ним. Що, зачепив? А чвирк тобі. От би
хопнути за пролетарську мозолисту ногу. За всі знущання вашого брата. Щіткою
скільки разів морду нівечив мені, га?
- Ходи, ходи.
Розуміємо, розуміємо, ви тільки не турбуйтеся. Куди ви, туди і ми. Ви тільки доріжку
вказуйте, а я вже не відстану, незважаючи на запеклий мій бік.
Зі сходів вниз:
- Листів мені, Федоре, не було?
Знизу на сходи шанобливо:
- Ні, Пилипе Пилиповичу (інтимно напівголосно навздогін), - а в третю квартиру
жилтоваришів заселили.
Важний псячий доброчинець круто обернувся на східці і, перегнувшися через
поруччя, сполохано запитав:
- Ну-у?
Очі його округлилися і вуса встали сторчма.
Швейцар знизу задер голову, приладив долоню до губ і ствердив:
- Точно так, цілих чотири штуки.
- Господи! Уявляю, що тепер буде в квартирі. Ну і що ж вони?
- Так нічого...
- А Федір Павлович?
- За ширмами поїхали і за цеглою. Перетинки будуть ставити.
- Чорт зна, що!
- В усі квартири, Пилипе Пилиповичу, будуть вселяти, крім вашої. Зараз збори були,
обрали нове товариство, а колишніх - в шию.
- Що робиться. Ай-яй-яй... Фіть-фіть.
Іду, поспішаю. Бік, бачте, дається взнаки. Дозвольте лизнути чобіток.
Галун швейцара сховався внизу. На мармуровій площадці повіяло теплом від труб, ще
раз повернули і ось - бельетаж.
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
2
Учиться читать совершенно ни к чему, когда мясо и так пахнет за
версту. Тем не менее (ежели вы проживаете в Москве, и хоть какие-нибудь
мозги у вас в голове имеются), вы волей-неволей научитесь грамоте, притом
безо всяких курсов. Из сорока тысяч московских псов разве уж какой-нибудь
совершенный идиот не сумеет сложить из букв слово "колбаса".
Шарик начал учиться по цветам. Лишь только исполнилось ему четыре
месяца, по всей Москве развесили зелено-голубые вывески с надписью МСПО -
мясная торговля. Повторяем, все это ни к чему, потому что и так мясо
слышно. И путаница раз произошла: равняясь по голубоватому едкому цвету,
Шарик, обоняние которого зашиб бензинным дымом мотор, вкатил вместо мясной
в магазин электрических принадлежностей братьев Голубизнер на Мясницкой
улице. Там у братьев пес отведал изолированной проволоки, она будет почище
извозчичьего кнута. Этот знаменитый момент и следует считать началом
Шариковского образования. Уже на тротуаре тут же Шарик начал соображать,
что "голубой" не всегда означает "мясной" и, зажимая от жгучей боли
хвост
между задними лапами и воя, припомнил, что на всех мясных первой слева
стоит золотая или рыжая раскоряка, похожая на санки.
Далее, пошло еще успешней. "А" он выучил в "Главрыбе" на углу
Моховой, потом и "б" - подбегать ему было удобнее с хвоста слова "рыба",
потому что при начале слова стоял милиционер.
Изразцовые квадратики, облицовывавшие угловые места в Москве, всегда
и неизбежно означали "сыр". Черный кран от самовара, возглавлявший слово,
обозначал бывшего хозяина "Чичкина", горы голландского красного, зверей
приказчиков, ненавидевших собак, опилки на полу и гнуснейший дурно
пахнущий бакштейн.
Если играли на гармошке, что было немногим лучше "Милой Аиды", и
пахло сосисками, первые буквы на белых плакатах чрезвычайно удобно
складывались в слово "Неприли...", что означало "неприличными словами не
выражаться и на чай не давать". Здесь порою винтом закипали драки, людей
били кулаком по морде, - иногда, в редких случаях, - салфетками или
сапогами.
Если в окнах висели несвежие окорока ветчины и лежали мандарины...
Гау-гау... га... строномия. Если темные бутылки с плохой жидкостью...
Ве-и-ви-на-а-вина... Елисеевы братья бывшие.
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Останнє виправлення 06.03.2004 22:17
2
Власне, не варто вчитися читати, коли м'ясо і без того пахне за версту. Поза тим
(коли ви мешкаєте в Москві, і маєте в голові бодай якусь клепку), ви хоч-нехоч а
навчитеся грамоті, до того ж і без курсів. Із сорока тисяч московських псів хіба
безоглядний ідіот не зуміє скласти з літер слово "ковбаса".
Шарик почав вчитися через кольори. Тільки-но виповнилося йому чотири місяці, як по
всій Москві розвісили зелено-блакитні вивіски з написом МСПО - м'ясна торгівля.
Повторюємо - то все ні до чого, бо м'ясо чути й так. І плутанина раз відбулася:
довірившись блакитнуватому їдкому кольору, Шарик, що його нюх перебив бензинним
димом мотор, ускочив замість м'ясної в магазин електричного приладдя братів
Голубизнер на М'ясницкій вулиці. Там у братів пес скуштував ізольованого дроту,
що, власне, негірше візничого пуга. Цей славнозвісний момент і варто вважати
початком Шарикової освіти. Вже на тротуарі відразу Шарик почав усвідомлювати, що
"блакитний" не завжди означає "м'ясний" і, затискаючи від пекучого
болю хвіст поміж задніх лап і виючи, пригадав, що на всіх м'ясних першою зліва
стоїть золота чи руда розчепірка, подібна до гринджол.
Надалі пішло іще краще. "А" він вивчив у "Голрибі" що на розі Мохової,
тоді і "б" - підбігати йому було зручніше з хвоста слова "риба", бо при
початку слова стояв міліціонер.
Кахляні квадратики в оздобленні кутових місць Москви завжди і неодмінно означали
"сир". Чорний кран від самовару, що очолював слово, свідчив про колишнього
хазяїна "Чичкіна", гори голандського червоного, тварюк прикажчиків, що
ненавиділи собак, тирсу на підлозі і огидний сморід бакштейну.
Якщо грали на гармошці, що було дещо краще "Милої Аїди", і пахло сосисками,
перші букви на білих плакатах надзвичайно зручно складалися в слово
"Неприст...", що значило "непристойними словами не виражатися і на чай не
давати". Тут часом вирували бійки, людей били кулаком по пиці, - іноді, у рідких
випадках, - серветками або чоботями.
Якщо у вікнах висіли несвіжі окости шинки і лежали мандарини... Гау-гау... га...
строномія. Якщо темні пляшки з поганою рідиною... Ве-и-ви-на-а-Вина... Єлісєєви брати
колишні.
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Неизвестный господин, притащивший пса к дверям своей роскошной
квартиры, помещавшейся в бельэтаже, позвонил, а пес тотчас поднял глаза на
большую, черную с золотыми буквами карточку, висящую сбоку широкой,
застекленной волнистым и розовым стеклом двери. Три первых буквы он сложил
сразу: пэ-ер-о "про". Но дальше шла пузатая двубокая дрянь, неизвестно что
означающая. "Неужто пролетарий"? - подумал Шарик с удивлением... - "Быть
этого не может". Он поднял нос кверху, еще раз обнюхал шубу и уверенно
подумал: "нет, здесь пролетарием не пахнет. Ученое слово, а бог его знает
что оно значит".
За розовым стеклом вспыхнул неожиданный и радостный свет, еще более
оттенив черную карточку. Дверь совершенно бесшумно распахнулась, и молодая
красивая женщина в белом фартучке и кружевной наколке предстала перед псом
и его господином. Первого из них обдало божественным теплом, и юбка
женщины запахла, как ландыш.
"Вот это да, это я понимаю", - подумал пес.
- Пожалуйте, господин Шарик, - иронически пригласил господин, и Шарик
благоговейно пожаловал, вертя хвостом.
Великое множество предметов нагромождало богатую переднюю. Тут же
запомнилось зеркало до самого пола, немедленно отразившее второго
истасканного и рваного Шарика, страшные оленьи рога в высоте, бесчисленные
шубы и галоши и опаловый тюльпан с электричеством под потолком.
- Где же вы такого взяли, Филипп Филиппович? - улыбаясь, спрашивала
женщина и помогала снимать тяжелую шубу на черно-бурой лисе с синеватой
искрой. - Батюшки! До чего паршивый!
- Вздор говоришь. Где паршивый? - строго и отрывисто спрашивал
господин.
По снятии шубы он оказался в черном костюме английского сукна, и на
животе у него радостно и неярко сверкала золотая цепь.
- Погоди-ка, не вертись, фить... Да не вертись, дурачок. Гм!.. Это не
парши... Да стой ты, черт... Гм! А-а. Это ожог. Какой же негодяй тебя
обварил? А? Да стой ты смирно!..
"Повар, каторжник повар!" - жалобными глазами молвил пес и слегка
подвыл.
- Зина, - скомандовал господин, - в смотровую его сейчас же и мне
халат.
Женщина посвистала, пощелкала пальцами и пес, немного поколебавшись,
последовал за ней. Они вдвоем попали в узкий тускло освещенный коридор,
одну лакированную дверь миновали, пришли в конец, а затем попали налево и
оказались в темной каморке, которая мгновенно не понравилась псу своим
зловещим запахом. Тьма щелкнула и превратилась в ослепительный день,
причем со всех сторон засверкало, засияло и забелело.
"Э, нет", - мысленно завыл пес, - "Извините, не дамся! Понимаю, черт
бы взял их с их колбасой. Это меня в собачью лечебницу заманили. Сейчас
касторку заставят жрать и весь бок изрежут ножами, а до него и так
дотронуться нельзя".
- Э, нет, куда?! - закричала та, которую называли Зиной.
Пес извернулся, спружинился и вдруг ударил в дверь здоровым боком
так, что хрястнуло по всей квартире. Потом, отлетел назад, закрутился на
месте как кубарь под кнутом, причем вывернул на пол белое ведро, из
которого разлетелись комья ваты. Во время верчения кругом него порхали
стены, уставленные шкафами с блестящими инструментами, запрыгал белый
передник и искаженное женское лицо.
- Куда ты, черт лохматый?.. - кричала отчаянно Зина, - вот окаянный!
"Где у них черная лестница?.." - соображал пес. Он размахнулся и
комком ударил наобум в стекло, в надежде, что это вторая дверь. Туча
осколков вылетела с громом и звоном, выпрыгнула пузатая банка с рыжей
гадостью, которая мгновенно залила весь пол и завоняла. Настоящая дверь
распахнулась.
- Стой, с-скотина, - кричал господин, прыгая в халате, надетом на
один рукав, и хватая пса за ноги, - Зина, держи его за шиворот, мерзавца.
- Ба... батюшки, вот так пес!
Еще шире распахнулась дверь и ворвалась еще одна личность мужского
пола в халате. Давя битые стекла, она кинулась не ко псу, а к шкафу,
раскрыла его и всю комнату наполнила сладким и тошным запахом. Затем
личность навалилась на пса сверху животом, причем пес с увлечением тяпнул
ее повыше шнурков на ботинке. Личность охнула, но не потерялась.
Тошнотворная жидкость перехватила дыхание пса и в голове у него
завертелось, потом ноги отвалились и он поехал куда-то криво вбок.
"Спасибо, кончено", - мечтательно подумал он, валясь прямо на острые
стекла: - "Прощай, Москва! Не видать мне больше Чичкина и пролетариев и
краковской колбасы. Иду в рай за собачье долготерпение. Братцы, живодеры,
за что же вы меня?
И тут он окончательно завалился на бок и издох.
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Востаннє редаговано 27.03 13:30
Невідомий пан, що притяг пса в бельетаж - до дверей своєї розкішної квартири,
подзвонив, а пес негайно підняв очі на велику, чорну з золотими буквами картку, що
висіла обіч широких, засклених рожевим і хвилястим склом дверей.
Три перших букви він склав одразу: пе-ер-о "про". Але далі йшла пузата двобока
погань, сенс якої лишався невідомим. "Невже пролетар"? - подумав Шарик із
подивом... - "Бути цього не може". Він підвів ніс, ще раз обнюхав шубу і впевнено
подумав: "ні, тут пролетарем не пахне. Розумне слово, а бог йо` знає що воно
значить".
За рожевим склом спалахнуло несподіване і радісне світло, ще більше відтінивши
чорну картку. Двері безшумно прочинились, і молода гарна жінка в білому фартушку і
мереживній наколці з`явилася перед псом та його господарем. Першого з них обдало
божественним теплом, і спідниця жінки запахла, немов конвалія.
"Оце так так, оце я розумію", - подумав пес.
- Прошу пана Шарика, - іронічно запросив пан, і Шарик благоговійно запросився,
метляючи хвостом.
Безліч предметів загромаджувало багатий передпокій. Відразу запам'яталося
дзеркало до самої підлоги, що негайно відобразило другого зношеного і подраного
Шарика, страшні оленячі роги у висоті, численні шуби і калоші та опаловий тюльпан
з електрикою під стелею.
- Де ж ви такого взяли, Пилипе Пилиповичу? - посміхаючись, запитувала жінка і
допомагала знімати важку шубу на чорно-бурому лисі із синюватою іскрою. -
Лишенько! До чого паршивий!
- Дурниці кажеш. Де паршивий? - суворо й уривчасто запитував пан.
Коли було знято шубу, він виявився у чорному костюмі англійського сукна, а на
животі в нього радісно і неяскраво виблискував золотий ланцюг.
- Зачекай-но, не крутись, цю... Та не крутися, дурне. Гм!.. Це не парши... Та стій ти,
бісс... Гм! А-а. Це опік. Який же негідник тебе обварив? Га? Та стій ти спокійно!..
"Кухар, кухар каторжний!" - жалібними очима мовив пес і злегка підвив.
- Зіно, - скомандував пан, - в оглядову його негайно і мені халат.
Жінка посвистіла, поклацала пальцями і пес, трішечки повагавшись, пішов за нею.
Вони вдвох потрапили до вузького напівтемного коридору, проминули одні лаковані
двері, прийшли в кінець, а тоді потрапили ліворуч і опинились в темній комірчині,
що вмить не сподобалася псу своїм лиховісним запахом. Пітьма клацнула і
перетворилася на сліпучий день, причому з усіх боків заблищало, засяяло і
забіліло.
"Е, ні", - подумки взвив пес, - "Даруйте, не дамся! Збагнув, чорти б забрали їх
з їхньою ковбасою. Це мене в собачу лікарню заманили. Зараз касторку змусять жерти
і весь бік розкрають ножами, а до нього і так доторкнутися не можна".
- Е, ні, куди?! - закричала та, котру називали Зіною.
Пес вивернувся, зпружинив і раптом вдарив у двері здоровим боком так, що ляснуло
по всій квартирі. Потім, відлетів назад, заходився на місці дзиґою, при тім
вивернув на підлогу біле ведерце, з якої розлетілися грудки вати. Під час
кружляння навкруг нього пурхали стіни, заставлені шафами з блискучими
інструментами, застрибав білий фартух і спотворене жіноче обличчя.
- Куди ти, чорт кошлатий?.. - кричала відчайдушно Зіна, - ну оглашений!
"Де в них чорний хід?.." - міркував пес. Він розмахнувся і клубком вдарив
навмання в скло, сподіваючись, що це другі двері. Купа скалків вилетіла з громом і
дзенькотом, вистрибнула пузата банка з рудою гидотою, що миттєво залила всю
підлогу і засмерділа. Справжні двері прочинилися.
- Стій, с-сволото, - кричав господар, стрибаючи в халаті, надягнутому на один рукав,
і хапаючи пса за ноги, - Зіно, тримай його за крак, мерзотника.
- Бо... Боже милий, оце так пес!
Ще ширше прочинились двері і ввірвалася ще одна особа чоловічої статі в халаті.
Давлячи бите скло, вона кинулася не до пса, а до шафи, розкрила її і всю кімнату
наповнила солодким і гидким запахом. Потім особа навалилася на пса згори животом,
причому пес із захопленням хопнув її вище шнурівок на черевику. Особа охнула,
проте не розгубилась.
Нудотна рідина перехопила подих пса й у голові в нього запаморочилося, потім ноги
відвалилися і він поїхав кудись криво вбік.
"Я, звісно, дякую", - замріяно подумав він, валючись прямо на гостре скло: -
"Прощавай, Москва! Не бачити мені більше Чічкіна і пролетарів і краківської
ковбаси. Іду в рай за собаче довготерпіння. Браття, шкуродери, за віщо ж ви мене?
І тут він остаточно завалився на бік і сконав.
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Когда он воскрес, у него легонько кружилась голова и чуть-чуть
тошнило в животе, бока же как будто не было, бок сладостно молчал. Пес
приоткрыл правый томный глаз и краем его увидел, что он туго забинтован
поперек боков и живота. "Все-таки отделали, сукины дети, подумал он
смутно, - но ловко, надо отдать им справедливость".
- "От Севильи до Гренады... В тихом сумраке ночей", - запел над ним
рассеянный и фальшивый голос.
Пес удивился, совсем открыл оба глаза и в двух шагах увидел мужскую
ногу на белом табурете. Штанина и кальсоны на ней были поддернуты, и голая
желтая голень вымазана засохшей кровью и иодом.
"Угодники!" - подумал пес, - "Это стало быть я его кусанул. Моя
работа. Ну, будут драть!"
- "Р-раздаются серенады, раздается стук мечей!". Ты зачем, бродяга,
доктора укусил? А? Зачем стекло разбил? А?
"У-у-у" - жалобно заскулил пес.
- Ну, ладно, опомнился и лежи, болван.
- Как это вам удалось, Филипп Филиппович, подманить такого нервного
пса? - спросил приятный мужской голос и триковая кальсона откатилась
книзу. Запахло табаком и в шкафу зазвенели склянки.
- Лаской-с. Единственным способом, который возможен в обращении с
живым существом. Террором ничего поделать нельзя с животным, на какой бы
ступени развития оно ни стояло. Это я утверждал, утверждаю и буду
утверждать. Они напрасно думают, что террор им поможет. Нет-с, нет-с, не
поможет, какой бы он ни был: белый, красный и даже коричневый! Террор
совершенно парализует нервную систему. Зина! Я купил этому прохвосту
краковской колбасы на один рубль сорок копеек. Потрудитесь накормить его,
когда его перестанет тошнить.
Захрустели выметаемые стекла и женский голос кокетливо заметил:
- Краковской! Господи, да ему обрезков нужно было купить на
двугривенный в мясной. Краковскую колбасу я сама лучше съем.
- Только попробуй. Я тебе съем! Это отрава для человеческого желудка.
Взрослая девушка, а как ребенок тащишь в рот всякую гадость. Не сметь!
Предупреждаю: ни я, ни доктор Борменталь не будем с тобой возиться, когда
у тебя живот схватит... "Всех, кто скажет, что другая здесь сравняется с
тобой...".
Мягкие дробные звоночки сыпались в это время по всей квартире, а в
отдалении из передней то и дело слышались голоса. Звенел телефон. Зина
исчезла.
Филипп Филиппович бросил окурок папиросы в ведро, застегнул халат,
перед зеркальцем на стене расправил пушистые усы и окликнул пса:
- Фить, фить. Ну, ничего, ничего. Идем принимать.
Пес поднялся на нетвердые ноги, покачался и задрожал, но быстро
оправился и пошел следом за развевающейся полой Филиппа Филипповича. Опять
пес пересек узкий коридор, но теперь увидел, что он ярко освещен сверху
розеткой. Когда же открылась лакированная дверь, он вошел с Филиппом
Филипповичем в кабинет, и тот ослепил пса своим убранством. Прежде всего,
он весь полыхал светом: горело под лепным потолком, горело на столе,
горело на стене, в стеклах шкафов. Свет заливал целую бездну предметов, из
которых самым занятным оказалась громадная сова, сидящая на стене на суку.
- Ложись, - приказал Филипп Филиппович.
Противоположная резная дверь открылась, вошел тот, тяпнутый,
оказавшийся теперь в ярком свете очень красивым, молодым с острой
бородкой, подал лист и молвил:
- Прежний...
Тотчас бесшумно исчез, а Филипп Филиппович, распростерши полы халата,
сел за громадный письменный стол и сразу сделался необыкновенно важным и
представительным.
"Нет, это не лечебница, куда-то в другое место я попал", - в смятении
подумал пес и привалился на ковровый узор у тяжелого кожаного дивана, - "а
сову эту мы разъясним..."
Дверь мягко открылась и вошел некто, настолько поразивший пса, что он
тявкнул, но очень робко...
- Молчать! Ба-ба, да вас узнать нельзя, голубчик.
Вошедший очень почтительно и смущенно поклонился Филипп Филипповичу.
- Хи-хи! Вы маг и чародей, профессор, - сконфуженно вымолвил он.
- Снимайте штаны, голубчик, - скомандовал Филипп Филиппович и
поднялся.
"Господи Исусе", - подумал пес, - "вот так фрукт!"
На голове у фрукта росли совершенно зеленые волосы, а на затылке они
отливали в ржавый табачный цвет, морщины расползались на лице у фрукта, но
цвет лица был розовый, как у младенца. Левая нога не сгибалась, ее
приходилось волочить по ковру, зато правая прыгала, как у детского
щелкуна. На борту великолепнейшего пиджака, как глаз, торчал драгоценный
камень.
От интереса у пса даже прошла тошнота.
Тяу, тяу!.. - он легонько потявкал.
- Молчать! Как сон, голубчик?
- Хе-хе. Мы одни, профессор? Это неописуемо, - конфузливо заговорил
посетитель. - Пароль Дьоннер - 25 лет ничего подобного, - субъект взялся
за пуговицу брюк, - верите ли, профессор, каждую ночь обнаженные девушки
стаями. Я положительно очарован. Вы - кудесник.
- Хм, - озабоченно хмыкнул Филипп Филиппович, всматриваясь в зрачки
гостя.
Тот совладал, наконец, с пуговицами и снял полосатые брюки. Под ними
оказались невиданные никогда кальсоны. Они были кремового цвета, с
вышитыми на них шелковыми черными кошками и пахли духами.
Пес не выдержал кошек и гавкнул так, что субъект подпрыгнул.
- Ай!
- Я тебя выдеру! Не бойтесь, он не кусается.
"Я не кусаюсь?" - удивился пес.
Из кармана брюк вошедший выронил на ковер маленький конвертик, на
котором была изображена красавица с распущенными волосами. Субъект
подпрыгнул, наклонился, подобрал ее и густо покраснел.
- Вы, однако, смотрите, - предостерегающе и хмуро сказал Филипп
Филиппович, грозя пальцем, - все-таки, смотрите, не злоупотребляйте!
- Я не зло... - смущенно забормотал субъект, продолжая раздеваться, -
я, дорогой профессор, только в виде опыта.
- Ну, и что же? Какие результаты? - строго спросил Филипп Филиппович.
Субъект в экстазе махнул рукой.
- 25 лет, клянусь богом, профессор, ничего подобного. Последний раз в
1899-м году в Париже на Рю де ла Пэ.
- А почему вы позеленели?
Лицо пришельца затуманилось.
- Проклятая Жиркость! <"Жиркость" - сов. учреждение по изготовлению
косметических средств>. Вы не можете себе представить, профессор, что эти
бездельники подсунули мне вместо краски. Вы только поглядите, бормотал
субъект, ища глазами зеркало. - Им морду нужно бить! - свирепея, добавил
он. - Что же мне теперь делать, профессор? - спросил он плаксиво.
- Хм, обрейтесь наголо.
- Профессор, - жалобно восклицал посетитель, - да ведь они опять
седые вырастут. Кроме того, мне на службу носа нельзя будет показать, я и
так уже третий день не езжу. Эх, профессор, если бы вы открыли способ,
чтобы и волосы омолаживать!
- Не сразу, не сразу, мой дорогой, - бормотал Филипп Филиппович.
Наклоняясь, он блестящими глазами исследовал голый живот пациента:
- Ну, что ж, - прелестно, все в полном порядке. Я даже не ожидал,
сказать по правде, такого результата. "Много крови, много песен...".
Одевайтесь, голубчик!
- "Я же той, что всех прелестней!.." - дребезжащим, как сковорода,
голосом подпел пациент и, сияя, стал одеваться. Приведя себя в порядок,
он, подпрыгивая и распространяя запах духов, отсчитал Филиппу Филипповичу
пачку белых денег и нежно стал жать ему обе руки.
- Две недели можете не показываться, - сказал Филипп Филиппович, - но
все-таки прошу вас: будьте осторожны.
- Профессор! - из-за двери в экстазе воскликнул голос, - будьте
совершенно спокойны, - он сладостно хихикнул и пропал.
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Виправлено 24.03.2004 21:52
Коли він воскрес, у нього злегка паморочилась голова і трішечки нудило в животі,
боку ж начебто не було, бік солодко мовчав. Пес відкрив праве млосне око і краєм
його побачив, що він туго забинтований впоперек боків і живота. "Все-таки
обробили, сучі діти, непевно подумав він, - але спритно, треба віддати їм
справедливість".
- "Від Севільї до Гранади... В тихих сутінках, вночі", - заспівав над ним
невиразний і фальшивий голос.
Пес здивувався, зовсім відкрив обидва ока і в двох кроках побачив чоловічу ногу
на білому табуреті. Колоша і кальсони на ній були підсмикнуті, а гола жовта
гомілка вимазана засохлою кров'ю і йодом.
"Боже!" - подумав пес, - "Виходить, це я його кусанув. Моя робота. Ну, мабуть
битимуть!"
- "Долинають серенади, лунко брязкають мечі!". Ти нащо, лайдаче, лікаря вкусив?
Га? Навіщо скло розбив?
"У-у-у-у" - жалібно заскиглив пес.
- Ну, гаразд, отямився й лежи, йолоп.
- Як це вам вдалося, Пилипе Пилиповичу, підманити такого нервового пса? - запитав
приємний чоловічий голос і трикова кальсона відкотилася донизу. Запахло тютюном
і в шафі забрязчали склянки.
- Пане, ласкою. В єдиний можливий у поводженні з живою істотою спосіб. Терором
нічого з твариною зробити не можна, на якому б щабелі розвитку вона не стояла. Це я
стверджував, стверджую і буду стверджувати. Вони дарма думають, що терор їм
допоможе. Ні, ні, не допоможе, який би він не був: білий, червоний чи навіть
коричневий! Терор зовсім паралізує нервову систему. Зіно! Я купив цьому
пройдисвіту краківської ковбаси на один карбованець сорок копійок. Будьте
ласкаві нагодувати його, коли його перестане нудити.
Захрумтіли замітаючись скалки і жіночий голос грайливо зауважив:
- Краківської! Господи, та йому обрізків треба було купити у м'ясній на двадцять
копійок. Краківську ковбасу я сама краще з`їм.
- Тільки-но спробуй. Я тобі з`їм! Це отрута для людського шлунка. Доросла дівчина, а
як дитина тягнеш до рота усяку гидоту. Не сміти! Попереджаю: а ні я, а ні лікар
Борменталь не будемо з тобою морочитись, коли в тебе живіт схопить... "Всіх, хто
вимовить, що інша в чомусь краща за тебе...".
М'які дрібні дзвіночки сипалися в цей час по всій квартирі, а у віддаленні з
передпокою раз у раз чулися голоси. Дзеленькав телефон. Зіна зникла.
Пилип Пилипович кинув недопалок цигарки у відерце, застебнув халат, перед
дзеркальцем на стіні розправив пухнаті вуса та прикликав пса:
- Фіть, фіть. Ну, нічого, нічого. Ходімо приймати.
Пес підвівся на непевні ноги, похитався і затремтів, але швидко зібрався і пішов
слідом за полою Пилипа Пилиповича. Знову пес перетнув вузький коридор, але тепер
побачив, що він яскраво освітлений згори розеткою. Коли ж відкрилися лаковані
двері, він увійшов з Пилипом Пилиповичем до кабінету, і той засліпив пса своєю
оздобою. Насамперед, він весь пломенів світлом: горіло під ліпною стелею, горіло
на столі, горіло на стіні, у засклених шафах. Світло заливало силу силенну
предметів, з яких найцікавішою виявилася величезна сова, що сиділа на стіні на
суку.
- Ляж, - наказав Пилип Пилипович.
Протилежні різьблені двері відчинилися, увійшов той, хопнутий, що виявився тепер
у яскравому світлі дуже красивим, молодим з гострою борідкою, подав аркуш і
мовив:
- Той самий...
Тої ж миті нечутно зник, а Пилип Пилипович, розпростерши поли халату, сів за
величезний письмовий стіл й відразу зробився надзвичайно поважним і
представницьким.
"Ні, це не лікарня, кудись в інше місце я потрапив", - збентежено подумав пес і
привалився до килимового візерунку біля важкого шкіряного дивану, - "а сову цю
ми з'ясуємо..."
Двері м'яко відкрилися і ввійшов хтось. Цей хтось настільки вразив пса, що він
дзвявкнув, проте дуже нерішуче...
- Мовчати! Ба-ба, та вас впізнати не можна, голубчику.
Той, що ввійшов дуже шанобливо і зніяковіло вклонився Пилипові Пилиповичу.
- Хі-хі! Ви маг і чарівник, професоре, - зніяковіло промовив він.
- Знімайте штани, голубчику, - скомандував Пилип Пилипович і звівся.
"Господи Ісусе", - подумав пес, - "оце так фрукт!"
На голові у фрукта росло зовсім зелене волосся, а на потилиці воно відливало в
іржавий тютюновий колір, зморшки розповзалися на обличчі у фрукта, але колір
обличчя був рожевий, як у дитини. Ліва нога не згиналася, її доводилось волокти по
килиму, натомість права стрибала, як у дитячого лускуна. На борті розкішного
піджака, немов око, стирчав коштовний камінь.
Від зацікавлення у пса навіть пройшла нудота.
Гау, гау!.. - він легонько дзвявкнув.
- Мовчати! Як сон, голубчику?
- Хе-хе. Ми самі, професоре? Це не передати, - конфузливо заговорив відвідувач. -
Пароль Дьоннер - 25 років нічого подібного, - суб'єкт узявся за ґудзик штанів, -
повірите, професоре, щоночі оголені дівчата зграями. Я, щонайменше, зачарований.
Ви - чародійник.
- Гм, - заклопотано гмикнув Пилип Пилипович, вдивляючись у зіниці гостя.
Той впорався, нарешті, з ґудзиками і зняв смугасті штани. Під ними виявилися
небачені ніколи кальсони. Вони були кремового кольору, з вишитими на них
шовковими чорними кішками і пахтіли парфумами.
Пес не витримав кішок і гавкнув так, що суб'єкт підстрибнув.
- Ай!
- Я тебе висічу! Не бійтеся, він не кусається.
"Я не кусаюся?" - здивувався пес.
З кишені штанів гість впустив на килим маленький конвертик, на якому було
зображено красуню з розпущеним волоссям. Суб'єкт підстрибнув, нахилився,
підібрав її і густо почервонів.
- Ви, одначе, зважайте, - застережливо й похмуро сказав Пилип Пилипович, погрожуючи
пальцем, - все ж таки, зважайте, не варто зловживати!
- Я не зло... - зніяковіло забурмотів суб'єкт, продовжуючи роздягатися, - я,
шановний професоре, лише як дослід.
- Ну, і що ж? Які результати? - суворо запитав Пилип Пилипович.
Суб'єкт в екстазі махнув рукою.
- 25 років, клянуся Богом, професоре, нічого подібного. Останній раз у 1899-му році в
Парижі на Рю де Ла Пе.
- А чому ви позеленіли?
Обличчя прибульця змарніло.
- Клята Жиркість! Ви не можете собі уявити, професоре, що ці ледарі підсунули мені
замість фарби. Ви тільки подивіться, бурмотів суб'єкт, шукаючи очима дзеркало. -
Їм треба бити пики! - розлютившись, додав він. - Що ж мені тепер робити, професоре? -
запитав він сльозливо.
- Гм, оббрийтеся наголо.
- Професоре, - гаряче жалівся відвідувач, - адже вони знову сиві виростуть. Окрім
того, мені на службу носа не можна буде показати, я і так вже третій день не їжджу.
Ех, професоре, якби ви відкрили спосіб, щоб і волосся омолоджувати!
- Не одразу, не одразу, мій любий, - бурмотів Пилип Пилипович.
Нахилившись, він блискучими очима досліджував голий живіт пацієнта:
- Ну, що ж, - чудово, все в повному порядку. Я навіть не очікував, по правді кажучи,
такого результату. "Скільки крові, скільки віршів...". Вдягайтеся, голубчику!
- "Я ж отій, що наймиліша!.." - деренчливим, мов сковорідка, голосом підспівав
пацієнт і, сіяючи, став вдягатись. Привівши себе до ладу, підстрибуючи і поширюючи
запах парфумів, він відрахував Пилипові Пилиповичу пачку білих грошей і ніжно
став тиснути йому обидві руки.
- Два тижні можете не показуватись, - сказав Пилип Пилипович, - одначе прошу вас:
будьте обережні.
- Професоре! - через двері в екстазі вигукнув голос, - будьте цілком спокійні, - він
солодко мугикнув і зник.
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Рассыпной звонок пролетел по квартире, лакированная дверь открылась,
вошел тяпнутый, вручил Филиппу Филипповичу листок и заявил:
- Годы показаны неправильно. Вероятно, 54-55. Тоны сердца глуховаты.
Он исчез и сменился шуршащей дамой в лихо заломленной набок шляпе и
со сверкающим колье на вялой и жеваной шее. Странные черные мешки висели у
нее под глазами, а щеки были кукольно-румяного цвета. Она сильно
волновалась.
- Сударыня! Сколько вам лет? - очень сурово спросил ее Филипп
Филиппович.
Дама испугалась и даже побледнела под коркой румян.
- Я, профессор, клянусь, если бы вы знали, какая у меня драма!..
- Лет вам сколько, сударыня? - еще суровее повторил Филипп
Филиппович.
- Честное слово.. Ну, сорок пять...
- Сударыня, - возопил Филипп Филиппович, - меня ждут. Не
задерживайте, пожалуйста. Вы же не одна!
Грудь дамы бурно вздымалась.
- Я вам одному, как светилу науки. Но клянусь - это такой ужас...
- Сколько вам лет? - яростно и визгливо спросил Филипп Филиппович и
очки его блеснули.
- Пятьдесят один! - корчась со страху ответила дама.
- Снимайте штаны, сударыня, - облегченно молвил Филипп Филиппович и
указал на высокий белый эшафот в углу.
- Клянусь, профессор, - бормотала дама, дрожащими пальцами
расстегивая какие-то кнопки на поясе, - этот Мориц... Я вам признаюсь, как
на духу...
- "От Севильи до Гренады..." - рассеянно запел Филипп Филиппович и
нажал педаль в мраморном умывальнике. Зашумела вода.
- Клянусь богом! - говорила дама и живые пятна сквозь искусственные
продирались на ее щеках, - я знаю - это моя последняя страсть. Ведь это
такой негодяй! О, профессор! Он карточный шулер, это знает вся Москва. Он
не может пропустить ни одной гнусной модистки. Ведь он так дьявольски
молод. - Дама бормотала и выбрасывала из-под шумящих юбок скомканный
кружевной клок.
Пес совершенно затуманился и все в голове у него пошло кверху ногами.
"Ну вас к черту", - мутно подумал он, положив голову на лапы и
задремав от стыда, - "И стараться не буду понять, что это за штука - все
равно не пойму.
Очнулся он от звона и увидел, что Филипп Филиппович швырнул в таз
какие-то сияющие трубки.
Пятнистая дама, прижимая руки к груди, с надеждой глядела на Филиппа
Филипповича. Тот важно нахмурился и, сев за стол, что-то записал.
- Я вам, сударыня, вставляю яичники обезьяны, - объявил он и
посмотрел строго.
- Ах, профессор, неужели обезьяны?
- Да, - непреклонно ответил Филипп Филиппович.
- Когда же операция? - бледнея и слабым голосом спрашивала дама.
- "От Севильи до Гренады..." Угм... В понедельник. Ляжете в клинику с
утра. Мой ассистент приготовит вас.
- Ах, я не хочу в клинику. Нельзя ли у вас, профессор?
- Видите ли, у себя я делаю операции лишь в крайних случаях. Это
будет стоить очень дорого - 50 червонцев.
- Я согласна, профессор!
Опять загремела вода, колыхнулась шляпа с перьями, потом появилась
лысая, как тарелка, голова и обняла Филиппа Филипповича. Пес дремал,
тошнота прошла, пес наслаждался утихшим боком и теплом, даже всхрапнул и
успел увидеть кусочек приятного сна: будто бы он вырвал у совы целый пук
перьев из хвоста... Потом взволнованный голос тявкнул над головой.
- Я слишком известен в Москве, профессор. Что же мне делать?
- Господа, - возмущенно кричал Филипп Филиппович, - нельзя же так.
Нужно сдерживать себя. Сколько ей лет?
- Четырнадцать, профессор... Вы понимаете, огласка погубит меня. На
днях я должен получить заграничную командировку.
- Да ведь я же не юрист, голубчик... Ну, подождите два года и
женитесь на ней.
- Женат я, профессор.
- Ах, господа, господа!
Двери открывались, сменялись лица, гремели инструменты в шкафе, и
Филипп Филиппович работал, не покладая рук.
"Похабная квартирка", - думал пес, - "но до чего хорошо! А на какого
черта я ему понадобился? Неужели же жить оставит? Вот чудак! Да ведь ему
только глазом мигнуть, он таким бы псом обзавелся, что ахнуть! А может, я
и красивый. Видно, мое счастье! А сова эта дрянь... Наглая.
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Виправлено 27.03.2004 13:30
Переливчастий дзвінок пролетів по квартирі, лаковані двері відчинились і увійшов
хопнутий, вручив Пилипові Пилиповичу аркуш і заявив:
- Вік зазначений неправильно. Імовірно, 54-55. Тони серця глухуваті.
Він зник і замість нього пришелестіла дама у хвацько зсунутому набік капелюшку
і з блискучим кольє на млявій і зжовклій шиї. Під очима в неї висіли чорні мішки,
а щоки були ляльково-рум'яного кольору. Вона сильно хвилювалася.
- Пані! Скільки вам років? - дуже суворо запитав її Пилип Пилипович.
Дама перелякалась і навіть сполотніла під шаром рум'ян.
- Я, професоре, присягаюсь, якби ви знали, яка в мене драма!..
- Років вам скільки, пані? - ще суворіше повторив Пилип Пилипович.
- Слово честі.. Ну, сорок п'ять...
- Пані, - зголосив Пилип Пилипович, - на мене чекають. Не затримуйте, будь ласка. Ви ж
не одна!
Груди дами бурхливо здіймалася.
- Я вам одному, як світочу науки. Але присягаюсь - це такий жах...
- Скільки вам років? - люто й верескливо запитав Пилип Пилипович і окуляри його
блиснули.
- П'ятдесят один! - смикаючись зі страху відповіла дама.
- Знімайте, пані, штани, - полегшено мовив Пилип Пилипович і вказав на високий
білий ешафот у куті.
- Присягаюсь, професоре, - бурмотіла дама, тремтячими пальцями розстібаючи якісь
кнопки на поясі, - цей Мориць... Я вам зізнаюся, як на сповіді...
- "Від Севільї до Гранади..." - неуважно завів Пилип Пилипович і натиснув
педаль у мармуровому умивальнику. Зашуміла вода.
- Богом клянуся! - говорила дама і живі плями крізь штучні продирались на її щоках,
- я знаю - це моя остання пристрасть. Адже такий негідник! О, професоре! Він картяр і
шулер, це знає вся Москва. Він не може пропустити жодної паскудної модистки. Але
цей демон такий молодий. - Дама бурмотала і викидала з-під шумyих спідниць
зім'ятий мереживний жмут.
Пес зовсім затуманився і в голові у нього все пішло обертом.
"Ну вас до біса", - непевно подумав він, поклавши голову на лапи і
задрімавши від сорому, - "І не намагатимусь зрозуміти, що це за штука - все одно
не збагну".
Отямився він від дзенькоту і побачив, що Пилип Пилипович жбурнув у таз якісь
блискучі трубки.
Плямиста дама, притискаючи руки до грудей, з надією дивилася на Пилипа
Пилиповича. Той поважно насупився і, сівши за стіл, щось записав.
- Я вам, пані, вставляю яєчники мавпи, - проголосив він і стримано подивився.
- Ох, професоре, невже мавпи?
- Так, - непохитно відповів Пилип Пилипович.
- Коли ж операція? - бліднучи і слабким голосом запитувала дама.
- "Від Севільї до Гранади..." Угм... У понеділок. Ляжете у клініку зранку. Мій
асистент підготує вас.
- Ах, я не хочу в клініку. Чи не можна у вас, професоре?
- Бачте, в себе я роблю операції лише в крайніх випадках. Це буде коштувати дуже
дорого - 50 червінців.
- Я згодна, професоре!
Знову загриміла вода, колихнувся капелюх із пір`ям, потім з`явилася лиса, як
тарілка, голова й обійняла Пилипа Пилиповича. Пес дрімав, нудота минула, пес
насолоджувався стихлим боком і теплом, навіть поспав і встиг побачити шматочок
приємного сну: ніби-то він вирвав у сови цілий пук пір`їн із хвоста... Потім
схвильований голос дзявкнув над головою.
- Я надто відомий у Москві, професоре. Що ж мені робити?
- Панове, - роздратовано кричав Пилип Пилипович, - не можна ж так. Потрібно
стримувати себе. Скільки їй років?
- Чотирнадцять, професоре... Ви розумієте, розголос знищить мене. Днями я мушу
одержати закордонне відрядження.
- Але ж я не юрист, голубчику... Ну, почекайте два роки і одружуйтеся з нею.
- Одружений я, професоре.
- Ох, панове, панове!
Двері відчинялися, змінювалися обличчя, гриміли інструменти в шафі, і Пилип
Пилипович працював, не покладаючи рук.
"Паскудна квартирка", - думав пес, - "але як хороше! А на біса я йому
знадобився? Невже жити залишить? От дивак! Та йому тільки-но оком мигнути, він
такого б собаку набув, що де там! А може, я і гарний. Мабуть, моє щастя! А сова ця
погань... Наглюча.
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Окончательно пес очнулся глубоким вечером, когда звоночки
прекратились и как раз в то мгновение, когда дверь впустила особенных
посетителей. Их было сразу четверо. Все молодые люди и все одеты очень
скромно.
"Этим что нужно?" - удивленно подумал пес.
Гораздо более неприязненно встретил гостей Филипп Филиппович. Он
стоял у письменного стола и смотрел на вошедших, как полководец на врагов.
Ноздри его ястребиного носа раздувались. Вошедшие топтались на ковре.
- Мы к вам, профессор, - заговорил тот из них, у кого на голове
возвышалась на четверть аршина копна густейших вьющихся волос, - вот по
какому делу...
- Вы, господа, напрасно ходите без калош в такую погоду, - перебил
его наставительно Филипп Филиппович, - во-первых, вы простудитесь, а,
во-вторых, вы наследили мне на коврах, а все ковры у меня персидские.
Тот, с копной, умолк и все четверо в изумлении уставились на Филиппа
Филипповича. Молчание продолжалось несколько секунд и прервал его лишь
стук пальцев Филиппа Филипповича по расписному деревянному блюду на столе.
- Во-первых, мы не господа, - молвил, наконец, самый юный из
четверых, персикового вида.
- Во-первых, - перебил его Филипп Филиппович, - вы мужчина или
женщина?
Четверо вновь смолкли и открыли рты. На этот раз опомнился первый
тот, с копной.
- Какая разница, товарищ? - спросил он горделиво.
- Я - женщина, - признался персиковый юноша в кожаной куртке и сильно
покраснел. Вслед за ним покраснел почему-то густейшим образом один из
вошедших - блондин в папахе.
- В таком случае вы можете оставаться в кепке, а вас, милостивый
государь, прошу снять ваш головной убор, - внушительно сказал Филипп
Филиппович.
- Я вам не милостивый государь, - резко заявил блондин, снимая
папаху.
- Мы пришли к вам, - вновь начал черный с копной.
- Прежде всего - кто это мы?
- Мы - новое домоуправление нашего дома, - в сдержанной ярости
заговорил черный. - Я - Швондер, она - Вяземская, он - товарищ Пеструхин и
Шаровкин. И вот мы...
- Это вас вселили в квартиру Федора Павловича Саблина?
- Нас, - ответил Швондер.
- Боже, пропал калабуховский дом! - в отчаянии воскликнул Филипп
Филиппович и всплеснул руками.
- Что вы, профессор, смеетесь?
- Какое там смеюсь?! Я в полном отчаянии, - крикнул Филипп
Филиппович, - что же теперь будет с паровым отоплением?
- Вы издеваетесь, профессор Преображенский?
- По какому делу вы пришли ко мне? Говорите как можно скорее, я
сейчас иду обедать.
- Мы, управление дома, - с ненавистью заговорил Швондер, - пришли к
вам после общего собрания жильцов нашего дома, на котором стоял вопрос об
уплотнении квартир дома...
- Кто на ком стоял? - крикнул Филипп Филиппович, - потрудитесь
излагать ваши мысли яснее.
- Вопрос стоял об уплотнении.
- Довольно! Я понял! Вам известно, что постановлением 12 сего августа
моя квартира освобождена от каких бы то ни было уплотнений и переселений?
- Известно, - ответил Швондер, - но общее собрание, рассмотрев ваш
вопрос, пришло к заключению, что в общем и целом вы занимаете чрезмерную
площадь. Совершенно чрезмерную. Вы один живете в семи комнатах.
- Я один живу и работаю в семи комнатах, - ответил Филипп Филиппович,
- и желал бы иметь восьмую. Она мне необходима под библиотеку.
Четверо онемели.
- Восьмую! Э-хе-хе, - проговорил блондин, лишенный головного убора,
однако, это здорово.
- Это неописуемо! - воскликнул юноша, оказавшийся женщиной.
- У меня приемная - заметьте - она же библиотека, столовая, мой
кабинет - 3. Смотровая - 4. Операционная - 5. Моя спальня - 6 и комната
прислуги - 7. В общем, не хватает... Да, впрочем, это неважно. Моя
квартира свободна, и разговору конец. Могу я идти обедать?
- Извиняюсь, - сказал четвертый, похожий на крепкого жука.
- Извиняюсь, - перебил его Швондер, - вот именно по поводу столовой и
смотровой мы и пришли поговорить. Общее собрание просит вас добровольно, в
порядке трудовой дисциплины, отказаться от столовой. Столовых нет ни у
кого в Москве.
- Даже у Айседоры Дункан, - звонко крикнула женщина.
С Филиппом Филипповичем что-то сделалось, вследствие чего его лицо
нежно побагровело и он не произнес ни одного звука, выжидая, что будет
дальше.
- И от смотровой также, - продолжал Швондер, - смотровую прекрасно
можно соединить с кабинетом.
- Угу, - молвил Филипп Филиппович каким-то странным голосом, - а где
же я должен принимать пищу?
- В спальне, - хором ответили все четверо.
Багровость Филиппа Филипповича приняла несколько сероватый оттенок.
- В спальне принимать пищу, - заговорил он слегка придушенным
голосом, - в смотровой читать, в приемной одеваться, оперировать в комнате
прислуги, а в столовой осматривать. Очень возможно, что Айседора Дункан
так и делает. Может быть, она в кабинете обедает, а кроликов режет в
ванной. Может быть. Но я не Айседора Дункан!.. - вдруг рявкнул он и
багровость его стала желтой. - Я буду обедать в столовой, а оперировать в
операционной! Передайте это общему собранию и покорнейше вас прошу
вернуться к вашим делам, а мне предоставить возможность принять пищу там,
где ее принимают все нормальные люди, то-есть в столовой, а не в передней
и не в детской.
- Тогда, профессор, ввиду вашего упорного противодействия, - сказал
взволнованный Швондер, - мы подадим на вас жалобу в высшие инстанции.
- Ага, - молвил Филипп Филиппович, - так? - И голос его принял
подозрительно вежливый оттенок, - одну минуточку попрошу вас подождать.
"Вот это парень, - в восторге подумал пес, - весь в меня. Ох, тяпнет
он их сейчас, ох, тяпнет. Не знаю еще - каким способом, но так тяпнет...
Бей их! Этого голенастого взять сейчас повыше сапога за подколенное
сухожилие... Р-р-р..."
Филипп Филиппович, стукнув, снял трубку с телефона и сказал в нее
так:
- Пожалуйста... Да... Благодарю вас. Петра Александровича попросите,
пожалуйста. Профессор Преображенский. Петр Александрович? Очень рад, что
вас застал. Благодарю вас, здоров. Петр Александрович, ваша операция
отменяется. Что? Совсем отменяется. Равно, как и все остальные операции.
Вот почему: я прекращаю работу в Москве и вообще в России... Сейчас ко мне
вошли четверо, из них одна женщина, переодетая мужчиной, и двое
вооруженных револьверами и терроризировали меня в квартире с целью отнять
часть ее.
- Позвольте, профессор, - начал Швондер, меняясь в лице.
- Извините... У меня нет возможности повторить все, что они говорили.
Я не охотник до бессмыслиц. Достаточно сказать, что они предложили мне
отказаться от моей смотровой, другими словами, поставили меня в
необходимость оперировать вас там, где я до сих пор резал кроликов. В
таких условиях я не только не могу, но и не имею права работать. Поэтому я
прекращаю деятельность, закрываю квартиру и уезжаю в Сочи. Ключи могу
передать Швондеру. Пусть он оперирует.
Четверо застыли. Снег таял у них на сапогах.
- Что же делать... Мне самому очень неприятно... Как? О, нет, Петр
Александрович! О нет. Больше я так не согласен. Терпение мое лопнуло. Это
уже второй случай с августа месяца. Как? Гм... Как угодно. Хотя бы. Но
только одно условие: кем угодно, когда угодно, что угодно, но чтобы это
была такая бумажка, при наличии которой ни Швондер, ни кто-либо другой не
мог бы даже подойти к двери моей квартиры. Окончательная бумажка.
Фактическая. Настоящая! Броня. Чтобы мое имя даже не упоминалось. Кончено.
Я для них умер. Да, да. Пожалуйста. Кем? Ага... Ну, это другое дело.
Ага... Хорошо. Сейчас передаю трубку. Будьте любезны, - змеиным голосом
обратился Филипп Филиппович к Швондеру, - сейчас с вами будут говорить.
- Позвольте, профессор, - сказал Швондер, то вспыхивая, то угасая, вы
извратили наши слова.
- Попрошу вас не употреблять таких выражений.
Швондер растерянно взял трубку и молвил:
- Я слушаю. Да... Председатель домкома... Мы же действовали по
правилам... Так у профессора и так совершенно исключительное положение...
Мы знаем об его работах... Целых пять комнат хотели оставить ему... Ну,
хорошо... Раз так... Хорошо...
Совершенно красный, он повесил трубку и повернулся.
"Как оплевал! Ну и парень!" - восхищенно подумал пес, - "что он,
слово, что ли, такое знает? Ну теперь можете меня бить - как хотите, а я
отсюда не уйду.
Трое, открыв рты, смотрели на оплеванного Швондера.
- Это какой-то позор! - несмело вымолвил тот.
- Если бы сейчас была дискуссия, - начала женщина, волнуясь и
загораясь румянцем, - я бы доказала Петру Александровичу...
- Виноват, вы не сию минуту хотите открыть эту дискуссию? - вежливо
спросил Филипп Филиппович.
Глаза женщины загорелись.
- Я понимаю вашу иронию, профессор, мы сейчас уйдем... Только я, как
заведующий культотделом дома...
- За-ве-дующая, - поправил ее Филипп Филиппович.
- Хочу предложить вам, - тут женщина из-за пазухи вытащила несколько
ярких и мокрых от снега журналов, - взять несколько журналов в пользу
детей Германии. По полтиннику штука.
- Нет, не возьму, - кратко ответил Филипп Филиппович, покосившись на
журналы.
Совершенное изумление выразилось на лицах, а женщина покрылась
клюквенным налетом.
- Почему же вы отказываетесь?
- Не хочу.
- Вы не сочувствуете детям Германии?
- Сочувствую.
- Жалеете по полтиннику?
- Нет.
- Так почему же?
- Не хочу.
Помолчали.
- Знаете ли, профессор, - заговорила девушка, тяжело вздохнув, - если
бы вы не были европейским светилом, и за вас не заступались бы самым
возмутительным образом (блондин дернул ее за край куртки, но она
отмахнулась) лица, которых, я уверена, мы еще разъясним, вас следовало бы
арестовать.
- А за что? - с любопытством спросил Филипп Филиппович.
- Вы ненавистник пролетариата! - гордо сказала женщина.
- Да, я не люблю пролетариата, - печально согласился Филипп
Филиппович и нажал кнопку. Где-то прозвенело. Открылась дверь в коридор.
- Зина, - крикнул Филипп Филиппович, - подавай обед. Вы позволите,
господа?
Четверо молча вышли из кабинета, молча прошли приемную, молча
переднюю и слышно было, как за ними закрылась тяжело и звучно парадная
дверь.
Пес встал на задние лапы и сотворил перед Филиппом Филипповичем
какой-то намаз.
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
Остаточно пес очуняв глибоким вечором, коли дзвоники припинилися і саме в ту мить,
коли двері впустили особливих відвідувачів. Їх було відразу четверо. Усі молоді
люди й усі вдягнені дуже скромно.
"А цим що треба?" - здивовано подумав пес.
Значно неприязніше зустрів гостей Пилип Пилипович. Він стояв біля письмового
столу і дивився на них, як полководець на ворогів. Ніздрі його яструбиного носа
роздувалися. Гості топтались по килиму.
- Ми до вас, професоре, - заговорив той з них, в якого на голові піднімалася на
чверть аршину цупка кучма кучерявого волосся, - ось у якій справі...
- Ви, панове, дарма ходите без калош у таку негоду, - перебив йому повчально Пилип
Пилипович, - по-перше, ви застудитеся, а, по-друге, ви заслідили мені килими, а всі
килими в мене перські.
Той, з кучмою, змовк і всі четверо здивовано витріщились на Пилипа Пилиповича.
Мовчання тривало кілька секунд і перервав його лише стукіт пальців Пилипа
Пилиповича по різьбленій дерев`яній вазі на столі.
- По-перше, ми не панове, - мовив, нарешті, самий юний з чотирьох, персикового
вигляду.
- По-перше, - перебив йому Пилип Пилипович, - ви чоловік чи жінка?
Четверо знову змовкли і відкрили рти. Цього разу опам'ятався першим той, з
кучмою.
- Яка різниця, товаришу? - запитав він гордовито.
- Я - жінка, - зізнався персиковий юнак у шкіряній куртці і дуже зашарівся. Услід за
ним неймовірно почервонів чомусь і ще один - блондин у папасі.
- У такому випадку ви можете залишатися в кепці, а вас, вельмишановний, прошу зняти
ваш головний убір, - переконливо сказав Пилип Пилипович.
- Я вам не вельмишановний, - різко заявив блондин, знімаючи папаху.
- Ми прийшли до вас, - знову почав чорний із кучмою.
- Насамперед - хто це ми?
- Ми - нова домуправа нашого будинку, - у стриманій люті заговорив чорний. - Я -
Швондер, вона - В`яземська, він - товариш Пеструхін і Шаровкін. І ось ми...
- Це вас вселили у квартиру Федора Павловича Сабліна?
- Нас, - відповів Швондер.
- Боже, пропав калабуховський будинок! - у розпачі зойкнув Пилип Пилипович і
сплеснув руками.
- Що ви, професоре, жартуєте?
- Яке там жартую?! Я в повному розпачі, - крикнув Пилип Пилипович, - що ж тепер буде з
паровим опаленням?
- Ви знущаєтеся, професор Преображенский?
- У якій справі ви прийшли до мене? Кажіть якомога швидше, я зараз іду обідати.
- Ми, управа будинку, - з ненавистю заговорив Швондер, - прийшли до вас після
загальних зборів мешканців нашого будинку, на якому стояло питання про
ущільнення квартир будинку...
- Хто на кому стояв? - крикнув Пилип Пилипович, - будьте ласкаві викладати ваші
думки ясніше.
- Питання стояло про ущільнення.
- Досить! Я зрозумів! Вам відомо, що постановою дванадцятого сього серпня мою
квартиру вивільнено від будь-яких ущільнень і переселень?
- Відомо, - відповів Швондер, - але загальні збори, розглянувши ваше питання, дійшли
висновку, що і загалом і в цілому ви займаєте надмірну площу. Зовсім надмірну. Ви
один живете в сімох кімнатах.
- Я один живу і працюю в сімох кімнатах, - відповів Пилип Пилипович, - і бажав би
мати восьму. Вона мені необхідна під бібліотеку.
Четверо оніміли.
- Восьму! Е-хе-хе, - промовив блондин, позбавлений головного убору, одначе, це не
зле.
- Це невимовно! - заволав той юнак, що насправді жінка.
- У мене приймальня - зважте - вона ж бібліотека, їдальня, мій кабінет - три.
Оглядова - чотири. Операційна - п`ять. Моя спальня - шість і кімната прислуги - сім.
Словом, не вистачає... Та, втім, це неважливо. Мою квартиру вивільнено, і годі. Можу я
йти обідати?
- Я вибачаюся, - сказав четвертий, схожий на міцного жука.
- Я вибачаюся, - перебив йому Швондер, - от саме з приводу їдальні й оглядової ми і
прийшли поговорити. Загальні збори просять вас добровільно, у порядку трудової
дисципліни, відмовитися від їдальні. Їдалень немає ні в кого в Москві.
- Навіть в Айседори Дункан, - лунко виголосила жінка.
З Пилипом Пилиповичем щось зробилося, унаслідок чого його обличчя ніжно
побагровіло і він не вимовив жодного звуку, вичікуючи, що буде далі.
- І від оглядової також, - продовжував Швондер, - оглядову чудово можна з'єднати
з кабінетом.
- Угу, - мовив Пилип Пилипович якимось дивним голосом, - а де ж я мушу приймати їжу?
- У спальні, - хором відповіли всі четверо.
Багровість Пилипа Пилиповича набула трохи сіруватого відтінку.
- У спальні приймати їжу, - заговорив він злегка придушеним голосом, - в оглядовий
читати, у приймальні вдягатися, оперувати в кімнаті прислуги, а в їдальні
оглядати. Цілком можливо, що Айседора Дункан так і робить. Може й так стати, що вона
в кабінеті обідає, а кроликів ріже у ванній. Може й так. Але я не Айседора Дункан!.. -
раптом гаркнув він і багровість його стала жовтою. - Я буду обідати в їдальні, а
оперувати в операційній! Передайте це загальним зборам і уклінно вас прошу
повернутися до ваших справ, а мені надати можливість прийняти їжу там, де її
приймають усі нормальні люди, тобто в їдальні, а не в передній і не в дитячій.
- Тоді, професоре, через вашу непоступливість і протидію, - сказав схвильований
Швондер, - ми подамо на вас скаргу у вищі інстанції.
- Ага, - мовив Пилип Пилипович, - так? - І голос його набув підозріло ввічлививого
відтінку, - одну хвилиночку попрошу вас почекати.
"О це так хлопець, - із захватом подумав пес, - як в мене вдався. Ой хопне він їх
зара, ой хопне. Не знаю ще - як саме, але так хопне... Бий їх! Цього голенастого взяти
зараз вище чобота за підколінне сухожилля... Р-р-р..."
Пилип Пилипович, стукнувши, зняв трубку з телефону і сказав у неї так:
- Будь ласка... Так... Дякую вам. Прошу, пані, Петра Олександровича. Професор
Преображенський. Петро Олександровичу? Дуже радий, що застав вас. Щиро дякую,
здоровий. Петро Олександровичу, ваша операція відміняєьтся. Прошу? Взагалі
відміняється. Власне, як і всі інші операції. Ось чому: я припиняю роботу в Москві і
взагалі в Росії... Зараз до мене ввійшли четверо, з них одна жінка, перевдягнена
чоловіком, і двоє озброєних револьверами і тероризували мене в квартирі з метою
відняти її частину.
- Перепрошую, професоре, - почав Швондер, міняючись лицем.
- Вибачте... У мене немає можливості повторити все, що вони говорили. Я не охочий до
дурниць. Доволі зазначити, що вони запропонували мені відмовитися від моєї
оглядової, іншими словами, залишили мені можливість оперувати вас лише там, де я
досьогодні різав кроликів. У таких умовах я не тільки не можу, але й не маю права
працювати. Тому я припиняю діяльність, зачиняю квартиру і їду в Сочі. Ключі можу
передати Швондеру. Нехай він оперує.
Четверо завмерли. Сніг танув у них на чоботях.
- Що ж робити... Мені самому дуже прикро... Як? О, ні, Петро Олександровичу! О ні.
Більше я так не згоден. Терпець мені урвався. Це вже другий випадок із серпня
місяця. Як? Гм... Як завгодно. Хоча б. Лишень одна умова: ким завгодно, коли завгодно,
що завгодно, але щоб це був такий папірець, за наявності якого а ні Швондер, а ні
будь-хто інший не міг би навіть підійти до дверей моєї квартири. Остаточний
папірець. Фактичний. Дійсний! Броня. Щоб моє ім'я навіть не згадувалося. І край! Я
для них вмер. Так, так. Будь ласка. Ким? Ага... Ну, це інша справа. Ага... Добре. Зараз
передаю трубку. Будьте люб'язні, - зміїним голосом звернувся Пилип Пилипович до
Швондера, - зараз з вами будуть говорити.
- Дозвольте, професоре, - сказав Швондер, то спалахуючи, то вгасаючи, ви спотворили
наші слова.
- Прошу вас не вживати таких висловів.
Швондер розгублено взяв трубку і мовив:
- Я слухаю. Так... Голова домкома... Ми ж діяли за правилами... Але у професора і так
зовсім надзвичайний стан... Ми знаємо про його роботи... Цілих п'ять кімнат
хотіли залишити йому... Ну, добре... Раз так... Добре...
Зовсім червоний, він повісив трубку і повернувся.
"Як обплював! Ну і хлопець!" - захоплено подумав пес, - "Слово він таке знає,
чи що? Ну тепер можете мене бити - як хочте, а я звідси не піду".
Троє, відкривши роти, дивилися на обпльованого Швондера.
- Це якийсь позор! - несміливо вимовив той.
- Якби зараз була дискусія, - почала жінка, хвилюючись і загоряючись рум`янцем, - я б
довела Петрові Олександровичу...
- Вибачте, ви не зараз же хочете відкрити цю дискусію? - чемно запитав Пилип
Пилипович.
Очі жінки запалали.
- Я розумію вашу іронію, професоре, ми зараз підемо... Тільки я, як завідувач
культвідділом будинку...
- За-ві-ду-вач-ка, - виправив її Пилип Пилипович.
- Хочу запропонувати вам, - тут жінка через пазуху витягла кілька яскравих і
мокрих від снігу журналів, - узяти кілька журналів на користь дітей Німеччини. По
півкарбованця штука.
- Ні, не візьму, - коротко відповів Пилип Пилипович, зиркнувши на журнали.
Абсолютне здивування виразилося на обличчях, а жінка вкрилася малиновим
нальотом.
- Чому ж ви відмовляєтеся?
- Не хочу.
- Ви не співчуваєте дітям Німеччини?
- Співчуваю.
- Шкодуєте по півкарбованця?
- Ні.
- Так чому ж?
- Не хочу.
Помовчали.
- Знаєте, професоре, - заговорила дівчина, важко зітхнувши, - якби ви не були
європейським світилом, і за вас не заступалися б у найзухваліший спосіб (блондин
смикнув її за край куртки, але вона відмахнулась) особи, яких, я впевнена, ми ще
з'ясуємо, вас варто було б заарештувати.
- А за що? - зацікавився Пилип Пилипович.
- Ви ненависник пролетаріату! - гордо промовила жінка.
- Так, я не люблю пролетаріату, - сумно погодився Пилип Пилипович і натиснув
кнопку. Десь продзвеніло. Відкрилися двері в коридор.
- Зіна, - крикнув Пилип Пилипович, - подавай обід. Ви дозволите, панове?
Четверо мовчки вийшли з кабінету, мовчки пройшли приймальню, мовчки передню і
чути було, як за ними закрилися важко і лунко парадні двері.
Пес став на задні лапи і створив перед Пилипом Пилиповичем якийсь намаз.
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
3
На разрисованных райскими цветами тарелках с черной широкой каймой
лежала тонкими ломтиками нарезанная семга, маринованные угри. На тяжелой
доске кусок сыра со слезой, и в серебряной кадушке, обложенной снегом, -
икра. Меж тарелками несколько тоненьких рюмочек и три хрустальных
графинчика с разноцветными водками. Все эти предметы помещались на
маленьком мраморном столике, уютно присоединившемся к громадному резного
дуба буфету, изрыгающему пучки стеклянного и серебряного света. Посреди
комнаты - тяжелый, как гробница, стол, накрытый белой скатертью, а на ней
два прибора, салфетки, свернутые в виде папских тиар, и три темных
бутылки.
Зина внесла серебряное крытое блюдо, в котором что-то ворчало. Запах
от блюда шел такой, что рот пса немедленно наполнился жидкой слюной. "Сады
Семирамиды"! - подумал он и застучал по паркету хвостом, как палкой.
- Сюда их, - хищно скомандовал Филипп Филиппович. - Доктор
Борменталь, умоляю вас, оставьте икру в покое. И если хотите послушаться
доброго совета: налейте не английской, а обыкновенной русской водки.
Красавец тяпнутый - он был уже без халата в приличном черном костюме
- передернул широкими плечами, вежливо ухмыльнулся и налил прозрачной.
- Ново-благословенная? - осведомился он.
- Бог с вами, голубчик, - отозвался хозяин. - Это спирт. Дарья
Петровна сама отлично готовит водку.
- Не скажите, Филипп Филиппович, все утверждают, что очень приличная
- 30 градусов.
- А водка должна быть в 40 градусов, а не в 30, это, во-первых, - а
во-вторых, - бог их знает, чего они туда плеснули. Вы можете сказать - что
им придет в голову?
- Все, что угодно, - уверенно молвил тяпнутый.
- И я того же мнения, - добавил Филипп Филиппович и вышвырнул одним
комком содержимое рюмки себе в горло, - ...Мм... Доктор Борменталь, умоляю
вас, мгновенно эту штучку, и если вы скажете, что это... Я ваш кровный
враг на всю жизнь. "От Севильи до Гренады...".
Сам он с этими словами подцепил на лапчатую серебряную вилку что-то
похожее на маленький темный хлебик. Укушенный последовал его примеру.
Глаза Филиппа Филипповича засветились.
- Это плохо? - жуя спрашивал Филипп Филиппович. - Плохо? Вы ответьте,
уважаемый доктор.
- Это бесподобно, - искренно ответил тяпнутый.
- Еще бы... Заметьте, Иван Арнольдович, холодными закусками и супом
закусывают только недорезанные большевиками помещики. Мало-мальски
уважающий себя человек оперирует закусками горячими. А из горячих
московских закусок - это первая. Когда-то их великолепно приготовляли в
Славянском Базаре. На, получай.
- Пса в столовой прикармливаете, - раздался женский голос, - а потом
его отсюда калачом не выманишь.
- Ничего. Бедняга наголодался, - Филипп Филиппович на конце вилки
подал псу закуску, принятую тем с фокусной ловкостью, и вилку с грохотом
свалил в полоскательницу.
Засим от тарелок поднимался пахнущий раками пар; пес сидел в тени
скатерти с видом часового у порохового склада. А Филипп Филиппович,
заложив хвост тугой салфетки за воротничок, проповедовал:
- Еда, Иван Арнольдович, штука хитрая. Есть нужно уметь, а
представьте себе - большинство людей вовсе есть не умеют. Нужно не только
знать что съесть, но и когда и как. (Филипп Филиппович многозначительно
потряс ложкой). И что при этом говорить. Да-с. Если вы заботитесь о своем
пищеварении, мой добрый совет - не говорите за обедом о большевизме и о
медицине. И - боже вас сохрани - не читайте до обеда советских газет.
- Гм... Да ведь других нет.
- Вот никаких и не читайте. Вы знаете, я произвел 30 наблюдений у
себя в клинике. И что же вы думаете? Пациенты, не читающие газет,
чувствуют себя превосходно. Те же, которых я специально заставлял читать
"Правду", - теряли в весе.
- Гм... - с интересом отозвался тяпнутый, розовея от супа и вина.
- Мало этого. Пониженные коленные рефлексы, скверный аппетит,
угнетенное состояние духа.
- Вот черт...
- Да-с. Впрочем, что же это я? Сам же заговорил о медицине.
Филипп Филиппович, откинувшись, позвонил, и в вишневой портьере
появилась Зина. Псу достался бледный и толстый кусок осетрины, которая ему
не понравилась, а непосредственно за этим ломоть окровавленного ростбифа.
Слопав его, пес вдруг почувствовал, что он хочет спать, и больше не может
видеть никакой еды. "Странное ощущение, - думал он, захлопывая отяжелевшие
веки, - глаза бы мои не смотрели ни на какую пищу. А курить после обеда -
это глупость".
Столовая наполнилась неприятным синим дымом. Пес дремал, уложив
голову на передние лапы.
- Сен-Жюльен - приличное вино, - сквозь сон слышал пес, - но только
ведь теперь же его нету.
Глухой, смягченный потолками и коврами, хорал донесся откуда-то
сверху и сбоку.
Филипп Филиппович позвонил и пришла Зина.
- Зинуша, что это такое значит?
- Опять общее собрание сделали, Филипп Филиппович, - ответила Зина.
- Опять! - горестно воскликнул Филипп Филиппович, - ну, теперь стало
быть, пошло, пропал калабуховский дом. Придется уезжать, но куда -
спрашивается. Все будет, как по маслу. Вначале каждый вечер пение, затем в
сортирах замерзнут трубы, потом лопнет котел в паровом отоплении и так
далее. Крышка калабухову.
- Убивается Филипп Филиппович, - заметила, улыбаясь, Зина и унесла
груду тарелок.
- Да ведь как не убиваться?! - возопил Филипп Филиппович, - ведь это
какой дом был - вы поймите!
- Вы слишком мрачно смотрите на вещи, Филипп Филиппович, - возразил
красавец тяпнутый, - они теперь резко изменились.
- Голубчик, вы меня знаете? Не правда ли? Я - человек фактов, человек
наблюдения. Я - враг необоснованных гипотез. И это очень хорошо известно
не только в России, но и в Европе. Если я что-нибудь говорю, значит, в
основе лежит некий факт, из которого я делаю вывод. И вот вам факт:
вешалка и калошная стойка в нашем доме.
- Это интересно...
"Ерунда - калоши. Не в калошах счастье", - подумал пес, - "но
личность выдающаяся."
- Не угодно ли - калошная стойка. С 1903 года я живу в этом доме. И
вот, в течение этого времени до марта 1917 года не было ни одного случая -
подчеркиваю красным карандашом: н_и о_д_н_о_г_о - чтобы из нашего
парадного внизу при общей незапертой двери пропала бы хоть одна пара
калош. Заметьте, здесь 12 квартир, у меня прием. В марте 17-го года в один
прекрасный день пропали все калоши, в том числе две пары моих, 3 палки,
пальто и самовар у швейцара. И с тех пор калошная стойка прекратила свое
существование. Голубчик! Я не говорю уже о паровом отоплении. Не говорю.
Пусть: раз социальная революция - не нужно топить. Но я спрашиваю: почему,
когда началась вся эта история, все стали ходить в грязных калошах и
валенках по мраморной лестнице? Почему калоши нужно до сих пор еще
запирать под замок? И еще приставлять к ним солдата, чтобы кто-либо их не
стащил? Почему убрали ковер с парадной лестницы? Разве Карл Маркс
запрещает держать на лестнице ковры? Разве где-нибудь у Карла Маркса
сказано, что 2-й подъезд калабуховского дома на Пречистенке следует забить
досками и ходить кругом через черный двор? Кому это нужно? Почему
пролетарий не может оставить свои калоши внизу, а пачкает мрамор?
- Да у него ведь, Филипп Филиппович, и вовсе нет калош, - заикнулся
было тяпнутый.
- Ничего похожего! - громовым голосом ответил Филипп Филиппович и
налил стакан вина. - Гм... Я не признаю ликеров после обеда: они тяжелят и
скверно действуют на печень... Ничего подобного! На нем есть теперь калоши
и эти калоши... мои! Это как раз те самые калоши, которые исчезли весной
1917 года. Спрашивается, - кто их попер? Я? Не может быть. Буржуй Саблин?
(Филипп Филиппович ткнул пальцем в потолок). Смешно даже предположить.
Сахарозаводчик Полозов? (Филипп Филиппович указал вбок). Ни в коем случае!
Да-с! Но хоть бы они их снимали на лестнице! (Филипп Филиппович начал
багроветь). На какого черта убрали цветы с площадок? Почему электричество,
которое, дай бог памяти, тухло в течение 20-ти лет два раза, в теперешнее
время аккуратно гаснет раз в месяц? Доктор Борменталь, статистика -
ужасная вещь. Вам, знакомому с моей последней работой, это известно лучше,
чем кому бы то ни было другому.
- Разруха, Филипп Филиппович.
- Нет, - совершенно уверенно возразил Филипп Филиппович, - нет. Вы
первый, дорогой Иван Арнольдович, воздержитесь от употребления самого
этого слова. Это - мираж, дым, фикция, - Филипп Филиппович широко
растопырил короткие пальцы, отчего две тени, похожие на черепах, заерзали
по скатерти. - Что такое эта ваша разруха? Старуха с клюкой? Ведьма,
которая выбила все стекла, потушила все лампы? Да ее вовсе и не
существует. Что вы подразумеваете под этим словом? - яростно спросил
Филипп Филиппович у несчастной картонной утки, висящей кверху ногами рядом
с буфетом, и сам же ответил за нее. - Это вот что: если я, вместо того,
чтобы оперировать каждый вечер, начну у себя в квартире петь хором, у меня
настанет разруха. Если я, входя в уборную, начну, извините за выражение,
мочиться мимо унитаза и то же самое будут делать Зина и Дарья Петровна, в
уборной начнется разруха. Следовательно, разруха не в клозетах, а в
головах. Значит, когда эти баритоны кричат "бей разруху!" - я смеюсь.
(Лицо Филиппа Филипповича перекосило так, что тяпнутый открыл рот).
Клянусь вам, мне смешно! Это означает, что каждый из них должен лупить
себя по затылку! И вот, когда он вылупит из себя всякие галлюцинации и
займется чисткой сараев - прямым своим делом, - разруха исчезнет сама
собой. Двум богам служить нельзя! Невозможно в одно и то же время
подметать трамвайные пути и устраивать судьбы каких-то испанских
оборванцев! Это никому не удается, доктор, и тем более - людям, которые,
вообще отстав в развитии от европейцев лет на 200, до сих пор еще не
совсем уверенно застегивают свои собственные штаны!
Филипп Филиппович вошел в азарт. Ястребиные ноздри его раздувались.
Набравшись сил после сытного обеда, гремел он подобно древнему пророку и
голова его сверкала серебром.
Его слова на сонного пса падали точно глухой подземный гул. То сова с
глупыми желтыми глазами выскакивала в сонном видении, то гнусная рожа
повара в белом грязном колпаке, то лихой ус Филиппа Филипповича,
освещенный резким электричеством от абажура, то сонные сани скрипели и
пропадали, а в собачьем желудке варился, плавая в соку, истерзанный кусок
ростбифа.
"Он бы прямо на митингах мог деньги зарабатывать", - мутно мечтал
пес, - "первоклассный деляга. Впрочем, у него и так, по-видимому, денег
куры не клюют.
- Городовой! - кричал Филипп Филиппович. - Городовой! - "Угу-гу-гу!"
Какие-то пузыри лопались в мозгу пса... - Городовой! Это и только это. И
совершенно неважно - будет ли он с бляхой или же в красном кепи. Поставить
городового рядом с каждым человеком и заставить этого городового умерить
вокальные порывы наших граждан. Вы говорите - разруха. Я вам скажу,
доктор, что ничто не изменится к лучшему в нашем доме, да и во всяком
другом доме, до тех пор, пока не усмирят этих певцов! Лишь только они
прекратят свои концерты, положение само собой изменится к лучшему.
- Контрреволюционные вещи вы говорите, Филипп Филиппович, - шутливо
заметил тяпнутый, - не дай бог вас кто-нибудь услышит.
- Ничего опасного, - с жаром возразил Филипп Филиппович. - Никакой
контрреволюции. Кстати, вот еще слово, которое я совершенно не выношу.
Абсолютно неизвестно - что под ним скрывается? Черт его знает! Так я и
говорю: никакой этой самой контрреволюции в моих словах нет. В них здравый
смысл и жизненная опытность.
Тут Филипп Филиппович вынул из-за воротничка хвост блестящей
изломанной салфетки и, скомкав, положил ее рядом с недопитым стаканом
вина. Укушенный тотчас поднялся и поблагодарил: "мерси".
- Минутку, доктор! - приостановил его Филипп Филиппович, вынимая из
кармана брюк бумажник. Он прищурился, отсчитал белые бумажки и протянул их
укушенному со словами: - Сегодня вам, Иван Арнольдович, 40 рублей
причитается. Прошу.
Пострадавший от пса вежливо поблагодарил и, краснея, засунул деньги в
карман пиджака.
- Я сегодня вечером не нужен вам, Филипп Филиппович? - осведомился
он.
- Нет, благодарю вас, голубчик. Ничего делать сегодня не будем.
Во-первых, кролик издох, а во-вторых, сегодня в большом - "Аида". А я
давно не слышал. Люблю... Помните? Дуэт... тари-ра-рим.
- Как это вы успеваете, Филипп Филиппович? - с уважением спросил
врач.
- Успевает всюду тот, кто никуда не торопится, - назидательно
объяснил хозяин. - Конечно, если бы я начал прыгать по заседаниям, и
распевать целый день, как соловей, вместо того, чтобы заниматься прямым
своим делом, я бы никуда не поспел, - под пальцами Филиппа Филипповича в
кармане небесно заиграл репетитор, - начало девятого... Ко второму акту
поеду... Я сторонник разделения труда. В Большом пусть поют, а я буду
оперировать. Вот и хорошо. И никаких разрух... Вот что, Иван Арнольдович,
вы все же следите внимательно: как только подходящая смерть, тотчас со
стола - в питательную жидкость и ко мне!
- Не беспокойтесь, Филипп Филиппович, - паталогоанатомы мне обещали.
- Отлично, а мы пока этого уличного неврастеника понаблюдаем. Пусть
бок у него заживает.
"Обо мне заботится", - подумал пес, - "очень хороший человек. Я знаю,
кто это. Он - волшебник, маг и кудесник из собачьей сказки... Ведь не
может же быть, чтобы все это я видел во сне. А вдруг - сон? (Пес во сне
дрогнул). Вот проснусь... и ничего нет. Ни лампы в шелку, ни тепла, ни
сытости. Опять начинается подворотня, безумная стужа, оледеневший асфальт,
голод, злые люди... Столовая, снег... Боже, как тяжело мне будет!.."
Но ничего этого не случилось. Именно подворотня растаяла, как мерзкое
сновидение, и более не вернулась.
Видно, уж не так страшна разруха. Невзирая на нее, дважды день, серые
гармоники под подоконником наливались жаром и тепло волнами расходилось по
всей квартире.
Совершенно ясно: пес вытащил самый главный собачий билет. Глаза его
теперь не менее двух раз в день наливались благодарными слезами по адресу
пречистенского мудреца. Кроме того, все трюмо в гостиной, в приемной между
шкафами отражали удачливого пса - красавца.
"Я - красавец. Быть может, неизвестный собачий принц-инкогнито",
размышлял пес, глядя на лохматого кофейного пса с довольной мордой,
разгуливающего в зеркальных далях. - "Очень возможно, что бабушка моя
согрешила с водолазом. То-то я смотрю - у меня на морде - белое пятно.
Откуда оно, спрашивается? Филипп Филиппович - человек с большим вкусом -
не возьмет он первого попавшегося пса-дворнягу".
|
|
|
Олексій Мачехін
Модератор
Повідомлень: 4597
Зареєстрований: 31-5-2003
Місто: Київ
Нема на форумі
Настрій: теплий
|
|
3
На розмальованих райськими квітами тарілках з чорною широкою смугою по краю
лежала тоненькими скибочками нарізана сьомга, маринований вугор. На важкій дошці
шматок сиру зі сльозою, і в срібнім кадібці, обкладенім снігом, - ікра. Межи тарілок
кілька тоненьких чарочок і три кришталевих графинчика з різнобарвними горілками.
Усі ці предмети містилися на маленькому мармуровому столику, що вигідно
приєднався до величезного, з різьбленого дуба й снопів скляного та срібного
світла, буфету. Посередині кімнати - важкий, мов гробниця, стіл, вкритий білою
скатертиною, а на ній два прибори, серветки, згорнуті на манер папських тіар, і три
темних пляшки.
Зіна внесла срібну криту тарелю, у якій щось гарчало. Запах від тарелі йшов такий,
що рот пса негайно наповнився рідкою слиною. "Сади Семіраміди"! - подумав він
і застукав по паркеті хвостом, як ціпком.
- Сюди їх, - хижо звелів Пилип Пилипович. - Лікаре Борменталю, благаю вас, дайте ікрі
спокій. І якщо хочете послухатися доброї ради: налийте не англійської, а звичайної
російської горілки.
Красень хопнутий - він був уже без халата в пристойному чорному костюмі -
пересмикнув широкими плічми, чемно посміхнувся і налив прозорої.
- Ново-благословенна? - довідався він.
- Бог з вами, голубчику, - відгукнувся хазяїн. - Це спирт. Дарья Петрівна сама
відмінно готує горілку.
- Не скажіть, Пилипе Пилиповичу, всі кажуть, нібито дуже пристойна - 30 градусів.
- А горілка має бути в 40 градусів, а не в 30, це, по-перше, - а по-друге, - бозна, чого
вони туди хлюпнули. Ви можете сказати - що їм спаде на думку?
- Усе, що завгодно, - упевнено мовив хопнутий.
- І я так вважаю, - додав Пилип Пилипович і викинув однією грудкою вміст чарки собі
у горло, - ...Мм... Лікаре Борменталю, благаю вас, миттєво цю штучку, і якщо ви скажете,
що це... Я ваш кревний ворог на все життя. "Від Севільї до Гранади...".
Сам він з цими словами підчепив на лапчасту срібну виделку щось подібне до
невеличкого темного хлібчика. Вкушений дотримався його прикладу. Очі Пилипа
Пилиповича засвітилися.
- Хіба зле? - жуючи запитував Пилип Пилипович. - Зле? Ви кажіть, шановний лікаре.
- Це незрівнянно, - щиро відповів хопнутий.
- Ще б пак... Завважте, Іване Арнольдовичу, холодними закусками і супом закушують
лише недорізані більшовиками поміщики. Натомість той, хто хоч трішки себе
поважає, користується закусками гарячими. А з гарячих московських закусок - це
перша. Колись їх чудово готували в Слов`янськім Базарі. На, тримай.
- Пса в їдальні прикормлюєте, - донісся жіночий голос, - а потім його звідси калачем
не виманиш.
- Нічого. Бідака наголодувався, - Пилип Пилипович на кінці виделки подав псу
закуску, прийняту тим з фокусною спритністю, і виделку з гуркотом звалив у
полоскальницю.
Тим часом від тарілок здіймалася запашна ракова пара; пес сидів у тіні скатертини
маючи вигляд вартового біля порохового складу. А Пилип Пилипович, заклавши хвіст
тугої серветки за комірець, проповідував:
- Їжа, Іване Арнольдовичу, штука хитра. Їсти треба вміти, а уявіть собі - більшість
людей зовсім їсти не вміють. Потрібно не тільки знати що з'їсти, але і коли і як.
(Пилип Пилипович промовисто потряс ложкою). І що при цьому казати. Так так. Якщо ви
піклуєтеся про своє травлення, моя вам порада - не заговорюйте за обідом за
більшовизм і за медицину. І - боже збав - не читайте до обіду радянських газет.
- Гм... Так але ж інших немає.
- От ніяких і не читайте. Ви знаєте, я зробив 30 спостережень у себе в клініці. І що ж
ви думаєте? Пацієнти, що не читають газет, почувають себе пречудово. Ті ж, яких я
навмисне змушував читати "Правду", - втрачали у вазі.
- Гм... - зацікавлено відгукнувся хопнутий, рожевіючи від супу і вина.
- Мало цього. Знижені колінні рефлекси, кепський апетит, пригнічений душевний
стан.
- От чорт...
- Так так. Утім, що ж це я? Сам і заговорив за медицину.
Пилип Пилипович, відкинувшись, подзвонив, і у вишневій портьєрі з'явилася Зіна.
Псу дістався блідий і товстий шматок осетрини, що йому не сподобалась, а
безпосередньо по тому скиба закривавленого ростбіфа.
Злигавши його, пес раптом відчув, що він хоче спати, і більше не може бачити ніякої
їжі. "Дивне відчуття, - думав він, захлопуючи обважнілі повіки, - очи б мої не
дивилися ні на яку їжу. А курити після обіду - це дурість".
Їдальня наповнилася неприємним синім димом. Пес дрімав, уклавши голову на
передні лапи.
- Сен-Жюльен - пристойне вино, - крізь сон чув пес, - але тільки тепер же його немає.
Глухий, пом`якшений стелями і килимами, хорал донісся звідкись зверху і збоку.
Пилип Пилипович подзвонив і прийшла Зіна.
- Зінонько, що це значить?
- Знову загальні збори зробили, Пилипе Пилиповичу, - відповіла Зіна.
- Знову! - болісно вигукнув Пилип Пилипович, - ну, тепер, мабуть, пішло, пропав
калабухівський будинок. Доведеться їхати, але куди - питається. Все буде, як по
мазаному. Спочатку щовечора співи, потім у вбиральнях замерзнуть труби, тоді
лопне казан у паровому опаленні і так далі. Кришка Калабухову.
- Карається Пилип Пилипович, - зауважила, посміхаючись, Зіна і віднесла купу
тарілок.
- Але як тут не каратися?! - зойкнув Пилип Пилипович, - адже це який будинок був - ви
зрозумійте!
- Ви занадто похмуро дивитеся на речі, Пилипе Пилиповичу, - заперечив красень
хопнутий, - вони тепер різко змінилися.
- Голубчику, ви мене знаєте? Правда знаєте? Я - людина фактів, людина спостереження.
Я - ворог необґрунтованих гіпотез. І це дуже добре відомо не тільки в Росії, але й у
Європі. Якщо я що-небудь кажу, виходить, в основі лежить деякий факт, з якого я
роблю висновок. І ось вам факт: вішалка і калошна стійка в нашому будинку.
- Це цікаво...
"Дурниця - калоші. Не в калошах щастя", - подумав пес, - "але особистість
видатна."
- Прошу пана - калошна стійка. З 1903 року я живу в цьому будинку. І ось, протягом
цього часу до березня 1917 року не було жодного випадку - підкреслюю червоним
олівцем: ж о д н о г о - аби з нашого парадного внизу за незамкненого під`їзду
пропала бодай одна пара калош. Зауважте, тут дванадцять квартир, у мене прийом. У
березні 17-го року одного прекрасного дня зникли всі калоші, у тому числі дві пари
моїх, три тростини, пальто і самовар у швейцара. І відтоді калошна стійка
припинила своє існування. Голубчику! Я не кажу вже за парове опалення. Не кажу.
Нехай: якщо соціальна революція - опалювати не потрібно. Але я питаю: чому, коли
почалася вся ця історія, усі стали ходити в брудних калошах і валянках
мармуровими сходами? Чому калоші потрібно дотепер ще замикати під замок? І ще
приставляти до них солдата, аби хто-небудь їх не поцупив? Чому забрали килим з
парадних сходів? Хіба Карл Маркс забороняє тримати на сходах килим? Хіба де-небудь
у Карла Маркса сказано, що 2-й під'їзд калабухівського будинку на Пречистенці
належить забити дошками і ходити навкруги через чорний двір? Кому це потрібно?
Чому пролетар не може залишити свої калоші внизу, а бруднить мармур?
- Але ж у нього, Пилипе Пилиповичу, і немає калош зовсім, - заїкнувся було
хопнутий.
- Ви помиляєтесь! - громовим голосом відповів Пилип Пилипович і налив склянку
вина. - Гм... Я не визнаю лікерів після обіду: вони обважчують і кепсько діють на
печінку... Нічого подібного! На ньому є тепер калоші і ці калоші... мої! Це, власне, ті
самі калоші, що зникли навесні 1917 року. Питається, - хто їх попер? Я? Не може бути.
Буржуй Саблін? (Пилип Пилипович тикнув пальцем у стелю). Смішно навіть припустити.
Цукрозаводчик Полозов? (Пилип Пилипович вказав убік). Ні в якому разі! Так! Але хоч
би вони їх знімали на сходах! (Пилип Пилипович почав багровіти). На якого біса
забрали квіти з площадок? Чому електрика, що, дай боже пам'яті, гасла протягом
20-ти років два рази, у теперішній час акуратно гасне раз на місяць? Лікаре
Борменталю, статистика - жахлива річ. Вам, знайомому з моєю останньою роботою, це
відомо краще, ніж будь-кому іншому.
- Розруха, Пилип Пилипович.
- Ні, - зовсім упевнено заперечив Пилип Пилипович, - ні. Ви перший, шановний Іване
Арнольдовичу, утримаєтеся від вжитку самого цього слова. Це - міраж, дим, фікція, -
Пилип Пилипович широко розчепірив короткі пальці, від чого дві тіні, схожі на
черепах, завовтузились скатертиною. - Що воно таке ця ваша розруха? Баба з
ковінькою? Відьма, що вибила усі шибки, загасила всі лампи? Та її і не існує зовсім.
Що ви маєте на увазі під цим словом? - люто запитав Пилип Пилипович у нещасної
картонної качки, що висіла догори ногами поруч із буфетом, і сам же відповів за
неї. - Це от що: якщо я, замість того, аби оперувати щовечора , почну в себе в
квартирі співати хором, у мене настане розруха. Якщо я, заходячи до вбиральні,
почну, вибачте на слові, мочитися повз унітаз і те ж саме будуть робити Зіна і
Дарья Петрівна, у вбиральні почнеться розруха. Отже, розруха не в клозетах, а в
головах. Виходить, коли ці баритони кричать "бий розруху!" - я сміюся. (Обличчя
Пилипа Пилиповича перекосило так, що хопнутий відкрив рот). Клянуся вам, мені
смішно! Це означає, що кожний з них мусить шмагати себе по потилиці! І от, коли він
вишмагає з себе усілякі галюцинації і займеться чищенням сараїв - прямою своєю
справою, - розруха зникне сама собою. Двом богам служити не можна! Неможливо в той
самий час замітати трамвайні колії і облаштовувати долі якихось іспанських
голодранців! Це нікому не вдається, лікаре, і тим більше - людям, що, взагалі
відставши у розвитку від європейців років на 200, дотепер ще не зовсім упевнено
застібають свої власні штани!
Пилип Пилипович ввійшов в азарт. Яструбині ніздрі його роздувалися. Набравши сил
після ситного обіду, гримів він подібно древньому пророку і голова його блискала
сріблом.
Його слова на сонного пса падали немов глухий підземний гул. То сова з дурними
жовтими очима вискакувала в сонному маренні, то мерзенна пика кухаря в білому
брудному ковпаку, то лихий вус Пилипа Пилиповича, освітлений різкою електрикою
від абажура, то сонні сани скрипіли і пропадали, а в собачому шлунку варився,
плаваючи в соку, знівечений шматок ростбіфа.
"Він би прямо на мітингах міг гроші заробляти", - непевно мріяв пес, -
"першокласний діляга. Утім, у нього і так, вочевидь, грошей кури не клюють.
- Городовий! - кричав Пилип Пилипович. - Городовий! - "Угу-гу-гу!" - якісь міхури
лопалися в псячих мізках... - Городовий! Це і лише це. І зовсім неважливо - чи буде
він з бляхою або ж у червоному кепі. Поставити городового поруч з кожною людиною і
змусити цього городового стримувати вокальні пориви наших громадян. Ви кажете -
розруха. Я вам скажу, лікаре, що ніщо не зміниться на краще в нашому будинку, та й у
всякому іншому будинку, доти, поки не вгамують цих співаків! Лише тільки вони
припинять свої концерти, стан речей сам собою зміниться на краще.
- Контрреволюційні речі ви кажете, Пилипе Пилиповичу, - жартівливо помітив
хопнутий, - не дай боже вас хто-небудь почує.
- Нічого небезпечного, - з жаром заперечив Пилип Пилипович. - Ніякої
контрреволюції. До речі, от ще слово, яке я зовсім не виношу. Абсолютно невідомо -
що під ним ховається? Чорт його знає! Так я і кажу: ніякої цієї самої
контрреволюції в моїх словах немає. У них здоровий глузд і життєвий досвід.
Тут Пилип Пилипович вийняв з-за комірця хвіст блискучої зламаної серветки і,
зім'явши, поклав її поруч з недопитою склянкою вина. Вкушений негайно піднявся
і подякував: "мерсі".
- Хвилинку, лікаре! - призупинив його Пилип Пилипович, виймаючи з кишені штанів
гаманець. Він прищулився, відрахував білі папірці і простягнув їх укушеному зі
словами: - Сьогодні вам, Іване Арнольдовичу, 40 карбованців належить. Прошу.
Потерпілий від пса чемно подякував і, червоніючи, засунув гроші в кишеню
піджака.
- Я сьогодні ввечері не потрібний вам, Пилипе Пилиповичу? - перепитав він.
- Ні, дякую вам, голубчику. Нічого робити сьогодні не будемо.
По-перше, кролик сконав, а по-друге, сьогодні у великому - "Аїда". А я давно не
чув. Люблю... Пам`ятаєте? Дует... Тарі-ра-Рім.
- Як це ви встигаєте, Пилипе Пилиповичу? - з повагою запитав лікар.
- Встигає усюди той, хто ні в чім не квапиться, - напутньо пояснив хазяїн. -
Звичайно, якби я почав стрибати по засіданнях, і співати цілий день, немов соловей,
замість того, аби займатися прямою своєю справою, я б нікуди не встиг, - під
пальцями Пилипа Пилиповича в кишені небесно заграв репетитор, - вже по восьмій...
До другого акту поїду... Я прихильник поділу праці. У Великому нехай співають, а я
буду оперувати. От і добре. І ніяких розрух... От що, Іване Арнольдовичу, ви все-таки
стежте уважно: як тільки придатна смерть, негайно зі столу - у поживну рідину і до
мене!
- Не турбуйтеся, Пилипе Пилиповичу, - паталогоанатоми мені обіцяли.
- Чудово, а ми допоки цього вуличного неврастеніка спостерігатимем. Нехай бік у
нього загоюється.
"Про мене піклується", - подумав пес, - "дуже гарна людина. Я знаю, хто це. Він
- чародійник, маг і чарівник із собачої казки... Адже не може бути, щоб усе це я бачив
уві сні. А раптом - сон? (Пес у сні мерзнув). От прокинуся... і нічого немає. А ні лампи
в шовку, а ні тепла, а ні вогкості. Знову починається підворіття, божевільна
холоднеча, скрижанілий асфальт, голод, злі люди... Їдальня, сніг... Боже, як важко
мені буде!.."
Але нічого цього не сталося. Саме підворіття стануло, немов гидке сновидіння, і
більш не повернулося.
Видно, вже не так страшна розруха. Незважаючи на неї, двічі на день, сірі гармоніки
під підвіконням наливалися жаром і тепло хвилями розходилося по всій квартирі.
Цілком зрозуміло: псові дістався найголовніший собачий білет. Очи його тепер не
менше двох разів на день наливалися вдячними слізьми на адресу пречистенського
мудреця. Крім того, усі трюмо у вітальні, у приймальні межи шафами відбивали
щасливого пса-красеня.
"Я - красень. Можливо, невідомий собачий принц-інкоґніто", міркував пес,
дивлячись як розгулює у дзеркальних обріях кошлатий кавовий пес із задоволеним
писком. - "Цілком можливо, що бабуся моя грішила з водолазом. Тож-бо я дивлюся - у
мене на морді - біла пляма. Звідкіля воно, питається? Пилип Пилипович - людина із
великим смаком - не візьме він першого ліпшого пса-дворнягу".
|
|
|
|
![[*]](images/xp/default_icon.gif){kind=icon}
