„У всякому разі справжній чоловік” Міґель де Унамуно
Міґель де Унамуно „У всякому разі
справжній чоловік”
Слава про вроду Хулії йшла по цілій окрузі старого міста Ренади. Була Хулія
немов одна з його визнаних окрас, немов один з пам’ятників, тільки живий і
свіжий, з-поміж инших міських скарбів будівельного мистецтва, «Їду до Ренади»,
казали иноді, «подивитись на собор та на Хулію Яньєс». Погляд красунин,
здавалось, провіщав трагедію. Постать дівчини бентежила кожного, хто її бачив.
Старі чоловіки, коли вона, вбираючи на себе всі очі, проходила поуз, відчували
невиразний смуток; юнаки засинали тої ночи пізніше. Та й сама Хулія, свідома
своєї сили, передчувала неминуче лихо, що тяжіло над нею. Якийсь таємничий
голос, прихований на споді її душі, ніби казав їй: «врода занапастить тебе», і
Хулія силкувалась розважитися, щоб не чути його.
Батько цієї провінційної оздоби, дон Вікторіно Яньєс, людина з дуже тьмяним, з
морального боку, минулим, вбачав у дочці останню надію на своє економічне
відродження. Він брався до різних комерційних справ, що раз-у-раз гіршали, і
останньою такою справою, останньою картою в його грі була донька. Мав він,
правда, ще й сина, але той давно вже подався з дому, і дон Вікторіно не знав
навіть, де він.
– Нам лишається тільки Хулія, – часто казав він своїй дружині, – і все залежить
тепер лише від того, з ким вона одружиться, або з ким ми її одружимо. Якщо вона
втне якусь дурницю, а я боюся, що вона її втне, тоді ми пропащі люди.
Бідолашна Хулія розуміла всю жахливу глибочінь батькових розрахунків.
– Він хоче продати мене, – думала собі дівчина, – продати, Щоб запобігти
крахові, а, може, й в’язниці уникнути.
Та так воно, справді, й було. З інстинкту суперечности Хулія залюбки прийняла
освідчення першого-ж прихильника, що став лицятись до неї.
– Дивись, доню, шануйся, бога ради, – попереджала мати. – Я-ж бо все знаю. Я
бачила, як він тиняється круг дому та робить тобі знаки, і знаю, що він написав
до тебе листа, а ти відповіла йому.
– А що-ж маю робити, мамо? Жити мов рабиня, або бранка, чекаючи, поки прийде
султан, якому тато продасть мене?
– Не кажи так, доню...
– Хіба-ж мені заборонено мати нареченого, як у кожної?
– Звичайно, не заборонено. Тільки справжнього нареченого.
– А як його дізнатися, справжній він чи ні? Адже раніш слід розвідатись. Перше,
ніж покохати когось, треба з ним познайомитись.
– Покохати... покохати...
– Авже-ж. Ти гадаєш, я мушу чекати на покупця?
– Ні з тобою, ні з твоїм батьком неможна говорити. І такі ви всі Яньеси. А,
навіщо я одружилася!
– Оце саме те, чого я не хотіла-б колись сказати.
Відтоді мати дала їй спокій, а Хулія відважилась розмовляти з нареченим крізь
вікно, спускаючись для цього в кімнату на першому поверху, що правила за комору.
«Коли батько застукає мене тут», думала дівчина, «він здатний буде на всяке
варварство. Ну, і хай! Тоді хоч кожен знатиме, що я – жертва, і що він хоче
спекулювати на моїй красі». На першому-ж побаченні, перехилившись через
підвіконня, Хулія розповіла Енрикові – початкуючому ренадському серцеїдові –
про
гнітючі моральні обставини свого родинного огнища. Він мусить визволити,
викупити її. І Енрике, дарма, що шалено закоханий у красуню, почутив, як підупав
йому запал. «У цієї дівчини», подумав, «є нахил до трагічного. Вона начиталась
сентиментальних романів». Коли вся Ренада знала вже, що місцева краля приймає
його біля свого вікна, молодик почав шукати способу вирятуватись із скрути, яка
коморомітувала його. Приключку небавом, знайдено. Одного ранку Хулія зійшла вниз
розкошлана, з блискучими від сліз очима й промовила:
– О, Енрике, не сила мені вже далі терпіти. Це – не будинок і не родина, а
справжнісіньке пекло. Мій батько доскіпався таки до наших відносин і страшенно
разлютувався. Уяви собі, що вчора ввечері, тільки за те, що я хотіла
виправдатись, він ударив мене.
– Який варвар!
– Ти ще не знаєш його. І він казав також, що й ти пам’ятатимеш його.
– Нехай спробує! Там побачимо.
А собі стиха додав: «Треба кінчати. Ця тварюка здібна й на жорстокість, якщо
тільки довідається, що в нього хочуть викрасти його скарб. А що я допомогти їй
нічим не можу, то...
– Слухай, Енрике, ти кохаєш мене?
– Вона ще й питається!
– Ні, ти відповідай: кохаєш?
– Вісім тілом і всією душею, дитятко.
– Це – правда?
– Стеменна правда.
– І ти ладен зробити для мене все, що завгодно?
– Так, що завгодно.
– Тоді викрадь мене. Мусимо втекти. Але далеко, далеко, де не спроможеться
добутись мій батько.
– Заспокойся, дівчатко моє.
– Ні, ні, вкрадь мене! Вкрадь, якщо любиш! Вкрадь у мого батька його скарби, щоб
він не міг продати їх. Я не хочу, щоб мене продавали. Хочу, щоб мене вкрадено!
Вкрадь мене!
[…]читати далі – див. посилання
З іспанської переклав М. Іванов; з книжки „Сучасна
чужоземна проза. Альманах”, Державне видавництво України, Київ, 1928 рік.
|
![[*]](images/xp/default_icon.gif){kind=icon}
